Гранд-наратив у історії

Казаков, Максим

  • 18 September 2015
  • 8507

Максим Казаков

Гранд-наратив  – буквально велика оповідь. Цей термін уведено філософом-постомодерністом Жаном-Франсуа Ліотаром у 1979 р., і концепція гранд-наративів стає основою для постмодерністської критики історичної науки. Ця критика  («історія лише текст») була занадто радикальною, безальтернативною,  коротше кажучи, занадто постмодерністською. Та сам термін виявився дуже вдалим, сподобався історикам і прижився в науці.

Гранд наратив – це конструкція, схема, набір понять, ідей, символів. Гранд-наратив – це не конкретний текст, це система координат, у якій пишуться історичні тексти, хоча завжди існують окремі тексти, в яких гранд наратив розкривається найраніше чи найповніше. Гранд-наратив – це не тільки спосіб організації наявної інформації з минулого, але й визначення в історії важливого та неважливого – власне фактичної складової історичної оповіді

Гранд-наратив не один. У книжковому супермаркеті ви побачите праці (наукові, науково-популярні, паранаукові, художні), що представляють різні гранд-наративи: український, російський, цивілізаційний, формаційний, фоменківський etc. Найпоширеніша форма гранд-наративу – національний. Ми зупинимось на історії українського та російського гранд-наративів, як найближчих для нас і найкраще знайомих (дещо зачепимо і польський).

Кожен гранд-наратив має на увазі, що єдиним правильним розумінням історії є саме він, а інші – геть хибні. Мільйони і зараз живуть з таким переконанням, адже це історія, яку вони вчили в школі, про яку дивилися цікаві телепрограми, навіть читали серйозні монографії.

Але історія як продукт наукової творчості істориків – це  не пряме відображення історії як минулого (у що свято вірили творці гранд-наративів), це складання з історичних фактів і явищ конструкції, звісно, з певною метою, хоч і не завжди ясно усвідомленою.  

Якою була ця мета?

Національні гранд-наративи розповідають, що нації існували здавна, з часів античності або раннього середньовіччя (в науці цю теорію називають примордіалізмом). Та зараз серед більшості науковців існує консенсус, що нації почали виникати в «довгому XIX столітті» (1789-1914, термін Еріка Гобсбаума), у столітті тріумфу буржуазії та капіталізму. Здебільшого визнається й існування їх попередників, ранньомодерних націй (XVI-XVIII ст.) – таких собі націй-станів (польська шляхетська нація, українська козацько-старшинська, російська дворянська etc.).

Модерні нації створювалися на основі існуючих етносів та ранньомодерних націй, але результати націєтворення не були детерміновані, як це зображується в гранд-наративах. Написання останніх (поруч, а точніше після створення на місці розмаїття та розпливчатості діалектного континууму стандартизованих літературних мов) само було частиною процесу формування націй. Керували цим процесом еліти держав або бездержавних народів, які воліли отримати самоуправління або повну незалежність. Механізмами творення модерної нації в повній мірі володіли лише держави, але частково цю функцію могли виконувати і недержавні утворення (наприклад, у Великому князівстві Фінляндському, що входило до складу Російської імперії, практично сформувалася модерна фінська нація).

Державні народи прагнули включити до складу своєї нації інші етноси, які проживали на території цих держав.  Були різні підходи до асиміляції, що відбувалася через школу, армію, церкву, урбанізацію etc.: французький 1 – повна асиміляція споріднених французам (провансальці) і не дуже (бретонці, гасконці) народів, британський – часткова асиміляція зі збереженням регіональних ідентичностей шотландців та валлійців, але за умови визнанням ними «керуючої ролі» Англії. Таким європейським асиміляторським досвідом могли користатися російські еліти, коли замислилися над «українським питанням». Тепер від загальних зауваг перейдемо до конкретики.

«История государства Российского»

У Росії XVIII ст. з’являються Академія наук та університет, запрошуються на роботу німецькі історики, з якими вступають в дискусію доморощені дослідники (норманісти/антинорманісти), збираються архівні документи, формується держзамовлення на історичні праці (Микола Бантиш-Каменський в 1795 р. пише «Историческое известие о возникшей в Польше Унии», яке мало пояснити добровільно-примусове повернення уніатів Правобережної України до православ’я).

У реформаторський початок правління Олександра І гарно вписалося призначення історіографа (така посада існувала в Європі), іншими словами офіційного, урядового історика (1803). Ним став Микола Карамзін – середньопомісний дворянин, талановитий письменник, один з творців російської літературної мови.

Народи, що мали на початок модерної епохи державність («історичні народи» за Гегелем), великих проблем з укладанням власного гранд-наративу не мали. Середньовічні монархії та ранньомодерні нації прив’язувалися до сучасних держав та модерних націй, що формувалися – і voila: необхідні схема і тяглість національної історії.

Хоча й тут без софізмів було не обійтися («Засадничою передумовою для формування нації є хибне сприйняття історії», – писав французький мислитель Ернест Ренан). Так, історія Росії починалася в тогочасній Малоросії, а продовжувалася на північному сході. Розв’язання цього парадоксу було підготовлене ще великоруськими книжниками XVI ст., які, для обґрунтування претензій московських великих князів на титул царя (слов’янський аналог імператора), вдалися до древньої концепції «translatio imperii» (перенесення імперії): «Москва – Третій Рим», а завершене київськими схоластами (Когут 2004: 178–189), які застосували «translatio imperii» до історії східних слов’ян («Синопсис», 1674): з Києва Росія (яка на той момент ще називался Русією), персоніфікована в династії Рюриковичів, перетікає до Володимира-на-Клязьмі, потім до Москви, а там Рюриковичі замінюються на своїх родичів через шлюб Романових. Київське авторство цієї схеми не дуже вписується в український гранд-наратив (адже українці-козаки, крім окремих зрадників, безупинно та щодуху борються проти інтеграції Війська Запорозького до Московського царства) і може викликати в сучасного українського читача подив, обурення чи гордість.

«История государства Российского» Карамзіна викладає матеріал, користаючись домодерним династичним поділом: кожна глава – це правління якогось великого князя або царя. Історія Росії, зосереджується на півдні Давньої Русі до 1169 р. – взяття Києва коаліційним військом Андрія Боголюбського  знаменує «цілковитий занепад» Києва та перенесення столиці Русі до Володимира-на-Клязьмі. Такий ось трагічний (в першу чергу, для тих, хто його пережив) момент «translatio imperii»: «Переможці, на сором свій, забули, що вони Росіяни: протягом трьох днів грабували» (Карамзин 1818).

