Славомір Сєраковський: Чи здобуде лівиця владу у Польщі?

4177

“Політична критика” – це польське видання, що поставило собі за мету відродити традицію польських ангажованих інтелектуалів. Тепер це вже найбільший форум для обговорення актуальних соціальних та політичних проблем Польщі за участю інтелектуалів, митців та активістів зі своїм видавництвом та мережею дискусійних клубів. Видавнича діяльність “Політичної критики” поширюється від публікації актуальних польських авторів до перекладу таких західних інтелектуалів, як С. Жижек, Джудіт Батлер, Джорджо Агамбен та ін. Головним редактором видання є Славомір Сєраковський, колишній аспірант Ульріха Бека. Нещодавно Сєраковський приїзджав до Києва на запрошення Центру дослідження візуальної культури.

 

Цезарій Міхальський: Капіталізм переживає кризу, яку дехто порівнює із    Великою депресією 1929 року, а дехто вважає навіть серйознішою. Крім того, це криза ніби точно за Марксом, адже вона спричинена не якимись терористами чи паліями машин, а суперечностями самого капіталізму, що заплутався у власних штанях. Тим часом лівиця ніколи не була такою слабкою як сьогодні, як в політичному, так і в програмному плані. Те саме відбувається і в Польщі, що за часів кризи зазнала соціального обвалу, але він може ще й поглибитись, що зазвичай трапляється на периферії капіталізму. Проте в нас лівиця конає. Профспілки, що колись були сильними, тепер замість того щоб страйкувати, захищаючи права працівників корабельні викидають звідти людей; політична лівиця увійшла до свого періоду «Конвенту св. Катерини» [позапарламентський блок правих партій та профспілок, створений 1994 р. – прим. пер. ], їй теж бракує програмних засад.

Славомір Сєраковський: Коли ти зазначив, що Польща – це периферія капіталізму, то вже наполовину відповів на своє питання. Зробити маргінальною лівицю тут легко власне тому, що капіталізм відносно свіжий, він з’явився після падіння комуністичного блоку, що викликало в нас безпідставний ентузіазм. Ситуація полягала в тому, що була якась настирливість щодо побудови капіталізму. В нас не було часу на дискусії, адже нам треба було наздогнати Захід. В ім’я звільнення від комунізму в нас погоджувалися навіть на напіврабство, аби тільки під капіталістичним знаменом. У нас західноєвропейські стандарти в царині захисту прав робітників чи перерозподілу капіталу називали «євросклерозом», а наше посткомуністичне здичавіння із гордістю виставляли якимось доказом нашої життєздатності, свіжості та молодості. І сьогодні, замість того щоб робити з Польщі Європу, ми робимо з Європи Польщу, занижуючи зарплатню і стандарти праці, погоджуючись гарувати за копійки та поза профспілками.

Належність до периферії – це погане виправдання для слабкості лівиці. Периферія завжди платить за кризу більше, ніж центр, і тому антикапіталістичні революції вибухали не в Нью-Йорку, Лондоні чи Парижі, а в Петербурзі, Пекіні та Гавані.

Польщі дістався пізній капіталізм, цинічний у слотердайківському сенсі, тобто вбраний у власні обіцянки модернізації, емансипації, рівності, прогресу… Для такого капіталізму криза – це виправдання для чергового скорочення працівників, для чергового зниження зарплатні. Такий капіталізм може послуговуватись патерналістичною мовою взаємної відповідальності. Придушити профспілки чи зруйнувати чергову статтю соціального забезпечення легше в ім’я «спільних вирішень», пов’язаних із кризою. Людей із корабельні виганяти легше, якщо надворі криза, а в них немає жодної надії.

