Минулого року ми опублікували інтерв’ю з соціальним географом Текле Велдемайклом про війну в Тиграї. Невдовзі після публікації ми отримали критичний відгук від нашого читача Крістіана Мамо, який виріс в Ефіопії в україно-ефіопській сім’ї та кілька років працював журналістом у Києві до російського вторгнення. На думку Крістіана, інтерв’ю ігнорувало важливий контекст. Нас зацікавив його лист, і ми запропонували організувати діалог між Крістіаном і Текле. На нашу радість, обоє погодилися на розмову. Публікуємо відредагований варіант інтерв’ю.
Дарина. Коли я вперше поділилася попереднім інтерв’ю Текле з деякими своїми українськими друзями, вони були шоковані, бо ніколи не чули про геноцид у Тиграї. Вони почали порівнювати ситуацію з Руандою, оскільки ця трагедія також залишалася невидимою для мільйонів людей. Моє перше запитання до вас обох: як ефіопська спільнота сприймає термін «геноцид» у контексті Тиграю та того, що там відбувається?
Текле. Це, звісно, дуже складне питання. Не знаю, чи Крістіан погоджується з твердженням, що те, що сталося в Тиграї, є геноцидом. Але, як я вже казав, коли мова заходить про Тиграй, в Ефіопії залишається дуже мало простору для обговорень.
Протягом тривалого часу регіон був фактично заблокований, і надходило дуже мало інформації про події на місці. Єдине, що проривалося назовні, — це якісь уривки, свідчення гуманітарних працівників, яким вдалося перетнути кордон, або розповіді людей, що втекли через гори. Для тиграйців із тих фрагментів інформації, які доходили, було очевидно, що відбувається геноцид. Але треба розуміти, що «геноцид» — це не просто слово, це поняття, яке має як психологічний, так і матеріальний вимір.
Психологічний вимір має стосунок до величезної кількості пропаганди для мобілізації людей на знищення певної групи населення. В ефіопських медіа лунали офіційні заяви представників влади, в яких відкрито йшлося про «стертя з лиця землі» певних етнічних груп. Часто це відбувалося у формі «обмовок за Фройдом», коли офіційні особи начебто говорили про Народний фронт визволення Тиграю, але їхні заяви чітко натякали на всіх тиграйців.
Щодо матеріального виміру геноциду, то він виявив себе в масових вигнаннях населення. Наприклад, весь Західний і Південний Тиграй було зачищено від місцевих жителів. Крім того, було зафіксовано систематичне використання сексуального насильства як зброї під час війни. Йдеться про сотні тисяч жінок і дівчат, які стали жертвами зґвалтувань. І це не просто зґвалтування — задокументовані випадки, коли солдати вставляли інородні предмети у статеві органи жінок.
Масові вбивства цивільного населення відбувалися по всьому регіону. Це не поодинокі інциденти, це системне знищення. Правозахисні організації задокументували лише вершину айсберга, адже багато випадків так і не потрапили до офіційних звітів. Наприклад, мого рідного села та міст, де я жив, немає в жодному звіті, але я знаю, що там сталося.
Коли я розповідаю західним експертам, що не міг зв’язатися з батьками майже два роки, що моїх стареньких батьків змусили тікати з дому, що мого 88-річного батька вигнали з його будинку і він помер, не отримавши медичної допомоги, — люди просто не можуть у це повірити.
Але причина, чому решта ефіопського суспільства не усвідомлює повної картини, полягає в тому, що інформацію про події в Тиграї приховували від населення країни. Не знаю, що Крістіан думає з цього приводу.
Ефіопські біженці, які втекли від конфлікту в Тиграї, підїжджають до табору Ум Ракуба в Судані, 11 грудня 2020 року. Фото: YASUYOSHI CHIBA / AFP
Крістіан. З моїх спостережень, спочатку було багато свідомого заперечення й небажання визнати, що наша армія веде війну жорстокими методами. Але якщо подивитися на історію ефіопської армії за останні п’ять десятиліть, це, на жаль, є стандартною практикою. Через політичний бекграунд Народного фронту визволення Тиграю люди просто не хотіли визнавати численні повідомлення про звірства. Навіть коли з’являлися шокуючі відео або докази з відкритих джерел, більшість обирала заперечення або применшення масштабів подій. Можна також додати, що сприйняття тиграйців як прихильників Народного фронту також стало причиною того, що чимало людей воліли ігнорувати злочини, які відбувалися.