Династичне, напівлітописне викладення історії Карамзіним підкреслює його роялізм і спрощує сприйняття книжки масовим читачем (науковий апарат Карамзін виніс у примітки), а «Историю» дійсно читають масово, як для країни з дуже низьким рівнем письменності. За архаїчним викладом читач вже бачив не історію династій Рюриковичів та Романових, а історію «держави Російської» під проводом цих династій. Тавтології – основа логіки: історик державної нації на державній службі створює державницький гранд-наратив. Його лейтмотивами стають розвиток державності, її територіальне розширення («збирання руських земель», «справа Івана Калити») та централізація; це історія сильної, навіть попросту деспотичної центральної влади, яка веде слухняний народ до перемог і слави (перше видання «Истории» вийшло в 1816 р., в часи воєнно-політичного тріумфу Росії та її короткотривалої континентальної гегемонії); релігійність як основа національної культури.

Пушкін, який сам мав нахил до вивчення історії і тоді ще ліберальні погляди, написав епіграму:

В его истории изящность, простота

Доказывают нам без всякого пристрастья

Необходимость самовластья

И прелести кнута.

Ще одна риса російського гранд наративу в виданні Карамзіна: він є великоруським. Після «перенесення» столиці з Києва до Володимира історія «іншої» (Західної або Південної) Русі цікавить автора все менше і менше. Карамзін помер, довівши «Историю» до 1611 р. Якби він написав ще пару томів, то Малоросія зайняла б належне місце в історії держави Російської, адже увійшла б до її складу. Та маємо те, що маємо: для Карамзіна малороси – безумовно, свої, «Росіяни», але його історія – це історія російської державності, і доки малороси не в її складі, їхнє існування реальне, але доволі химерне (як в уяві московського дяка чи літописця, матеріалами яких користувався Карамзін).

Україна та Білорусь вже десятиріччями були частиною імперії, але слабо знайомою і почасти не інтегрованою. Якщо Лівобережна Україна пройшла інкорпорацію до російського суспільства, поверхневу русифікацію та незабаром мала принести до Санкт-Петербургу хвилю захоплення «малоросійським» як романтичним варіантом російського (Миллер 2000: 53), то Правобережна Україна (разом з Білоруссю) залишились під гегемонією та управлінням польської шляхти (компенсація останнім за втрату державності, в обмін на лояльність до імперської влади), були практично не досліджені історично та етнографічно і і не апроприйовані до складу Росії символічно, більше того – з Санкт-Петербургу здебільшого сприймалися як Польща та Литва («історична Польща» в кордонах 1772 року), а не східнослов’янські землі.

Principauté de Lituanie était aussi la partie de la Rus’!

Микола І волів би ніколи не чути про національне питання, але модерн прийшов у Російську імперію як у вигляді парових машин та залізниці, так і у вигляді повстання декабристів, які були російськими націоналістами з буржуазним ухилом (Покровский 2005: 5–29), і польського національного  повстання 1830-31 рр.

Поляки мали бути покарані – за поразкою Листопадового повстання настає низка русифікаторських заходів, які мали принаймні зменшити польські впливи поза межами Царства Польського (туди входили здебільшого етнічні польські землі), у тому числі створено Київський університет та археографічну комісію, що почала збирати на Правобережній Україні історичні документи(Грушевський 1894).

Та, окрім адміністративних заходів, у ситуації польської культурної переваги (у Російській імперії добре освічених поляків було більше, ніж добре освічених східних слов’ян (Миллер 2007)), наявності добре розробленого польського історичного гранд-наративу та популярності поляків в очах Європи, треба було дати переможеним й ідеологічну відповідь. ЇЇ автором став Микола Устрялов. Цій людині пощастило проїхатися соціальним ліфтом, що в імперії, як і механічні ліфти, був дивиною, їздив рідко і возив одиниць. Син вільновідпущеника поступив до Петербурзького університету, став там професором історії, а згодом офіційним істориком миколаївської епохи. Талановитого сина кріпака свого покійного друга протегував міністр народної просвіти граф Сергій Уваров.

Устрялов дає «нашу відповідь» Лелевелю. У 1835 р. Устрялов, засновуючись на власних історичних студіях, розповів Уварову, що Велике князівство Литовське, тобто більша частина «історичної Польщі», за відновлення незалежності якої повставали поляки, було по суті «руською» (східнослов’янською) державою. Уваров прийшов у захват і поділився цією новиною з обер-прокурором Синоду Протасовим (природно, французькою мовою): «Литовське князівство також було Русь! Про це треба доповісти государю!»(Драгоманов 1917: 19).

Концепція Устрялова відрізняється від Карамзіна. Для Устрялова було дві Русі: ВКЛ він розглядає як продовження давньоруської державності, через що заодно освячує («історія є тим невисихаючим колодязем, з якого кожен черпає чисту воду прикладів, щоб змити нею свої нечистоти») поділи Польщі: приєднавши величезне руське ВКЛ, поляки самі неминуче мали увійти до складу Росії.

Устрялов  насправді поганенько знав історію ВКЛ і додав її до історії Великоросії доволі механічно, та в цьому трактуванні історія Росії це не лише історія російської держави, а й історія російського етносу («народності» з уварівської тріади). Взаємовідносини елементів усередині російського народу за Миколи І видавалися справою не першої важливості. Якби тогочасний російський уряд та його науковці прискіпливіше цим зайнялися би, то, скоріш за все, погодилися би на британський варіант.

«Стоитъ и понынѣ этот вѣковой дубъ и кое-когда дает от себя зеленые побѣги» (Зубрицкий 1849-1850)

Що ж в цей час роблять українські/малоруські історики? Старшина мала класовий зиск у Російській імперії та невеликий сентимент за козацькою історією та померлою в ранньому дитинстві українською ранньомодерною нацією. Тому перші історики Наддніпрянщини (Дмитро Бантиш-Каменський-молодший, Микола Маркевич, Михайло Максимович) і не думають складати окремий гранд-наратив, а пишуть регіональне доповнення до загальноросійської історії. А суто українсько-козацькі твори на історичну тематику (козацькі літописи, «Історія русів») були вже застарілі і за науку рахуватися не могли.

