Міхаель Леві
Опубліковано в: Спільне, 2012, №5: Політекономія расизму
Генрі Форд – натхненник Адольфа Гітлера
Книга Генрі Форда «Міжнародне єврейство» 1 демонструє вже не традиційний антиюдаїзм, натхненний релігійною тематикою, а зовсім новий підхід. Чотиритомник складається зі статей промисловця, що виходили в його газеті «The Dearborn Independent». Новий підхід подає себе як суворе наукове вчення й послуговується мовою, рясно пересипаною медичними метафорами. Про це яскраво свідчить одна фраза з тексту про рятівний «опір Німеччини єврейству»: йдеться про питання «політичної гігієни», позаяк «головне джерело хвороби німецького національного організму (…) це вплив євреїв» (Т. I, с. 22).
У багатьох інших місцях євреї показані як «джерело зарази», яке треба «вичистити» (cleaning out) (T. III, с. 73 і 163). Як відомо, Адольф Гітлер і його сподвижники підхоплять цю псевдогігієнічну термінологію слово в слово. Єврейство більше не визначатимуть за релігією, а за «расовою ознакою»: це настільки «живуча раса, що подолала всі зусилля її знищити» (T. III, с. 170, і Т. I, с. 50). Звичайно, Форд не закликає відновити ці зусилля, але формулювання в нього дуже характерні… Панацею він вбачає в «англосаксонській», «арійській», «білоєвропейській» або «англосаксонсько-кельтській» «расі». В жилах такої раси тече кров цивілізації, що перетнула океан, щоб заснувати Америку: «Це панівний народ [the ruling people], протягом століть обраний керувати світом». Отже, треба пробудити в молоді «гордість за расу» ( T. III, с. 50).
Форда надихають «Протоколи сіонських мудреців». Ця книга «аж надто правдива, щоб бути вигадкою, й дуже глибоко виявляє потаємні механізми життя, щоб бути брехнею». «Протоколи» Генрі Форд щедро цитує як доконаний і незаперечний доказ єврейської змови захопити владу в світовому масштабі. Але промисловцю мало переказати книгу – він намагається актуалізувати аргументацію й дослідити сучасні події, зокрема революції в Європі. Він часто згадує Німеччину (можливо, не без впливу секретаря Ернеста Зибольда): на його думку, країна зазнає утисків з боку єврейської кліки попри те, що «в світі немає більшого контрасту, ніж контраст між германською та семітською расами» (T. I, с. 22).
Так, більшовицька революція була нічим іншим як «зовнішнім прикриттям для давно спланованого перевороту, щоб насадити панування однієї раси». Ради – то замаскований єврейський кагал (самокерована спільнота), а всі «червоні» ватажки, починаючи, звичайно, з Лева Троцького («Braunstein», sic), – євреї. Звісно, доводить Форд, комуністи вважають, що Ленін не єврей, але ж «його діти розмовляють на ідиш», а своїм декретом він замінив «християнську неділю на шаббат». Утім, рано чи пізно, запевняє промисловець, автентична Росія повстане, й «помста буде страшною» ( T. I, с. 169, 178 і 224-225). Форма самої помсти описана у листі, цитованому в четвертому томі: «Уявімо, в Європі більше немає семітів. Хіба це така страшна трагедія? Зовсім ні! (…) Одного дня вони пожнуть те, що посіяли» ( T. IV, с. 169).
Одним із лейтмотивів книги, який чітко повторюватимуть нацисти, є змова між юдео-більшовиками й єврейським фінансовим капіталом, їхній задум нав’язати планеті світовий єврейський уряд. Наприклад, радянський уряд дістає гроші від єврейських бізнесменів Європи й Америки. Те саме стосується соціальних рухів на Заході, у Великобританії чи Америці. Звісно, всі ці аргументи не вигадав сам Форд зі своїми секретарями, але його книга якнайповніше синтезує антисемітські ідеї, що на початку 1920-х років поширювались мало не по всьому світі.
