1 квітня в Києві відбувалася презентація українського перекладу головної праці Франца Фанона «Гнані і голодні» (Les damnés de la terre, 1961). Книжка, над якою команда інтернет-ресурсу «Вперед» працювала давно, нарешті побачила світ. Між іншим, видавництво «Вперед» не вперше презентує принадні новинки на ринку лівої інтелектуальної книжки: три роки тому читач мав змогу ознайомитися з «В’язничними зошитами» Антоніо Ґрамші (цьогоріч очікуємо на його доповнене перевидання), а той факт, що книжка Фанона вийшла в серії «Чорна шкіра — білі маски», вказує на далекосяжні видавничі плани «Впереду».
Структурно книжка складається з п’яти розділів і авторського заключного слова. У першому розділі розглянуто природну для революції проблему творчого характеру насильства, а також підстави та джерела перетворення його з форми дегуманізації на метод досягнення свободи. У другому розділі заходить мова про передумови балансу між стихійним виром та організованим поступом революційної боротьби, про доцільність партійного скерування повсталого колоніального суспільства. Третій та четвертий розділи присвячено дослідженню зв’язку між національною свідомістю та імперативами визволення. У цих частинах Фанон провадить критику ідеології неґритюду, який, попри значну мобілізацію мас на початку революції, в силу власної ідейної абстрактності[1] може перерости в «расизм навпаки». Окремо деконструйовано фігуру колонізованого інтелектуала, розгубленого поміж ідеалів того й того суспільств. Автор доводить, що боротьба за оригінальність національної культури є одним з інструментів втілення свободи.
Нарешті, останній розділ репрезентує фахове вивчення автором проблеми психічної деґрадації на війні, причому він аналізує конкретні виміри впливу насильства на обидві сторони конфлікту в Алжирі. Показово, що висновки, яких доходить читач услід за міркуваннями автора, створюють недвозначну суперечність із постулатами, котрі Фанон висуває в першому розділі книжки. Але про все це варто сказати докладніше.
Передовсім, у книжці Фанона одразу кидається у вічі нерівномірність її смислової ритміки. З одного боку, найважливішими для розуміння його політичного підходу є перші два розділи («Щодо насильства» та «Велич і неміч спонтанности[2]»), тоді як решта виконують роль допоміжної логіки арґументації, коли автор методично й урізнобіч описує наслідки колоніального синдрому для гнобителя й для гнобленого, шукаючи (Фанон, нагадаю, був фаховим психіатром) очевидного зв’язку між практиками експлуатації та психічними відхиленнями. Ясна річ, від автора революційного тексту годі очікувати іншого лейтмотиву. Хочу зазначити одразу, що беру на себе сміливість аналізувати цей текст як завершену думку, не поринаючи в політичне тло, що сприяло її появі. Перефразовуючи сентенцію німецького філософа Гайдеґера, можна сказати, що важить не те, яким було Фанонове життя, а те, яке повідомлення він залишив для своїх читачів.
Тези Фанона ладні вразити читача своєю безапеляційністю: тільки насильству до снаги розірвати пута колоніальної залежності (Фанон 2016: 7), між колоністом і колоніальним мешканцем немає й не може бути нічого спільного (Фанон 2016: 8), для пригнобленого насильство є винятковим способом самоствердження (Фанон 2016: 12) тощо. Якби ці фрази ви подибали у виданні напівосвіченого українського націоналіста, не постало б жодних питань щодо його притомності, як і стосовно респектабельності репрезентованого ним дискурсу. Але Фанон — фігура цілком іншої ідейної конфігурації. Не забуваймо, що передмову до його праці написав не хто інший, як Жан-Поль Сартр (прикро, що її бракує в українському виданні), котрий твердив: «Третій світ знаходить себе й мовить до себе голосом Фанона» (Sartre 1963: 8). Показово й по‑своєму символічно, що книгу «Гнані» було видано невдовзі після «року Африки», який ознаменував нестримне розхитання світового імперіалізму, загрубілого на принципах колоніального права. Коли третій світ вдарив у ґонґ повстаннями й акціями непокори, інтелектуал Франц Фанон роздмухував революційну стихію своїм словом.