В 1830 р. у віденському журналі друкує статтю перший східногалицький історик Денис Зубрицький. Ретроспективно його прийнято звинувачувати в «гріхах» москвофільства. Та які варіанти мав перед собою Зубрицький? (Грицак 2001) По-перше, польський гранд наратив: Річ Посполита в кордонах 1772 року, католицьке культуртрегерське предмур’я «справжньої» Європи, шляхетська демократія, знищена бунтами дикунських мас східних кресів (козаків) та змовою сусідніх держав (поділи). Проте соціальний та етноконфесійний бар’єр між польською та русинською громадами краю був відчутним і для дрібного шляхтича-уніата Зубрицького. Козацька Україна вже півстоліття не існувала, український гранд наратив ще не був написаний. Створювати окремий галицько-русинський гранд наратив (Галицьке князівство – Regnum Russiæ – Руське воєводство etc.) видавалося не вартим зусиль –  перед Польщею «од можа до можа» русинська історія виглядала мізерною та ще й підпорядкованою польській з 1349 р. Тому Зубрицький пристає до російського гранд наративу, прирівнявши боротьбу Львівського братства (його архіваріусом він був, його історію переважно вивчав) за «руську віру» до боротьби за російську народність.

Українословянське товариство святих Кирила та Мефодія

А в підросійській Україні до початку 1840-х рр. визріло нове покоління інтелектуалів, яке вже можна іменувати доморощеним терміном «інтелігенція»: різночинці, романтики, ранні соціалісти, критичні до центральної влади. Серед них і український (а ці люди вже називають себе не малоросами, а українцями) історик загальноімперського рівня Микола Костомаров. Син поміщика-росіянина та кріпачки-українки, навчаючись у Харківському університеті, визначився зі своєю ідентичністю відповідно до етнічності місцевих народних мас.

Правобережна Україна з її гегемонією малесенької польської меншини та найбільш убогим в усій імперії селянством (Бовуа 1998) щонайкраще підходила для усвідомлення інтелектуалами національних та соціальних проблем. У 1845 р. Костомаров, молодий професор Київського університету, організував невеликий гурток – Кирило-Мефодіївське братство. Костомаров був одним з кращих істориків імперії свого часу, єдиним примірником непоширеного в наших географічних довготах типу «історика-митця» (Пыпин 1891: 159). Літературна фантазія підштовхувала його наукову інтуїцію. Костомарова не задовольняє Устряловський гранд-наратив.  Молодий професор Київського університету, що на той момент встиг написати усього 2 дисертації,  складає «Книгу буття українського народу».

Як літературний твір це просто репліка «Книги пілігримства народу польського» Міцкевича, але тут уперше начорно накидано схему українського гранд-наративу: давні слов’яни – ВКЛ – Люблінська унія – козаки – Брестська унія – православні братства – Хмельниччина – Руїна – втрата автономії. Враховуючи, що на 1846 рік Костомаров мав зовсім невеличкий науковий доробок, на диво повна і точна схема. Костомаров належить до романтично-народницької школи історіописання, він ще й історик бездержавного (з 1786 р.) народу, історик, який пише свою національну історію навздогін гранд-наративу-конкуренту. Тому і маркери української історії в нього відповідні (і антонімічні російським): народ, самоврядування/самоорганізація, демократичні традиції, свобода. Українська історія не була секуляризована, але релігії в ній було менше, ніж у російській, а українське православ’я зображувалося як дещо прогресивне (братства).  Костомаров і товариші не є «самостійниками», вони федералісти-панславісти, але відкидають прийнятну для Петербургу британську схему: українці не є малоросами, частиною великої російської нації, а «Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім».

Та створення українського гранд-наративу було відкладено на 50 років: в 1847 р. Кирило-Мефодіївське братство було розгромлене царською жандармерією. «Книга буття» переїхала до архіву Третього відділення, де пролежала, подалі від людських очей, до 1917 року. Костомарова засудили не за окрему українську історію, а ,в першу чергу, за революційно-демократичні ідеї. Засудили не дуже строго, але український інтелектуал, на жаль, був лякливим. Це не особистісна оцінка. Драгоманов згодом вилаяв українофілів за те, що вони не обходили обмеження Валуєвського циркуляру 1863 р., хоча мали для цього всі можливості за новим цензурним статутом 1865 р. І це не суб’єктивний Volksgeist українців. Українській інтелігенти, які складали національний рух, лякалися репресивних дій центральної влади через об’єктивну слабкість свого руху, викликану запізнілістю модернізації країни, відсталістю нижчих верств і популярністю серед вищих верств іншої ідентичності (малоросійської чи просто російської). Хоча замітимо: особисто Костомаров після арешту поводився не дуже революційно-демократично: наприклад, заявив жандармам, що він взагалі-то великорос (Сохань 1990: 276).

Після повернення до науки та зі заслання Костомаров полишив ідею написання окремої української історії, ставши фрондою в загальноросійській історичній науці, де він підняв питання про існування двох окремих «руських народностей», а у своїй «Русской истории в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» атакував святині російського гранд-наративу –Петра І та ін.

«Возьмите все 28 томов и хорошенько прожуйте их»

Так радив вивчати російську історію своєму другу Максим Горький – за  «Историей России с древнейших времен» Сергія Соловйова. З цифрами поет помилився – томів було 29 (1851-1879). Це кульмінаційний момент формування російського гранд-наративу – дійсно велике оповідання, багатотомна позитивістська праця, заснована на широких архівних джерелах.

Знаменним є повернення і перемога великоросоцентризму. В Устрялова, Костомарова, Михайла Кояловича (творець західнорусизму, білоруського аналогу малоросійства) історія Західної (Південної) і Східної (Північної) Русі є рівноправною та взаємодоповнюючою, а на думку Костомарова і Кояловича українці та білоруси навіть мають деяку першість чи вищість. Соловйов став виразником асиміляторського націоналізму (у дусі французького), який перемагає в вищих петербурзьких колах у 1863 р. (час прийняття Валуєвського циркуляру). У Соловйова Україна та Білорусь заслуговують на окремі вставки до великоруської історії, і то лише тоді, коли вони борються за «возз’єднання» з Росією.

