Хранителі посткомуністичного спадку

8146

Передмова Мірослава Томека і Тараса Саламанюка

Недержавна організація «Людина в біді» зародилася на початку девяностих, коли декілька співробітників фундації, що виникла при виданні «Народна газета» («Lidové noviny»), особисто збирали благодійні внески й привозили гуманітарну допомогу до знищеної війною Боснії. Нині оця найбільша чеська недержавна організація має декілька сотень співробітників. У неї є доступ до чималих фінансових ресурсів, і діє вона як за кордоном (в майже тридцятьох країнах світу), так і власне в Чехії (куди спрямовується десь 25 % бюджету). Загалом, «Людина в біді» у Чехії для багатьох є своєрідним втіленням ідеї про допомогу тим, кому не пощастило, тим, хто страждає від злиднів, і тому ставлення до її діяльності здебільшого некритичне. У своєму уявленні вони просто «допомагають добрій справі», і цілком заперечують наявність будь-якого політичного спрямування своєї праці. Так само відмічаючи, що не мислять «у логіці соціального конфлікту». У той же час чеські публіцисти лівого спрямування розпочали критичну дискусію про «Людину в біді» – в рамках якої виникла також і пропонована стаття, що призвело до визначення декількох основних зауважень щодо її діяльності. Найголовнішим із закидів є гідна подиву лояльність «Людини в біді» до шляхів провадження американської зовнішньої політики. Жорстка критика, якій організація піддає недемократичні режими, що існують на Кубі чи в Білорусії, не супроводжується критичним ставленням до акцій західних держав. Понад те, між джерелами фінансування знаходимо не тільки американський «Національний фонд на підтримку демократії», але й міністерство закордонних справ США. А в самій же Чехії одним із напрямків активності «Людини в біді» є закріплення (за допомогою популярних брошур чи влаштовування курсів для вчителів) типових бінарних схем у історичній пам’яті про «жахливий» час соціалізму і «вільну» сучасність. Сказати б інакше, «Людина в біді» сприяє утвердженню в свідомості людей особливої «ідеології посткомунізму». Для українського читача даний текст може бути цікавий насамперед з двох міркувань. По-перше, «Людина в біді» є однією із провідних гуманітарних неурядових організацій, що зараз надають допомогу переселенцям зі Сходу. Зазначимо, що такі експерти у цих питаннях, як от Максим Буткевич, високо оцінюють її внесок (див. післямову). Разом з тим, варто мати на увазі походження коштів для цієї допомоги та їхній чеський і світовий контекст. По-друге ж, той безпрецедентний волонтерський рух натхненний Майданом, що зараз виник в Україні, чимсь нагадує витоки «Людини в біді» після Оксамитової революції. Цілком імовірно, що з часом він буде трансформуватися в інституції на чеський манір, в неурядову грантову організацію. Тож, критика «Людини в біді» може слугувати певною засторогою для теперішніх активістів, якщо вони далі підуть по тому ж шляху «простої допомоги добрій справі» поза «логікою соціального конфлікту».
 

