Рік тому, 24 листопада 2016 року, у Колумбії відбулося підписання остаточної редакції мирного договору, укладеного між офіційною владою на чолі з чинним президентом Хуаном Мануелем Сантосом та лідерами ФАРК — однієї з найбільших та найбагатших з організацій світу, офіційно визнаних ЄС та США терористичними (U.S. Department of State, Official Journal of the European Union 2017). Попри суттєву затягнутість мирного процесу та поразку на референдумі 2 жовтня, ця подія мала означити завершення майже 50 років збройного конфлікту, нарешті покласти край вбивствам та викраденням і забезпечити політичну участь для всіх сегментів населення. Проте чи дійсно обіцянки та угоди було виконано, а сторони залишилися на задекларованих позиціях? Які уроки може винести світова спільнота з колумбійської ситуації сьогодні?
Перш за все, переговорний процес, офіційно розпочатий у 1980-х роках, став підтвердженням того, що лише шляхом залучення та надання політичних прав можна остаточно припинити діяльність окремих груп та стабілізувати ситуацію в суспільстві. Друге — «one man’s terrorist is another man’s freedom fighter» (той, хто є терористом для одного, для іншого — борець за свободу). Знищення організації з чітким баченням моделі суспільства, що замінила собою державу на окремих територіях, означало б виключення цілого сегменту (за різними оцінками, до 10 тисяч активних членів + жителів підконтрольних територій) з політичного життя країни, здатного чинити реальну політичну опозицію уряду. І підтвердження цьому — суттєві зрушення після введення в дію мирних домовленостей.
República de Marquetalia
Революційні збройні сили Колумбії — Армія Народу (ФАРК від ісп. «Fuerzas Armadas Revolucionarias de Colombia — Ejército del Pueblo»), як і більшість подібних організацій у Латинській Америці, — група, що поєднує в собі класичні елементи діяльності терористичної організації та герилью та впродовж понад 50 років свого існування зазнала низки істотних змін у структурі, ідеології, характері взаємодії із середовищем та специфіці залученої до її діяльності бази підтримки як серед цивільних, так і серед активних учасників.
"ФАРК складалися зі збіднілих селян, дрібних землевласників, тоді як прибічники комуністичної партії — студенти та ліворадикальна інтелігенція."
Згідно із заявою самих ФАРК (Farc-EP — Pagina oficial b), «ФАРК — Армія Народу — революційний рух військово-політичного характеру, що народився 1964 року в горах на півдні району Толіма». Загалом, основним поштовхом до появи подібних організацій у Латинській Америці стала Кубинська революція, що закінчилася 1 січня 1959 року встановленням революційного режиму на чолі з Фіделем Кастро та поширенням у регіоні двох базових ідей: революційної доктрини, побудованої на ідеях марксизму-ленінізму, та військової стратегії, що поєднує елементи герильї та тероризму[1]. На момент появи та оформлення ФАРК Колумбія тільки-но вийшла з періоду, що отримав назву Ла Віоленсія (з ісп. La Violencia — жорстокість): протистояння між Ліберальною та Консервативною партіями, що почалося ще в XIX столітті та вилилося в громадянську війну 1948–1953 років (за періодизацією деяких істориків, 1946–1966, від перемоги на виборах Консервативної партії до реального припинення збройної боротьби) та забрало від 200 до 300 тисяч життів, спричинило вимушену міграцію понад 2 мільйонів жителів (приблизно п’ята частина населення, що на момент бойових дій складало біля 11 мільйонів) (Bedoya 2000). Її результат — поглиблення негативних явищ, як-от безробіття, неосвіченість, існування більшої частини населення за межею бідності. За таких обставин у 1949 році Колумбійська комуністична партія запровадила політику, що отримала назву «масова самооборона», метою якої було створення загонів, спроможних захищатися за цих умов, зокрема від консервативних збройних угрупувань. Її наслідком стало виникнення низки незалежних республік у гірських районах на базі переміщених селян. Серед них найвідомішою стала Маркеталія. Попри те, що республіки поступово зникли, зокрема й через військові операції з боку уряду (як-от Operación Soberanía), окремі групи продовжували підтримувати між собою зв’язок, що призвело до утворення 1964 року «Південного блоку герилья», а через півтора року — блоку під назвою Революційні збройні сили Колумбії. Як зазначають самі учасники ФАРК, «нашими засновниками стали 48 селян, що проживали в аграрній колонії Маркеталії, заснованій ними ж десятьма роками раніше. Головними лідерами стали Мануель Маруланда Велес та Джакобо Аренас(...) З агресії, що почалася проти колоній Маркеталії, Ель Пато, Ріочікіто й Ель Гуайяберо постали ФАРК як збройна відповідь, що пропонує захоплення політичної влади в країні у зв’язку із її невідповідністю та повстанням великої кількості знедолених селян та містян» (Farc-EP — Pagina oficial b). Щодо подальшого зв’язку із Комуністичною партією, як зазначає політичний дослідник Роман Ортіс, з одного боку, це утворення визнавалося збройним крилом партії, проте, з іншого, не отримувало ніякої підтримки з її боку, оскільки сама партія відмовлялася відходити від легального демократичного змагання (Ortiz 2002). До 1970-х років стосунки з Комуністичною партією були суперечливими, хоча партія намагалася поновити контроль над новоствореною групою герилья. Втім, залишалися певні труднощі: у той час, як Комуністична партія намагалася отримати підтримку у міського населення та відстоювала ідеї марксизму-ленінізму, а також формально залишалася в межах легальної політичної діяльності, ФАРК поступово трансформувала окремі ідеї, зокрема ідеологічну схильність до боліваріанізму, на чому неодноразово наголошували її лідери (Farc-EP — Pagina oficial a), та гарантувала збереження приватної власності у вигляді землі для багатих селян, що самі обробляють свої ділянки, тоді як комуністи стояли на позиціях колективізації. Ортіс пояснює таку різницю основною соціальною базою утворень: ФАРК складалися зі збіднілих селян, дрібних землевласників, тоді як прибічники комуністичної партії — студенти та ліворадикальна інтелігенція. Наслідок такого ідеологічного розколу — відсутність політичної репрезентації ФАРК через офіційні державні інститути та неможливість для суттєвого сегменту населення легальним шляхом відстоювати власні інтереси.
Принциповість такого ідеологічного розколу зумовлена, зокрема, ще й тим, що питання перерозподілу землі та забезпечення населення, по суті, складають основу ідеології організації. Як стверджує Роман Ортіс, ФАРК не просто критикувала чинну владу за відстоювання інтересів олігархії, а й наголошувала на нелегітимності влади через соціальну нерівність, високий рівень криміналу, відсутність соціального забезпечення, а тому висувала себе як альтернативу для реалізації потреб простого народу.
Загалом, питання землі, земельної реформи та перерозподілу земельних ділянок є комплексним. Воно існувало задовго до формування загонів герилья, проте й досі залишається першочерговим для влади Колумбії. На початку ХХ століття в країні відзначено стрімкий економічний прогрес, що через зростання кавових латифундій та урбанізацію призвів до посилення розриву між робітниками цих латифундій та їхніми власниками. Період Ла Віоленсія, за твердженням дослідника селянських та індіанських рухів Латинської Америки Леона Замоска, з одного боку, призвів до укладення договорів між Ліберальною та Консервативною партіями та стабілізації конфлікту завдяки компромісам між великими землевласниками та селянами, проте, з іншого, постала проблема колоністів, які займали ті землі, що де-юре належали латифундистам. Крім того, на 1965 рік відбулося значне скорочення селянських об’єднань, а відповідно, й можливість відстоювання окремих інтересів через спілки. Як зазначив із цього приводу Ектор Мондрагон, «Колумбія історично має систему, у якій латифундисти періодично спричиняли переміщення корінного населення та селян задля розширення своїх господарств. Хоча деякі думають, що це сталося через наркотрафік, це не так. Між 1946 та 1958 роками через війну між консерваторами та лібералами понад 2 мільйони людей було виселено з їхніх земель (...) у той час, коли розширювалися плантації цукрової тростини, виробництво бавовни виросло в п’ять разів, а виробництво кави досягло піку свого розквіту» (Mondragon 2002).