Три розділи присвячено місцю євреїв у Сполучених Штатах. На сотні сторінок підприємець «аналізує» їхню роль в організації та розповсюдженні алкоголізму, продажі білої плоті, фінансових оборудках, занепаді у спорті, політиці тощо. За твердженням Форда, масова міграція євреїв з Європи до Північної Америки не має нічого спільного з так званими переслідуваннями: погроми – це ніщо інше як пропаганда; а йдеться про справжнє вторгнення: «міжнародне єврейство» може переправити мільйон осіб із Польщі до Америки, «як генерал передислоковує своє військо» (T. I, с. 9 і 49). Цікаво, що найбільше моральне обурення у промисловця викликає (крім бунтівної ролі профспілок Нью-Йорка та маніпульованої Industrial Workers of the World 2(IWW)) «юдеїзація» американського театру й кінематографу. Євреї відповідальні за привнесення в театральне мистецтво Сполучених Штатів брудної й хтивої «східної чуттєвості», вони «непомітно, крапля за краплею, вливають моральну отруту». 3
Це вони винайшли джаз, музику, що, на думку автора (який, здається, забув про чорношкірих музикантів), «має щось сатанинське»: через сороміцький еротизм і чуттєвість джаз із «диявольською хитрістю» поширює «нечестиву атмосферу», що псує американську молодь. Отож простий здоровий глузд вимагає «очиститись від причин хвороби» ( T. III, с. 65-78). В цих ідеях, де тісно переплетені пуританство й расизм, від традиційної протестантської релігійності залишається тільки нав’язливий страх «сексуальності».
Форд також цікавиться міжнародною роллю фінансистів і північноамериканською єврейською спільнотою. Та найхимерніше твердження Генрі Форда таке: більшовизм походить із єврейського району Нью-Йорка – Іст-Сайду. Доказ? Там кілька років мешкав сам Троцький; він був «істсайдером». Авжеж, «усі авторитети Іст-Сайду знали, що Троцький «стане царем» (…) І нічого в цьому випадкового. Усе продумано наперед, і обрані люди посіли наперед визначені місця». Одним словом, «єврейська більшовицька революція була спланована в Америці», а діяльність Троцького фінансувалася з кишені нью-йоркського банкіра єврея Макса Варбурґа ( T. III, с. 92, 231-232 і 235)… 4
З французької переклав Андрій Рєпа за виданням:
Michaël Löwy. Henry Ford, inspirateur d’Adolf Hitler // Le Monde diplomatique, avril 2007.
Провісники і союзники нацизму в США
Міхаель Леві, Елені Варикас
У романі «Змова проти Америки» Філіп Рот фантазує: а що, якби 1940 року президентом Сполучених Штатів став Чарльз Ліндберґ? Перемога відомого авіатора, знаного антисеміта, прихильника нацистів над Франкліном Делано Рузвельтом – плід письменницької уяви, однак вплив нацизму в Сполучених Штатах таки був реальністю. Доказ того – Генрі Форд. Але й Адольфа Гітлера надихали американські поборники євгеніки та расизму.
Одні, як-от Даніель Голдгаґен, намагалися пояснити нацизм антисемітським збоченням суто німецького розливу; інші, як Ернст Нольте, з вочевидь апологетичними намірами говорять про «азійську» поведінку або наслідування більшовизму. А що, як, за досить раннім спостереженням Ханни Арендт, нацистський расизм і антисемітизм має західне коріння 5, ба навіть північноамериканські витоки? Справді, серед улюбленого читва засновників Третього Райху фігурує книжка дуже відомого американського діяча: Генрі Форда. До того ж політичні та юридичні расистські науково-практичні доктрини Сполучених Штатів мали не останній вплив на схожі течії в Німеччині.
Така спорідненість із Америкою насамперед сягає довгої традиції юридичного формування раси, традиції, що відразу неабияк полонила уяву нацистів. І справді, через історичні підстави, пов’язані, серед усього іншого, з безперервною віковічною практикою чорного рабства, Сполучені Штати є, мабуть, унікальним випадком метрополії, що на власній території вдавалась до расистської класифікації як підґрунтя громадянства.
Незалежно від того, говоримо ми про критерії «білих» і «чорних», що з різним успіхом фігурували протягом трьох з половиною століть як юридичні категорії, чи про імміграційну політику, якої прагнув Гітлер, починаючи з 1920-х років, чи про примусову стерилізацію, що в деяких країнах практикувалася десятиліттями до приходу нацистів до влади, спорідненість із Америкою пропонує особливий ґрунт, хоч зовсім не єдиний в своєму роді, для переосмислення саме модерних джерел нацизму, неартикульованих зв’язків нацизму з деякими практиками західних (зокрема й демократичних) суспільств.