Однак саме за часів кризи невидима рука ринку, що доти годувала, дає ляпаса – забирає робочі місця, знижує доходи. По друге, люди бачать: перше, що роблять великі банкіри чи найбільші біржові гравці за допомогою держави, – це виплата собі гігантських премій. Аби пережити кризу самим, і то з шиком. Отець Жємба чи Іван Павло ІІ, як спеціалісти з капіталізму, виявились менш гідними довіри, ніж Мадофф, президенти AIG чи люди з Golman Sachs чи з оточення Сороса, які за допомогою спекуляцій добиваються послаблення валюти чи фірми. Саме в часи кризи всі вони вчать нас, що сутність капіталізму – це не якась там взаємна довіра, дотримання умов, повага до людської свободи і тому подібна хрінь, а максимізація прибутку. За всяку ціну, за кожної нагоди, хоча б на короткий термін. Криза показує, що капіталізм краще описав Брехт, ніж папські енцикліки. Отож, коли лівиця зможе пробудитись в Польщі, якщо не зараз?

В Польщі капіталізм важко поставити під питання як панівну ідеологію – навіть не практику, яку можна критикувати, виправляти, а саме як стійку ідеологію – адже тут неоліберальна революція мала найчистіший, підручниковий характер. Тут все відбувається ніби за книжками Лаклау, Муф чи Томаса Франка. Вони говорили про правий популізм як фальшиву відповідь на реальні проблеми та суспільну ціну неоліберальної революції. В нас як доповнення, як нібито відповідь на неоліберальну революцію, на вільний ринок, трактований як ідеологія, що заступає всі інші механізми, зв’язки чи суспільні інституції, з’явився популістський бунт «Права та справедливості». Це ніякий не фашизм, як розповідали місцеві мейнстрімні ліберали. Це пусті проекти і пусті обіцянки – суспільної справедливості, відбудови сильної спільноти – які прикривали продовження засадничої моделі неоліберальної революції. Качинські подавали себе як солідаристи, ліквідували найвищу групу оподаткування (дохід, який оподатковується за найвищою ставкою), знизили внески до системи соц. забезпечення та податок на спадок. Все соціальне напруження було перекладено на мову правого популізму, де замість порушення трудового права, прав профспілок чи зростання нерівності йшлося про загрозу, якою для народу та для традиційної родини є шпигуни, феміністки чи геї. Пропонуються мапи фальшивих антагоністів, що окупують реальні суспільні чи економічні протиріччя і не дозволяють їм артикулюватись якось по-іншому. До цього підключається SLD [«Союз демократичної лівиці»], офіційна лівиця, котра сама будувала неолібералізм у Польщі, то як же тепер можна їй вірити, коли вона його критикує?

В такій мертвій політичній структурі, коли зростає безробіття, ліквідуються цілі галузі промисловості і зростає нерівність, яка суперечка стає найцікавішою? Суперечка про люстрацію, про минуле Валенси, про Ценкевіча, Зизака… Всі грають в це: PiS [«Право і справедливість»], PO [«Громадянська платформа»), SLD… Величезна енергія, що витрачається на ті конфлікти щодо минулого, – це ніщо інше як наслідок неможливості артикулювати суспільний антагонізм на економічній осі. Люди таврують агентів Валенси тощо, розряджають свої життєві фрустрації, які неможливо вирішити, бо немає такого каналу в публічній сфері – або ж, що ймовірніше, немає справжньої соціал-демократії. Медіа успішно зміцнюють цю праву гегемонію – своїм позірним плюралізмом та псевдо гострими суперечками під окремими назвами: про Валенсу, про люстрації, про минуле, а насправді скрізь йдеться про частку в медійному ринку. Це стосується як найбільших газет та телебачення, так і медій, що «борються за форму польського католицизму». Як подивишся на «Ucho igielne» («Вушко голки») – економічний додаток до «Tygodnika Powszechnego» – і на «Kupca warszawskiego», доданого до «Nasz Dziennik», то попри позірність, вони ані трохи не відрізняються один від одного у беззастережній підтримці неолібералізму. Але ж ці обидва кола ведуть між собою такі драматичні та видовищні бої. Проте існував як неолібералізм у друкованому виданні так званих гданських лібералів, так і неолібералізм ZCHN. Не випадково першим прем’єром від PiS став Марцінкевіч, що походив саме з того середовища. Пригадую конференцію Олеховського, Валенси та Квасьнєвського, де багато відомих інтелігентів говорили про права людини, європейські стандарти, аби ввести в дію правий популізм. Для людей із Сохачева чи Ожарова це не відповідь, вони собі права людини на хліб не намажуть. У 2004 році, тобто за рік до створення IV RP («Четверта Республіка», політична концепція засадничих змін в державі. – прим. пер.), 59% поляків жило нижче за прожитковий мінімум. Качинські через риторику домовленостей дали тим людям якесь пояснення їх проблем. Тільки насправді ж ці брати – єдині корисні ідіоти польського неолібералізму. Вся та атака еліт III RP («Третя республіка», неофіційна назва Польщі після 1989 р. – прим. пер.), які робили з Качинських фашистів, штовхала людей назад під крила неолібералів.