Але навіщо читати Фанона тепер? Чи актуальний він у світі, де навіть найпослідовніші критики імперіалізму (від небіжчика Уґо Чавеса, аргентинських і грецьких антиглобалістів, до Ноама Хомського й Дейвіда Гарві) не наважаться на заклик відвойовувати глобальну рівність? І якими є уроки Фанонової діалектики свободи? Кожне з цих запитань, вірогідно, замикається на загальнішому: що у Фаноновому opus magnum є марксистського, а що в нім опинилося «контрабандно»?
"Визволення передбачає перетворення людини з речі на саму себе в тій актуальності, в якій людина вперше правдиво пізнає себе."
За простотою фрази й натиском натхненника революційної боротьби проступає діалектика пана й раба, яку Фанон, переймаючи в Геґеля, ретельно випрацьовує впродовж усієї книжки. Колонізатор створює колонізованого є висхідною тезою цієї діалектичної конструкції; продукт цієї творчості є ворожим щодо творця — її антитеза, які разом підважені в синтезі необхідності свободи: боротьба колонізованого за визволення породжує універсально нові цінності. У засновку цього судження вказано на джерело леґітимності, яке для пана (білий, буржуа, експлуататор, расист) виконує роль одночасно правової основи його влади, морального виправдання й водночас форми самовідтворення капіталістичного виробництва, адже тубілець в колоніальній системі відчужений від себе, своєї праці й власної культури, тим самим перетворений на річ, або, якщо завгодно, на від’ємний ресурс у циклі нерівності. Його від’ємність полягає в тому, що в подібній системі відносин індивідуальне відчуження може лише посилюватися за рахунок буденної репродукції цих відносин. Звідси випливає й пропонована Фаноном антитеза логіки деколонізації: визволення передбачає перетворення людини з речі на саму себе в тій актуальності, в якій людина вперше правдиво пізнає себе. У чистому вигляді цей процес постає як неґативність (пасивність, ззовні пробуджена до дії) або тотальне заперечення попередньої форми існування («дійсність деколонізації як вона є, є дійсність розпечених бомб і закривавлених лез» (Фанон 2016: 6)). Якщо неґативність у рамках видозміни суспільного ладу має проявитися воднораз через ствердження нового порядку, тоді її підставу слід шукати у структурі цього ладу, чи, кажучи інакше, нерівність колоніального світу іманентно генерує сили, спрямовані на його злам і утвердження рівності. Щоправда, розв’язок опозиції «пан — раб» Фанон вбачає в дещо спрощеній «заміні останніх на перших» (поставлений у заголовок книги рядок з «Інтернаціоналу» недвозначно навіює месіанський характер голодних і зацькованих), спрощеній бодай тому, що фундаментом, на який спирається колоніальна експлуатація, є світовий поділ праці в капіталістичному виробництві, класовий за своєю сутністю. Та саме через це й з’являється спонука наділити аванґардною роллю тих, хто тяжіє до випадання з класової системи.
Фактично Фанон пропонує вважати всіх мешканців третього світу єдиним революційним оплотом боротьби з імперіалізмом. Водночас стикаючись із проблемою класової неоднорідності в їх лавах, автор змушений лавірувати, вносячи зміни до марксистської соціології, адже «економічний базис у колоніях є заразом і надбудовою. Причина є наслідком: багатий, бо білий; білий, бо багатий» (Фанон 2016: 9). Спробуємо розібратися з цим оберненням причинно-наслідкового зв’язку, аби, передусім, з’ясувати, чому «марксистська аналіза має бути гнучкішою, коли заходить за колоніальне питання» (там само). По суті, Фанон ставить під сумнів універсальність Марксової політекономії, висуваючи натомість ідею про те, що в країнах третього світу категорії марксизму працюють поперемінно задовільно, вимагаючи постійної корекції з огляду на той чи той контекст експлуатації.