Узаконена примусова стерилізація
Сьогодні засудження антисемітизму і винищення євреїв – один із вагомих складників політичної культури Сполучених Штатів. Чудово. Однак панує знічена мовчанка щодо зв’язків, спорідненості, близькості між відомими представниками економічної та наукової еліти країни й нацистською Німеччиною. Тільки останніми роками почали виходити книги, що вголос порушують незручні питання. Дві книги, здається, заслуговують на пильнішу увагу: «The Nazi Connection» 6 Штефана Кюля (Stefan Kühl) та «The American Axis» 7 Макса Воласа (Max Wallace). Кюль – профессор із Німеччини, що займається дослідженнями у Сполучених Штатах; Волас – американський журналіст, який давно працює в Канаді.
«У наш час маємо одну таку країну, де можна бачити зародження найкращої концепції громадянства», – писав Гітлер у 1924 році. Він мав на увазі зусилля Сполучених Штатів зберегти «перевагу нордичної раси» в імміграційній політиці та здобутті громадянських прав. Проект «расової гігієни», висунутий на сторінках «Mein Kampf», мав за основу Immigration Restriction Act (1924), що забороняв в’їзд до Сполучених Штатів як хворим на спадкові хвороби, так і мігрантам з Південної та Східної Європи. Коли 1933 року нацисти запровадили програму «удосконалення» населення примусовою стерилізацією й регламентацією шлюбів, вони відверто брали за взірець США, де чимало штатів уже десятиліттями практикували стерилізацію «неповноцінних». Цю практику схвалив Верховний суд США у 1927 році.
Кюль прослідковує цю зловісну спорідненість, вивчає тісні зв’язки між американськими та німецькими науковцями-євгеніками у міжвоєнний період, обмін науковими ідеями та юридичними й медичними практиками. Ґрунтовно задокументована і підтверджена фактажем головна теза автора полягає в тому, що тривала й систематична підтримка американськими євгеністами своїх німецьких колег аж до входження Сполучених Штатів у ІІ Світову війну, їхня причетність до багатьох заходів нацистської расової політики є вагомим джерелом наукової легітимації расистської держави Гітлера.
Всупереч значній кількості розповсюджених серед істориків тверджень, Кюль доводить, що американські євгеністи, яких захопила нацистська риторика про расову гігієну, не були невеличкою жменькою екстремістів чи маргіналів, а поважною групою науковців, ентузіазм яких не зменшувався обернено пропорційно до того, як риторика втілювалася в життя. Вивчення змін цих стосунків між двома науковими товариствами дозволяє німецькому історику й соціологу висвітлити численні аспекти впливу, якого зазнали прихильники расової гігієни від «успіхів» американських євгеністів: зокрема, ефективність імміграційної політики (що «поєднала етнічний і євгенічний відбір») та успіху американського євгенічного руху в ухваленні законів про примусову стерилізацію.
Тимчасом як у Ваймарській республіці працівники соціальних служб і люди, що дбали про охорону здоров’я, намагалися зменшити витрати на соціальний захист, спеціалісти з расової гігієни сподівалися на заходи примусової стерилізації, яку запроваджували багато штатів Північної Америки, щоб зменшити витрати на «неповноцінних». Покликаннями на Сполучені Штати – першу країну, в якій схвалили примусову стерилізацію, – рясніють усі медичні дисертації тієї епохи. Одним із частих пояснень на виправдання провідного статусу американської євгеніки була наявність чорних, «які досить рано примусили біле населення звернутися до систематичної програми покращення раси». Згодом так само американські апологети виправдовуватимуть нацистський режим: наприклад Т. Елінґер (T. U. H. Ellinger) порівнюватиме переслідування євреїв із жорстоким ставленням до чорних у США.
У роки піднесення нацизму американський євгеніст Джозеф Де Джарнетт (Joseph DeJarnette), лобіст стерилізації у Вірджинії, з подивом і захватом зазначає: «Німці б’ють нас на нашому ж полі…». Що не заважає більшості євгеністів, принаймні до вступу США у війну (грудень 1941 року), активно підтримувати расову політику нацистів, замовчувати переслідування євреїв, циган і чорних Третього Райху. Звичайно, наукове товариство не було однорідним, про що свідчать гострі протести науковців-соціалістів Германа Мюллера (Herman Müller) й Вальтера Ландауера (Walter Landauer), науковця-генетика Л. Дана (L. C. Dunn), відомого антрополога Франца Боаса (Franz Boas). Але, на відміну від двох останніх, що критично ставилися до євгеніки, Мюллер і Ландауер критикували нацизм із «наукових» позицій. Відкидаючи расову ієрархію, вони визнавали потребу покращити людський рід завдяки репродукції «повноцінних» індивідів і забороні репродукції «неповноцінних».