Чудовий аналіз. Tак само Маркс чи його наступники представляли подібні діагнози як вступ до сценарію революції або принаймні сміливих лівих реформ. Ти даєш чергове алібі безпорадності польської лівиці. Якщо неоліберальну гегемонію тут не можна зрушити, то чому ти не став євродепутатом – у Європі лівиця дещо сильніша, ніж тут, сили рівніші. Як на питання Чернишевського «що робити?» відповість лівий у Польщі?

Обидва лівих угруповання пропонували людям із середовища «Критики Політичної» місця в своїх списках, доступ до публічного телебачення, різні речі. Гадаєш, якби прийняти ці пропозиції й просто почати співпрацювати, з того постала би лівиця?

У такому разі залишається буддизм або повернення до університету, якщо неоліберальна гегемонія так дієво маніпулює лініями суспільної напруги за допомогою своїх крил – PO i PiS. А може, через брак лівої альтернативи підеш до PiS, як Ришард Буґай? І як тебе в тебе в цьому підозрював світлої пам’яті професор Броніслав Ґеремек в інтерв’ю для «Пшеґльонду»? Якщо це єдина дієва опозиція неолібералам із PO?

Не піду до PiS, бо це є де-факто одна з масок неолібералізму. В останні роки партія Качинського працює вже, власне, відкрито, як погонич для PO. Не знаю, чому ви так наголошуєте в «Джєнніку», що лівиця не оживає через півроку після початку кризи. Має збігти певний час, а сигналів прийдешніх змін у світі не бракує. Неоліберальна економіка збанкрутувала, й визначальна сьогодні суперечка між теоретиками й практиками така: націоналізувати чи підтримувати економіку державними інвестиціями. Специфіка пострадянського блоку, де просто цілий політичний і медійний клас був уплетений до побудови неоліберального капіталізму, матиме наслідком те, що до Польщі хвиля змін докотиться пізніше й, напевно, після деяких пертурбацій. А будувати альтернативу потрібно від фундаменту. Ось і вся таємниця слабкості польської лівиці перед лицем кризи та всіх лівиць, які повірили, що в дедалі багатшому світі нас уже не стане на опікунську державу.