Антракт з історії українофільства

Cправа написання українського гранд-наративу затягується: 1860-1870-і рр., з їх репресіями центральної влади проти української мови та громадівського руху та водночас боротьбою з великоруською демократією, явно для цього не підходили. Український рух пригинається і самообмежується; лідер українофілів, знов-таки історик, знов-таки професор Київського університету Володимир Антонович закликає зосередитися на суто науковій або мистецькій праці.

Щоб писати або робити щось оригінальне, треба було вириватися з Російської імперії, як і зробив у 1875 р., у передчутті арешту, Михайло Драгоманов. Будучи доцентом університету св. Володимира, він захистив дві дисертації з давньоримської історії та уклав у співавторстві з Антоновичем збірку «Исторические песни малорусского народа». Дуже показово, що отримавши 3річне відрядження за кордон, Драгоманов більшу частину часу провів не в тодішній Мецці історичної науки, Німеччині, а в Австро-Угорщині та Галичині.

Драгоманов міг бути першим автором повноцінної багатотомної «Історії України» – наукового таланту і хисту для цього він мав вдосталь. В еміграції Драгоманов майже не писав нічого спеціально з історії, при цьому його публіцистичні праці – це розсип сильних і оригінальних ідей з української історії. Та писати 29 томів було не на часі – ані на Надніпрянщині, ані на Галичині ще не було кому їх читати. Драгоманов, велетень тогочасного українського руху (нехай і не оригінальний для Європи), зайнявся більш нагальним: організацією української інтелігенції по обидва береги Збруча, штовханням її на шлях такої праці, яка б нарешті зробила український рух масовим і залишила прогресивним. Можливо, для створення національної історії Драгоманов був занадто лівим. Дамо йому слово: «Для такої праці треба одложити на бік романтичні мрії, не так часто дивитись назад, у археологію і етнографію, як уперед (я кажу про пропаганду, а не про науку спеціальну, котра вольна у виборі своїх тем, но котра зате зовсім не національна, а просто вже космополітична)» (Драгоманов 1876).

Та свою чернетку чи розгорнутий план українського гранд-наративу Драгоманов залишив – це програмове «Переднє слово» до 1-го номеру часопису «Громада» (1878). Його виклад не схематично-поетичний, як у Костомарова, а розлого-публіцистичний. «Вступне слово» не наукова праця: місцями Драгоманов поспішає, місцями спрощує, український демократизм, «відкритий» Костомаровим, перетворює на протосоціалізм українських громад etc.

Не зробивши кар’єру історика на Наддніпрянщині, Драгоманов став громадсько-політичним діячем поза її межами і виконав роль імпульсу для прискорення розвитку національного руху в Галичині. Останній завдяки Драгоманову отримав виразний лівацький окрас і за буквально пару десятиріч підготував масового читача для української національної історії.

Історія України-Руси

Доки Драгоманов справедливо критикував київську громаду, та теж робила необхідну роботу. Антонович збирає історичні документи, розкопує кургани, розбирає окремі питання, викриває польську історіографію. Концепція Антоновича – це відсутність концепції: і про ВКЛ він писав, і про братства, і про козаків, і про гайдамаків, а єдиної зв’язуючої нитки начебто немає. Для Петербурга – це відносно безпечні локальні студії («обласництво»), для Києва – можливість створення першої вітчизняної історичної школи. Індиферентизм Антоновича в національному питанні, хоч і був лише показовим, але призвів до наявності в нього двох груп учнів: української та російської. При чому остання була виразно українофобською та стала ядром ідеологів для місцевих російських націоналістів, сумнозвісних чорносотенців.

Та в будь-якому випадку найкращим учнем Антоновича був Михайло Грушевський. Антонович за всією своєю «чистою наукою» ніколи не забував, що він лідер українофілів. Царська цензура Грушевського зарубала б, і Антонович відпускає свого улюбленця у «вільний світ». У рамках галицької «нової ери» Грушевський стає професором кафедри історії Східної Європи Львівського університету.

«Без Галичини Росія задушить український народ». Це слова Леніна, мабуть, найбільшого симпатика українського руху серед тогочасних російських політиків (Лисяк-Рудницький 1994: 13), пам’ятники якому українці руйнували і руйнують під впливом усе тих самих гранд-наративів.У Галичині кінця XIX ст. серед місцевих русинів вже перемагала українська ідентичність: польська не могла поширитися через високий «етнічний бар’єр», суто русинська виглядала безнадійною в протистоянні з поляками, а російська, уособлена в москвофілах, була надто консервативною та відірваною від реалій життя, а допомога їй з-за Збруча зовсім млявою. Отже, тут було для кого писати «Історію», а австрійські закони давали можливість для відносно вільної наукової, громадської роботи та публіцистики.

У 1898 р. у Львові виходить друком перший том «Історії України-Руси». У 1904 р. Грушевський виклав свою  концепцію в статті «Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства».  Він б’є по найслабкішому місцю російської схеми: «міграції» російської історії з Києва на північний схід, заявляє про українськість Давньої Русі (також, до речі, і про білоруськість ВКЛ) і вибудовує вже підготовлений його попередниками історичний ряд: Київська Русь – литовсько-польська доба – козацька доба – бездержавність. І як наступна логічна фаза – необхідність відновлення державності; при цьому Грушевський зберігає і модернізує більшість старих, народницьких, маркерів українського гранд-наративу.

Костомаров був панславістом, який так і не розірвав остаточно дві руські народності, Драгоманов писав з соціалістичних позицій і мріяв про федерацію громад, Грушевський – типовий буржуазний націоналіст (використовуємо цей термін ні в якому разі не пейоративно), лівий ліберал (есером він стане в 1917 р.). Деконструюючи старі міфи російської історіографії, він навздогін створює нові, українські: зістарює український народ до початків нашої ери (анти) (Грушевський 1898), також «приватизує» Київську Русь, підкреслює розбіжності між українцями та росіянами etc.

З точки зору не націоєцентричної, а сцієнтичної, більш важливими є спроби Грушевського подолати етно- та державоцентризм (зокрема, йдеться про створення ним історії різних соціальних груп, культурну історію тощо, дивіться 5 і 6 томи «Історії України-Руси»), які він, як це не парадоксально, робить паралельно з конструюванням національного гранд-наративу.

