«Декомунізаційна законотворчість»: чим шкідливе нове антикомуністичне законодавство

Pilash, Denis

Artiukh, Volodymyr

  • 11 August 2016
  • 882

Денис Пілаш, Володимир Артюх

9 квітня 2015 року Верховна Рада, працюючи в режимі «скаженого принтера», ухвалила чотири закони під гаслом декомунізації. Розгорнулася така радикальна боротьба з комунізмом, що депутати вирішили здійснити гіперісторичний стрибок із комунізму просто в постмодернізм, ніби доводячи на практиці хибність історичного матеріалізму. Майстерність шизофренічного письма найбільше втілено в законопроекті No2538-1 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті», оскільки в ньому деякі параграфи буквально взаємовиключні. Інший закон — No2558 «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні і заборона пропаганди їх символіки» — менш витончений: він суперечить всього лише Конституції України та закону, згаданому вище. Решта два закони, які встановлюють «День пам’яті і примирення» й відкривають архіви, виглядають нудно на такому тлі.

 

 

Ці закони, як і санкціонована ними політика державного антикомунізму, стала виявом того, що агресивна меншість змогла накинути цілій країні власну, націонал-консервативну версію історії — достоту як було з деякими гаслами й естетикою, що під час Майдану з надбання маргінальних крайньо-правих груп стали ледь не загальноприйнятою нормою. За всім «декомунізаційним пакетом» стояв невтомний пропагандист Володимир В’ятрович, влучно названий у американському журналі «The Nation» «комісаром історичної правди», чий Український інститут національної пам’яті (УІНП) отримав неабияку владу.

Сам закон про борців за незалежність вніс Юрій Шухевич — син Романа Шухевича, котрий проміняв головування в УНА-УНСО на участь у виборах до парламенту від «Радикальній партії» Ляшка. Таким чином, протиснувши законопроект No25381,він зарахував і себе, і батька до офіційного канону «борців за незалежність» та законодавчо заборонив громадянам України, іноземцям та особам без громадянства «публічно проявляти зневажливе ставлення» до себе та «перешкоджати реалізації» своїх прав за цим законом (стаття 6). Собі до компанії Юрій Шухевич дібрав надзвичайно різношерсту публіку, перелічену в статті 1. Великодушність цього чоловіка не має меж, адже серед його товаришів по боротьбі опинилися непримиренні опоненти й навіть люди, що хвацько різали одне одного через різне розуміння боротьби за незалежність.

А деякі взагалі не прагнули й незалежної держави. Отже, до списку потрапляють члени різних органів і структур Української Народної Республіки періоду Центральної Ради та періоду Директорії, їхні політичні та військові опоненти з Української Держави (Гетьманату), органи влади Західноукраїнської Народної Республіки, а також недовговічних Гуцульської та Східно-Лемківської республік (остання, щоправда, дотримувалася орієнтації на об’єднання з небільшовицькою Росією, але то дрібниці) і Карпатської України, військові та парамілітарні структури всіх цих утворень і політичні партії, що виступали за незалежність у цей період, повстанські та партизанські загони 1917—1930 років. Ближче до часів активності Романа Шухевича — це Українська військова організація, Організація українських націоналістів, Народно-визвольна революційна організація, Українська повстанська армія, Українська повстанча армія отамана Тараса Боровця (Бульби),
Українська народна революційна армія, Українська Головна визвольна рада. Із контексту активності самого Юрія — це Антибільшовицький блок народів, Українська Гельсінська спілка, різноманітні підпільні антирадянські організації, в’язні радянських таборів (як сам автор закону). Сюди ж належить і Народний Рух України за перебудову до 24 серпня 1991 року
та інші організації, перелік яких запропоновано зробити Кабміну.