А якщо ти питаєш мене про радикальну суспільну зміну, то в світових дебатах лівиці є кілька пропозицій. Тільки одна видається мені слушною, але зважати варто на всі. Одні обмежуються захистом залишків опікунської держави, це є «третій шлях» і соціал-демократія. Інші говорять про «лакуни в системі», які треба знайти та зайняти. Є також рухи однієї справи: екологічної, моральної, регіональної… Є втеча в приватність, у добрі практики повсякдення, fair trade, вегетаріанство і таке інше. Ще інші чекають вибуху «Божого насильства» – наприклад, Аґамбен, який, хоча й дуже цікавий філософ, загальними метафорами, наприклад, порівнянням сучасної ліберальної демократії з концентраційним табором, фактично сприяє прийняттю головних рамкових умов глобального капіталізму. Є також стратегія Хардта й Неґрі, які кажуть, що інформаційний капіталізм наближається до повної реалізації своїх наслідків й перетвориться на комунізм. А диґітаріат [у інформаційному суспільстві – клас, що справляє найбільший вплив на інформаційні технології], тобто фактично панівний клас у інформаційному суспільстві, потенційно лівий. Настільки ж повчальним є погляд, що той плинний диґітаріат, який символізує «королівство свободи», виявився вигідним для глобального капіталізму та доповнив його. «Королівство свободи» виносить працю до «королівства злиднів», що знаходиться на фабриках глобальних фірм у Китаї, де авторитарна держава батогом пильнує працю своїх невільників. А єдине, що поєднує ті два королівства, – це чистий капітал. Окремо серед теоретиків лівої думки представлено найближчу нам стратегію, яка полягає в різних формах боротьби за ідеологічно-політичну гегемонію через реартикуляцію інтересів, виключених з публічного дискурсу. Ефективний вхід до цієї сфери дозволяє спрямувати здобутий символічний капітал до інституційного розвитку та створення умов можливості лівої політики.

Це універсальні теорії, а я питаю про план політичних дій для лівиці в Польщі.

КП кілька років намагається реалізувати такий план. І мені якось важко заразитися твоїм песимізмом, бо з нічого ми побудували найчисленніший і найсильніший інституційно політичний осередок у Польщі. Зате якось не видно наступників Туска й Качинського.

Добре виступаєте в ЗМІ, видаєте багато книжок, але політично вас немає.

Спокійно, як осередок ми існуємо тільки 4-5 років. Не знаю, що поляки мають завдяки існуванню кількох десятків представників лівиці, принаймні від нас вони отримують уже в двадцяти містах цілу низку культурних заходів, фестивалів, політичних дебатів. Залучаємо сотні людей і ангажуємо їх до публічної діяльності, видаємо кількадесят книжок щороку, найбільший інтелектуальний часопис у Польщі, зараз оголосимо першу стипендіальну програму в Швеції для молодих економістів, соціологів і публіцистів, будуємо дослідницький інститут. І робимо це без сотень мільйонів дотацій від держави. Що для тебе означає існувати політично? SLD справді існує політично? Лівиця Росаті?

Порівнюєш з лівим Конвентом св. Катерини, з напівнебіжчиками, зомбі. У такому разі я можу сказати, що середовище «Критики Політичної» інтелігентніше, організованіше за них, можливо, навіть ідейніше, але політично слабше – навіть за них. А я питаю не про твою здатність виживати, а про сценарій здобуття лівими, будь-якою лівицею, влади в Польщі. Чи можливо це, якщо гегемонію правих тут посилює навіть криза капіталізму, про що ти сам хвилину тому сказав?

Не посилює, але в короткій перспективі не загрожує їй, бо вона не має конкуренції, проте початок настає. Якраз аналогія до Конвенту св. Катерини доволі оптимістична, бо деструктивний період у правиці дав результат. Цих аналогій більше, серед них також та, про яку мене питаєш, тобто реалістичний сценарій розбудови сильної лівиці. Польські праві після перемоги SLD і Кваснєвського намагалися відбудуватися в два способи. Насамперед через відновлення недобитків, що залишилися на політичній сцені. Так постала AWS [Akcja Wyborcza Solidarność, Виборча солідарність] і це завершилося провалом. Друга спроба виявилася вдалою, бо полягала в новій активізації правиці, але на зовнішній політичній сцені, відповідно до нової логіки, нових структур, що до них входять також старі політики, які, однак, працюють уже інакше. І це вдалося двічі – так постали PO i PiS. Нещодавно ми спостерігали спробу створення лівої версії AWS, що завершилася конфліктом Напєральського з Чимошевічем. А зараз уяви, наприклад, що на найближчих президентських виборах SLD, що не матиме жодного порядного кандидата, втрачає першість серед лівих на користь іншого політика та його штабу. А сьогодні легше знайдеш доброго кандидата на президентські вибори поза SLD. Звісно, йдеться не про перемогу, а про порядний другий або третій результат. Додаймо до цього, що такий кандидат може розраховувати на підтримку Александра Квасьнєвського і Влодзімєжа Чимошевіча, який сьогодні висловлює публічну підтримку радше нам, ніж SLD. Нам потрібен певний час, бо незабаром після парламентських виборів і цей атрибут належності до лівиці в Польщі може перейти від SLD, що доживає свої дні, до нової формації. Це, звісно, спекуляції, але якщо питаєш, чи є якийсь реальний сценарій, то прошу дуже.

