Кравчук Олександр
15 вересня закінчується термін подання урядом до Верховної Ради держбюджету на 2017 рік. Чиновники різних рангів, не виключаючи прем’єра та президента, змагаються в обіцянках зберегти ті чи інші напрями фінансування. «Добрі» керманичі з високих крісел запевняють простих українців, що нарешті зростуть зарплати вчителів і навіть студентів не залишать без стипендій. «Погані» ж нагадують, що добрі справи – то є гарний хід перед виборами, але вони не погоджені з міжнародними кредиторами, а значить – не дозволені.
Звісно, українські дорадчі інституції та аналітичні центри, які відповідають за обґрунтування правильного курсу реформ, не можуть стояти осторонь таких важливих процесів. Адже бюджет є майданчиком, де такі реформи (через зміни видаткової та дохідної політики) набувають свого першого втілення.
Тож «Київська школа економіки» спільно з VoxUkraine організувала дискусію з промовистою назвою «Гроші на стипендію чи на війну? Пріоритети бюджету». Назва, як відомо, потрапила до широкого вжитку після скандальної дискусії студентів з урядовцями, яка закінчилась тестуванням солодощів і змусила визначатись владу із необхідністю підтримки студентів стипендіями.
Йдучи на цю подію я, звісно, знав, що меседжі будуть стосуватися напрямків бюджетних урізань, скорочення «соціального тягаря» та першочерговості підтримки армії. Проте хотілося почути аргументацію, побачити, чи не підкоригувався було за два роки курс. Далі розкажу про сам захід.
Формат дискусії
Організатори намагалися провести дебати з претензією на демократичність, але з присмаком шоу. Учасники мали відтворювати заданий формат «відстоювання позиції в умовах жорсткої конкуренції за все менші ресурси бюджету». Така собі модель ідеального ринку для України в мініатюрі. 5 напрямків державних витрат представляли 15 експертів, по три в кожній з груп: інфраструктура; освіта; охорона здоров’я; національна безпека та оборона; соціальні видатки. До експертів відібрали як представників влади, так і громадських діячів, які знаються на питаннях своєї галузі. Риторику бою на рингу підсилювала символічна назва ще однієї сторони дискусії — маститих «арбітрів», хедлайнером яких був сам колишній міністр фінансів, провідник економічних реформ в Україні, а тепер депутат ВР – Віктор Пинзеник. Вони мали ставити незручні питання борцям за свій шмат державного пирога.
Публіка (тобто ми), як і належить електорату чи слухачам, отримала в руки магічні пульти, які дозволяли нам, як плебсу на стародавньому Колізеї, вирішувати долю змагунів на арені — голосувати за експертні напрямки і впливати на те, куди направляти гроші з бюджету. Забігаючи наперед, скажу, що аудиторія дивним чином змінила думку, і, замість пріоритетного на початку дискусії «освітнього» напряму, поставила на чільне місце військовиків. Потрібно віддати належне організаторам за те, що не відбувалось цензурування питань із залу і всі вони були поставлені експертам. Хоча питання самі по собі ще не гарантують справжньої дискусії, адже відреагувати на відповіді експертів (часто формальні й туманні) аудиторія змоги не мала. Як і на виборах – «ви голосуйте, а ми далі розберемося, як вами управляти».
Позиції сторін
Представники транспортників слушно зауважили про катастрофічний стан залізниць та доріг в Україні, додавши при цьому, що, на їхній погляд, усе потенційно прибуткове має бути приватизоване і виведене з будь-яких дотаційних схем («приватизації прибутків і націоналізація збитків»). Цікаво було дізнатись, що київське масштабне, за останніми мірками, оновлення доріг ведеться за кошти, які вже півтора року лежать на балансі місцевих бюджетів і які досі банально не могли освоїти. Доречним було зауваження, що, якщо для столиці принцип акумулювання в місцевому бюджеті акцизу на пальне може перерости в дорожні роботи, то в селах навіть немає кому організувати тендер на виконання ремонту доріг. Бачимо децентралізацію в дії.
Основним акцентом освітян було переведення надвеликої нібито кількості українських студентів в меншу, але якісніше краще підготовлену групу. Не можна не погодитись із важливістю якісних змін та фінансування обладнання, проте чому це не можна виконати за рахунок розширення фінансування і збереження рівня держзамовлення? Адже податки, які можна було би акумулювати тільки з товарів, які направляються в офшорні гавані, вистачило би на збільшення освітнього бюджету майже на третину. На моє запитання «Чому Україна має орієнтуватися на зменшення частки осіб з вищою освітою (на відміну від таких розвинених країн як Фінляндія, де він ще вищий) і чи не закріплює орієнтир на профтехосвіту відсталість України, відповідь Інни Совсун, колишньої заступниці міністра освіти переконувала, що тільки ринок повинен вирішувати, кого навчати, і Україна все ж має занадто багато людей з вищою освітою. [Можемо уявити які професії потрібні для периферійної країни в світовому поділі праці, якщо йти за логікою ринку].
Позиція медиків була більш зваженою. Представник «Реанімаційного пакету реформ» ратував за крайню комерціалізацію, аж до запровадження контрактів кожного пацієнта з лікарем на надання тим лікарських послуг і скасування залишків безоплатної допомоги. Проте заступник міністра охорони здоров’я був більш поміркованим і наполягав на необхідності повноцінного фінансування закупівлі ліків (вони складають, за їхніми дослідженнями, навіть з урахуванням «хабарів», 70% вартості лікування хворих). Переконливим фактом до цього була інформація про те, що в Україні, як виявилось, 1,6 тис. людей щоденно (!) помирають від обмеженості доступу до ліків.