Якими ж є критерії класів у колоніальному світі? Головний — і, здається, єдиний — за Фаноном, полягає в тому, що «правляча кляса — це люди, що примандрували з‑за кордону, приблуди…, інші» (там само). Отож йдеться про два антагоністичні суспільства, а наявність між ними вузького прошарку слабкої компрадорської буржуазії включно з інтеліґенцією взагалі не спроможна ослабити міжкласове протистояння. Місто, яке мов безугавний пилосмок, висотує національний дохід, повертаючи розпач і злидні, є осердям суспільної (і ширше, моральної) деґрадації народу. Фанон не забуває про специфічний колоніальний ресентимент: колонізований заздрить місту, він щосили прагне посісти місце колонізатора та «мріє про володіння», і ці мрії готують план — «рознести колоніальний світ на друзки, вибити колонізаторів до ноги». Іноді цей маніхейський світогляд «дегуманізує колонізованого, …обертає на тварину» (Фанон 2016: 10). Фанон піддає нищівній критиці абстрактну толерантність інтелектуалів, що плекають надії на мирне співіснування цих протилежних універсумів, інтелектуалів, що зраджують визвольній боротьбі, стаючи вартівниками колонізаторських (західних) цінностей, тим самим розбещуючи шляхетну душу тубільця.
Такий відвертий руссоїзм, запозичений Фаноном з арсеналу цінностей колонізаторів, навдивовижу припасовує до його маніфестацій. Тому-то інтелектуал колоній запізно долучається до народної революції, цієї «страшної бетономішалки» (Фанон 2016: 16). Повернення гнаних і голодних із міфічного світу до «реального» можливе «почерез кров і сльози» революції. Одначе подолання відчуження має знайти собі іншу стежину: «тубільці борються під абстрактним гаслом «Владу пролєтаріяту!», забуваючи, що в їхньому реґіоні треба провадити боротьбу передусім під національними лозунґами» (Фанон 2016: 24), тобто не зазіхаючи на інтеграцію в глобальний імперіалістичний світ. Імперіалізм, завважує Фанон, шанує повагу до сили, тим-то симпатія революціонера має стосуватися селянства, якому нема чого втрачати і яке через насильство здобуває цілий світ без манівців компромісів і ошуканства буржуазних реформ (Фанон 2016: 23—24).
Фанон береться довести, що маса «дорослішає» в революційній борні, творячи власні цінності, яких була позбавлена у впокореному стані, за кілька років визвольної війни її ідентичність робить стрибок тривалістю в століття. Природу насильства автор описує в термінах божевілля, колективної інтуїції повсталих — і заразом як резонанс логіки капіталізму та «абсолютну практику» емансипації привчених до мови ненависті, чи навіть як «бездоганний посередник» між індивідом і соціальною групою (Фанон 2016: 43). Для бунтаря, який витворює цінності свободи й справедливості в одночасному труді й різанині (ще один західний, достоту ніцшеанський, мотив!), пролити кров значить нове розуміння свободи («колонізована людина визволяється в насильстві і через нього» (Фанон 2016: 49)), як метод воно кристалізує «масу» в «народ», робить її суверенним суб’єктом і цим самим позбавляє меншовартості.
Парадокс у тому, що причиною вибору бунтівника на користь соціалізму є те, що це «лад, заснований на повазі до людини як найвищої цінності» (Фанон 2016: 54). Якщо рабства позбуваються, щодня краплина за краплиною витискаючи його із себе, не дивно, що у Фаноновій системі координат це криваві краплини, свої і чужі. Страхітлива лють раба, спрямована на пана, є не рабською люттю, а бумерангом, що повертається до того, хто жбурнув. І справді, вияв насильства претендуватиме на позитивну перспективу хіба в тому разі, коли за ним стоїть раціональність універсального звільнення. У цьому сенсі Фанонів твір адресований не так читачам з «третього світу», як найперше мешканцям колишніх метрополій, надто ж представникам лівиці, котрі, поборюючи вдома дискримінацію й владне свавілля, зазвичай з острахом спинялися перед солідарністю з «кровожерливими тубільцями».
"Невинуватих не існує, якщо світ поділений на катів і жертв, привілейованих і незахищених, панів і рабів."