Двадцять років «Людині в біді» –  допомозі, котра є cool. Наразі маємо такі три біди. Перша стосується віддалених регіонів, друга – пам’яті комунізму, третя – ромських гетто. Вони – наше дзеркало, у якому відображається дуже багато. Доки не перестанемо переконувати себе, що ми найкращі на світі. Гуманітарна діяльність і сприяння розвитку в багатьох містах світу; Центр демократії та прав людини; соціальні консультації для мешканців депресивних районів; навчання та просвіта щодо таких нагальних проблем, як міграція та расизм; міжнародний фестиваль документального кіно про людські права «Один світ»; організація зборів пожертв для нужденних; стоси документів, які часто демонструють те, про що не прийнято говорити; продаж екологічно чистих продуктів; центр «Ланганс», де періодично проводяться обговорення ситуації в світі… Це лише невеликий список усіх тих справ, що їх провадить недержавна організація «Людина в біді». І хто б наважився критикувати стільки добра? Ймовірно, лише два типи людей. По-перше, це ліваки, яким допікає, що таке «добро» помітно кульгає на одну ногу; тому що це трохи соромно – демонстративно сидіти у клітці на Вацлавській площі в ім’я кубинських дисидентів 1, проте навіть словом не обмовитись про людей, незаконно ув’язнених і катованих Сполученими Штатами Америки, нашим теперішнім найбільшим союзником. На другому місці знаходяться ті критики недержавного Колосу, що вийшли з середовища,  яке підпадає під категорію, охрещену на жаргоні «неприбутковим сектором». Менші та слабші неприбуткові організації можуть іноді сприймати своє суперництво за грантові проекти із цілком професійною  «невладкою» 2як «справедливу» конкуренцію місцевого перевізника зі Student Agency 3. Неначе злоба ідеологів поєдналася із заздрістю невдах – справді, неприємна суміш. Обидві категорії можна звинувачувати у банальній заздрості до того, що саме по собі функціонує доволі переконливо, поєднуючи ентузіазм із можливостями та перетворюючи бажання творити добро на професійну діяльність. Навіть у Чехії мало кому вдається пробудити справжню солідарність між людьми, географічно або соціально віддаленими один від одного, вступитися за ромів та ще й не втрачати своєї популярності. Це справді слушна думка, тому, можливо, дискусії довкола «Людини в біді» можуть здатися трохи недоречним. Хіба інших об’єктів для критики не більш, ніж достатньо? Однак після 20 років саме час задуматись над питанням, чи не проґавили ми чогось. Можливо, існує й інший погляд. Більше ніж півмільярдний бюджет на рік, сотні співробітників, професійне управління, PR і фандрайзинг – це неабищо. Те ж саме можна сказати і про поточні позиції колишніх співробітників організації. Якій ще недержавній організації так таланило, щоб її директор упродовж багатьох років був заступником в Міністерстві закордонних справ, або щоб її колишній співробітник працював заступником з соціальних питань в Регіональному муніципалітеті? Влада сама по собі не означає корумпованість, однак, без (само)критики, корупція не матиме жодних перешкод. Влада, котра має в розпорядженні професійний апарат і у той же час позірно виступає за щасливе дитинство, стикається із навіть подвійною спокусою. Начебто недоторканна, але грандіозно могутня сила безсилих.

 