Ну доб’єте ви труп SLD, і що далі? Залишаються ще PiS i PO.

Польську політику, як будь-яку іншу, визначають антагонізми. 15 років тому це був антагонізм «Солідарність» – комуністи. Одна сторона природно вигравала з поразок іншої. 2005 року народився новий антагонізм, між PO i PiS. Подібно як SLD був результатом епохи першої трансформації, PiS – це результат пізньої трансформації, обидві партії є заручницями своїх епох. Модернізація Польщі, що прогресує разом із інтеграцією до Заходу, – то зокрема й модернізація політичного антагонізму. У тривалій перспективі PiS, подібно до SLD, приречений на відтік соціального електорату, бо просто не дбає про його інтереси. А до кого – це залежить від того, як оформиться сфера метаполітики, які будуть символічні способи репрезентації виключених.

10 років тому праві не володіли дискурсом антагонізму. Натомість мав переважно консервативне суспільство, яке чекало тільки, що праві хоч трохи навчаться політики. І замість кількох десятків партійок представить бодай два великих утворення, які зберуть усе. Ти, навіть після того, як ви заміните SLD, мусиш відповісти на питання, як ліві хочуть здобути владу над консервативним суспільством, виходячи з рівня 7 відсотків. Навіть у час кризи капіталізму.

Коли вигравав SLD, у суспільстві так само домінувала модель гомо совєтікуса. Зараз, коли виграє правиця, суспільство має бути генетично консервативним. А американське або французьке суспільство яке? Ліве чи консервативне? Ти послугуєшся другорядними раціоналізаціями. Люди мають такі погляди, які можуть знайти в публічній сфері. Якщо домінує правиця, усім раптово видається, що люди за природою праві. Якраз Польща має максимально нестабільний електорат. А якщо поглянеш на відповіді поляків, які збирає CBOS [Centrum Badania Opinii Społecznej, Центр дослідження громадської думки], вийде, що домінують погляди, ліберальні світоглядно й егалітарні економічно. Чому цей потенціал не переходить на політичній сцені до сильної лівиці? Вона не має немає надійної та тривалої репрезентації цих поглядів. Гадаєш, сьогодні хтось із ліберальним світоглядом проголосує за SLD, після того як SLD сто разів «кинув» його? То вже воліють правих, бо аборти собі проплатять, а правиця їм хоча би податки знизить.

У Польщі здаватися бідним заведено.

Тому що в публічній сфері людям залишили тільки один спосіб виражати суспільний гнів – через боротьбу з системою та молитву про дощ. Побудуй іншу, то й перестануть прибіднятися. Поляки ніколи не перевіряли, чи відповідають дії лівих і правих їхньому лексикону. Це є питання модернізації символічного порядку. Якщо праві виграли боротьбу за мову в справах абортів і замість «плід» ми кажемо «ненароджена дитина», то не тому що вони знайшли природний ген поляка, а тільки тому, що створили й проштовхнули його мовну упаковку. А вона не детермінована, її припасовують. Праві мають союзника в Церкві, але ліві – в Європі й навіть у американських серіалах.