Ситуація загострюється ще й тим, що кожен із публічних викривачів імперіалізму встиг скористатися з його переваг. Французький (замініть на «будь‑який західний») робітник їде на роботу на власному «Рено» тому, що французькі корпорації надексплуатують трудящих поза межами Франції й ця співпраця пролетаря з монополіями не видається йому ганебною. Натомість для нього (і для очільників лівиці в нього за спиною) ганебно бачити, як працює об’єктивність, описана Фаноном в метафорах зарев від спалених маєтків і смороду тіл випадкових жертв. Співчуття західної публіки до цих жертв, надто якщо вони білі, тримається простого правила: суб’єктивно безневинні функціонери не мають зазнати кари за об’єктивну провину системи. До цього правила, такого очевидного й засвоєного здавна, Фанон долучає невтішну примітку: невинуватих не існує, якщо світ поділений на катів і жертв, привілейованих і незахищених, панів і рабів. У маніхейському апокаліптичному всесвіті старий добрий європейський гуманізм більше не зарадить, адже він сам чудово розуміє, що готовий був уживатися з рабством і далі, якби механізм історії не запрацював швидше.
Фанон тлумачить свободу як самовизволення. Але якщо нову культуру як осереддя емансипованої свідомості вигартовує революція, що вигартовує революцію? Схоже, відповідь Фанона за визначенням є не марксистською, а радше геґельянською: революція народжується із заперечення, коли самосвідомість раба, який порвав пута, перетворює себе із суб’єкта для себе на суб’єкт для Іншого. Однак стосунок пана й раба вимагає збереження для раба життя, інакше-бо втрачається інстанція визнання панування. Логіка, якої тримається Фанон, є теж не всуціль геґельянською: життя колишнього пана не вартує ні копійчини, якщо той не дає згоди на рівноправ’я новин взаємин. Так, із насильства як моменту переходу зі стану окремішньої самосвідомості до стану універсальної самосвідомості Фанон висновує те, чого у властиво насильстві немає — зв’язок між правом, класовою солідарністю рабів і абсолютною реальністю свободи. Припущення про те, що для бунтівного тубільця важить не зрівнятися з колонізатором, а викорінити його як підґрунтя соціального, насправді веде до очікуваного фіналу: раб, що повстав, не перестає мислити себе в уже засвоєних раніше категоріях. Замість виявити (як це описував Камю) в акті бунту прообраз нової спільноти, бунтівник, знищуючи Іншого, навпаки, репродукує стару. Неґативність свободи («від») в його діях повністю поглинає в собі її позитивний аспект («для»). У такому разі, як слушно зауважував Геґель, раба, який мислить і діє як раб, у разі перемоги очікує доля тирана. Чи не тому Фанонова Африка сьогодні є Африкою трайбалізму?
Отже, йдеться не про заперечення революційної тактики боротьби — без неї диктатуру пролетаріату годі уявити. А втім, апологія терору, коли він збігається з нехтуванням поступальності й віддається маренням «великого стрибка», закінчується поразкою революції. Фанона вважають неомарксистом, однак його стратегія емансипації далека й від марксистської. Автор «Гнаних» підважує принципи історичного матеріалізму, наполягаючи на тому, що соціалізм придатний до розбудови без проходження стадії капіталізму. Ідея прогресу національної буржуазної держави є, з його погляду, помилкою в розрахунках лівих теоретиків (адвокатом імперіалізму можна вважати й Маркса, поборника цивілізування Індії британцями). Сучасний деколонізований світ, вчорашня революційна стихія, демонструє різні результати: наприклад, Китай та Індія, інтегрувавшись у світ капіталу, зберегли незалежність, а Конго, Алжир і Пакистан, схоже, досі за неї змагають у внутрішньому протиборстві. На черзі приклад кхмерської Кампучії, де моментальний стрибок у соціалізм обернувся бездонною прірвою. Як відомо, ще в полеміці з бакунінцями Енґельс підкреслював, що «революція є, безперечно, найавторитарнішою річчю з усіх можливих» (Энгельс 1961: 305). Та безпосередньо за Аленом Бадью (Badiou 2013: 10) і після двох століть революційної практики слід визнати мінливість динаміки революційного терору, що є не так засобом класової боротьби, як втратою маневру в умовах нових класових реалій.