Як результат, відбулося виокремлення цілого сегменту населення, що втратило власні земельні ресурси та можливість громадської та політичної участі задля їхнього повернення. На цьому тлі постає парамілітарне утворення, що ставить одвічне питання повернення в приватну власність втрачених територій та, по суті, стає в опозицію до уряду та вимагає революційних змін у країні. Наслідок — Аграрна програма, видана ФАРК 1964 року, де ті вимагають перерозподілу землі та стверджують, що відстоюють інтереси селян. Як зазначає Роман Ортіс, «весь процес зростання та становлення ФАРК отримував соціальну базу завдяки своїй аграрній ідентичності як основній ідеологічній засаді». Цікаво, що водночас діяльність ФАРК нерідко зводилася до збройних захоплень території та незаконного привласнення землі[2], що, втім, не завадило їм не лише не втратити, а й наростити підтримку серед цивільного населення[3].
Природно, що ліворадикальні рухи отримали широку підтримку з боку сільського населення, що складало більшість у регіоні, а відповідно, і ресурсну базу для впровадження своїх ідей. За оцінкою Романа Ортіса, створення подібної ідеологічної рамки дозволило залучати широкі маси навіть у випадку об’єктивно неефективних операцій, що закінчувались придушенням урядовими збройними силами (як-от у період кінця 1960-х, коли, за оцінкою Джакобо Аренаса, ФАРК втратили «велику кількість прибічників та понад 70% зброї» (Arenas 1984: 54)). Втім, навіть формування ідеології організації та контроль активістів за допомогою неї не змогло спинити скорочення кількості революціонерів через відсутність ресурсів для боротьби, зокрема зброї та соціальної бази, непродумані тактики, а також збільшення ефективності контрзаходів із боку держави, підтриманої США. Тривалий час герилья існувала за кошт постачань із чорного ринку, крадіжок ресурсів армії, а також постачання з Куби, проте репресивні дії держави та тиск США на іноземних донорів звели таке спонсорування до мінімуму. Ефективність подібних заходів підтверджує й оцінка самих ФАРК: «...на початку сімдесятих Латинською Америкою та Карибами пройшла хвиля антикомунізму, очолена США та висловлена в теорії національної безпеки, пов’язана з принципом внутрішнього ворога, що постійно поширювався серед збройних сил та поліції на континенті. Згідно з ним, уся політична опозиція, будь-які риси громадянської непокори, будь-яке висловлення громадської думки про економічні, соціальні та політичні зміни вважалися планом СРСР зі світового домінування» (Farc-EP — Pagina oficial a).
Втім, ФАРК змогли вижити як організація, частково завдяки зміні тактики та підґрунтя для боротьби. Неефективність окремих операцій зробила очевидною необхідність формування групи професійних герилья, що змогли б очолити підрозділи організації. На третій конференції у кінці 1960-х років ФАРК утворили Національну школу з ідеологічного формування для тренування лідерів різних підрозділів організації «задля вивчення превентивної війни та війни в сільській місцевості». Паралельно до офіційних підрозділів продовжували діяти Загони самооборони, що контролювали території, мобілізували населення та захищали його від урядових військ.
На шостій конференції 1978 року ФАРК остаточно затвердили структуру організації, що, згідно зі Статутом, доповненим на восьмій та дев’ятій конференціях (1993 і 2007 роки), складається з окремих підрозділів: загін (12 чоловік + командири) — герилья (2 загони) — компанія (2 герильї) — колона (2 компанії) — фронт (більше однієї колони, очолюється Штабом, що призначається Центральним штабом) — блок фронтів (військова структура, що охоплює контроль певної зони). Головним законодавчим органом, що ухвалює ключові рішення про діяльність організації став Головний центральний штаб, секретаріат якого складається з керівників (від 9 до 31), до яких у 2017 році належать Тимолеон Хіменес (лідер ФАРК), Іван Маркес, Хоакін Гомес, Маурісіо Харамільйо, Пабло Кататумбо, Пастор Алапе, Бертульфо Альварес, Карлос Антоніо Лозада й Рікардо Теллез.
Важливою стала cьома конференція 1978 року, де ФАРК задекларували зміну тактики із «захисної на бойову», затвердили необхідність пропаганди, а також вказали, що «долучаються до створення, проте не очолюють» Загони самооборони, а тому фактично зняли із себе відповідальність за їхню подальшу діяльність. Окрім того, серед висновків конференції прозвучала теза, що «ефективність нашої політичної тактики — це поєднання всіх методів боротьби мас» (Arenas 1984), а отже, ФАРК розглядає вибори як реальний спосіб показати інтереси населення через обрання представників до парламенту. На цій же конференції чи не вперше постало питання амністії. Це було результатом переговорів із президентом Белісаріо Бетанкуром, що передбачали амністію для всіх герилья з ФАРК та інших організацій Колумбії. Апогеєм переговорного процесу стало підписання угоди Ла Урібе 1984 року, згідно з якою герилья зобов’язалися припинити збройне протистояння в обмін на участь у конвенційній політиці. Після неї ФАРК об’єдналися з Комуністичною партією в Патріотичний союз задля реалізації мети інтеграції в легальний політичний процес. Однак із моменту заснування нової партії наркокартелі та праворадикальні парамілітарні формування (як-от «ескадрони смерті» братів Кастаньйо) посилили тиск на її членів. Результатом стало вбивство близько 3 тисяч членів Патріотичного союзу, зокрема всіх трьох лідерів партії (та її кандидатів у президенти): Хайме Пардо Леаля, Бернардо Харамільйо Осса та Мануеля Сепеда Варгаса. Усі троє представляли кола вихідців із Комуністичної партії, які відкинули збройний шлях боротьби. Вбивство лідерів організації сповільнило процес мирних переговорів ФАРК із владою. Тож через тиск праворадикальних груп та консервативну політику президентів Барко та Гавіри 1990-ті роки відзначені поверненням до військової стратегії та розривом відносин із Комуністичною партією. За твердженням Романа Ортіса, бойовики надали перевагу комбінуванню стратегій збройної та виборчої боротьби задля збільшення влади замість укладення мирного договору. Крім того, подібному розриву посприяв розпад СРСР як основної сили, що підтримувала комуністичну ідеологію партії, і смерть Аренаса, що, як головний ідеолог групування, вдало комбінував вимоги ФАРК із комуністичним курсом, однак розділяючи радикальний комунізм та ідеологію ФАРК.
"Питання виборчої боротьби є радше другорядним, оскільки застосування зброї все ж постає більш ефективним методом декларування своїх ідей."
Такі «політичні загравання» можна назвати підґрунтям для мирного процесу, проте повноцінними переговорами вони не стали, зокрема й через взаємну «незрілість» та неготовність обох сторін (уряду та герилья) іти на компроміс, а також переконаність у можливій капітуляції одна одної та максимальному задоволенню вимог через знищення опонента. Питання виборчої боротьби є радше другорядним, оскільки застосування зброї все ж постає більш ефективним методом декларування своїх ідей. Таким чином, створюється ситуація, коли паралельно з переговорами з владою продовжується збройна боротьба з регулярною армією та іншими групами герилья.