Як би це виглядало? Перетворення «ненародженої дитини» наново на що? І як це прокладе лівим дорогу до влади?

Сьогодні ми маємо справу зі зниженням підтримки уряду PO, яке не впливає на підтримку самої PO й не викликає росту популярності PiS. Маємо справу з поступовою підшкірною делегітимізацією правих, але наявна система ще довго видаватиметься сильно вкоріненою, бо завдяки фінансуванню з державного бюджету може легко відтворюватися на політичній і медійній аренах. На цей момент маємо справу з 70-відсотковою підтримкою сексуального виховання в школах. В апогеї польського ухилу вправо прихильників евтаназії більше, ніж католицької доктрини «природного» життя і смерті. А 40% людей перебувають у позашлюбних зв’язках і соромляться, що в Польщі це предмет табу або навіть щось на кшталт «скандалу». Традиційні забобони – це не ті питання, з якими можна йти спеціально, їх треба пов’язувати в один пакет із очікуваннями перерозподілу, захисту соціальних гарантій або захисту прав робітників, і тоді це дозволить не тільки замінити SLD, а й боротися з правими за владу. Бо це дає людям реальний вибір. Відновить у Польщі антагонізм між лівими та правими, а не між Валенсою та істориками з IPN [Instytut Pamięci Narodowej, Інститут національної пам’яті] або між Нєсьоловським і Курським. Ти ж знаєш причини, з яких SLD хотів бути насамперед демократичним, а не лівим. Після ПНР [Польської народної республіки] ці люди хотіли легітимувати себе як демократи, свої для цієї нації, а не «накинуті» й «чужі». Ця легітимація їм потрібна була від церкви. Новим лівим не потрібно доводити, що їх не посадили тут росіяни або якісь «чужинці», вони не потребують легітимації з боку Церкви. Їхньою легітимацією буде їхня ліва програма. А люди, коли взагалі отримають якийсь вибір, вирішать, що для них корисно, а що ні. Придивімося також до феномену PiS, який від початку був партією «не всіх поляків». PiS будував свою підтримку не через підготовку дискурсу, створення міфу про себе, аби здобути симпатії дедалі більшого числа людей, а через дуже зрозумілі вислови на користь інтересів однієї групи, бодай навіть за допомогою мови правого популізму. Ця виразність була причиною довіри, люди повірили, що вони мають якісь політичні ідеї. Не зорієнтовані організувалися навколо сильно зорієнтованих. Тому PiS, граючи на користь частини, могло здобути підтримку цілого.

Сценарій є, але практичних успіхів не видно. Ще якісь два роки тому праві дійсно, бувало, виказували свій страх і тремтіння, дивлячись на виданого вами Жижека та його вихваляння Леніна. Тоді я розмовляв із одним право-центристським журналістом, який сказав мені: «я вже хочу Олейнічака, бо він гнучкий, цивілізований, а люди Сєраковського занадто радикальні, можуть дістатись до влади і побудувати тут якийсь комунізм». Минуло кілька років, ви видаєте більше книжок, але й далі залишаєтесь в ніші, що нижче порогу участі в політиці. І навіть праві вже перестали відчувати від вашого вигляду хоч якесь тремтіння. Тепер в ЗМІ панує моє покоління журналістів або іще молодші. Зазвичай, це право-центристи або щонайбільше – центристи. І ось вони почали вас запрошувати, відкрито говорячи: не хочу рекламувати комуняк, бо вони реальні і можуть мені зашкодити. Не хочу рекламувати «салон», бо ці люди гордують мною і також становлять мені реальну конкуренцію та загрозу. Тому, коли шукають суперника для правого політика чи інтелектуала, то замість когось із SLD чи з «Wyborczej» або «Polityki» запрошують людей із «Критики політичної». Хоча ви й квартальник, але в електронних ЗМІ ви більше представлені, ніж будь-який тижневик чи навіть щоденник. Бо праві журналісти вже вас не бояться.