Біологічний, медичний, гігієністський словник
Шостий розділ книги Кюля «Наука й расизм. Вплив різних понять раси на ставлення до нацистської расової політики» спростовує поширену тезу, ніби «псевдонаукові» тенденції американської євгеніки (на них лежить відповідальність за ухвалення расистського закону 1924 року про імміграцію) у 1930-х роках поступилися місцем більш «науковій» прогресивній євгеніці, яка повністю порвала із «расовою гігієною».
Автор доводить, що диференціації всередині американського євгенічного руху не мали нічого спільного з «науковістю». Він підкреслює, що боротьба в лоні міжнародної наукової спільноти з питань расової політики нацистів була насамперед боротьбою між різними науковими позиціями стосовно покращення раси й наукових, економічних і політичних засобів досягнення цієї мети.
Ось чому Кюль пропонує розрізняти два поняття: «етнічний расизм» і «генетичний расизм». Він зазначає, що це необхідно для розуміння предмету дослідження. Перший був відкрито засуджений на Нюрнберзькому процесі 1946 року; щодо другого, все набагато складніше. З одного боку, більшість расових гігієністів не були засуджені за примусову стерилізацію чотирьох тисяч людей. З іншого боку, нещодавні дослідження засвідчили, що були спроби подати масові винищення й досліди в таборах як такі, що не стосуються «справжньої» євгеніки.
1939 року Елінґер писав у Journal of Heredity, що переслідування євреїв не було релігійним переслідуванням, а «великомасштабним репродуктивним проектом, що мав на меті усунути з нації спадкові ознаки семітської раси». І додає: «Коли мова йде про методи найефективнішої реалізації цього проекту (якщо політики вирішили, що він бажаний), наука може допомогти нацистам». Кілька років по тому Карл Брандт, керівник програми зі знищення інвалідів, оголосив перед суддями, що програма спиралася на американські досліди, деякі з яких датувалися 1907 роком. На свій захист він процитував Алексиса Кареля, ім’я якого ще донедавна носив один з французьких університетів 8.
У своїй праці Волас аналізує стосунки з нацизмом двох американських знакових фігур ХХ століття: автомобілебудівника Форда й авіатора Чарльза Ліндберґа. Останній, герой-пілот, що першим здійснив трансатлантичний переліт (1927), відіграватиме прикметну роль у політиці 1930-х років як американський симпатик Третього Райху, а з 1939 року – як один із організаторів (разом із Фордом) кампанії проти Рузвельта, який був звинувачений за бажання втрутитися в Європу проти сил нацистського блоку.
Випадок Форда знаний менше, але важливіший. Як добре показує Волас (це один із сильних моментів його книги), книга Форда «The International Jew» (1920-1922) (див. статтю «Генрі Форд – натхненник Адольфа Гітлера») сповнена найгрубішого антисемітизму й мала вагомий вплив на Німеччину. Перекладена у 1921 році, вона стала одним з головних джерел націонал-соціалістичного антисемітизму та ідей Гітлера. У грудні 1922 року журналіст New York Times, відвідавши Німеччину, розповідає, що «позаду робочого столу Гітлера в приватному кабінеті на стіні висить великий портрет Генрі Форда». А у вітальні стіл завалений примірниками «Der Internationale Jude». Інша стаття того ж автора у лютому 1923 року оприлюднює заяви Ерхарда Ауера, віце-президента Баварського ландтаґу, який звинувачує Форда в фінансуванні Гітлера: той схвально ставиться до його програми, що передбачає «знищення євреїв у Німеччині».
Волас зазначає, що ця стаття – одна з перших відомих згадок про нищівні проекти нацистського лідера. 8 березня 1923 року в інтерв’ю Chicago Tribune Гітлер заявляє: «Ми вважаємо Гайнриха Форда лідером руху fascisti, що зростає в Америці. (…) Ми неабияк цінуємо його антиєврейську політику, на яку спираються баварські fascisti» 9. На сторінках «Mein Kampf», яка побачить світ два роки згодом, автор віддає шану Фордові, єдиній особі, яка протистоїть євреям в Америці. Але його борг перед промисловцем іще більший. Ідеї «The International Jew» пронизують усю книгу, а деякі пасажі майже буквально списані у Форда, зокрема те, що стосується ролі єврейських змовників у революціях Німеччини та Росії.