Загалом, 1980–2000 роки відзначені посиленням боротьби різних групувань між собою та державою й стали піковими в кількості жертв серед цивільного населення. Протидією ФАРК стали, перш за все, праворадикальна організація АУК (від ісп. AUC — Las autodefensas de Colombia — самооборона Колумбії) та ліва організація ЕЛН (від ісп. ELN — Ejercito de Liberacion Nacional). АУК, подібно до ФАРК, виникла як відповідь на період Ла Віоленсія, проте остаточно оформилася лише у 1997 році під керівництвом Карлоса Кастаньо. Втім, іще у 1960-х роках розпочалося формування загонів на противагу тим, які формувала Комуністичною партією, з метою захисту від новостворених лівих парамілітарних організацій. Кампанія отримала назву «План Лазо» та була запропонована США колумбійському урядові як спосіб боротьби з тогочасними парамілітарними утвореннями[4]. У 1968 році вийшов декрет, який дозволяв утворення загонів самооборони, які були б підзвітні колумбійській армії, однак не були чітко прописані ані механізми, ані кількість учасників таких груп. 3 грудня 1981 року над Калі з вертольота було викинуто листівки, що оголошували про створення нової групи — МАС (від ісп. Muerte a Secuestradores — смерть викрадачам) 223 наркоторговцями з метою боротьби з викраденнями та вбивствами з боку ФАРК. Група виникла як реакція на викрадення членами іншої терористичної організації — М-19 — Марти Ніевес Очоа, чиї брати були членами Меделінського наркокартелю. Саме в межах цієї групи проходили тренування брати Кастаньо, чий батько — багатий та впливовий землевласник правих поглядів Хесус Кастаньо, — був убитий загонами ФАРК. Всередині 1980-х років під егідою братів Кастаньо було утворено АККУ (від ісп. Autodefensas Campesinas de Córdoba y Urabá — Селянські загони самооборони Кордоби та Ураби) (Human Rights Watch 1996). У 1997 році з низки правих організацій під проводом Карлоса Кастаньо було засновано АУК. Ці загони мають і такі назви: «парамілітарні групування», «самооборона», «загони смерті» (Rodrigues 2009). Основні суперечки 1990-х років точилися навколо контролю над територією та наркотрафіком, а також переговорним процесом із владою, у якому були залучені всі три організації (ФАРК, АУК та ЕЛН), а також кожна сторона окремо — з власними вимогами, що часто суперечили одні одним. Якщо від початку це протистояння відбувалося переважно в сільській місцевості, то після 25 травня 1998 року, коли один із командантів АУК після нічного рейду в Барракабермеха вбив 7 цивільних, спостерігається урбанізація конфлікту та наростання кількості жертв (саме місто стало одним із найбільш небезпечних у період із 1998 по 2002 роки). Щодо початку загострення протистоянь, то важко стверджувати однозначно, яка саме сторона їх почала, оскільки всі три в цей час посилюють свою діяльність у різних регіонах. 28 грудня 1998 року загін ФАРК захопили центральний табір АУК, що його очільником Карлосом Кастаньо було розцінено як «удар по цивільному населенню». У відповідь АУК почав серію вбивств у регіоні Путумайо, районах Болівар, Магдалена, Сукре та Антіокія. ФАРК, зі свого боку, пригальмували переговорний процес. Зараз АУК продовжує переговорний процес із владою, як і ЕЛН. У 2005–2006 роках у Колумбії була спроба демобілізації членів організації АУК в межах Закону про справедливість і мир, однак відносно успішна демобілізація закінчилася розсіюванням мережі та переходом окремих партизанів під крило Бакрімів чи інших терористичних групувань[5].
ЕЛН, як і ФАРК, — організація герилья лівого спрямування, що виникла з ініціативи шести студентів-учасників кубинської «Бригади за звільнення Хосе Антоніо Галана» та очолена Фабіо Васкесом Кастаньо. На відміну від ФАРК, ідеологічно організація є марксистсько-ленінською. Значний вплив на ідеї організації мала теологія визволення[6], висловлена, перш за все, католицьким священиком та засновником першого факультету соціології на території Латинської Америки в Національному колумбійському університеті Каміло Торресом Растрепо в його «марксистсько-християнському» трактуванні та Мануелем Пересом Мартінесом — також католицьким священиком, що у 1980-х був ключовою фігурою в командуванні організації.
Закономірно постає запитання: чому ліві організації не змогли домовитися між собою та перебували в опозиції? Перш за все, це ідеологічні відмінності: ФАРК — боліваріанізм, ЕЛН — марксизм-ленінізм. Звідси різна соціальна база: ФАРК орієнтовані на збіднілих селян, тоді як ЕЛН ближча до міської молоді. Окрім того, зі збільшенням потреби в території, а також «змаганням» за найкращі умови угоди з чинною владою, відзначені зміною конфігурацій та самих домовленостей, відбувається також загострення боротьби за сфери впливу. Цікаво, що зі зникненням із політичної арени Комуністичної партії Колумбії боротьба між ЕЛН, ФАРК та М-19 стала, по суті, основою та центром лівого політичного дискурсу в країні.
Іншою, вже згаданою, організацією лівого спрямування, що стала опозиційною ФАРК та ЕЛН, була М-19 (від ісп. Movimiento de 19 de Abril — Рух 19 червня), заснована після президентських виборів 1970 року 19 квітня, коли на виборах було відмовлено в перемозі військовому диктаторові Рохасу Пінілья та його партії. Попри те, що дочка диктатора спростовувала всі зв’язки із М-19, її лідери Карлос Толедо Плата та Хайме Батеман Кайон назвалися військовим крилом партії (після їхньої смерті, Толедо — від рук МАС[7], Батемана — в авіакатастрофі, у 1988 році організацію очолив Карлос Пісарро Леон-Гомес). М-19 ідеологічно поєднала в собі радикальний марксизм та націоналізм, означивши за основну ціль демократичну Колумбію (Country-data.com 2015). Знову ж, організація стала опозиційною ФАРК та ЕЛН у межах ідеологічних особливостей, боротьби за соціальну базу та контроль над територією.
Загалом, за різними оцінками, жертвами періоду 1981–2012 років стали 23 161 людина, серед яких 8 902 (38,4%) — жертви парамілітарних групувань (зокрема АУК), 6 406 (27,7%) — жертви збройних групувань без ідентифікації, 3 906 (16,8%) — жертви герилья, 2 340 (10,1%) — жертви Збройних сил Колумбії, 1 511 (6,5%) — невпізнані, 83 (0,4%) — жертви спільних операцій Збройних сил та парамілітарних групувань, 13 (0,05%) — результат діяльності інших груп чи іноземних акторів. Статистично 1,4 людини на один терористичний акт (низькоінтенсивне, проте тривале насилля, характерне для парамілітарних організацій Колумбії) (Centro Nacional de Memoria Histórica 2016). Хоча за статистикою герилья стоять за кількістю жертв після парамілітарних групувань (зокрема АУК) та призвели до меншої їхньої кількості під час протистояння, все ж можливі певні похибки, зважаючи на належність окремих індивідів до кількох організацій та часту складність ідентифікації цивільних жертв та бойовиків.
14 жовтня 1997 року між урядом президента Колумбії Пастрани та керівництвом ФАРК було укладено резолюцію про створення демілітаризованої зони терміном на три місяці і сукупною територією 42 тис. км2, що, втім, існувала аж до 20 лютого 2002 року, коли Пастрана скасував її статус. Хоча фактично територія залишалася під юрисдикцією держави, Ортіс зазначає, що її створення означало два великих прориви для ФАРК: з одного боку, держава фактично визнала ФАРК єдиною силою, що має владу на означеній території, створивши тим самим арену для проведення операцій, а, з іншого, дала ФАРК реальну можливість реалізуватися як альтернативному уряду.