На жаль чи на щастя, не всі стають постмодерністами на старості літ. Багатьох українських і зарубіжних істориків, застряглих у модерністських намаганнях встановити факти й причинно-наслідкові зв’язки між ними, спантеличить законом і його вимоги до їхньої роботи. По-перше, як примирити різноманітні ідеологічні й політичні орієнтації всіх організацій, згаданих у законі? Адже в їхніх баченнях економічного та політичного устрою було більше відмінного, ніж спільного. Закон забороняє виправдовувати «боротьбу проти боротьби» структур із наведеного в ньому списку; та хіба не гетьман Скоропадський скинув Центральну Раду, а Директорія УНР — самого гетьмана? Чи не «принижує гідність українського народу» історик, що пише про соціалістичний характер декларованих УНР реформ і про початкову орієнтацію на автономію України в складі реформованої Росії? А той, хто вказує на маріонетковий характер гетьманату 1918 року, що як прийшов слідом за німецькою армією, так і пішов разом із нею, забравши з собою натовп придворних російських монархістів? Що робити історику, який пише про запозичення з фашистської ідеології в членів ОУН, вбивства прибічниками різних фракцій останньої одне одного або вояків оригінальної УПА Бульби-Боровця, співпрацю бійців УПА з нацистським режимом (як у випадку Романа Шухевича)? А якщо історик, що досліджує волинську різанину, яку вчинили «борці за незалежність», справить враження недостатньо шанобливого до цього закону (адже на його варті стоїть сам Володимир В’ятрович, який у своїй книзі силкується представити цю трагедію просто як акт чергової «українсько-польської війни»)? Якщо повернутися до актуального контексту цього закону, то він мав досить сподівані наслідки. Усередині країни —подальший розкол серед населення й відчуження тих груп, що категорично не сприймають ультранаціоналістичні політичні тенденції.

У міжнародному контексті наслідки — зовсім унікальні: Польща та Росія стають ідеологічними союзниками, адже категорично не можуть прийняти героїзацію тих персоналій, що становлять загрозу їхнім власним націоналістичним міфам. Як сказано в одному з коментарів на польському новинному сайті під статтею про цей закон: «Тепер в Київ має їхати не Коморовський, а польські танки». Якщо вже виступ у Верховній Раді президента Ізраїлю Реувена Рівліна, який згадав про участь у здійсненні Голокосту українських націоналістів, дозволив багатьом їхнім ідейним спадкоємцям у обуренні цим «нечуваним скандалом» дати волю своєму латентному (чи не дуже) антисемітизму... Закон (стаття 6) забороняє громадянам України, іноземцям та особам без громадянства проявляти зневажливе ставлення до всіх цих людей і «публічно заперечувати факт правомірності боротьби за незалежність України в ХХ столітті». «Факт правомірності боротьби» — це настільки ж безглузде формулювання, наскільки й придатне для надінтерпретації. Можна й незчутися, пишучи статтю чи книгу про військові злочини УПА, як заперечиш якийсь факт правомірності боротьби. Не кажучи вже про вияв зневажливого ставлення — класичне формулювання тих, хто хоче запровадити цензуру, але соромиться про це говорити.

Єдина приємна річ у цьому законі — тут не сказано про санкції за його порушення.

Але про санкції більш ніж достатньо сказано в другому з цього ряду законів, «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні і заборона пропаганди їх символіки», до розробки якого долучилися й Ляшко з Шухевичем. Перехідні положення цього закону вносять зміни до Кримінального кодексу, передбачаючи позбавлення або обмеження волі до 5 років з можливістю конфіскації майна за виготовлення, поширення і публічне використання символів «тоталітарних режимів» і від 5 до 10 років із можливістю конфіскації за повторне скоєння «злочину», або ж коли причетна група осіб чи посадовці. Забігаючи наперед, треба сказати: зміни до Кримінального кодексу суттєво зменшують перелік того, що заборонено стосовно нацизму. Так, параграф, що криміналізує «публічне заперечення чи виправдання злочинів фашизму проти людяності, вчинених у роки Другої світової війни, зокрема злочинів, здійснених організацією «Вафен-СС», підпорядкованими їй структурами, тими, хто боровся проти антигітлерівської коаліції і співробітничав з фашистськими окупантами», а також «пропаганду неонацистської ідеології, виготовлення та (або) розповсюдження матеріалів, у яких виправдовуються злочини фашистів і їхніх прибічників» пропонується виключити і замінити лише покаранням на виготовлення, поширення і публічну демонстрацію символів, що стосуються нацистського режиму (і лише націонал-соціалізму в Німеччині 1939—1945 років, без окремої згадки про СС).