Кількома роками пізніше, 1933 року, вже коли нацисти дісталися влади, голова німецького філіалу Форда Едмунд Гейнес пише секретареві американського промисловця Ернесту Лібольду, що новий уряд використовує «The International Jew» для виховання німецької нації з «єврейського питання» 10. Зібравши документи, Волас доходить беззаперечного висновку, що американський автомобільний конструктор подарував націонал-соціалістському антисемітизму низку найяскравіших ідей.
Волас нагадує, що 1938 року Гітлер через німецького консула у США вручив Фордові «Великого хреста» Ордена німецького орла – відзнаку, впроваджену 1937 року на честь високих іноземних достойників. Перед тим обрамовану свастиками медаль мальтійського хреста дістав Беніто Муссоліні.
Однак Волас не пояснює, чому, зважаючи на величезну кількість антисемітської продукції в Європі й зокрема в Німеччині, автор «Mein Kampf» був аж так захоплений американською книжкою. Чому він прикрасив робочий стіл портретом Форда, а не Пауля Лаґарда, Мьоллера Ван дер Брука й стількома іншими відомими німецькими антисемітськими ідеологами? Крім престижу, пов’язаного з ім’ям промисловця, здається, інтерес до «The International Jew» можуть прояснити три підстави: актуальність аргументації; «біологічний», «медичний», «гігієністський» словник; послідовний характер викладу, що поєднує у зв’язному й всеохопному стилі весь ансамбль антисемітських звинувачень післявоєнної епохи; нарешті, його міжнародна, планетарна, світова перспектива.
«Прочитавши її, я став антисемітом»
Спираючись на архівні документи, Волас доводить, що Гітлер не єдиний серед нацистських ватажків підпав під вплив книги, написаної в американському містечку Диборн. Бальдур фон Ширах, лідер Hitlerjugend, а пізніше ґауляйтер Відня, сказав на Нюрнберзькому процесі: «Визначальною для мене антисемітською книгою, яку я прочитав за тих часів і яка вплинула на моїх товаришів, була праця Генрі Форда «Міжнародне єврейство». Прочитавши її, я став антисемітом». Йозеф Геббельс і Альфред Розенберґ також згадали цю працю як важливий твір для ідеології НСДАП 11.
У липні 1927 року, не бажаючи бути притягненим до суду за наклепи і переживаючи про падіння продажів автомобілів, Форд починає відступати. В повідомленні для преси він, не зморгнувши оком, виголошує, що «не був поінформований» про зміст антисемітських статей, які виходили в The Dearborn Independent, і просить у євреїв «пробачення за зло, яке мимовільно їм заподіяв» памфлетом «The International Jew» 12. Більшість американської преси сприйняла ці заяви як лицемірство, але це дозволило Форду уникнути карної відповідальності. Втім, це не завадило йому продовжувати приховано спонсорувати різні акції та публікації антисемітського спрямування 13.
У Сполучених Штатах тема «Форд як провісник нацизму» переважно затерта, порівняно з образом великого модерного промисловця, який поставив на серійне виробництво недорогі автомобілі. Олдос Гакслі в романі «О, дивний, новий світ» (1932) іронічно пише про нього як про сучасне божество, якому замість традиційного «Our Lord» («Отче наш») моляться: «Our Ford» («Форде наш»).
Бентежливу мовчанку можна зрозуміти. «Випадок» Форда порушує делікатні питання расизму в північноамериканській культурі й стосунки між нашою «західною цивілізацією» та Третім Райхом, між сучасністю й дикунським антисемітизмом, між економічним прогресом і людським регресом. Утім, термін «регрес» доречний не цілком, адже така книга як «The International Jew» не могла бути написана до ХХ століття. Нацистський антисемітизм – абсолютно новітнє явище. Справа Форда проливає яскраве світло на антиномії «процесу цивілізування», як його назвав Норберт Еліас.
З французької переклав Андрій Рєпа за виданням:
Michaël Löwy et Eleni Varikas. Précurseurs et alliés du nazisme aux Etats-Unis // Le Monde diplomatique, avril 2007. P. 26-27.
Міхаель Леві – провідний дослідник Національного центру наукових досліджень (Париж, CNRS)
Валері Варикас – викладачка університету Париж-VIII (Сен-Дені)
Читайте також:
Атілла Мелег: Расизм був одним із найважливіших інститутів у процесі розвитку капіталізму
«Я звинувачую»: Дрейфус у наш час (Жаклін Роуз)
Негативная фабрика Освенцим (Роберт Курц)
Политика биологического детерминизма (Стивен Джей Гулд)