Щодо мілітарного аспекту діяльності ФАРК, як уже було зазначено вище, від самого початку організація діяла подібно до інших герилья в регіоні, з обмеженими фінансовими та людськими ресурсами, дрібними за масштабом операціями. Проте підтримка з боку соціалістичних країн, зокрема Куби, спеціалізована підготовка кадрів, структуризація та чітка командна структура привели до того, що вже в кінці 1970-х років організація могла залучати до 50 людей для проведення однієї операції. Ортіс відзначає професійність окремих структур організації, а також потужне забезпечення зброєю, зокрема мінометами, протитанковими гранатометами та великокаліберними кулеметами. Згідно зі статистичними даними, в період з 1979 по 1990 рік ФАРК причетні до 537 викрадень людей, в середньому по 45 на рік. У цьому організація поступається тільки ELN та M-19 (Centro Nacional de Memoria Histórica 2014).
Основним джерелом доходів однією з найбагатших терористичних організацій Латинської Америки, що забезпечує її високотехнологічною зброєю, стала наркоторгівля, зокрема податки з фермерів, що мають плантації коки. Подібна ситуація остаточно сформувалася з розпадом СРСР у 1990-х роках та скороченням міжнародної підтримки організації, зокрема через дії США. За даними ООН (Colombia Reports 2017), понад 300 тис. людей у Колумбії живуть виключно за кошт вирощування коки, а під плантації використано між 69 та 112 тис. км2. ФАРК, в обмін на захист плантацій, отримує відсотки з продажу, а також співпрацює з так званими Бакрімами (від ісп. «Bandas Criminales» — кримінальні угруповання, зайняті наркоторгівлею[8]), пропонуючи їм прихисток від держави, отримуючи натомість зброю чи готівку з кожного проданого кілограму кокаїну. За різними оцінками, приблизний річний дохід ФАРК складає від 1,1 до 3,5 мільярдів доларів, що передбачає контроль понад 60% ринку наркоторгівлі. Проте дохід від наркоторгівлі не єдине джерело фінансування ФАРК. Не менш важливим є також контроль нафтових свердловин, золотих копалень та допомога приватних донорів, що складають приблизно 40–50% від річного доходу ФАРК (Otis 2014). З іншого боку, важливим аспектом наркоторгівлі у випадку ФАРК є забезпечення захисту для фермерів, чий основний дохід складає вирощування коки, а тому вони складають додаткове джерело соціального ресурсу організації. На сьогодні ФАРК мають широку мережу зв’язків із різними організаціями всередині країни та поза її межами та завдяки характеру фінансування є добре підготовленою, екіпірованою військовою силою в Колумбії.
Plan «Colombia»
На початку 1980-х років ФАРК висловили бажання взяти участь у переговорах із президентом Бетанкуром про участь у виборах та можливість репрезентації власних інтересів легальним шляхом. Основною вимогою ФАРК стала амністія для полонених та «прощення» всіх військових злочинів, з якими були пов’язані підрозділи герилья. Вимоги остаточно було узгоджено підписанням угоди Ла Урібе 1984 року, що передбачала налагодження діалогу з парамілітарним утворенням. На той момент згоди досягнуто не було через продовження військових дій із боку ФАРК та проведення нових операцій, а також наркоторгівлю, викрадення, вбивства. На початку 1990-х років спостерігається значне підвищення кількості викрадених парамілітарними групуваннями (Centro Nacional de Memoria Histórica 2014).
"Колумбія, за різними даними, традиційно вважається одним із найбільших постачальників кокаїну до країни."
Як уже було зазначено вище, активним учасником політичного життя Колумбії та основним міжнародним чинником впливу були США. З одного боку, їхній вплив пов’язаний із бажанням розширення сфер впливу, зокрема й на одну з найбільших та найбагатших ресурсно країн регіону (згідно з умовами військової угоди, підписаної 2009 року президентами Обамою та Урібе, США має на території Колумбії 7 військових баз (Semana 2009); Колумбія, згідно з умовами «Плану» отримала понад 6 мільярдів доларів США у період із 2000 по 2009 рік), з іншого — в США проблема торгівлі наркотиками стоїть досить гостро, а Колумбія, за різними даними, традиційно вважається одним із найбільших постачальників кокаїну до країни. Іще на початку 1980-х років США почали наголошувати на необхідності скорочення торгівлі наркотиками в регіоні.
Втім, постачання військової допомоги від США в цей період привело до посилення селянських рухів, активності ФАРК та підвищення насаджень коки у регіоні. 1990 року владу, яку мав Пабло Ескобар — очільник картелю в Меделіні, — прирівнювали до державної влади, аж до його вбивства поліцією в 1993 році. Після цього основне місце посів наркокартель Калі та його очільники брати Родрігес, вбиті 1995 року. З цього часу, на перший погляд, відсутні настільки сильні наркокартелі, що могли б протистояти державі, проте відбувається розпорошення мережі та посилення боротьби між меншими групами, внаслідок чого кількість вбивств в 1999 році сягає 70 людей на кожні сто тисяч жителів (Brauer and Gomez-Sorzano 2004). У 1999 році було підписано перший договір між урядами Колумбії та США, що отримав назву «План Колумбія» та передбачав скорочення виробництва та трафіку наркотиків на 50 відсотків впродовж 6 років, повернення під контроль влади територій, що перебувають під керівництвом парамілітарних групувань, реформу судів та боротьбу з корупцією, підтримку громадянського суспільства. Загалом, основна логіка «Плану» така, що він повинен забезпечити контроль влади над усією територією Колумбії, а за другою редакцією 2000 року — реалізувати безпеку для громадян. Досягнення ж цих цілей неможливе без ліквідації парамілітарних групувань, а герилья — без ліквідації насаджень коки та викорінення наркотрафіку загалом. На цей момент ліквідація парамілітарних групувань як пріоритетне завдання для досягнення цілей обґрунтоване, зокрема, різким збільшенням кількості викрадень, серед яких ФАРК приписують до тисячі на рік між 1998 та 2002 роком. Основним джерелом фінансування реалізації договору стали США, чиї фінансові вкладення за різними оцінками складали до 100 млн доларів щорічно. Між 2000 та 2007 роками вкладення зросли до 600 млн доларів на рік, 80 відсотків з яких використовувалися для військових сил (Washington Office on Latin America 2016). Між 2000 та 2007 роками вкладення зросли до 600 млн доларів на рік, 80 відсотків з яких використовувалися для військових сил. Згідно з даними підрозділу ООН із наркоторгівлі та злочинів, кількість насаджень коки у 1999–2000 роках зросла — від 160 до 163 тисяч га (за іншими даними — від 122,5 до 136, 2 тис га), тоді як виробництво — від 680 до 695 тонн (520 та 580 тонн відповідно (UNODC 2002)), спала у період з 2000 по 2003 рік зі 160 до 80 тис гектарів, залишалася сталою впродовж 2004-2008 років та стрімко впала до 45 тис. гектарів станом на 2013 рік (UNODC 2014). (Показово, що, за даними ООН, між 1990 та 1999 спостерігається різке збільшення площ насаджень із 40 тис га до понад 140 тис — 14 % та 68 % від світового вирощування коки відповідно (UNODC.2001); колумбійський гідрохлорид кокаїну становив 90% всього вилученого в Андському регіоні на 1998–1999 роки; втім, попри рекордну кількість насаджень, між 1998 та 1999 спостерігається скорочення в кількості вилученого виготовленого продукту із 84 до 37,1 тонни, що можна пояснити розбризкуванням хімікатів над насадженнями (65,7 тис. знищених гектарів у 1998, 44,2 тис. гектарів у 1999 та 61, 6 тис. гектарів у 2000 — у порівнянні з 44,1 тис. у 1997, 23,1 тис. — у 1996 роках).) Основним методом винищення насаджень аж до 2006 року стали розбризкування хімікатів на поля. Показово, що цей вид боротьби з незаконними насадженнями вважається одним із найдорожчих і, як показав