Без жартів. В ЗМІ ми присутні від першого номеру «КП». Ти ж сам написав одну з перших рецензій і вона була не про те, що ти нас боїшся. Є багато середовищ, яких твої праві колеги напевне не повинні остерігатись, але якось не видно їх у ЗМІ. По-перше, ми від початку хотіли писати до багатьох газет, щоб створити окремий голос під маркою часопису. По-друге, праві ЗМІ від початку хотіли нас друкувати, бо ми були першим поколінням лівих, які не апелюють до ПНР, ну то й добре. По-третє, культурний капіталізм має властивість бути відкритим, бо хоче кожного втягнути до своєї ринкової пропозиції – вміє затулятись своїми власними супротивниками. Це може бути загрозою, а може бути шансом, тим більше, що немає іншого виходу – залишаючись назовні, фактично легітимуєш мейнстрім, який і так прийде і колись тебе опише, бо повинен щодня заповнювати чергову колонку. Ми із самого початку були добре підготовлені, щоб використовувати цю відкритість системи. Тепер нам легше залучати людей, здобувати кошти, можемо все швидше розвиватись. А чи принесе це остаточний успіх, не залежить від того, що думають праві журналісти.

Вони боялися вас, бо вважали, що ви сильні політичні гравці, що будете поширювати численні плоди: від сейму до ЗМІ. Проте, з плином років так нічого й не сталося, а, може, не станеться й ніколи.

За всіма твоїми питаннями приховується абсолютно цинічне міркування – у кого сила, того й рація. Хто не дорвався до корита, заслуговує на насмішки. Так ти сам твориш той порядок, який другою рукою критикуєш. По суті тут йдеться про дві проблеми. Про владу глобального капіталізму, яка є розпорошеною, але ставить умови всі державам на світі; та про пост-політику, владу політичного спектаклю та маркетингу, яка функціонує поряд із першою. Так ти мене питаєш, як «Критика політична» хоче зруйнувати глобальний капіталізм, чи як ми хочемо дорватися до корита? А якби це нам вдалося, то питав би, чи ми не зрадили ідеалів? Навіть якщо у нас є план, як це зробити, тоді не знаю, чому це саме в «Dzienniku» я маю його видати. Порядні ЗМІ повинні займатись порядним представленням різноманітних думок щодо ідей та конкретних питань, а не виявляти нездорову цікавість до поділу торту. Якби я просто хотів наїстися того торту, вже наївся б. А так – відповідаю тобі на питання, чому ми не робимо того, що зробити неможливо. Чому ми ще не здобули влади у Польщі, чому не захопили всі ЗМІ? Між іншим, тому що нам дійсно важлива зміна, а не високе становище. Політика – це кожен вплив на форму реальності. На суспільну свідомість, на рівновагу політичних суперечок, на людську поведінку, на те, як буде змінюватись світ. Якщо в цьому може допомогти традиційно керована політика, то ми теж маємо намір на неї впливати: залучаючись до гри або впливаючи на її гравців. Точно, що за твого життя ми глобального капіталу не подолаємо, не зробимо медіальної демократії ідеалом з творів теоретиків. Але ми зробимо все, що можна зробити за теперішніх умов, щоб світ був трохи кращим. Для цього ми використаємо різні доступні засоби.

Я почуваю себе сильнішим не тоді, коли я є частиною панівного ладу, наприклад, коли б вирішив увійти до складу SLD. Я сильніший, бо з’являється все краще підґрунтя для лівої політики, бо нас більшає, бо, наприклад, вже є такі економісти як Мартин Пйонтковський чи Пйотр Кучинський, голосів яких було не чути ще три роки тому. Я буду іще сильнішим, коли знайдеться уряд, який використає їхні знання, навіть якщо це буде не мій уряд.

Інтерв’ю було надруковане в «Europie» за 11 квітня 2009 р.

розмовляв Цезарій Міхальський

Політична критика

Переклад спільний

Share