 

 

Взагалі, в законопроекті визначенню нацистської символіки присвячено лише 76 слів із 6453 (радянської — 670 слів). Ідеться тільки про Німеччину 1939—1945 років, її державні символи, а також назву НСДАП і події, з нею пов’язані. Ваффен-СС окремо не згадано, як не сказано нічого й про події з 1933 року (хоча закон поширюється на діяльність НСДАП на окупованих територіях з 1935 по 1945 роки). Так, наприклад, руна «Вовчий гак», яка була символом однієї з дивізій СС, вочевидь, не є забороненою. Тому різним неонацистським рухам, у тому числі воякам полку «Азов», навряд чи слід остерігатися. Також окремо не згадується свастика (і, тим паче, такі емблеми неонацистів, як кельтський хрест, коловрат чи подвоєна руна «зіг»), хоча серп і молот та зірка удостоїлися додаткового опису в скрупульозному перерахуванні забороненої комуністичної символіки (очевидно, свастика, якщо вона не входить до герба і прапору Третього Рейху, не підпадає під дію закону). Натомість під визначення радянської символіки підпадає практично все від 1917 до 1991 року. У тому числі РСДРП (тільки більшовиків — так що у прихильників меншовиків є лазівка) та її наступники в усіх республіках СРСР на всіх рівнях. Заборонено найменування комуністичної партії, її символіка та її елементи, зображення гасел і цитат її лідерів, зображення, знаки і пам’ятники, пов’язані з діяльністю партії більшовиків та з її лідерів.

Також окремо згадано органи державної безпеки й заборонено те, що пов’язано з їхніми символами. Заборонено зображення символів СРСР, союзних республік і країн «народної демократії». Гімни заборонено лише для СРСР, союзних республік та автономних одиниць СРСР. Окремо згадано «прапори, символи, зображення або інша атрибутика, в яких відтворюється поєднання серпа та молота; серпа, молота та п’ятикутної зірки; плугу (рала), молота та п’ятикутної зірки». Крім того, заборонено всім цим називати територіальні одиниці та організації. Із заборон на пам’ятники та назви робиться виняток для тих, що пов’язані з опором та вигнанням нацистських окупантів із України або з розвитком україн-
ської науки та культури.

Слід додати, що положення нового антикомуністичного законодавства України жорсткіші ледь не за всі — вельми нечисленні — їхні чинні аналоги, переважно з центральноєвропейських держав. Скажімо, балтійські республіки забороняють «використання комуністичної символіки», але не вважають це злочином. У Чехії фактично заборонено лише серп і молот —Компартія Чехії та Моравії використовує як свою емблему гроно черешні та є третьою за вагою й електоральними результатами політсилою країни, а місцевий комсомол, заборонений через пункт програми про подолання приватної власності на засоби виробництва, зрештою домігся свого відновлення через суд. Тому наші нові норми можна порівняти хіба що з прикладами Південної Кореї (яка, перебуваючи в стані холодної війни з навіженою диктатурою на півночі розділеної країни, сама активно застосовує репресивні заходи, хоч і не в таких масштабах, як за часів власної диктатури), та Сінгапуру (де покійний Лі Куан Ю зміг встановити ідеальний капіталістичний електоральний авторитаризм і маргіналізувати ліве крило своїх однопартійців).

Правоконсервативна партія ФІДЕС, яка встановила в Угорщині найбільш авторитарний у ЄС режим, активно просуває заборони на «тоталітарну символіку», під якою маються на увазі не «прапор Арпадів», що використовувався доморощеними нацистами зі «Схрещених стріл» та їхніми ідейними спадкоємцями з праворадикальної партії «Йоббік», а комуністичні серп і молот, але передусім червона зірка. Доходило до того, що якийсь підприємливий громадянин намагався судитися з корпорацією «Heinekken» — у неї ж бо червона зірочка на пивних пляшках. Керівники єврокомуністичної Робітничої партії-2006 Аттіла Вайнаї та Янош Фратаноло, яких угорський суд штрафував (зверніть увагу — штрафу-
вав, не саджав на 5 років із конфіскацією!) за цим антикомуністичним законодавством, двічі (у 2008 і 2011 рр.) позивалися з апеляцією до Європейського суду з прав людини у Страсбурзі — і кожного разу той ухвалював рішення на їхню користь, підтверджуючи, що заборона комуністичної символіки є порушенням свободи висловлювань поглядів і думок.

Пропаганда «тоталітарних режимів» — це майже як «пропаганда гомосексуалізму», тільки в політичній сфері. Насправді вона визначається через публічне заперечення «злочинного характеру» «тоталітарних режимів» та виправдання «боротьби проти учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті» (відсилка до першого закону, під яку, наприклад, підпадають не лише більшовики, українські ліві есери та махновці, а й добряча половина самих же «борців» — позаяк автори законопроекту, як і належить носіям чорно-білого націонал-консервативного бачення історії, зображають «борців за незалежність» як монолітне єдине ціле, ігноруючи те, що Скоропадський і Центральна Рада / Директорія УНР, ОУН(б) і ОУН(м), УПА Шухевича і УПА Бульби-Боровця не менш затято боролися між собою).