досвід Колумбії, не найефективнішим. Очікувані результати не були настільки швидкими та позитивними, водночас хімікати, а саме гліфосат, спричиняють серйозні екологічні проблеми, призводять до винищення лісів та чинять шкоду населенню цього регіону. Тож низка досліджень (Relyea 2005, Veillete and Navarrete-Frías 2005, Cox 2005, Imming 2010, Sanborn et al 2004, Sherret 2005, Regidor et al. 2004, Camacho and Mejía) про вплив хімікату привели до відмови від стратегії розбризкування хімікатів на користь вилучення та знищення лабораторій (Mejía 2016). На початку 2000 року в США вийшла низка публікацій, що доводили начебто нешкідливість використання хімікату для живих істот, проте вже у 2003–2004 роках дослідження, проведені в Еквадорі (де постраждали прикордонні території біля Колумбії) показали, що в значної кількості населення спостерігалися ознаки гострого отруєння (Paz-y-Miño et al. 2007). У 2006 році, коли міністром оборони став Хуан Мануель Сантос, чинний президент Колумбії, акцент було зроблено на ліквідації мережі наркоторговців та підпільних лабораторій, що дозволило скоротити виробництво кокаїну майже вдвічі. З іншого боку, як уже зазначено, подібні заходи посприяли розпорошенню мережі, а відповідно, ускладнили боротьбу з наркоторгівлею. Під час ліквідації насаджень постала істотна проблема забезпечення населення, що покинуло вирощування коки, роботою та місцем проживання. З початком стратегії роззброєння, демобілізації та реінтеграції міжнародна спільнота висловлює занепокоєння можливим зірванням процесу переходу через обмежені можливості уряду забезпечити демобілізованих герилья роботою та необхідними умовами проживання, а отже, існує загроза їхнього повернення до терористичної діяльності. Офіційна влада не змогла початково впоратися з такою задачею, що, зі свого боку посприяло залученню частини цих осіб до діяльності ФАРК. Втім, попри невдачі стратегії, у період з 2003 по 2006 рік відзначено різке скорочення кількості викрадень з боку ФАРК (Centro Nacional de Memoria Histórica 2014).
2007 року за правління президента Урібе була ухвалена «Стратегія з розвитку демократії та соціального розвитку 2007–2013», що деякі вважають продовженням «Плану Колумбія». Загалом, документ повторив питання, порушені в першому договорі, проте наголосив, що подальші дії не просто боротьба з парамілітарними угрупуваннями та наркоторгівлею, це зміна самої держави через створення ефективної судової системи, забезпечення дотримання прав людей та стабілізацію економіки. Це 9 основних цілей: боротьба зі світовою проблемою торгівлі наркотиками та тероризмом, зміцнення судової системи та захист прав людей, покращення в економічній сфері, інтегральний соціальний розвиток, інтеграція внутрішньо переміщених громадян, демобілізація, роззброєння та реінтеграція.
У рамках фінансової допомоги за «Планом Колумбія» США у 2004 році підтримали масштабну кампанію «Патріотичний план», до якої долучилося близько 17 тис. військових задля повернення під контроль влади території вздовж річки Кагуан. Згідно з деякими оцінками, військовим вдалося витіснити герилья з міст, проте вони розпорошилися сільською місцевістю (Washington Office on Latin America 2016). Однак 2010 року з’явилися дані, що значно похитнули впевненість в ефективності реалізації «Плану». Скандал стався через низку «хибних підтверджень» — випадків, коли жертви серед цивільного населення військовими видавалися за загиблих герилья. Кількість таких загиблих у період із 2002 по 2008 сягнула 3345 осіб. Основною причиною таких вбивств стала винагорода, яку виплачувала офіційна влада за заарештованих герилья. На думку деяких дослідників, вбивство «герилья» зміщувало статистику, що дозволяло виправдати військову присутність США на території Колумбії (FIDH 2012).
Паралельно з реалізацією «Плану» та в рамках його просування відбувався також процес мирних переговорів між ФАРК та чинним урядом. Як зазначено вище, його ідейним початком можна вважати декларацію Аренаса про бажання ФАРК взяти участь у виборах. Втім, від самого початку взаємодія з владою зводилася до окремих програм та паралельного процесу переговорів про окремі пункти, території чи припинення вогню (від 1980-х до 2012 року, коли на обговорення нарешті було винесено цілісний документ, що містив приписані домовленості про перетворення ФАРК на легального політичного актора у вигляді партії та припинення вогню, а не окремі стратегії та поступки) Повноцінні переговори починаються у 2012 році з підписання в Гавані «Загальних домовленостей про припинення конфлікту та становлення стабільного та тривалого миру» 26 серпня, що містив 6 основних пунктів: розвиток села, боротьба з наркоторгівлею та вирощуванням коки, припинення вогню, політична участь, «імплементація — верифікація — ратифікація» (з декларуванням потреби розробки механізмів імплементації угоди в регіонах та вирішення її конфліктних моментів і створення комісій із дотримання умов угоди та цих механізмів) та відшкодування втрат жертвам конфлікту (Acuerdo General 2012). Загалом, вперше договір містив конкретний список основних питань до обговорення із зазначенням встановлення миру та припинення вогню як кінцевих цілей, причому питання враховували не окремі аспекти на кшталт демобілізації, а цілісні перетворення та реінтеграцію цілого сегменту населення. Переговори відбулися за участі представників колумбійського уряду на чолі з віце-президентом Умберто де ла Кале та делегацією від ФАРК на чолі з Іваном Маркесом та були підтримані президентами Венесуели Уго Чавесом, Болівії Ево Моралесом та Еквадору Рафаелем Корреа. 18 жовтня переговори були продовжені в Осло й у листопаді перемістилися назад до кубинської столиці. 26 травня 2013 року було підписано першу частину домовленостей про розвиток села, що передбачала вирішення питання з перерозподілом землі через спеціальний фонд із виплат, розвиток комунікацій у сільській місцевості, повернення відібраних територій та забезпечення на локальному рівні населення їжею та ресурсами.
6 листопада 2013 року було підписано проміжну угоду, що декларувала бажання ФАРК ввійти в річище конвенційної політики, містила пункти про амністію для бойовиків та електоральну реформу з метою полегшення участі в політичному процесі для групи, дотримання прав людини через підтримку громадянського суспільства та гарантії безпеки для тих, хто офіційно відмовляється від парамілітарної діяльності. До 2014 року у ФАРК спостерігається різке скорочення кількості військових операцій. Крім того, в регіонах, де вибори традиційно зривалися членами організації, саме у 2014 році вони чи не вперше пройшли з дотриманням демократичних норм, хоча скорочення кількості конфліктів не є рівномірним серед різних блоків. У межах переговорів дата підписання остаточного договору періодично відкладалася через невиконання окремих його пунктів, як-от викрадення людей, що приписують ФАРК, здійснення операцій чи невідповідності у тексті. 16 травня 2014 року у Гавані було підписано договір про припинення торгівлі наркотиками та заходи із забезпечення захисту населення у цьому процесі з боку держави. 23 вересня 2015 році у тій же Гавані відбулася перша в історії офіційна зустріч лідера ФАРК Тимолеона Хіменеса («Тимошенко») та президента Колумбії Хуана Мануеля Сантоса з метою підписання «Спеціальної мирної юрисдикції» — документу, що піднімав питання судового законодавства щодо бойовиків та відшкодування для жертв конфлікту. 15 грудня 2015 року було підписано «Закон про жертв», що мав вирішити питання судів над колишніми бойовиками, передбачав створення спеціального законодавства для мирного врегулювання, загонів для пошуку зниклих осіб.