Коли армію вигнали з Тиграю, заплющувати очі на насильство стало неможливо. Ще за кілька тижнів до того урядовці запевняли, що все під контролем, а потім зазнали нищівної поразки. Це змусило людей замислитись над тим, що їм можуть брехати, і змінити своє сприйняття подій. Відтоді я спостерігаю дуже повільне та неохоче визнання жахів, які сталися на півночі. Але треба розуміти, що ефіопи не з тих, хто легко визнають свої помилки. Тому, навіть коли люди погоджуються, що злочини мали місце, це відбувається з великою сором’язливістю. Однак через відсутність спільного підґрунтя для дискусій у суспільстві залишається величезний розрив між різними групами.
Яку роль відіграє Народний фронт визволення Тиграю у розумінні нинішнього конфлікту? І як це впливає на підтримку, яку отримують люди з Тиграю?
Крістіан. Неможливо говорити про цю відверто жахливу катастрофу, не згадуючи про Народний фронт визволення Тиграю. Це етнонаціоналістична політична партія, яка прийшла до влади в 1991 році [у складі коаліції Революційно-демократичного фронту ефіопських народів — ред.], правила Ефіопією до 2018 року та очолила Тиграй під час його повстання наприкінці 2020 року.
Попри федералізм на папері, Ефіопія ніколи не була так щільно централізована навколо однієї партії — а точніше, однієї підпартії в коаліції — як в епоху Народного фронту. Я вважаю, що природа цього конфлікту, жорстокість, з якою він вівся, є прямим наслідком провалу цієї системи. Системи, яка мала достатньо часу, щоб реформуватися, щоб вирішити абсолютно легітимні скарги різних груп населення.
Наприклад, сам факт існування етнічних міліцій, відповідальних за деякі з найжахливіших злочинів у цьому конфлікті — як у західному Тиграї — є прямим наслідком політизації етнічності, що була закладена в основу етнічного федералізму. Етнічна приналежність стала визначальною характеристикою суспільного життя — її навіть друкували в паспорті. Мій батько, який сам наполовину є амхара, а наполовину оромо, був змушений мати на своєму паспорті напис «амхара», оскільки його батько розмовляв амхарською мовою — незважаючи на те, що він був наполовину оромо та в будь-якому разі ідентифікував себе лише як ефіопа.
Одна річ, яку потрібно враховувати, — це те, що, хоча за історичними мірками три десятиріччя не є тривалим часом, Ефіопія, як і будь-яка бідна країна, має дуже молоде населення. Середній вік у нас зараз 19 років. Це означає, що більшість громадян прожили все своє життя в системі, яка відкрито розділяє людей, навіть заохочує нехтувати іншими зв'язками на користь етнічної приналежності та в якій етнічність стала єдиним шляхом до участі в політичній діяльності. І через це, я думаю, існує прямий зв’язок між впровадженням цієї системи та жорстокістю нинішнього конфлікту.
Марш бійців Народного фронту визволення Тиграю в Мекеле, Ефіопія. Фото: Yasuyoshi Chiba / AFP
Щодо сприйняття тиграйців серед ефіопського населення, існувало глибоко хибне уявлення, що вони отримували вигоду від правлячої партії — Народного фронту, — адже вона була тиграйською. Це неправда. Це правління не допомогло пересічному тиграйцю більше, ніж мешканцю будь-якого іншого регіону. Але у суспільстві закріпилося переконання, що саме тиграйці становили базу підтримки партії. Однак навіть у самому Тиграї підтримка Народного фронту поступово падала після 27 років зростаючого невдоволення урядом.
Один показовий момент: на ранніх етапах цього конфлікту, під час перших боїв, ефіопська армія досить швидко захопила столицю Тиграю та інші великі міста, попри втрату значної частини важкого озброєння під час атаки Народного фронту на північні військові бази. Така швидка перемога у звичайних боях свідчила, що навіть серед тиграйців підтримка їхнього керівництва слабшала. Хоча ця підтримка, звісно, відновилася через жахливі звірства військових під час складнішої — партизанської — фази війни.
Близько 80% населення Ефіопії проживає в сільській місцевості, тому контроль над містами не означає нічого. У важкодоступних районах ситуація ускладнюється, і наша армія реагує традиційним способом — колективним покаранням, що, на жаль, є великою частиною її modus operandi протягом усієї історії.