Оскільки історики — це не засідателі на Суді Історії, то їм буде мало що відповісти на звинувачення в запереченні чогось погано визначеного або виправданні чогось визначеного іще гірше. Адже парадигма тоталітаризму в дослідженні Радянського Союзу залишилася в епосі «холодної війни», а визначеннями «злочинного характеру» нормальний історик взагалі не оперує.

Нібито в частині 3 статті 4 зроблено послаблення для науковців: «Заборона не поширюється на використання символіки комуністичного тоталітарного режиму, символіки націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму в експозиціях музеїв, тематичних виставках, наукових, навчальних посібниках, підручниках та інших матеріалах освітнього й наукового характеру». Але тут одразу ж поставлено додаткову умову: «за умови, що це не призводить до заперечення злочинного характеру комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років, злочинного характеру націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму». Тобто, ця «поступка» має характер цензури, і то цензури чогось, що має погано визначені рамки, а отже є потенційним джерелом звинувачень. Такий кафкіанський ідеологічний контроль. Після цієї умови — згадка про наукові дослідження, цвинтарі, історичні реконструкції та колекціонерів. Хотілося б думати, що оскільки умова стоїть до перерахування, то останнього з переліченого вона не стосується.

Закон містив іще серію нововведень, що стосуються діяльності політичних партій та процедури реєстрації кандидатів на виборах, що зрештою дозволило здійснити юридичну ліквідацію КПУ. Крім істориків, закон викликав нарікання
в юристів. Головне науково-експертне управління зробило висновок про те, що закон суперечить законодавству України, зокрема чинному Кримінальному кодексу, порушує компетенцію суддів і взагалі є неконституційним. Звичайний закон не може забороняти діяльність партії або організації, не може розширювати перелік вимог для реєстрації кандидатів, «виготовлення, поширення і публічна демонстрація» символів не відповідають поняттю злочину, оскільки не становлять суспільної небезпеки. Крім того, згадані покарання визнано неспівмірними зі злочинами, а конфіскація допускається взагалі тільки для особливо тяжких злочинів і злочинів проти основ національної безпеки України та громадської безпеки. Неприйнятність закону про декомунізацію визнали й на міжнародному рівні: його невідповідність стандартам Ради Європи наприкінці 2015 р. постулювала Венеціанська комісія, вказуючи на антидемократичність його норм, які порушують свободу слова та запроваджують непропорційні санкції.

Утім, у політичному полі дискусії навколо декомунізації майже не спостерігалося, хоча численні правозахисники та фахові історики дали вкрай критичну оцінку «декомунізаційним» законам і процесам. Тетяна Мазур, на той момент виконавча директорка Amnesty International в Україні, вказувала, що нові закони непропорційно спрямовані саме проти радикальних лівих (а також на те, що вони обмежують свободу слова, свободу зібрань та свободу об’єднань). На сайті часопису «Критика» було розміщено відкритий лист 68 науковців та експертів-українознавців із закликом до президента Петра Порошенка не підписувати законопроекти № 2538-1 та №2558. Президент до них не дослухався: уже 15 травня 2015 р. закони було підписано, а тим самим легітимізовано знищення монументів радянської доби, до того здійснюване руками ультраправих, і запущено процес гарячкових перейменувань населених пунктів і вулиць.

У запропонованому УІНП переліку осіб, які підлягають декомунізації, добряча частина імен — звичайні робітники чи матроси, які брали участь у революційних подіях (і то не обов’язково 1917 р. — от, наприклад, робітник Іван Бабушкін помер 1906 р., а Микола Бауман загинув від рук агента царської охранки у 1905 р.). По всій країні було перейменовано вулиці та площі, названі на честь Карла Маркса та Фрідріха Енгельса — хоча сумнозвісним «декомунізаційним» законом не передбачено заборону на двох мислителів, без внеску яких неможливо уявити сучасні соціальні науки та філософію, але, згідно з описами в списку, ці особи «використовувалися для пропаганди комуністичного тоталітарного режиму» (за такою логікою, руки затятих «декомунізаторів» мали б дійти і до Тараса Шевченка, а надто соціалістів Івана Франка й Лесі Українки, пам’ять про яких той режим також активно використовував). Крім них, під заборону використання на вуличних покажчиках підпадали такі імена:

• Роза Люксембург (звісно, упорядників списку не цікавить ані її діяльність, ані зміст її полеміки з Леніном — лише те, що вона засновниця Комуністичної партії Німеччини); під забороною і її соратник Карл Лібкнехт, опис діяльності якого зводиться до скупого «організатор комуністичного заколоту в Німеччині» — це про людину, яка за свою позицію проти Першої світової війни довго сиділа у в’язниці й яку вбили ультраправі фрайкори за мовчазної згоди її колишніх товаришів за соціал-демократичною партією;

• Микола Скрипник (його, після звернення в Facebook до одного зі співробітників УІНП, уже встигли виключити зі списку, але від цього легше не стає — бо виходить, що перелік «забороненого» можна довільно змінювати в будь-який момент і в будь-який бік); водночас у списку лишилися менш відомі діячі «Розстріляного відродження» — Іван (Ізраїль) Кулик, Петро Дятлів;

• Християн Раковський (який відстоював права УРСР проти сталінського проекту «автономізації» під час утворення СРСР, і взагалі був одним із найбільш стійких діячів антисталіністської опозиції в більшовицькій партії);

• Михайло Покровський (історик-марксист, головний деконструктор російського імперського міфу);

• творці першої в світі загальнодоступної системи охорони здоров’я Микола Семашко та Віра Велічкіна (літераторка й лікарка, померла від іспанки 1918 р.);

• Марина Раскова (льотчиця, організаторка жіночих авіаційних загонів, загинула 1943 р.);

• радянські партизани: Сидір Ковпак, Олександр Сабуров, Микола Попудренко;

• Петро Шелест (на «патріотизмі» якого зазвичай наголошували в пострадянському історичному наративі, але ж увесь режим і всіх його діячів тепер оголошено «злочинними»);

• члени першого українського радянського уряду (Народного Секретаріату) — Євгенія Бош, Юрій Лапчинський, Володимир Ауссем;

• командир 1-го українського радянського полку Микола Щорс і командири робітничої Червоної гвардії — батько Боженко, Всеволод Довнар-Запольський, Олександр Беленкович (усі вони, крім останнього, загинули в роки громадянської війни, тому змогли бути канонізовані за сталінського режиму, який, імовірно, стратив би їх так само, як Беленковича та інших командирів Червоної армії, також внесених до списку);

• звісно ж, усі учасники Січневого повстання (пардон, заколоту) робітників заводу «Арсенал» — Ісаак Крейнсберг, Іван Фіалек, Андрій Іванов, Микола Лукашевич і т.д.;

• репресовані в роки сталінського терору українські комуністи — від Володимира Затонського до засновника Червоного козацтва Віталія Примакова чи екс-боротьбистів Панаса Любченка та Євгена Терлецького;

• щирі більшовики, яких за їхню діяльність поважали навіть недруги: Олександра Коллонтай, Анатолій Луначарський, Максим Литвинов, Леонід Красін, Георгій Ломов (Оппоков), Георгій Чичерін, Микола Островський, Ян Фабріциус (червоноармійський командир, який загинув, рятуючи жертв авіакатастрофи на Чорному морі), Володимир Бонч-Бруєвич (історик, видав перший том творів Сковороди), Гліб Кржижановський (голова Держплану), Михайло Ольмінський (літературний критик), Софія Соколовська (директорка Мосфільму), Наріман Наріманов (один із провідних азербайджанських романістів);

• діячі закордонних компартій: Клара Цеткін, Ернест Тельман, Долорес Ібаррурі, Пальміро Тольятті, Моріс Торез, письменник Анрі Барбюс, основоположник болгарського марксизму Димитр Благоєв (вишенька на торті — «КлИмент Готвальд» через И);

• ті з небагатьох угорців, яким присвячено вулиці в Києві: Лайош Гавро (угорський соціаліст, воював із Денікіним, розстріляний 1938 року) і Мате Залка (письменник і «генерал Лукач», вбитий у бою з франкістами в Іспанії; автори списку (котрі, як неважко здогадатися, вороже ставляться до всіх лівих) раптом перейнялися долею анархо-комуністичних повстанців і закидають йому «придушення селянських повстань Нестора Махна»);

• Кудрявцев, «провина» якого полягає в тому, що він роздав землю селянам («займався розподілом землі на Миколаївщині після Жовтневого перевороту»).