Грушевський долучається до завершення націєтворення  в Східній Галичині – як не окремої Русі, а частини більшої України (звідси і подвійна назва його праці). Та у «Великій Україні» до завершення формування української нації було ще дуже і дуже довго. Безпорадна політика Грушевського як голови Центральної Ради в 1917-1918 рр., коли українці мали переглянути стосунки з вже сформованою російською нацією на фоні грандіозних соціальних катаклізмів та перетворень, є тому найкращим свідченням. Україна вступила в коротке XX століття, екстремальні перипетії якого відоб’ються і на гранд-наративах.

Висновки

Протягом довгого XIX століття в країнах Заходу старе суспільство змінюється на нове. Старе суспільство засновувалося на феодальному засобі виробництва та поділялося на стани. Цемент ідеології, який скріплював суспільство зверху донизу та пояснював його членам, навіщо ж йому в такому вигляді існувати, складався з взаємопов’язаних династизму та конфесійності. Історіописання вже тоді використовували для «доведення» вірності цих принципів, але в якості красивого оздоблення, орієнтованого на дуже вузьке освічене коло (власне ранньомодерна нація-правлячі стані) , тоді як широкі маси задовольнялися спрощеним викладом з церковної кафедри. Зі знищенням або обмеженням монархії та секуляризацією морок лояльності до «доброго царя» та «правильної церкви» розвіювався. Нове суспільство засновувалося на капіталістичному способі виробництво та поділялося на класи. Кількісно обмежена ранньомодерна нація перетворилася на загальногромадянську модерну націю. Буржуазія та пролетаріат (учорашній третій стан) тепер об’єднувались в щось єдине на іншому ґрунті – етнічності, яка перетворювалася на національність. Цей ґрунт міг здаватися більш природним (адже етнічний поділ людства з’явився набагато раніше, ніж становий), але так само конструювався соціальними групами у власних інтересах. Правлячі класи намагалися створити держави з більш-менш однорідними націями, які були найкраще керованими.  Нетитульні народи, включаючи як нижчі класи, так і вищі (або як у випадку України – їхні залишки), намагалися протистояти асиміляції та утворити власні нації і відповідно автономні або незалежні держави.

Новий ідеологічний цемент складався передусім з літературної мови та національної історії; остання водночас виступала завершальним пробним каменем для першої. Проліферація наукового середовища стала основою для такого явища, яке пізніше буде назване гранд-наративом, адже тепер наукова схема створювалася багатьма людьми та фіксувалася в великій кількості взаємозалежних текстів. Гранд-наратив створювався науковцями-істориками, що як представники інтелігенції виконували свою соціальну роль «прошарку» між класами. Більшість російських істориків належали до «верхньої» частини цього прошарку, тобто служили правлячому класу Російської імперії та формували образ історії, необхідний для побудови великого, загальносхіднослов’янського варіанту російської нації. Польські історики виражали інтереси землевласницької шляхти Західної та Правобережної України, яка прагнула до легітимації своєї економічної та культурної гегемонії, до розширення свого політичного впливу, для чого було потрібно створити образ «історичної Польщі та Литви». А для останнього треба було ще сильніше, ніж росіянам, заплющити очі на існування окремого українського народу. Українські історики могли або «дезертирувати» до російської чи польської націй, або, залишившись, примкнути до «нижньої» частини прошарку та виразити інтереси мовчазних, неписьменних та навіть безіменних мас українців (малоросіян, русинів, руснаків, хохлів). Водночас українські історики були близькі і до національної буржуазії, що формувалася і також підтримувала націєтворення, яке в підсумку могло утворити для неї суверенне поле для капіталістичної експлуатації. Долі, особисті та інтелектуальні, авторів українського гранд-наративу відбивали метання інтелігенції між потенціальними шляхами розвитку українського народу: розчинення в загальносхіднослов’янській російській нації, формування егалітарного народу-нації, формування буржуазної нації. Костомаров пройшов шлях від революційної демократії та радикального ствердження існування української нації до консервативного панславізму, роздумів про «дві Русі» та участі в мейнстрімній російській історіографії. Драгоманов, повністю розірвавши зі своїм дворянським походженням, зробив огляд української історії преамбулою до програми громадівського соціалізму, яка мала на меті побудову української нації без пануючих класів та навіть держави. Грушевський, створюючи opus magnum українського гранд-наративу, побував і націонал-демократом, і правим есером (український варіант «міністра-капіталіста» Тимчасового уряду), і попутчиком більшовиків.

Гранд-наративи в «короткому ХХ столітті»

Зникнення націй в результаті соціалістичної революції виявилося так само нездійсненим, як і миттєвий перехід до комуністичного суспільства, тому національна політика більшовиків наприкінці 1910-х – у 1920-х роках полягала в придушенні російського націоналізму та завершенні формування нетитульних націй колишньої Російської імперії. «Прежде, чем объединяться, и для того, чтобы объединиться, мы должны сначала решительно и определенно размежеваться». Гранд-наратив  зберігся і отримав змогу вільно «розмножуватися» як допоміжний фактор у процесах націєтворення, очолюваних соціалістичною інтелігенцією. М. Грушевський у 1924 р. зміг повернутися до Радянської України та написати і видати ще 3 книги «Історії України-Руси» (1928-1936). Водночас і в Україні, і в Росії стверджувалися школа істориків-марксистів, які своїми студіями мали б з часом деконструювати  гранд-наративи та поширити якісно інше бачення історії, побудоване не на національній, а на класовій і через це – загальнолюдській точці зору, сприяючи поступовому зближенню та злиттю націй і утворенню спільноти, члени якої об’єднувалися би на найбільш природному ґрунті – гуманізму, своїй приналежності до людства.