Текле. Варто уточнити кілька моментів. Є багато аспектів федералізму. Хоча федеративна структура, запроваджена у 1995 році, дійсно має безпосередній звʼязок із насильством останніх чотирьох років, пов’язувати всі конфлікти в країні виключно з етнічним федералізмом — це надто спрощений хід. Такий погляд ігнорує історію насильства в Ефіопії, яка розпочалася задовго до ухвалення Конституції 1995 року.
Сучасна етнічна й федеральна структура має свої корені ще в XIX столітті, коли ефіопські імперії з півночі, з регіонів Тиграй і Амхара, розширювалися на південь. Це відбувалося паралельно з тим, як британці, французи та італійці приєднували великі території до своїх колоній.
З XIX століття в країні була поширена практика рабства. Населення низинних територій було поневолене і продавалося на різних ринках. Рабство в Ефіопії не базувалося на економічній ієрархії чи соціальному класі — воно мало чітку етнічну основу.
Численні етнічні групи були насильно включені до складу імперії, зазнавали утисків від державної влади. Але, як і в усіх імперіях минулого, насильство держави не обмежувалося лише новозахопленими територіями — згодом навіть старі провінції ставали жертвами. Наслідком цього насильства стали боротьба за повалення імперії, протестні рухи 1950-1960-х років, а згодом — революція 1974 року, що поклала край правлінню останнього імператора Ефіопії, Хайле Селассіє.
Демонстрація в Ефіопії, 23 серпня 1974 року. Фото: Wikimedia
Питання, які порушували протестувальники, часто були пов’язані з дискусією «центр–периферія». Багато регіональних етнічних груп вимагали права на самоуправління. Вони хотіли говорити своїми мовами, зберігати свої культурні та соціальні традиції. Етнічні групи умовного «центру» висували аналогічні вимоги. Тому твердити, що федералізм 1995 року був нав’язаною системою, означає применшувати все, що відбувалося до 1991 року, а також не зважати на війни 1980-х років.
Дійсно, Конституція 1995 року містила положення, які, можливо, сприяли нинішнім поділам і насильству. Але це значною мірою пов’язано не лише з її змістом, а з тим, як Конституція впроваджувалася — чи, радше, не впроваджувалася належним чином. Основна проблема полягає в тому, що правляча партія країни не змогла ефективно реалізувати деякі положення Конституції протягом останніх 30 років. Зокрема це стосується вирішення історичних скарг народів, які постраждали від імперського насильства, а також питання самоврядування, що стало одним із головних рушіїв воєн 1980-х років.
Відсутність співчуття до тиграйців під час нинішньої війни частково пояснюється поширеним уявленням серед інших етнічних груп, що саме вони нав’язали країні Конституцію 1995 року. Критика її творців має певне підґрунтя, адже Народний фронт за визволення Тиграю та партія, до якої він належав, не змогли повною мірою реалізувати положення Конституції. І саме в цьому, на мою думку, корінь проблеми. Водночас ця критика значною мірою була підсилена пропагандою нових політичних сил, які підтримують чинного прем’єр-міністра Абія Ахмеда Алі. Вони просували наратив, що саме тиграйці були «винахідниками» етнічного питання. Але це не так. Це питання є природним і порушувалося щонайменше останні шість-сім десятиліть до ухвалення Конституції. Вона лише формалізувала те, що вже існувало. Однак тиграйців звинувачували в тому, що вони зробили етнічність частиною державного устрою, дозволивши людям відкрито заявляти про свою ідентичність, що, зрештою, було використано державною пропагандою для виправдання геноциду.
Крістіан. Відповідаючи на це, перш за все, так, я визнаю, що історія Ефіопії є надзвичайно жорстокою. До початку XX століття це було фактично середньовічне суспільство. А до 1970-х років у нас зберігалася феодальна система. Дійсно, ефіопська імперія насильницьким шляхом включила до свого складу половину сучасної території наприкінці XIX століття. Але, на мою думку, ті етнічні групи, які мають найбільше підстав вважати себе жертвами маргіналізації та утисків з боку ефіопської імперії, походять переважно з порівняно мирних регіонів на півдні. Варто також зазначити, що значна частина насильства після запровадження етнічного федералізму відбувалася між історично периферійними групами, наприклад, між народами афар і сомалійцями, між сомалійцями та борана-оромо, між борана-оромо та іншими.