На місцевому рівні часто виходили за межі цього списку. Так, у (тоді ще) Дніпропетровську оголосили про «декомунізацію» вулиць, названих честь анархіста Михайла Бакуніна, есера Івана Каляєва й чехословацького комуніста Юліуса Фучіка (чий «Репортаж із зашморгом на шиї», написаний у нацистській тюрмі перед стратою, став символом антифашистського Опору).

Для Броварської міськради група експертів із Інституту історії України підготувала окремий список кандидатів на «декомунізацію», фактологічних та орфографічних помилок у якому ще більше, ніж у в’ятровичівському. Тут запропоновано перейменувати вулиці, названі на честь радянських військовослужбовців, які воювали з нацистською Німеччиною (Карбишева, Кирпоноса, Матросова, Гастелло, Ватутіна), бо це, мовляв, «пантеон міфу Великої Вітчизняної війни» та «радянський колоніальний спадок»; одного з найбільш знаних у світі уродженців України, педагога Антона Макаренка; 1 травня і 8 березня (бо свято було «впроваджено за більшовиків»). Ба більше, з метою «деколонізації» рекомендовано перейменувати вулиці Вавілова, Ломоносова, Некрасова, Пушкіна, Толстого, Тургенєва й радянських льотчиків братів Коккінакі (понтійських греків за національністю — отак їм, помстимося за грецьку колонізацію Причорномор’я в I тис. до н.е.!). Вулиця Степана Разіна також муляє очі, бо пропагує «так звану теорію класової боротьби». На-
решті, назви типу «Фабрична», «Металургів», «Геологів», «Будівельників», «Електриків», «Ремонтників» як «пов’язані з комуністичною ідеологією з її апеляцією до представників трудових спеціальностей» запропоновано змінити в майбутньому. Чому ж відкладати на майбутнє? Можна зразу перейменувати на честь Терещенків чи якихось сучасних олігархів — щоб не було апеляції до цих «тоталітарних робітників»!

Перейменування населених пунктів викликали ще більший резонанс, кульмінацією якого були епопеї навколо перейменування Дніпропетровська (тепер він став просто Дніпром — після викреслення згадки про Григорія Петровського, реальна постать якого була значно складнішою за зображену — «організатора Голодомору»), Кіровограда (де борці за право називатись інгульчанами чи єлисаветградцями влаштовували справжні бійки, аби в результаті стати кропивниччанами — правда, спікер Андрій Парубій, щасливо презентуючи нову назву, так і не зміг правильно вимовити слово «Кропивницький») та Комсомольська (який тепер населяють щасливі горішньоплавненці). Загалом, у всіх цих випадках думкою самої місцевої громади центральна влада знехтувала, демонструючи нове розуміння ідей демократизації та децентралізації. Показовим був випадок із «Горішніми Плавнями»: позірно «поетична» архаїзована назва для заснованого за радянських часів (1960 р.) міста немов символізує «декомунізацію» в економіці — процеси деіндустріалізації, що їх на ура сприймають адепти світлого майбутнього «аграрної наддержави».

Та зрештою, окрім війни перейменувань, антикомуністичне законодавство мало й далеко не символічні наслідки. На його основі за запитом Міністерства юстиції було заборонено діяльність Комуністичної партії України та інших партій зі схо-
жими назвами (здебільшого створених режимом Кучми спойлерів). Але мішенню була не лише стагнуюча псевдокомуністична (насправді соціал-консервативна) партія, що сама підписала собі вирок довголітнім обслуговуванням буржуазної влади та Партії регіонів зокрема. Привладний клас боїться й перспективи консолідації трудящих класів у боротьбі за свої інтереси та проти вітчизняного різновиду неоліберальної політики «жорсткої економії», тому йому на руку превентивно зачистити політичне поле від можливої появи нової лівиці з відповідною програмою. У цьому контексті варто пам’ятати, що антикомуністичні кампанії завжди б’ють по всій лівиці загалом.