Але я зараз використав умовний засіб. Після кількох точок біфуркації 1920-х рр. історія України не пішла за жодним з накреслених вище шляхів. Сталінський «курс на побудову соціалізму в окремо взятій країні», який разом з його автором та партійною бюрократією взяли гору в ВКП (б)  наприкінці 1920-х років, мав на увазі розбудову казармено-соціалістичного модернізованого перевидання Російської імперії, в якому дійсно марксистська історична наука була не потрібна, а ось без гранд-наративів було не обійтися. Школа непатріотичного за власним щирим визнанням (Покровский 2005: 12) М. Покровського була розгромлена. Починаючи з 1930-х рр., росіяни писали, читали та вивчали національний гранд-наратив, в якому була дбайливо збережена імперська складова. Символічне православ’я було, звісно, відсунуте на задній план (проте як інструмент активно буде використовуватися під час Великої вітчизняної війни та радянізації Галичини), але месіанство російської нації лишилося в формі особливого історичного значення народу, який бореться з фашизмом та за всесвітню революцію, відкладену на невизначене майбутнє. Діалектика класової боротьби, яка явно суперечила квазістановим засадам суспільства звироднілого соціалізму, була акуратно замінена на історію звитяжної боротьби народних мас проти панів, що цікаво: історію цілком народницького штибу, «притрушеною» елементами історичного матеріалізму. «Народ»  (не клас) віднині ставав єдиним суб’єктом історії, з українського та російського гранд-наративів ХІХ ст. були знову витягнуті на світ божий антиполонізм, антикатолицизм, анти уніатство, татарофобія та інший пречудовий «спадок», що почасти досі зберігається в українських підручниках історії.

Те саме, з невеликим запізненням, характерним для відносин «центр-провінція», відбувалося в Радянській Україні. Історики-марксисти відправилися до ГУЛАГу, а ті, що залишилися, відкорегували в потрібному партократії дусі українській гранд-наратив. Останній зберіг свою структурну окремішність, але був позбавлений антиросійської відцентровості. Тепер українська історія виглядала досить дивно в порівнянні з класикою національних гранд-наративів (мова не йде про реальний етно- та націогенез – він буває ще більш несхожим на розхожі примордіалістські уявлення про себе): український народ виник з давньоруської народності, маючи ентелехію – знову возз’єднатися з двома іншими нащадками Русі, братніми народами. Утім, щось подібне вже писалося  Устряловим та Костомаровим і цілком могло бути написане в якості українського гранд-наративу іншим Грушевським, якби Російська імперія прийняла британський варіант національного будівництва.

Гранд-наративи в наш час

Брежнєвські слова про радянський народ залишилися декларацією, яка об’єктивно могла бути застосовані хіба що до Донбасу та Придністров’я.   Постсталінський СРСР змінювався багато в чому, але не його гранд-наративи, через які радянська еліта начебто висловила modus vivendi націй союзу. Проте історія, та, що відбувається, а не та, що пишеться, продемонструвала, до чого вів звироднілий соціалізм в  країні, оточеній капіталістичним світом: економічна криза, соціальна криза, загострення національних протиріч, розпад. Кінець 1980-х – початок 1990-х рр. був часом великих сподівань, у тому числі і на те, що нарешті ж пута КДБ та цензури спали і в незалежних республіках постане вільна гуманітарна наука, заснована на кращих методологічних засадах, виплеканих в країнах Першого світу, де хоча б в науці марксизм продовжував займати одну з провідних позицій. Що ми бачимо в дійсності? Парадоксально те, що попри позірний європейський вибір пострадянські суспільства продемонстрували зневагу та неготовність прийняти звичайні для Європи речі, а тому числі зайнятися деконструкцією національних гранд-наративів. Останні, навпаки, так би мовити реконструюються.

У російському гранд-наративі посилено імперську та викинуто залишки соціально-емансипативної складової; щоб зберегти видиму тяглість російської національної історії революція 1917 року, ленінська політика та сталінські репресії пояснюються по суті злим роком, випадковістю чи всесвітнім антиросійським заколотом (пригадайте історичні коментарі Путіна та історичний балет на Сочінській олімпіаді). Гранд-наратив продовжує служити старій-новій еліті, яка перетворилася з радянських партноменклатури та окремих елементів «середнього класу» на велику буржуазію.

У незалежній Україні гранд-наратив пережив ще більш шизофренічні, дивовижні, але так само об’єктивно зумовлені трансформації. Гранд-наратив у тому вигляді, в якому він існував на початку XX ст., був прийнятий правлячим класом «за основу та в цілому» попри деякі оціночні нюанси, що були несуттєвими (пан Табачник, скажімо, навряд чи позитивно оцінював дії гетьмана Мазепи в Північній війні, але переоцінювати їх на сторінках підручників він не міг і не хотів). Сто років тому схема національної історії прислужилася для опору асиміляції та формування української нації. Тепер, у нових історичних умовах, вона добре згодилася для звеличення незалежної держави як речі-в-собі, самоцінності, вічної мети (адже незалежність не буває достатньо повною, а національна свідомість достатньо високою, чи не так?), яка виключає все стороннє, наприклад, класову боротьбу. Соціально-емансипативна складова, яка акцентувалася в гранд-наративі пригнобленого народу його першими істориками, була легко затушована і закрита образом патріотичного та позасоціального лицаря-козака. При цьому «демократизм» української історії становить загрозу для демократії в сучасній Україні: її громадяни, засвоївши зі школи, що українці є іманентно волелюбним народом, який ніколи не пригнічував ані когось всередині себе, ані інші народи, будуть сприймати «український фашизм», «авторитарну українську державу», «злочини проти людяності, скоєнні українцями» як жарти та оксюморони, які не існували, не існують і не існуватимуть у дійсності.

Однак український гранд-наратив мав ще перетравити 20 сторіччя і це не пройшло так гладко, як у російському випадку. Розколотість українського правлячого класу наклалася на гетерогенність історичної пам’яті  населення України, що утворило зручне поле для символізації змагань за владу та битв за електорат (пригадайте шарахання в нових видання шкільних підручників і сюжети політичної реклами), які знов-таки відволікали останній від соціальних проблем та поступово перетворювали гетерогенність на розколотість.  

Остання революція, що живилася як на широкому соціальному невдоволенні, так і на зростанні націоналістичних настроїв в українському суспільстві, попри всі хороші інтенції рядових учасників Євромайдану, серед яких був і автор статті, привела до влади коаліцію груп правлячого класу, яка на наших очах добудовує і перебудовує Україну під себе. У справі патріотичного виховання нижчих класів без гранд-наративу не обійтися. Гранд-наратив вперше в нашій історії легально взятий державою під свій захист законами Шухевича-В’ятровича, що обіцяє нам радісні перспективи його насадження (індоктринації) через всі контрольовані державою канали. На жаль, через поєднання економічної кризи, громадянської війни та зовнішньої імперіалістичної агресії і в українському суспільстві надзвичайно посилилася потреба в «опіумі народу», тому суспільство не просто відчуває потребу в подібному заспокійливому, але і вимагає його в держави та, отримавши, всіляко розхвалює.