Показово, що, хоча переговорний процес після 2012 року значною мірою нагадує хаотичні домовленості 1980-х—2012 років і стосується угод за окремими пунктами, все ж є суттєво відмінним у тому, що укладені договори слідують один за одним у межах конкретної логіки угоди та тих 6 пунктів, що вперше були окреслені 26 серпня у Гавані та стали реальним переломним моментом у процесі домовленостей. По суті, умови договорів 2012–2016 років лягли в основу остаточної мирної угоди та склали собою окреслену програму залучення ФАРК та інших збройних угрупувань як носіїв певних політичних ідей до політичного процесу в країні за умови припинення вогню та досягнення домовленостей у пунктах угоди.
¿Cese el fuego?[9]
23 червня та 24 серпня 2016 року було підписано остаточний мирний договір, переглянутий та затверджений 24 листопада 2016 року після тривалих переговорів. Згідно з ним, ФАРК переходить у статус партії з фінансовою підтримкою з боку уряду, колишні бойовики отримують гарантії безпеки з боку влади у випадку добровільної здачі зброї та сприяння мирному процесові, створюються спеціальні трибунали для покарання колишніх бойовиків, винних в особливо тяжких злочинах, влада відповідальна за підтримку громадянського суспільства, підвищення рівня освіченості та поінформованості, забороняється терористична та силова діяльність.
2 жовтня 2016 року було проведено офіційний референдум, де громадськість запитали, чи підтримують вони мирну угоду між ФАРК та урядом, у якому за низької явки (37,4%) більшість опитаних із невеликим відривом (5,2%) відповіли «ні» й висловилися проти умов мирного договору. Напередодні референдуму лідери ФАРК, зокрема Іван Маркес, офіційно просили вибачення у жертв конфлікту, як-от жителів села Бахайя, Чоко, де у 2002 році внаслідок обстрілу церкви загинуло 119 осіб. На подібній церемонії в Апартадо, Антіокія, де у 1994 році було вбито 35 осіб, Маркес заявив, що «це ніколи не мало б статися» (The Gurdian 2016). Цікавим є розподіл голосів на карті Колумбії. Так, зокрема, низка великих міст (Меделлін, Букараманга) у центрі країни висловилися проти прийняття умов мирного договору — більшість у тих самих регіонах, де у 2014 році більшість проголосувала за чинного президента та основного «ідеолога» мирних переговорів Сантоса. Райони обабіч центру й Богота висловилися за підписання мирного договору в редакції, що існувала на момент проведення референдуму. Примітно, що регіони, що найбільше страждали від діяльності герилья (Чоко, Наріня, Путумайо, Каука) проголосували «за» (село Бохайо, що стало своєрідним символом протистояння через вбивство 119 людей у церкві надало 96% голосів «за»), тоді як більшість центральних регіонів, що постраждали менше, висловилися проти (Registraduria Nacional del Estado Civil, BBC Mundo 2016). Частина ЗМІ пояснили такий результат і порівняно низьку кількість тих, хто взагалі висловився на референдумі, затягнутим процесом мирних переговорів та продовженням збройних нападів та викрадень за попередніх спроб врегулювання ситуації подібним чином, а отже, скептицизмом населення щодо успішності виконання умов чергової угоди. Окрім того, деякі вбачають у референдумі політичну маніпуляцію з боку колишнього президента Урібе з метою підірвати офіційну лінію влади Сантоса (El Tiempo 2016). (Проти підписання мирної угоди виступили колишні президенти Урібе разом зі своєю партією «Демократичний центр» та Пастрана, колишній генеральний прокурор Алехандро Ордонєс через ідеологічні мотиви, один із кандидатів на пост президента Хуан Карлос Велес, що оприлюднив кількість фінансів, витрачених на політичну кампанію, яка агітувала «проти».) Натомість, молодше громадсько-активне покоління пояснює своє рішення відмовитися від цього договору цілком раціональними причинами: голосування проводилося за «пакет» статей на понад 300 сторінках, деякі з яких викликали заперечення чи запитання своєю неоднозначністю (зокрема, ті, що стосуються амністії, розподілу території, прав власності, репарацій). Окрім того, велика кількість статей дублюють одна одну та викладені в доволі вільному художньому стилі, що, зі свого боку, додає кількості слів та робить їх складними для сприйняття та аналізу пересічними громадянами. Чинний президент країни, Сантос, «взяв до уваги» зауваження та вніс певні правки в тест документу, додавши кілька сторінок та затвердивши його в листопаді, проте вже без проведення опитування громадськості.
"Один із жителів якої коментує ситуацію так: «Сьогодні жити стало трохи спокійніше, бо ти можеш мирно спати, збиратися й брати участь у житті комуни разом із товаришами»."
Перш за все, мирна угода передбачала створення спеціальних тимчасових зон з обмеженим доступом для колишніх комбатантів з метою їхнього включення в невійськове життя. Дані 1-кілометрові зони передбачали наявність школи різних рівнів навчання та технічних спеціальностей із залученням комбатантів у сільськогосподарську чи інші види цивільної діяльності; вихід із даних зон можливий лише без зброї та у цивільному одязі. Термін дії такої зони — 180 днів, після чого вона переміщається в інший район; окрім того, на місцях зберігається законна адміністрація з правом для чиновників в’їжджати та виїжджати з них необмежену кількість разів. Ці зони, фактично, означали цілковиту інтеграцію військовиків у життя конкретного села чи містечка, як-от, наприклад, територія між селищем Вегаес та вередою Відрі (vereda — специфічна для Колумбії одиниця адміністративно-територіального поділу, аналог СМТ), один із жителів якої коментує ситуацію так: «Сьогодні жити стало трохи спокійніше, бо ти можеш мирно спати, збиратися й брати участь у житті комуни разом із товаришами»[10]. Проект тимчасових зон було продовжено 30 травня до 1 серпня, а згодом оголошено, що від 1 серпня так звані «Вереди» перетворюються на Території професійної підготовки та реінтеграції.
Важливим пунктом діяльності цих зон стали пункти з прийому зброї, де здані одиниці декларувалися, переходили до складу, а колишні герилья отримували офіційний урядовий дозвіл на легальну діяльність. Окрім того, комбатанти мали впродовж 24 місяців отримувати виплату в сумі 90% від мінімальної зарплатні (737,717 мексиканських песо — близько 40 доларів США) (Caracol Radio 2017). На вересень 2017 року було акредитовано 11348 герилья, іще 750 потребують акредитації або через неможливість встановити реєстрацію (відсутність документів при народженні), або через непевний статус (питання викликає належність до ФАРК[11]).
31 липня Сантос оголосив про офіційне завершення періоду «припинення вогню» й початок вилучення контейнерів з озброєнням. 15 вересня 2017 року місія ООН в Колумбії повідомила про вилучення та знищення 750 із 998 задекларованих сховків зі зброєю. Під наглядом 450 міжнародних спостерігачів, 500 членів Unidad de Policía Especial para la Paz (UNIPEP) та понад 9000 військових за 283 години операції було знайдено 1238 одиниць зброї, 488 489 одиниць боєприпасів різного калібру для стрілкової зброї, 26 489 кілограмів вибухівки, 4277 ручних і 40-міліметрових гранат, 2647 протипіхотних мін, 31 868 детонаторів, 39 849 метрів детонаторної мотузки та мотузки бікфорда, 1767 мінометів, серед яких 81-міліметрові, 60-міліметрові та ракети. Згідно з офіційними даними, було знешкоджено 93% збройного арсеналу ФАРК. Решта зброї, згідно з домовленостями 29 травня, залишається на розгляд та відповідальність офіційного уряду Колумбії.