Згадаймо обидва періоди (1918—1920 і після 1947 р.) антикомуністичної «Червоної істерії» (Red Scare) у США. Репресії під час першого були спрямовано проти здебільшого анархо-синдикалістської профспілки «Індустріальні робітники світу», а повоєнні гоніння почалися з того, що істеблішменту треба було нейтралізувати ліволіберальну Прогресивну партію Рузвельтового віце-президента Генрі Воллеса. Під час маккартистського «полювання на відьом» переслідували нарівні з членами прорадянської компартії і троцькістів, анархістів, поміркованих лівих. «Попутники комуністів» були під пильним наглядом ФБР: справи, заведені на двох чи не найвідоміших стихійних лівих ХХ ст. — Альберта Ейнштейна та Чарлі Чапліна — містили по 1427 і понад 2000 сторінок відповідно. Потім настала черга таємної програми ФБР COINTELPRO, першою мішенню якої стала Комуністична партія США, а вслід за нею стеження, провокації та арешти поширилися й на афроамериканських, антивоєнних і студентських активістів та правозахисників.

Під приводом боротьби з комунізмом могли криміналізувати що завгодно. Фільм режисера Коста-Гавраса «Дзета» (основа якого — вбивство лівого депутата Григоріса Ламбракіса) закінчується перерахуванням речей, заборонених за «комуністичність» ультраправою грецькою диктатурою «чорних полковників» (1967—1974 рр.): «довге волосся в чоловіків, міні-спідниці, Софокл, Лев Толстой, Еврипід, розбивання склянок після тостів, робітничі страйки, Аристофан, Ежен Йонеско, Жан-Поль Сартр, Антон Чехов, Гарольд Пінтер, Едвард Олбі, Андре Бретон, Лев Троцький, свобода преси, соціологія, Марк Твен, Семюел Беккет, Федір Достоєвський, сиртакі, рок-музика, новітня математика і літера грецького алфавіту “Z” (дзета)».

Панівний нині ідеологічний дискурс нав’язує думку, що комуністи бувають тільки організаторами, але ніяк не жертвами репресій. Проте кожен респектабельний латиноамериканський диктатор мав у своєму «заліку» тисячі чи й десятки тисяч убитих марксистів та інших лівих. Значних «успіхів»у «декомунізації» досягли нацисти та їхні сателіти, а також антидемократичні режими апартеїду в Південній Африці, Саддама Хусейна в Іраку та аятоли Хомейні в Ірані. А в Індонезії після воєнного перевороту генерала Сухарто у 1965 р. було винищено від півмільйона до півтора мільйона людей — здебільшого простих селян, запідозрених у причетності до найбільшої непривладної компартії світу. Вбивали їх найбільш брутальними способами — подивіться документальні фільми Джошуа Оппенгаймера «Акт убивства» та «Погляд тиші», щоб у цьому пересвідчитись.

Та в списку репресій проти комуністів не варто забувати головної сторінки — сталінських чисток у СРСР, жертвами яких стала величезна кількість більшовиків та інших лівих. Парадоксально, та пропонована в законі заборона зображень та цитат керівних діячів партії та радянської держави охопить і лідерів комуністичної опозиції, що першими кинули виклик сталінізму та стали на боротьбу з ним. У цьому контексті дивним видається те, що президент Порошенко використовує як аргумент проти критиків декомунізації пам’ять про вбитих у Биківнянському лісі — адже чимало закатованих у Биківні самі були активними членами комуністичної партії (як економіст Олександр Асаткін) чи, принаймні, дотримувалися ліворадикальних поглядів (як поет-футурист Михайль Семенко).

Однак претензії «декомунізаційного» законодавства на ідеологічну монополію держави в трактуванні історії дозволятимуть і надалі замовчувати чи взагалі викреслювати багаті соціалістичні традиції України, які представляли не лише такі її уродженці, як Лев Троцький і Нестор Махно, а й Леся Українка та Іван Франко, Роман Роздольський та Юліан Бачинський, Микола Скрипник, Микола Хвильовий та решта митців-комуністів «Розстріляного відродження».

Загалом, нові закони ще більше посилили правий консенсус, атмосферу нетерпимості до лівих і обмеження свободи дискусії. Непоодинокі напади ультраправих на активістів / ок незалежного профспілкового руху, анархістських, соціалістичних і феміністичних організацій і раніше супроводжувалися вигуками про те, що б’ють «комуняк» — аби на захист потерпілих випадково не втрутилися перехожі, — а тепер вони й поготів відчувають свою безкарність. Та чи довго чергові раунди боротьби з «привидом комунізму» та іншими фантомами минулого дозволятимуть відволікати увагу населення від проблем теперішнього, спричинених олігархічним капіталізмом?

Leave a Comment