Щодо національного питання: так, під час імперської епохи, за правління Хайле Селассіє, в різних частинах країни спалахували повстання. Однак жодне з них не могло завдати уряду рішучої поразки, не кажучи вже про серйозну загрозу імперському режиму. Крім того, жоден із цих конфліктів не відзначався такою жорстокістю, яку ми спостерігаємо сьогодні. Національне питання відігравало важливу роль під час революції, але головним чином це була класова революція. Якби вона мала чітко виражений етнонаціоналістичний характер, вона, ймовірно, ніколи не досягла б успіху. Одним із ключових чинників її перемоги стало активне залучення першого покоління освічених міських студентів. Саме марксистська, класова риторика допомогла мобілізувати студентську молодь, що згодом поповнила ряди військових офіцерів, які у 1974 році скинули імператора. Але в 1991 році, коли повстанці під проводом Народного фронту повалили режим Дергу, ситуація була іншою.
З одного боку, частина політики Народного фронту була відповіддю на історичні національні питання. З іншого ж, етнічний федералізм радше слугував політичною стратегією «розділяй і володарюй». Його метою було роз'єднання опозиційних сил та зменшення загрози для центрального уряду, що перебував під контролем Народного фронту.
На мою думку, попри історію імперського насильства, основні чинники нинішнього конфлікту є наслідком саме тієї політичної системи, яка була запроваджена після 1991 року. Це особливо помітно у її впливі на політичну соціалізацію молоді в різних частинах країни. Протягом останніх 30 років учнів навчали дивитися на своїх сусідів насамперед через призму етнічної належності. Коли з раннього віку засвоюєш ідею, що у тебе і твоїх сусідів «конкуруючі» етнічні ідентичності, це формує певний світогляд.
Чоловік несе матраци до початкової школи Цехає, яка була перетворена на тимчасовий притулок для вимушено переміщених людей, Тиграй, Ефіопія, 15 березня 2021 року. Фото: Baz Ratner / Reuters
Історично в імперській Ефіопії теж існувала ієрархія між різними народами, але центральна влада не підбурювала групи до ворожнечі між собою так відкрито, як це відбувалося в останні десятиліття. Це стало головною помилкою етнічного федералізму. Він підживлював конкуренцію та підозрілість між етнічними групами, замість того щоб сприяти національній єдності. І сьогодні ми бачимо наслідки цього у вигляді масових вбивств, етнічних чисток і насильства, яке охопило всю країну.
Якщо ми хочемо знайти вихід із цієї кризи, нам потрібно критично переосмислити систему управління. Ми не можемо просто повернутися до імперських чи унітарних структур, але ми також не можемо дозволити, щоб етнічна фрагментація й надалі руйнувала країну. На мою думку, ми маємо рухатися в бік громадянської ідентичності, яка базується на правах особистості, а не на етнічному поділі.
Текле. Багато в чому я згоден з Крістіаном. Ми також не повинні ігнорувати або недооцінювати діалектичну напругу, яка виникла навколо обговорення Конституції. Незважаючи на те, що в самій Конституції немає прямої заяви про етнічний федералізм, вона визначає федерацію народів — народів, які проживають у країні. Проте з моменту її прийняття інтелектуальні дискусії сформували наратив, який розглядає Конституцію саме як поступку етнічним групам. Це лише один приклад, але з 1990-х років обговорення все більше зводилося до етнічного питання. У 1960-х і 1970-х роках центральною темою дискусій не обов’язково була етнічна проблема. Безумовно, існувала боротьба проти гноблення, культурної домінації тощо, але одним із ключових питань було прагнення автономії, самоврядування на периферії, адже Ефіопія, якою ми її знаємо, була централізованою державою. І ця боротьба продовжилася навіть після 1990-х.
Якщо подивитися на країну сьогодні, то близько 60% (а зараз, через війну, можливо, вже й 70%) національних капіталовкладень зосереджені в Аддіс-Абебі — місті, де мешкає лише 5-6 млн людей. Решта 120 млн отримує всього 30% інвестицій у розвиток інфраструктури та капітальні проєкти. Тому боротьба 1960-х і 1970-х виходила далеко за межі автономії — вона була дискусією про протистояння між центром і периферією: центром, представленим імперською владою в Аддіс-Абебі, і рештою країни.
Одна з найбільших помилок уряду Народного фронту полягала в тому, що він не поставив під сумнів цю динаміку «центр-периферія», а просто відтворив стару систему. Я вважаю, що саме це є коренем нинішнього хаосу. Багато криз у країні, на мою думку, спричинені Аддис-Абебою. Це місто є джерелом більшості проблем, і нам потрібно серйозно це обговорити.