Міркуючи про підстави та ризики антиколоніальній революції, Фанон чи не першим із лівих мислителів звертається до ролі в ній люмпен-пролетаріату й паралельно атакує ортодоксальну віру марксизму в революційність робітничого класу. Він слушно вказує на відмінність між статусом і політичною диспозицією робітництва в метрополії та в колоніях. Якщо західний найманий працівник втрачає лише кайдани, а здобуває все, його побратим із третього світу втрачає все, не добувши нічого (Фанон 2016: 62). Тому арґумент Фанона щодо реакційності (читай: контрреволюційності) пролетаріату колоній спирається на три базові тези:
1) цей пролетаріат є нечисленним, отже й політично несвідомим щодо своєї місії;
2) його матеріальні інтереси тісно пов’язані з розквітом капіталістичного виробництва й сфери послуг (= збереження колоніальної експлуатації);
3) на відміну від селянства, пролетаріат не готовий реалізувати себе в тотальній руйнації старих політичних структур.
Твердження про втрату колоніальним пролетаріатом революційного запалу є провіщенням маркузіанської тези про «обуржуазнення» західного робітництва. Кінець кінцем, місце пролетаріату має посісти новий суб’єкт. Але, якщо в Африці та Азії на його місце зазіхає селянин, то на Заході хіба що декласовані верстви.
Як наслідок, Фанон балансує на межі спростування пролетарського характеру Жовтневої революції 1917 року (в Росії-бо пролетаріат теж був нечисленним, а захоплення влади здійснило мобілізоване до війська селянство), і відмови для революційних мас шукати союз із містом. Фанон уже вбачає обриси нового альянсу — фронтовим побратимом фелаха має стати злидар із міських нетрів. Цей, сказати б, єсєнінський романтичний сюжет, в якому бешкетник і волоцюга постає поборником справедливості, далекий від марксистського аналізу суспільства.
"Звеличення люмпенів виявляє, де насправді провисає Фанонова діалектика."
Нечисленність пролетаріату ще не є підставою таврувати його за співпрацю з буржуазією. Екскурс в історію показує, що класовій самосвідомості притаманна динаміка; навіть найзатурканіший робітник під час класового протиборства здобуває найцінніший досвід, тим політично дорослішає й ангажується. Страх Фанона перед перспективами профспілкового руху, який буцімто ще більше відокремить робітників від селян, є теж вочевидь побоюванням тенденції до тред-юніонізму, а програми диктатури пролетаріату остаточно викреслює Фанона з лав марксистських теоретиків. Звеличення люмпенів виявляє, де насправді провисає Фанонова діалектика. Нерозуміння того, що в соціальній (за Фаноном, вона має стати «соціалістичною») революції селянство як клас спроможне перевершити пролетаріат мірою своєї реакційності, веде Фанонову теорію до згубних висновків. Селянин не приходить у місто і не стає там декласованим елементом волею долі, його також не кличе романтика безпритульного життя — до міста безземельний селянин подається уже маргіналом, для якого ідея боротьби чужа. Посіяні в серцях злидарів зерна легкодухості не поривають до бунту, у кращому разі волоцюги пристають до повсталих задля грабунку. Місто дає їм не надію, а право тихцем животіти «на дні», жити миттєвістю, без вигаданих цілей і цінностей, повернувшись, так би мовити, до природного стану. Але чому селянин, який прибув на працю до міста, має з необхідністю зазнати люмпенізації? Якби в дійсності було так, міська культура просто не змогла б функціонувати й закономірно виштовхнула б частину населення назад до сіл. Але цього не відбувається; навіть бідар не хоче повертатися в село, хай навіть йому обіцятимуть клапоть землі.