Недержавний McDonald’s

Йдеться не стільки про владу якоїсь волонтерської організації, що зводиться до продукування та розподілу допомоги, скільки про відносини з людьми, яким вона допомагає. Це влада, можливо, навіть більше, ніж в інших неурядових організаціях, пов’язана із панівною ідеологією. «Людина в біді» – це покращена версія мого Я. Своєю діяльністю вона творить ідеальний портрет: шляхетні риси, які б нам хотілося мати. На відміну від інших недержавних організацій, котрі, як правило, є більш вузькоспеціалізованими, «Людина в біді» займається багатьма проблемами. Портфоліо цього недержавного гіганта охоплює гуманітарну допомогу, захист прав людини, соціальну роботу, наукове співробітництво заради розвитку, ЗМІ та рекламну діяльність. Природно, що гра одразу кількох ролей негативно відбивається на довірі. Чи може бути переконливою акція, що проголошує білоруса Лукашенка з його приблизно десятком загиблих (або ж «зниклих»), одним із найбільших світових потвор, коли в той самий час даються письмові обіцянки замовчувати набагато гіршу ефіопську диктатуру? Цей крок був би зрозумілим за умов нормального розвитку або ж для гуманітарної організації в цілому (говорити про мертвого ефіопського диктатора просто не їхня справа) –  «Швидкі стріли» 4 у сфері прав людини та універсального добра зазвичай викликають збентеження. У центрі уваги – спадщина дев’яностих років, коли виникла організація. Спадщина вільного, відкритого та необмеженого простору, що відкрилась перед ініціативною молоддю з достатньо чистою біографією. Може здатися, що піонери посткомунізму окреслили для себе більшу територію, ніж були здатні охопити. Кампанія «Людини в біді» ж розумно та професійно визначила свою, більш придатну до управління, сферу. Це впевнене встановлення меж приносило відчуття успіху та зростання, яке водночас виключало (само)проблематизацію. Спадок дев’яностих років тяжіє над організацією і в політичному аспекті. Заповіт Оксамитової революції 5 був спрощений до антикомунізму. Перед ним важко встояти, адже він містить все та нічого: спадок дисидентства (а значить, як то буває, його частини), трішки андеграунду та студентської боротьби за свободу. Революційний етос минулого прагне здійснення та знаходить його в новому благородному запалі. У переконанні, що на моє уявлення про свободу заслуговують і всі інші. Може бути, тут є більше активістського ентузіазму, ніж здається, але головне, що це прекрасно вписується в загальну картину, котра говорить про нас самих та наше нещодавнє минуле тривалістю в двадцять років. Можливо, тому й маємо такі тісні стосунки із Заходом. Ініціатива «Ми в НАТО», організована «Людиною в біді», була спробою від лиця чеської спільноти висловити підтримку військових дій НАТО проти Сербії в 1999 році, або ж іншими словами – «зусиль Альянсу зміцнити мир на Балканах» 6. Демонстрація, скликана на підтримку бомбардованої Сербії навесні 1999, була лише верхівкою айсберга, разом з безсмертною статтею тодішнього директора «Людини в біді» Томаша Пояра «Пацифізм поширюється, як чума» («Lidové noviny» за 21.02.2003), де він прирівняв глобальний рух проти війни в Іраку до смертельної хвороби та виголосив спротив боротьбі за нове умиротворення. Така от спілка чехословацько-радянської дружби для нового режиму.

 