Білборд Народного фронту визволення Тиграю в Меккеле, 2024 рік. Фото: Marco Simoncelli / Al Jazeera
Крістіан. Так, безперечно. В Африці та Азії спостерігається тенденція, коли велика столиця має значно вищий рівень життя порівняно з рештою країни, і навіть друге за величиною місто не може з нею зрівнятися. Я згоден, що розвиток в Ефіопії вкрай нерівномірний. Аддис-Абеба має вищий індекс людського розвитку (HDI), тоді як сільська місцевість перебуває в зовсім іншій реальності. Водночас Аддис-Абеба отримує додатковий економічний стимул завдяки статусу дипломатичного центру.
Я погоджуюся, що історія та матеріальні умови Ефіопії справді вимагають певної децентралізації влади. Проте моя критика стосується не на самої ідеї децентралізації, а принципів, на яких вона була реалізована. Деякі положення Конституції є відверто проблемними.
Я підтримую ідею багатомовності на офіційному рівні. Я навіть частково погоджуюсь із навчанням рідною мовою, хоча це складно реалізувати на практиці. Також я, безумовно, підтримую ідею місцевої автономії та самоврядування, адже культурні відмінності між регіонами є суттєвими. Але, знову ж таки, ці відмінності радше регіональні, ніж етнічні.
Багато прикордонних територій, таких як Західний Тиграй, протягом століть були зонами контактів і природного змішування культур. Те саме можна сказати про райони, як-от Рая і Південний Тиграй, Велло в регіоні Амхара, а також Шоа, де розташована столиця. Впровадження мовного різноманіття в освіті — це не проблема.
Моя головна критика реформи 1990-х років полягає в системі «етнічного резидентства». Ці «резидентства» можна назвати «резерваціями», оскільки найточніший переклад ефіопського терміна «килил» саме такий. Виділяючи кожній етнічній групі окрему територію та надаючи їй формальне право на землю, ця система не лише не покращила становище національних меншин, а навпаки — створила регіональні меншини, позбавлені політичної сили та прав. В рамках цієї системи право на участь у політичних процесах, обрання на посади або працевлаштування в цивільних адміністраціях було надано лише тим представникам етнічних груп, яких вважали «корінними». Ця система була явно непридатною для Ефіопії. Величезна частина населення країни є етнічно змішаною і багатомовною. Регіональна ідентичність завжди переважала над етно-лінгвістичною. В результаті це призвело до численних етнічних чисток по всій країні. Саме концепція колективної власності на землю за етнічною ознакою дала регіональним адміністраціям і місцевим фанатикам право витісняти «некорінне» населення.
Тому я погоджуюсь, що самоуправління, децентралізація та місцева автономія є ключовими для успішної та єдиної Ефіопії. Однак проблема полягає в тому, як саме ці принципи були інституалізовані. І так, я розумію, що Конституція не використовує слово «етнічний», а натомість послуговується сталінським терміном «нації, народності та народи». Але фактично ми маємо саме етнічний федералізм — і це основна проблема, а не сам факт децентралізації.
Крістіане, ви також згадували у своєму коментарі армії та збройні формування. Як сталося так, що етнічні групи почали створювати власні сили для самозахисту?
Крістіан. Фактично, у межах ефіопської федеративної системи існує два рівні збройних сил: національна армія та регіональні військові формування, які називають «спеціальною поліцією». Регіональні адміністрації отримали право створювати такі формування, і саме ці регіональні сили стали головними виконавцями порушень прав людини за часів режиму коаліції Революційно-демократичного фронту ефіопських народів. Наприклад, у Сомалійському регіоні була створена спецгрупа для боротьби з сомалійськими сепаратистами, яку очолив Абді Ілай. Є безліч звітів про жахливі порушення прав людини урядом у цьому регіоні, які здійснювали саме ці етнічні міліції. Конфлікти між етнічними сомалійцями та афарами тривають вже сотні років, оскільки це сусідні кочові громади, що постійно конкурують за воду та пасовища. Однак створення спеціальної поліції дало їм змогу вирішувати ці суперечки силою.
Етнічні чистки, що відбувалися в Ефіопії протягом останніх 30 років, часто супроводжувалися насильством або примусовими депортаціями, і здійснювали їх саме регіональні збройні формування. Я вважаю, що паралельні армії, особливо організовані за етнічним принципом, — це катастрофа. І, чесно кажучи, ми вже бачимо наслідки цього.