Зважаючи на сказане, удокладнимо той концептуальний апарат, яким послуговується Фанон. Поняття «колонізовані» є категорією, що не вписується в класовий аналіз суспільства (Уоддис 1975: 45); це шкідлива абстракція, котра не фіксує ані співвідношення суспільно-політичних сил, ані конкретизує підстав їх можливого перетворення на рушійні сили революції. Якщо ж класова структура не сформована, як було в тодішній Африці (чи докорінно змінилася ситуація сьогодні?), то висновки про аванґард і «п’яте колесо» національного визволення так само вимагають перегляду. Особлива увага Фанона до селянства пояснюється не його соціальним походження (Фанон якраз є вихідцем із буржуазії, як Маркс, Лукач, Сартр, Маркузе й Фуко), а радше співчутливістю до його страждань і заразом поцінуванням його політичної спонтанності. Але чи свідомою є така спонтанність, чи узгоджена вона з розумінням перспектив революції, чи готова до конституювання нової влади після перемоги вулиці? Відповідь навряд чи буде втішною. Селянство не спроможне очолити революцію, воно здатне її хіба загальмувати, адже селянин — тубільний чи в цивілізованій країні — є революційним лишень допоки ототожнює успіх революції з поверненням втраченої землі, а проте, її здобувши, його класовий інстинкт повертається до помірності й обережності: земля вимагає невідкладної праці. Ба більше, «за земельку» селянин ладен зрадити революційні ідеали, особливо коли вони вимагають усуспільнення щойно набутого. Крім того, Фанон недвозначно наголошує, що селянство перебуває потойбіч класової структури суспільства (Фанон 2016: 24). Тут належить прояснити. Наявність експлуатації передбачає її класовий характер — один із класів панує над іншим(и), інакше‑бо між буржуазією, селянством і люмпен-пролетаріатом неможливо провести розмежування. Та й, зрештою, декласованість групи людей не може зробити з них рушійну силу боротьби за загальне визволення суспільства. Тому, як виявляється, дискредитація політичного статусу пролетаріату править у Фанона за спосіб леґітимувати політичні претензії селянської маси.
Поняття насильства, яке для Фанона є винятковим знаряддям здолання колоніалізму, так само вимагає матеріалістичного витлумачення. Як відомо, в «Анти-Дюринґу» зміст цього поняття визначено через історичний контекст суспільного виробництва. Насильство годі (як і вважав свого часу Дюринґ) вважати свавільним актом, в основу якого покладена чиста воля[3]; натомість якщо Фанон і справді був марксистом, то мав би теоретично виснувати, що насильство як суспільне явище вимагає наявності поділу праці, економічної моделі експлуатації й наявності знарядь нав’язування волі як своїх головних передумов. Інакше кажучи, у Маркса ця «повитуха старого ладу, вагітного новим суспільством», одразу руйнує й творить, причому спершу у виробництві, а далі — на полі битви; у Фанона друге з першого начебто й випливає[4], але не змінює його висновків. Переоцінка суб’єктивного начала в насильстві веде до позірного уявлення про те, що з руйнацією колоніалізму руйнується експлуатація як така. Отож акцентування на силовому розв’язанні класових суперечностей звично підмінює стратегічні цілі революційних класів на користь тактичних (така хитрість розуму заманює в пастку всіх «нетерплячих» ліваків від «Народної волі» до RAF та їхніх правонаступників).
"Заради свободи й гідності бунтівник жертвує собою, «чужими» цінностями й повертає в минуле заклики до гуманності, а врешті опиняється на лікарняному ліжку поруч із колоністом."
Рухаючи текст від дослідження об’єктивного до аналізу суб’єктивного, автор завершує описом того, чим є революційне боріння в аспекті психічної травми. Характерно, що саме у фіналі викарбовано діалектику визвольної війни: заради свободи й гідності бунтівник жертвує собою, «чужими» цінностями й повертає в минуле заклики до гуманності, а врешті опиняється на лікарняному ліжку поруч із колоністом[5].
Усе разом — запаморочення від революційної стихії, ставка на класові пріоритети селянства та інстинкти декласованих верств, скепсис щодо історичної прогресивності буржуазної демократії, заперечення диктатури пролетаріату, недовіра до реальних союзників національного визволення в метрополіях, страх перед урбанізацією та індустріалізацією, нехтування політекономією капіталізму/імперіалізму й ототожнення національного з соціальним — мимохіть штовхає Фанонову думку в обійми анархізму. Якщо таку настанову й годиться назвати марксизмом, то це марксизм принаймні в довільній варіації.
А втім, гостра критика «Гнаних» зліва аж ніяк не заперечує оригінальності артикульованих у цій книжці поглядів. Її потенціал спонукає мислити послідовно, аналізувати конкретніше, а головне — зважати на закономірну єдність суспільної теорії-практики. Велич Фанонового твору — в показі того, як необхідність революції стає нагальною очевидністю, як вона осягається експлуатованим, як ця очевидність генерована в процесі емансипації і як змінює вимір національного й міжнародного. Те, що визволення — це справа пригнобленого, а її плоди пожинає кожен, потверджує екзистенційний вимір боротьби класів. Подолання відчуження неможливе зусиллями одних і неучастю інших, бо ж імперіалістичний капіталізм лишає сліди повсюди, а найважче їх викорінити там, де вони непомітні.