31 серпня ФАРК оголосила про створення офіційної політичної партії. Назва нового утворення — Альтернативна революційна сила комуни (Fuerza Alternativa Revolucionaria de Común — FARC). Збереження акроніма Іван Маркес прокоментував так: «Для когось абревіатура має негативне значення, але вона також відбиває нашу історію. Ми продовжуємо боротьбу, але в легальному ручищі» (The Gurdian 2017). Попри попередні прогнози, лідером партії було обрано не «Тимошенко», а саме «Івана Маркеса» (Лусіано Маріно Аранго). Логотипом ФАРК стала троянда, складена зі спадних місяців та червоної зірки всередині як поєднання символів соціал-демократичного та комуністичного рухів. Перед виборами 2018 року опитування показують, що на сьогодні ФАРК не підтримують 84% громадян, проте інші партії мають 87% недовіри через корупційні скандали, що робить новостворену партію реальним конкурентом для інших утворень. Щодо місця на політичному спектрі Колумбії, яке могли б зайняти ФАРК, питання лишається відкритим. Попри понад 50 років протистояння держави та лівих угруповань, ліві політичні партії в Колумбії зараз залишаються доволі слабкими (Hernando 2012). Традиційно політична боротьба в парламенті ведеться між партіями правого та центристського спрямування. Водночас дихотомія лівих та правих продовжує виступати під назвами лібералів та консерваторів відповідно, з помітним переважанням ваги останніх (хоча таке розрізнення теж доволі умовне: деякі визначають Ліберальну партію, що з 1999 року належить до Соціалістичного інтернаціоналу, лівоцентристською, деякі — правоцентристською). Показово, що консервативні та ліберальні партії в Колумбії (праві та ліві), хоча й відрізняються в окремих аспектах, як-от ставлення до мультикультуралізму, приватної власності, свобод, все ж є близькими за своїми поглядами. Про це свідчить, наприклад, виокремлення Партії У, яка вважається правою, із Ліберальної партії, що наближається до лівих. Вибір та кількість місць у парламенті залежать радше від клієнтилізму та відповідності окремої партійної кампанії сектору виборців у конкретнй момент часу. Лівим ухилом відрізняються партія «зелених» та Альтернативний демократичний полюс, але вони мають 6 та 3 місця відповідно і не характеризуються широким рівнем підтримки серед населення (поза столицею, мерами якої за два останні десятиліття обиралися представники цих політичних сил) (Villegas 2015).
З моменту ратифікації мирної угоди минув рік. З того часу Сантос встиг стати лауреатом Нобелівської премії миру, а Центр національної пам’яті та Організація ідей за мир (La Fundación Ideas para la Paz) видати низку статей та досліджень, присвячених результатам мирного процесу. Обидві організації у своїх роботах зосереджуються на двох ключових питаннях, що постають на цей момент: наскільки ефективною є інкорпорація колишніх герилья в суспільне життя та їхнє «припинення вогню», а також чим є насилля в Колумбії сьогодні: діяльністю організацій із чіткими політичними цілями та претензіями на зміни в моделі побудови держави чи окремими кримінальними збройними групуваннями з маргіналів, основною метою яких є досягнення власних цілей. Окрім того, уряд продовжує переговори з праворадикальними групами, зокрема АУК, що досі діють на території Колумбії. Показово, що, за останніми даними ООН, у період із 2015 по 2016 рік кількість насаджень коки зросла із 96 тисяч гектарів до 146 тисяч (із обсягом виробництва 252 та 278 тонн кокаїну відповідно), а це перевищило навіть рекордні роки за кількістю насаджень (1990–2000) (UNODC 2017). А тому питання боротьби з наркотрафіком та прозорість цього процесу все ж залишається відкритим.
Цілком природно, що проблеми 50-річного періоду та результати діяльності збройних групувань неможливо вирішити за рік навіть за спільного бажання обох сторін конфлікту, особливо зважаючи на те, що колишні герилья та їхні прибічники — люди, що пройшли первинну соціалізацію в специфічних умовах та наявних цінностях боротьби проти «несправедливої держави». Окрім того, якою б очікуваною та бажаною не була вимога з демілітаризації, вона завжди має інший бік: яким чином забезпечити колишніх військових, що навчені заробляти на власне існування зброєю, законними робочими місцями, що дали б змогу прогодувати себе та свою родину не гірше від податків, зібраних із кокаїну? Уряд Сантоса продовжує переговори з іншими організаціями подібного типу, зокрема ELN, діяльність яких, зі свого боку, перешкоджає повноцінному припиненню вогню на всій території та відновленню державного контролю над нею. Реалізація мирних домовленостей хибує на ефективність державних дій та проведення операцій із демілітаризації, з одного боку, «дезертирством» окремих членів організації з перехідних зон та поверненням до незаконної діяльності в рамках інших групувань та втручанням зовнішніх факторів (зокрема, вплив США, Венесуели та Еквадору), що має часто суперечливі наслідки для самої Колумбії. Отже, Колумбія має перед собою багато викликів щодо стабілізації політичної, економічної та соціальної криз, проте на сьогодні не можна заперечувати той факт, що мирні домовленості таки впроваджуються в життя й, попри окремі невдачі та затягнутість процесів, дали можливість включити сегмент, позбавлений голосу протягом понад 50 років у легальне річище.
Читайте також:
Парамілітарне насильство, капітал і держава в умовах глобалізації (Джасмін Хрістов)
Примітки
1. Існують різні підходи до трактування терміну «тероризм» у політичній науці. В межах цієї статті тероризм — спосіб артикуляції політичної, соціальної чи релігійної мети, що є публічним, насильницьким та спрямований на досягнення певних цілей відносно держави та уряду, а терористична організація — така, що використовує тероризм як основний метод для досягнення цілей.↩
2. За деякими даними, ФАРК приписують відчуження та привласнення понад 800 000 га земельних угідь (Gillin, J., 2015. "Understanding the causes of Colombia’s conflict: Inequality". In: Colombia Reports. Available 23.11.17 at: [link]).↩
3. Подібна ситуація сталася і у 2011 році, коли владою Колумбії було ухвалено закон про компенсацію відібраних та покинутих земельних володінь та репарації з боку держави, що отримав назву «Закону про жертв», основною соціальною базою якого стали жертви парамілітарних угрупувань, зокрема герилья. ФАРК такі урядові дії підтримали (зокрема, зберігши у своїй програмі вимоги щодо повної виплати компенсацій та забезпечення добробуту громадян на території Колумбії).↩
4. У цьому випадку парамілітарні загони — загони самооборони, що перебрали на себе функції державних збройних сил; у тексті під парамілітарними загонами маються на увазі, перш за все, АУК.↩
5. Про роль парамілітарних організацій у країнах третього світу читайте також статтю дослідниці колумбійських парамілітарес Джасмін Хрістов: [link] — прим. ред.↩
6. Про теологію визволення див. статтю Міхаеля Леві: [link]. — прим. ред.↩
7. MAS — (від ісп. «Muerte a Secuestradores» — Смерть Викрадачам) — парамілітарна організація, що виникла задля захисту наркокартелів від ФАРК та М-19 і функціонувала виключно за рахунок наркотрафіку.↩
8. Термін з’явився під час перебування на посаді президента Урібе задля розмежування парамілітарних угруповань та зайнятих у наркоторгівлі організацій.↩
9. Від ісп. — «Припинити вогонь!» — відсилка до роботи одного з перших лідерів організації Джакобо Аренаса, що обґрунтовує ідеологічні засади боротьби, описує причини виникнення та перші роки існування ФАРК. Програма, у якій, зокрема, висловлено потребу припинення вогню між сторонами та участі ФАРК у легальній політичній боротьбі. Праця написана у 1984 році, проте реального «припинення вогню»на 1980-ті не вдалося досягти.↩
10. В цій зоні проживає 50 сімей та проходить процес реінтеграції 200 колишніх комбатантів.↩
11. У 2003 і 2006 роках відбулася демобілізація АУК, і замість заявлених 7-8 тисяч учасників організації у процес було залучено близько 32 тисяч людей, серед яких велика частка — наркоторговці. На сьогодні бойовики ФАРК перевіряються на реальну належність до лав організації.↩
Посилання:
Acuerdo General para la terminación del conflicto y la construcción de una paz estable y duradera, 2012. Available 23.11.17 at: [link].