Ефіопські біженці, які втекли з Тиграйського регіону, в таборі Організації Об'єднаних Націй, Судан, грудень, 2021 рік. Фото: Tyler Hicks / The New York Times
Текле. Регіони повинні були б мати певну паралельну владу з федеральним урядом. Останній не мав би втручатися в більшість питань управління в регіонах, але на практиці цього не сталося. Федеральний уряд все одно зберігав майже повний контроль над усіма процесами. Регіони фактично йому підкорялися. Попри великі обіцянки автономії, вона так і не була реалізована.
За останні 15-20 років недовіра до федерального уряду лише зростала. Наприклад, Абді Ілай у Сомалійському регіоні користувався значною підтримкою федерального уряду, частково через потребу захищати регіон і кордони з Сомалі від «Аш-Шабаб» [джихадистська військово-політична організація, союзна Аль-Каїді — ред.]. Однак в інших частинах країни недовіра до федерального уряду збільшувалася, оскільки регіони не мали реальної влади, окрім утримання власних збройних формувань і вирішення деяких локальних питань. Ця тенденція посилилася після приходу до влади Абія Ахмеда у 2018 році.
Наприклад, у Тиграї — я виріс у Тиграї — у нас не було багато місцевих сил безпеки в районах. Основну роль виконували регіональні поліцейські, які займалися цивільними питаннями. Вони носили зброю, але не були важко озброєними чи мілітаризованими. Ми тоді не мали багатьох регіональних спецпідрозділів. Після приходу Абія до влади стало відчутно, що будь-яка автономія регіонів опинилася під загрозою. Регіони почали нарощувати військові сили, аби захиститися від цієї загрози. Я можу це підтвердити на прикладі Тиграю.
Звісно, ситуація лише погіршилася. Ми бачили, як регіони почали тренувати солдатів у великих кількостях. Наприклад, в Оромії за два-три роки після приходу Абія до влади відбулося 31 чи 32 хвилі військової підготовки. Те ж саме сталося в Амхарі та Тиграї. Це нарощування сил призвело до конфронтацій між регіональними урядами та федеральним урядом.
Як я вже згадував у попередньому інтерв’ю, саме ці сили мобілізував федеральний уряд під час війни. Деякі з них приєдналися до федерального уряду у його військових кампаніях, але в наступний момент могли перейти на інший бік і почати воювати проти нього. Саме це ми спостерігаємо зараз. В Амхарському регіоні ті самі сили, які були союзниками федерального уряду під час війни в Тиграї, тепер воюють проти нього, що призводить до величезних руйнувань у регіоні. Ця ситуація є наслідком відсутності довіри до центрального уряду. Я не знаю, звідки ця довіра може взятися, але справжня проблема Ефіопії — це системні питання.
Але як щодо угоди про припинення вогню у 2022 році? Чи створила вона підґрунтя для змін?
Крістіан. Чесно кажучи, у мене немає жодної віри в те, що нинішній режим здатен зробити хоч щось, окрім як погіршити ситуацію. Я вважаю, що в 2018 році перед Ефіопією вже стояли значні виклики, але Абій Ахмед — це абсолютно непідходяща людина для їх вирішення. І проблема не лише в його здібностях, а й у його мисленні, емпатії та его. Чесно, я не бачу жодного покращення, поки ця влада залишається при кермі.
Премʼєр-міністр Ефіопії Абій Ахмед. Фото: Luke Dray
Текле. Я б сказав те саме. Угода 2022 року між Народним фронтом і федеральним урядом була лише тимчасовим договором про припинення бойових дій. Це не комплексна мирна угода, яка б розібралася з причинами конфлікту, забезпечила відповідальність, правосуддя та відновлення постраждалих регіонів. Цього не сталося. Минуло вже понад два роки, а ми досі перебуваємо на стадії припинення вогню, без значущих зрушень. Малоймовірно, що це зміниться, поки ті самі люди, які спричинили кризу, залишаються при владі.
Щоб рухатися вперед насамперед потрібно усунути цих людей від влади й започаткувати інший процес примирення, який допоможе вирішити наявну кризу. Я не знаю жодного випадку в історії, коли люди, які вчинили геноцид, залишалися при владі та одночасно керували процесом примирення. Це просто неприродно і не дає жодної надії на вирішення фундаментальних проблем, що спричинили цю кризу. Тож першим кроком має бути усунення цих людей від влади.