Фанонів акцент на практиці є сміливим докором інтелектуалам-марксистам у затишних академічних кабінетах і відірваним від трудящих партійним олігархам. Коли спалахнув «Червоний травень» 1968‑го немало його активістів згадували ідеї Фанона, так і не скинувши з них ореол екзотики. Українському читачеві Фанонів твір стане в пригоді для адекватного розуміння внутрішньої динаміки перехідних суспільств на шляху від залежності до самостійного буття. Україна, що перебуває на периферії світової економіки, засвідчує панування в ній фінансово-посередницького буржуа, різкий розрив між містом і селом, слабкість робітничого руху, ізольованість інтелектуалів від решти верств, бродіння революційної теорії. Ще ясніше звучать слова Фанона про незавершеність боротьби, якщо місцева культура продовжує існувати уречевлено, репродукуючи нав’язані ззовні взірці й штовхаючи суспільство до їх некритичного споживання. Як лікар, що помітив розростання пухлини, Фанон попереджає: там, де імперіалізм програє політично, він реваншує культурно й економічно. Не брендовість і не естетизм, а боротьба за соціальні цінності є фактор зміни культурних орієнтирів — теза, яку варто б пам’ятати сучасним українським митцям і поетам.
Хтось із журналістів назвав твір Фанона «книжкою-динамітом» — і не помилився. Вона пройшлася ударною хвилею умами європейських і позаєвропейських читачів. У передмові до неї Сартр лаконічно визначив гасло «Гнаних»: усі ми маємо пережити деколонізацію і через це очищення підступити до гуманізму нового типу, який кладе край дилемі покори та відплати.
Джерела
Уоддис, Дж., 1975. «Новые» теории революции. Критический анализ взглядов Ф. Фанона, Р. Дебре, Г. Маркузе [1972]. Москва: Прогресс, 1975.
Фанон, Ф., 2016. Гнані і голодні. Пер. з фр. Київ: Вперед, LAT & K
Энгельс, Ф., 1961. «Об авторитете». В: Маркс, К., Энгельс, Ф. Сочинения. Т. 18. Москва. Политиздат, – С. 305.
Badiou, A, 2013. «The communist Idea and the Question of Terror». In: Slavoj, Ž. (ed.). The Idea of Communism, vol. 2. London; New York: Verso
Sartre, J. P., 1963. Preface. In: Fanon, F. The Wretched of the Earth, trans. by C. Farrington. New York: Grove Press.
Примітки
1. Абстрактність ідеології неґритюду пояснюється тлумаченням ідентичності африканців як незмінної «культурної єдності» (спадок західних уявлень про архаїчну однорідність автохтонної культури), нехтує об’єктивним для домодерних суспільств тяжінням до етнореґіоналізму, послуговується запозиченими в колонізаторів поняттями, чим вкотре підтверджує те, як міцно мислення упокореного призвичаєне до цінностей експлуататора. Критикуючи неґритюд, Фанон вимагає зважати на примат національного культурного будівництва.↩
2. Переклад «Гнаних і голодних» виконали І. Ковальська, І. Цюпа та К. Шепетюк з дотриманням норм Харківського правопису 1928 року. Цитати з рецензованої книжки подаються без змін.↩
3. Іронічне запитання Енґельса «Навіщо Робінзон закріпачує П’ятницю? Хіба лиш задля задоволення?» (Анти-Дюринґ, II. 2) показує, що суб’єктивістська інтерпретація насильства впирається в глухий кут політичної незрілості його практиків.↩
4. Так, він пише, що «…існує об’єктивний зв’язок між капіталізмом і насильницькими заходами…» (Фанон 2016: 28), не уточнюючи, як цей зв'язок ґенерує класовий конфлікт відповідно до економічного розвитку колоній.↩
5. Пор. Фанонів трактат із художнім зображенням амбівалентності революційної свідомості у творах «Я (Романтика)» Миколи Хвильового й «Тріска» Владіміра Зазубріна.↩