У своїй внутрішній структурі гранд-наратив на швидку руку був доведений до повного торжества «незалежницько-державницької» логіки і відповідно – до абсурду, який, утім, легко приховується від очей та розумів недосвідчених мас. Уперше в нашій історії схема цієї історії позбавлена внутрішньої логіки історичного розвитку, яка була присутня, при всіх їхніх недоліках, в класичному модерному та радянському гранд-наративах. Об’єктивна тяглість української історії замінюється на символічну позаісторичну єдність героїв, які борються за одвічну ідею незалежності. Період радянської України, який був пов’язаний з дореволюційним розвитком українських земель та з якого виросла сучасна Україна, 70 років з усіма досягненнями та провалами, з гектолітрами поту та крові українців, підміняється двома десятиріччями терористичної та партизанської боротьби кількох галицьких політичних фракцій. А для діахронічної симетрії до них додано деякі епізоди Громадянської війни 1917-1921 рр. та післявоєнного дисидентського руху. При чому ці епізоди додані дуже механічно, адже їхній історичний зв’язок з центральним колективним героєм України в XX ст. насправді є не однозначним або взагалі відсутнім. Безвідносно до нашої історичної оцінки конкретно ОУН-УПА, ми маємо визнати, що історія України спотворена: вона не просто ставиться на службу інтересам великої буржуазії, а позбавляється свого глибинного сенсу. Це те, що було відкрите найбільшими розумами минулого в хаосі історії плюсквамперфектум. Це те, що є найбільш корисним у вивченні історії для інтелекту та особистості. Це те, чим мають бути озброєні громадяни, якщо вони хочуть досягнути реальних змін, а не до зміни кланів, вивісок та переписування гранд-наративу. Власне це те, що суспільство розвивається, що цей розвиток  є поступовим і складним (діалектичним), відбувається за об’єктивними закономірностями, але залежить і від конкретних усвідомлених дій людини, проходить не в вакуумі національного фрагменту історії, а в світ-системі. Остання версія українського гранд-наративу викладатиметься в навчальних закладах, тиражуватиметься через книжки та мас-медіа і може мати катастрофічні наслідки, знищуючи ті паростки раціоналізму, що раніше несла історія в людські розуми, та виховуючи бездумних «патріотів», об’єктів соціальної експлуатації, для служби правлячому класу. Чекаємо ще на Закон божий з креаціонізмом в школах та харківський правопис у словниках. Сім побідиши!?

Гранд-наративи виконали свою історичну роль як в науці, так і в суспільстві. Та явища, що віджили своє і перетворилися з прогресивних на реакційні, завжди наприкінці наступають з силою, що може здатися непереборною. Так феодалізм, довго агонізуючи, проявлявся в своїх найбільш гидких, аморальних та відверто експлуататорських формах, так капіталістичний лад показує, сподіваюсь, наостанок, всю свою людяність та соціальну орієнтованість в сучасному неолібералізмі. Гранд-наратив прикриває внутрішній наступ української великої буржуазії  та реакціонерів, для яких зовнішній наступ імперіалізму – дуже гарне, залізне обґрунтування правомірності своїх дій. На історичному фронті ми, не лякаючись і не спокушаючись декомунізаційними законами, маємо відбити цей наступ: історики – деконструюючи гранд-наратив та звертаючись до найбільш сучасних і прогресивних методологій дослідження та викладання, громадяни – дослухаючись до голосу цих істориків і навчаючись мислити самостійно. Україна не має бути Росією навиворіт, Україна має бути, як мінімум, демократичною соціальною державою. А там вже подивимось.

 

Список джерел:

Бовуа, Д., 1998. Битва за землю в Україні 1863-1914. Поляки в соціо-тнічних конфліктах. Київ: Критика.

Грицак, Я., 2001. «Яких-то князів були столиці в Києві?..»: до конструювання історичної пам’яті галицьких українців у 1830-1930-ті роки. Доступ 12.09.15 за адресою: [link].

Грушевський, М., 1894. Тимчасова комісія для розгляду давніх актів. До 50-річного ювілею Київської археографічної комісії. Доступ 12.09.15 за адресою: [link].

Грушевський, М., 1898. Історія України-Руси. Т. 1. Доступ 12.09.15 за адресою: [link].

Драгоманов, М., 1876. Антракт з історії українофільства (1863-1872). Доступ 12.09.15 за адресою: [link].

Заруба, В., 2004. Історик держави і права України академік М. Є. Слабченко (1882—1952). Дніпропетровськ: Ліра ЛІГД.

Когут, З., 2004. Коріння ідентичности. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. Київ: Критика.

Козеллек, Р., 2005. Минуле майбутнє. Про семантику історичного часу. Київ: Дух і літера.

Кравченко, В., 2011. Україна, Імперія, Росія. Київ: Критика.

Лисяк-Рудницький, І., 1994. Історичні есе. Т. 2. Київ: Основи.

Сохань, П. (гол. ред.), 1990. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 1. Київ: Наукова думка.

Драгоманов, М., 1917. Историческая Польша и великорусская демократия. Киев: Типо-литография М.Э. Заездного.

Зубрицкий, Д., 1849-1850. Летопись Львовского Ставропигиального братства, по древним документам составленная. В: Журнал Министерства народного просвещения.

Карамзин, Н., 1818. История государства Российского. Доступ 12.09.15 за адресою: [link]

Миллер, А., 2007. Триада графа Уварова. Доступ 12.09.15 за адресою: [link].

Миллер, А., 2000. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении. Сравнительно-исторический контекст. Санкт-Петербруг: Алетейя.

Покровский, М., 2005. Русская история. Т. 3. Москва, Санкт-Петербург: АСТ, Полигон.

Пыпин, А., 1891. История русской этнографии. Т. 3. Санкт-Петербург: Типография М. М. Стасюлевича.