А чи є взагалі якісь альтернативи наявним політичним силам, і які шанси їх формування у сучасному контексті?
Текле. Франц Фанон описував подібні ситуації. Я сказав би, що це колоніальна держава: є метрополія та автономні регіони, підконтрольні федеральному уряду. Жорстокість цієї системи безпрецедентна. Є партії, які заявляють, що борються за автономію своїх регіонів. Наприклад, у Тиграї діє Народний фронт, але він не зміг забезпечити обіцяну автономію.
Зараз у регіоні формуються два типи сил. Одна частина партії погоджується з Абієм і центральним урядом, мовляв, «ми просто зробимо те, що скаже федеральний уряд». Інша частина цієї ж партії заявляє: «Ми не згодні з Абієм, тому робитимемо все по-своєму». Це відбувається скрізь — і в Амхарі, і в Оромії. Одна частина партії підтримує федеральний уряд, інша бере до рук зброю й починає боротися з ним.
Ця ситуація склалася через відсутність широкого, локального, громадського обговорення шляхів виходу з кризи. У Тиграї люди, по суті, перебувають у стані емоційного та фізичного виснаження після пережитого за останні чотири роки. Якщо говорити про людей на місцях — науковців, політиків, простих громадян, — я не можу уявити, що хтось зараз має енергію чи ресурси, щоб спокійно сідати й думати про майбутнє. Надто багато болю, надто сильна економічна та соціальна криза. Люди просто намагаються вижити.
Крістіан. Чесно кажучи, я не бачу альтернативи. Наступного року плануються вибори, але, як і завжди, вони нічого не змінять.
Але якщо поглянути на історію, стає очевидним, що Абію якимось чином вдалося уникнути долі інших африканських лідерів-транзитерів, таких як Мурсі чи Хамдок. Очевидно, він робить щось правильно — не в хорошому сенсі, а погляду збереження влади.
Ефіопія пройшла через імперський режим, військовий комунізм, а потім 30-річне правління Народного фронту, але так і не розвинула інституції, які могли б забезпечити стабільне управління країною. Фактично, саме через брак таких інституцій армія взяла владу після революції 1974 року. Минуло 50 років, і хоча з’явилися нові форми соціальної організації — профспілки, гендерні рухи, релігійні асоціації — вони не змогли перетворитися на впливові політичні сили.
Головна ж проблема — етнічна політизація Конституції. Це руйнує міжетнічні зв’язки, які могли б слугувати основою для ширших коаліцій та демократичних змін.
Діти грають перед будинком, який був пошкоджений під час боїв у грудні 2021 року, Тиграй. Фото: Eduardo Soteras / Agence France-Presse
Текле. Єдиний шлях вирішення цієї проблеми — зміна федеральної структури або переосмислення основ федералізму. Нинішня ситуація значною мірою є наслідком політизації самої Конституції. Коли Абій прийшов до влади у 2018 році, його початковий курс полягав у децентралізації та наданні регіонам більшої автономії. Проте дуже швидко він змінив курс, орієнтуючись на політичні еліти в центрі. Його політика дедалі більше відображала інтереси міських еліт, а не регіональних громад.
Це і є корінь нинішньої боротьби. Проблеми Ефіопії не вирішаться, якщо обговорення відбуватиметься лише серед еліт в Аддис-Абебі, Мекеле чи інших великих містах. Необхідний ширший, більш інклюзивний діалог.
Замість руйнування інституцій необхідно зміцнювати правові гарантії та виправляти поточні недоліки системи. Головне — щоб Конституція реально захищала права людей. Я не підтримую ідею повного демонтажу системи й побудови чогось абсолютно нового, тому що історія показує, наскільки ризикованим є такий підхід. Натомість поступові реформи та адаптація наявної системи були б ефективнішими.
Крістіан. Я б також виступав за поступові зміни, а не за радикальний демонтаж. Після 33 років нинішня система стала реальністю для багатьох людей, і вона має певні позитивні аспекти — наприклад, збереження культурної та мовної самобутності регіонів.
Не думаю, що потрібно все руйнувати. У бідних і нестабільних країнах, особливо в Африці, різкі зміни зазвичай призводять до ще більшого хаосу. Це може звучати не дуже ліво, але я вірю, що в такому контексті еволюційні зміни кращі за революційні. Ми бачили це в Тиграї, де величезна кількість смертей була спричинена не тільки прямим насильством, а й розвалом медичної системи. Повний демонтаж державного устрою призведе лише до ще більшого хаосу. Натомість потрібно сфокусуватися на захисті прав регіональних меншин, щоб люди не відчували себе вразливими.