Оборонне відомство підготувалося найретельніше до обґрунтування своєї першоважливості. Слайди презентації показували відставання України від Росії в обладнанні війська. Але на питання із залу, як швидко і якою ціною можливо скоротити це відставання (за їхньою інформацією, сьогодні воно все ще складає 25 (!) разів) відповіли в дусі бравих стратегій про майбутні військові паради України в Криму.
Позиція представників соціальної сфери коротко виражалась у скороченні обсягів і категорій пільговиків з обов’язковою верифікацією скрутного соціального статусу. Разом із цим вони критикували і зниження єдиного соцвнеску (ЄСВ), який за їхніми зізнаннями просто подарував додаткові кошти бізнесу, але і сформував додаткову діру в бюджеті. Пільговикам України пропонується довести, що вони: а) справді потребують допомоги і що вони б) не можуть якимось чином допомогти собі самі. Монетизацію пільг, яку активно впроваджують в Російській Федерації і яка наштовхнулася там на спротив широких верств населення, готують зараз і для України. Не можна посперечатись із тим, що бюджетні гроші мають виділятись тільки для тих, хто цього потребує. Але в умовах подальшого скорочення економіки і накопичення виплат за зовнішніми кредитами можемо сміливо прогнозувати, що таких коштів ставатиме все менше. Головне завдання для них сьогодні – впровадити нову ідеологію соціальної допомоги. Замість солідарної системи, просунути принцип переведення цього тягаря на плечі самих знедолених або їхніх родичів.
Загалом, попри деякі відмінності у поглядах доповідачів (у кожній групі могли були присутні більш та менш активні прихильники ринкового фундаменталізму), їхні аргументи можна загалом вписати в кілька основних тез/мантр.
Мантра економічної ефективності
Стара-добра священна корова ефективності, яку кличуть на допомогу адепти недореформованої України. “Все має бути економічно ефективно”, — скаже вам будь-який український студент-економіст. “Все, що не приносить прибутки, має померти”, – відповість йому чиновник. Сама дискусія почалася з того, що кожен напрям (і навіть освітяни з медиками) мірялися ефективністю вкладених в їхню сферу грошей. Транспортники заявили, що 1 гривня вкладень в дороги дає 1,6 грн економічного росту. Колишня заступниця міністра освіти переконувала, що освіта важливіша, бо та ж гривня інвестицій дає 8-15 грн ВВП в перспективі. Медики пішли зворотнім шляхом – лякали інформацією про те, у скільки разів дорожче для держави обійдеться лікування запущених випадків туберкульозу та СНІДу. Військовики запевняли, що ніякі інвестиції в соціальну сферу не варті того, якщо ми втратимо незалежність.
Справді, жоден з експертів чи арбітрів не поставив під сумнів основне, на мою думку, питання: ЩО МАЄ БУТИ ПРІОРИТЕТОМ ДЕРЖАВНИХ ВИДАТКІВ – економічна ефективність ринку чи розвиток гармонійної особистості?
Звідси випливають і інші суміжні питання, на які так, по суті, і не відповіли шановні учасники дискусії. Чому видатки на соціальну допомогу, які мали би за визначенням допомагати людям вести достойне життя в скрутному становищі, мають підпадати під логіку ефективності? Чому освітня політика має орієнтуватися все-таки на потреби сучасного ринку, а не на підготовку спеціалістів для високотехнологічних галузей майбутнього? Чому лікування важкохворого (якщо це приносить тільки витрати) має бути менш важливим, ніж іще один прибутковий бізнес-проект державно-приватного партнерства?
Мантра прозорості держфінансів
Чим точно відрізняється нова команда проєвропейського уряду, так це налаштованістю побороти державну корупцію та ефективність державного фінансування через просування прозорості й відкритості державного управління. Кожен з блоків відкривав секрети наявності прихованих ресурсів розвитку, які можна видобути, запровадивши відкритість процесів та переведення державних закупівель на «Prozzoro». Безумовно, це є необхідною передумовою якісних змін і зменшення корупційного навантаження на економіку. Але разом з тим поставимо і такі питання. Чи легше буде людям, які будуть «прозоро» залишені напризволяще внаслідок непотрапляння до списку знедолених? Що будуть закуповувати державні органи чи наукові інститути, якщо їх фінансування буде визнано недоцільним і чи (навіть теоретично) будуть на це кошти, якщо бізнес і далі рухатиметься до нульового податкового навантаження?
Загалом саме питання про пріоритети розвиту суспільства мають фігурувати першими за дерибан державного бюджету, який розігрували на дебатах перед нами.
І наостанок хочеться навести фрази, озвучені деякими експертами, які виражають суть нової бюджетної політики і які хочеться розібрати на цитати:
- “Навіщо нам інвестувати в вашу освіту, якщо це лише виключає молодих людей на 5 років із ринкової економіки?”;
- “Втративши державність, нам не потрібно буде все те (освіта, медицина, соціальний захист), про що ви говорите. Адже вони існують заради першого [заради державності];
- “Це ж просто гріх – залишати в державній власності те, що може приносити величезні прибутки!”