Notes:

  1. Франція часто сприймається як моноетнічна держава. У 1863 р. чверть населення Франції не знала французької мови, і вона не була рідною для половини французьких школярів. (Миллер 2000: 24)
  2. Обґрунтування для цієї концепції було відшукано в Старому Заповіті та «Енеїді», а засовуватиметься вона в пізній античності та середніх віках, для яких Рим залишався зразком «царства земного» і джерелом легітимності імперських претензій. Домодерна доба з її байдужістю до питань етнічності ставилася до кульбітів і географічних блукань етнонімів/політонімів зі спокоєм, незрозумілим для модерну. Римська імперія після свого краху на заході запозичала назву своїм місцевим «перевиданням» (франкські «імператори римлян» та німецька «Священна Римська імперія»), залишила назву грецькій балкансько-азійській Ромейській імперії (Візантія) та дала етнонім нащадкам романізованих на початку нової ери даків (румуни). Ромейська імперія, у свою чергу, після краху залишила частину титулу османському султану (кайзер-о-Рум), назву балканській частині його володінь (Румелія) та ім’я народу-скитальцю, що вирушив тепер до Європи (роми). Куди там Русі з її різновидами похідних!
  3. Та «Синопсис», попри його популярність у XVIII ст., «справив набагато менший вплив на російську історичну думку, ніж це прийнято вважати» серед сучасних українських істориків (Кравченко 2011: 384).
  4. Литовське князівство теж було Русь! (фр.)
  5. Йоахим Лелевель (1786-1861) – польський історик, один із лідерів повстання 1830-1831, революційний демократ, котрий, як і абсолютна більшість його сучасників, жлдного права українців на автономію в складі відродженої Польщі не визнавав.
  6. Вислів німецького афориста Daniel Ludwig Jassoy (Козеллек 2005: 46).
  7. «Православие, Самодержавие, Народность». Своєрідна російська відповідь чи антитеза до «Свобода, Рівність, Братерство».
  8. Разом із тим не можна огульно вважати їх поганими науковцями чи ігнорувати їхній внесок у формування майбутнього українського гранд-наративу. Максимович спростував теорію Погодіна про великоруськість давньоруської Київської землі, Маркевич підкреслив осібність історії Південної Русі та дуже повпливав на Т. Шевченка.
  9. Руське королівство (лат.), тобто Галицько-Волинська держава 2-ї пол. XIV – поч. XV ст.
  10. Рік ліквідації 2-ї Малоросійської колегії і, відповідно, завершення ліквідації автономії «Війська Запорозького», відомого у вітчизняній історичній науці як Гетьманщина.
  11. Тобто республікою.
  12. «Трусливый и кровожадный укропский солдат-фашист» російської пропаганди vs. «героїчний козак з Майдану» української.
  13. Польський гранд-наратив із його ідилічною «Річчю Посполитою трьох народів» (дзеркальним відображенням якої є «три братні східнослов’янські народи») у своїх «українських» місцях був іще більш натягнутим, ніж російський. Так, польські претензії на Галичину виводилися з того, що до походу Володимира 981 р. білі хорвати належали великопольським князям; на Київ – зі спільного походу Святополка й Болеслава І в 1018 р. etc.
  14. Політика компромісу між поляками та русинами/українцями Галичини в 1890-х рр. Тимчасового компромісу було досягнуто завдяки посередництву австрійського уряду, в якого погіршувалися відносини з Росією, та наддніпрянських громадівців, які хотіли отримати на Галичині «майданчик» для відносно вільної реалізації українофільських проектів.
  15. 1914-1991 рр. Термін угорського історика Івана Беренда, друга Еріка Гобсбаума.
  16. «Робітники не мають батьківщини. У них не можна відібрати того, чого в них немає. Тому що пролетаріат насамперед мусить завоювати собі політичне панування, підвищитися до становища національного класу, сам сконституюватися як нація, він сам поки ще національний, хоч і зовсім не в буржуазному розумінні» («Маніфест комуністичної партії»)
  17. За біографією Грушевського можна спостерігати, як включеність інтелігенції в наявні капіталістичні відносини може впливати на її позицію в межах соціального прошарку. Сергій Грушевський написав популярний шкільний підручник із церковнослов’янської мови, який приніс йому великі гонорари, і їх було покладено в банк. Там на відсотках утворився «капіталєц», на який Михайло Грушевський побудував шестиповерховий будинок, квартири якого здавав. Інтелектуальна власність перетворилася на речову, що давала капіталістичний прибуток, а її власник із народника став дрібнобуржуазним демократом. На початку 1918 року найвищий у Києві будинок було знищено вогнем більшовицької артилерії, М. Грушевський розчарувався в німецькій авантюрі та згодом із чистим сумлінням повернувся будувати соціалістичну Україну.
  18. Відома ленінська фраза з «Заявления редакции “Искры”».
  19. Вираз Грушевського. Так він радив чинити зі своїми працями учням у 1920-х рр.: «Натрусіть, хлопці, туди трохи марксизму!». (Заруба 2004: 208).
  20. Ще один «парадоксальний» результат «радянської модернізації» українського гранд-наративу: раніше в ньому майже не випиналася конфесійно-православна складова (цілком закономірно: православна церква була в дореволюційній Наддніпрянській Україні однією з найбільш денаціоналізованих інституцій), а тепер в українській історії посилився пафос антикатолицької та антиунійної боротьби, що теж цілком закономірно з огляду на старе-нове трактування історичних подій кінця XVI – середини XVII ст. та історичні обставини 1930-х і першої половини 1940-х рр.: розділеність України та існування на її заході іншого, греко-католицького та націоналістичного національного проекту.
  21. Водночас на сході України гранд-наратив продовжував бути чинником націєтворення на ґрунті радянського субстрату. Пострадянська криза ідентичності та «лагідна українізація» робили свою справу, впливаючи переважно на частину місцевої інтелігенції та дрібної й середньої буржуазії. Автор сам пережив це, і тому довго зберігав сентименти до національної схеми історії. Автор був закоханий у історію завдяки репринтному виданню брошури «300-летие дома Романовых», яке потрапило йому до рук у дуже юному віці. У 1999 році, будучи надзвичайно політично активним шестикласником, агітував у школі за Петра Симоненка та відчував себе цілком радянською людиною. Уже наступного року шкільні уроки історії, хоч і викладала їх учителька радянсько-українського гарту, взяли гору: автор занотував у щоденнику, що вважає себе українцем. Надалі вивчення історії супроводжувало, підштовхувало й закріплювало подальші ідейні трансформації: від націонал-демократа до українського радикального націоналіста, потім – до ліберального демократа й, нарешті, до соціаліста-марксиста.
  22. Стаття 1 Конституції України.