Arenas, J., 1984. "Cese el fuego Jacobo Arenas". In: Farc-EP – Pagina oficial. Available 23.11.17 at: [link].
BBC Mundo, 2016. Bojayá, la población donde las FARC cometieron una de sus peores masacres y que votó abrumadoramente por el Sí. Available 23.11.17 at: [link].
Bedoya, R. R., 2000. "El desplazamiento forzado y la pacificación del país". In: Sede Medellín: Universidad Nacional de Colombia, 13 p. Available 23.11.17 at: [link].
Brauer, J. and Gomez-Sorzano, A .G.,2004. "Homicide Cycles in Colombia, 1950-1999". In: International Journal of Applied Econometrics and Quantitative Studies 1, pp.29-50. Available 23.11.17 at: [link].
Caracol Radio, 2017. Zonas Veredales se convertirán en ‘Espacios Territoriales de Capacitación y Reincorporación’. Available 23.11.17 at: [link].
Camacho and Mejía. Consecuencias de la aspersión aérea en la salud: evidencia desde el caso colombiano.
Centro Nacional de Memoria Histórica, 2014. Guerrilla y población civil. Trayectoria de las FARC 1949-2013. Tercera edición. Available 23.11.17 at: [link.
Centro Nacional de Memoria Histórica, 2016. ¡Basta ya!: memorias de guerra y dignidad. Available 23.11.17 at: [link].
Colombia Reports, 2017. Drug Trafficking in Colombia. Available 23.11.17 at: [link].
Country-data.com, 2015. Colombia: The 19th of April Movement. Country Studies Series. Federal Research Division of the Library of Congress. Available 23.11.17 at: [link]
Cox, C., 2005. "Corn Gluten Meal – A Natural Lawn Care Herbicide". In: Journal of Pesticide Reform 25, no. 4 (2005): 6-7. Available 23.11.17 at: [link].
El Tiempo, 2016. El estatuto de oposición que planean sin los uribistas. Available 23.11.17 at: [link].
Hernando, С.,2012. "La izquierda en Colombia". In: La Semana. Available 23.11.17 at: [link].
Human Rights Watch, 1996. Collombia’s Killer Networks: Tha Military-Paramilitary Partnerships and The United States. Available 23.11.17 at: [link].Imming, J., 2010. "Glyphosate : Safe or Sorry". In: Organic Gardener (May/June 2010).
Farc-EP – Pagina oficial a. Programa Agrario de los Guerrilleros de las FARC-EP. Available 23.11.17 at: [link].
Farc-EP – Pagina oficial b. Secretariado Nacional de las FARC-EP. Quiénes somos y por qué luchamos. Available 23.11.17 at: [link].
FIDH, 2012. FIDH and the Coordinación Colombia Europa Estados Unidos call upon the ICC Prosecutor to open an investigation into crimes against humanity committed in Colombia. Available 23.11.17 at: [link] .
Mejía, D., 2016. "Plan Colombia: An Analysis of Effectiveness and Costs". In: Improving Global Drug Policy: Comparative Perspectives and UNGASS 2016. Available 23.11.17 at: [link] .
Mondragon, H., 2003. "¿Por què la guerra, y por què la resistencia no violenta en Colombia?" In: ZNET, Porto Alegre. Available 23.11.17 at: [link].
Official Journal of the European Union, 2017. COUNCIL DECISION (CFSP) 2017/154 of 27 January 2017 updating the list of persons, groups and entities subject to Articles 2, 3 and 4 of Common Position 2001/931/CFSP on the application of specific measures to combat terrorism, and repealing Decision (CFSP) 2016/1136. Available 23.11.17 at: [link].Ortiz, R. D., 2002. "Insurgent Strategies in the Post-Cold War: The Case of the Revolutionary Armed Forces of Colombia". In: Studies in Conflict & Terrorism, London: Routledge, Vol. 25, pp. 127-143.
Otis, J., 2014. "The FARC and Colombia’s Illegal Drug Trade”. In: Wilson Center Latin America Program. Available 23.11.17 at: [link].
Paz-y-Miño, C., Sánchez. M.-E., Arévalo, M., Muñoz, M. J., Witte, R., De-la-Carrera, G.-O., Leone P. L., 2007. "Evaluation of DNA damage in an Ecuadorian population exposed to glyphosate". In: Genetetic and Molecular Biology, vol.30, no.2, São Paulo. Available 23.11.17 at: [link].
Regidor, E. et al., 2004. "Paternal Exposure to Agricultural Pesticides and Cause Specific Fetal Death". In: Occupational and Environmental Medicine, 61, no. 4 (2004): 334-9, doi: 10.1136/oem.2003.009043;Rodrigues, M. A., 2009. "De las armas a la desmovilización El poder paramilitar en Colombia". In: REVISTA INTERNACIONAL DE SOCIOLOGÍA. Available 23.11.17 at: [link].
Relyea, R., 2005. “The Impact of Insecticides and Herbicides on Biodiversity and Productivity of Aquatic Communities”. In: Ecological Applications, 15, no. 2 (2005): 618-27. Available 23.11.17 at: [link].
Sherret, S., 2005. :Futility in Action: Coca Fumigation in Colombia". In: Journal of Drug Issues, 35, no. 1 (2005): 151-68, doi: 10.1177/002204260503500107;
Semana, 2009. Estados Unidos Estados Unidos utilizará en total siete bases militares en Colombia. Available 23.11.17 at: [link].
The Gurdian, 2016. Colombia Referendum Rejects Peace Deal with FARC. Available 23.11.17 at: [link].
The Gurdian, 2017. Farc eyes Colombia's 2018 elections as it seeks new political dawn. Available 23.11.17 at: [link].
UNODC 2001. Colombia. Coca cultivation survey 2000. Available 23.11.17 at: [link].
UNODC 2002. Colombia. Coca cultivation survey 2001. Available 23.11.17 at: [link].
UNODC 2014. Colombia. Coca cultivation survey 2013. Available 23.11.17 at: [link].
UNODC 2017. Colombia. Monitoreo de territorios afectados for cultivos ilicitos 2016. Available 23.11.17 at: [link].
U.S. Department of State. Foreign Terrorist Organizations. Available 23.11.17 at: [link].
Veillete, C. and Navarrete-Frías, C., 2005. Drug Crop Eradication and Alternative Development in the Andes (Washington, DC: Congressional Research Service, 2005). Available 23.11.17 at: [link].
Villegas, G. L., 2015. La actualidad de los partidos políticos en Colombia. Available 23.11.17 at: [link].
Washington Office on Latin America 2016. 15th Anniversary of Plan Colombia: learning from its success and failures. Available 23.11.17 at: [link].