Більшість етнічних чисток, які відбулися за останні 30 років, були не просто міжетнічним насильством, а організованим знищенням беззахисних громад етнічними угрупованнями, які отримали владу. Потрібно створити кращі механізми захисту меншин і поступово зменшити вплив етнічного фактора на політичне життя. Наприклад, у нормальній демократії кандидат із Аддіс-Абеби, який не говорить сомалійською, навряд чи виграє вибори мера в Джиджіга. Але хоча б теоретично має існувати можливість для людини не сомалійського походження, яка народилася й виросла в регіоні, брати участь у виборах. Це дозволить поступово зменшити вплив етнічного фактора на політичне життя.
Якщо ці питання не будуть вирішені, країну очікують ще більші проблеми в майбутньому. Нинішня система лише посилює поляризацію та загострює конфлікти між групами населення.
Ортопедичний та фізіотерапевтичний центр у Мекеле, Тиграй, 2024 рік. Фото: Marco Simoncelli / Al Jazeera
Що, на вашу думку, можна зробити, аби підтримати обговорення цієї теми та сприяти вирішенню ситуації?
Текле. За останні чотири роки мій фокус змінився. До війни я писав про Кенію, Танзанію та інші глобальні теми. Однак із початком війни я зосередився більше на Ефіопії — переважно на Тиграї, але також на ширшій ситуації в країні. Як академік, я вважаю свою роль у цьому контексті важливою. Багато моїх друзів дитинства та сусідів, наприклад, не можуть знайти слів, щоб висловити те, що вони пережили під час війни. Але, як науковець, я можу створити або запозичити необхідну мову, щоб допомогти пояснити їхній досвід. Моя мета — зробити ситуацію в Ефіопії зрозумілою для решти світу. Чи повною мірою я здатен це зробити, я не впевнений, але це те, чому я прагну.
Те, що ми робимо сьогодні — збираємо науковців та небайдужих людей разом — є надзвичайно важливим. Створення платформ для обговорення, таких як ця, має велике значення. Це дозволяє нам долучатися до різних точок зору, хоча, якщо чесно, наші погляди на Ефіопію не здаються надто різними. Наше завдання — сприяти діалогу, об’єднувати людей та підтримувати ці важливі дискусії.
Крістіан. Ефіопія має гостру потребу в ширшому діалозі, але, на жаль, її медіапростір залишається вкрай нерозвиненим, надмірно упередженим і загалом непрофесійним. Рівень пропаганди, яку поширюють майже всі медіа, часто настільки абсурдний, що виникає питання, як люди взагалі в це вірять. Ці гіперболізовані наративи лише підливають масла у вогонь напруги та поглиблюють поляризацію.
Повна відсутність об'єктивних, якісних ЗМІ в Ефіопії також мала серйозні наслідки. Наприклад, коли в Тиграї почалися звірства, не було спільного розуміння того, що відбувається. Багато людей просто закривали очі на реальність, оскільки в країні не склалася культура об'єктивної журналістики — не було авторитетних джерел правди, на які суспільство могло б покластися.
Поляризація та жахіття війни зумовлені багатьма факторами, але одним із ключових є тенденція серед ефіопів — незалежно від їхньої соціальної чи етнічної приналежності — до самозвеличення, міфічного націоналізму та войовничої риторики. Частково це наслідок насильницького минулого країни, але реальність така, що в Ефіопії дуже мало платформ для змістовних дискусій, які сприяли б формуванню обґрунтованих поглядів.
Втім, незважаючи на глибокі розбіжності, в Ефіопії все ще є спільні елементи, які об'єднують людей. Більшість, включно з міськими елітами, не прагнуть повернутися в минуле. Зростає розуміння того, що Ефіопія — це не лише християнські горяни, а й десятки етнічних груп, кожна з яких має унікальні риси та внесок у розвиток нації. Політичні погляди можуть різнитися, але ці розбіжності не змогли повністю стерти спільні нитки, що пов’язують ефіопів.
Серед звичайних людей — багато з яких мають змішане етнічне походження, є багатомовними або поділяють спільні культурні риси — все ще залишається місцедля надії та потенціал для кращого майбутнього.