Пригнічені люди

Ще глибший відбиток тогочасної ідеології ховається навіть не в ухваленні та формулюванні політичних позицій, а в назві організації. Людина немов би жахається, що після настання «кінця історії», котрий має локальну форму «трансформації», «повернення» до «нормальних умов», десь ще є люди «в біді», бо вони керуються давньою та темною, помилковою історією. Ця паніка не стосується нас безпосередньо, вона є якимось зовнішнім, чітко відділеним від нас предметом. Відтак, аби показати свою інакшість, ми зобов’язані допомагати. У той же час, саме біда є ключем до визначення іншого. Саме біда та наше ставлення до інших визначає зв’язок допомоги та влади. Коли йдеться про концептуально подібні, і вже успішно подолані ситуації, ми добре знаємо, з чим зіткнулися, а головне – як із цим боротися. Маємо Гусака 7, розуміємо Кастро і Лукашенко, навіть без глибокої обізнаності в реаліях Куби чи Білорусії. Розуміємо краще, ніж будь-хто інший, адже «ми це все-таки переживали»… Біда може мати багато подоб. Організація, яка спочатку була фондом при Чеському телебаченні, найбільше спеціалізувалась на проблемі, що її можемо назвати «лихо закордонне». Вам неприємний контраст між комфортним станом перегляду телебачення та змістом телевізійних новин, де знову розповідають про війну та стихійні лиха? Гаразд, цю споживчу проблему можна подолати. Купіть собі індульгенцію, відтак вам все пробачиться: пожертвуйте на допомогу, а наші хоробрі чоловіки та жінки донесуть її нужденним. У біді міститься і приховане повідомлення, яке, однак, не стосується жертв віддалених боїв та катастроф, але мандрує будинками глядачів: не жалійтесь! Вам ведеться дуже добре! Реальні проблеми існують там – і в той же час мають просту причину, ядром якої є ступінь і радикальність відмінності від тут (диктатура, війна, стихійне лихо тощо). Допомога є формою самоствердження та самовихваляння: живемо настільки добре, що можемо думати про інших, та й самі ми настільки добрі, що власне так і робимо. Іншою бідою, котра набула ваги впродовж нинішньої антикомуністичної хвилі, є «лихо пам’яті». Темрява такого роду не знаходиться в чужих землях, однак наше завдання – не сприяти їй. Темрява ховається у минулому, яке потрібно добре пам’ятати. Іноді навіть платити за те, що було, а саме використовувати минуле для подальшої боротьби. Постійні нагадування про «білі плями» у сучасному викладі історії в початковій та середній школі, «Людина в біді» вирішила подолати за допомогою проекту із влучною назвою «Історія несправедливості». Використовуючи фільми та бесіди зі свідками (або ж ресурси, проваджені без спонукань до особистої думки), комуністичне минуле зображали історією насадження зла, насилля та несправедливості. Слова Адама Дрди, одного з ідеологічних сподвижників освітньої акції, добре виказують неузгодженість цього конструкту із концепцією вільної та плюралістичної освіти: «Все більш нормальною стає думка, що ніби це не те, чого ми зазнали, і що пережили, а просто якась далека доба, яку можна описати тільки науково, об’єктивно, без певного погляду, чиєїсь оцінки. Ми вважаємо це немислимим. Ми просто погоджуємося з тим, що той час був мерзенний, сірий, бридкий, а позитивного в ньому, я вважаю, не було абсолютно нічого». Плоди втручання однієї «невладки» та єдиної ідеології у викладання новітньої історії ми зібрали нещодавно у вигляді студентських протестів проти результатів виборів 8, і почасти у шизофренічній, «панковій» кампанії Карела Шварценберга 9. Можливо, ми повалили темне минуле, але окрім зовнішнього ворога все ще залишається внутрішній, який провокує хоча б вже тим, що має зухвалість кинути виклик визначенню історії, що воно являє собою поєднання особистого досвіду окремих людей та істини, обов’язкової для всіх. Не особливо приховується і повідомлення «лиха пам’яті» – самоствердження сьогоднішнього дня: «Цінуйте теперішнє, коли бачите, яким темним є минуле!». Наче гасло «Ніколи не було краще»,  яке у 2006 відправили на фестиваль документального кіно в Їглаві як свого роду провокацію, було тодішньою правдою нашої доби. Нарешті, третьою важливою бідою є «лихо ромське», або ж «деетнізоване лихо». «Людина в біді» не тільки провадить великомасштабну соціальну роботу, але вносить свій вклад у підтримання певних понять (таких, як соціальна ізоляція) та зміни погляду на «ромську тему». У центрі цієї зміни лежить деетнізація – уявлення про те, що до бідних ромів потрібен не особливий підхід, а професійна соціальна робота. За словами одного з ідеологів організації  Штєпана Моравце: «Просимо читача уявити себе свідком такого нещастя: через перила на березі річки впала людина  і почала тонути. Вона є членом екзотичного племені Тріху. (…) Можливо, в культурі Тріху є категорія людей, якій заборонено вчитися плавати, щоб не розгнівати річкового бога. (…) Тому, можна здогадатися, чому потопаючому ніхто з племені не допомагатиме. Тріху, котрі не розуміють наших людей та служб порятунку (…) будуть вважати їхні дії за напад. (…) І, нарешті, ви можете вважати, що в культурі Тріху утоплення є інституалізованою формою проведення вільного часу, та що зазначена ситуація має виховний ефект та змушує людину вибиратись із неї самостійно. Незнайомці на місці можуть зазначити, що треба дізнатися про специфічні місцеві способи вирішення ситуації. Зателефонувати до консультації або до рятувальника – іншого Тріху (котрий, щоправда, також не обов’язково вміє плавати). (…) Хоча «Тріху» становлять в Чехії меншість, справжньою перешкодою для прийняття рішення буде їхня мала національна свідомість. Тому існує потреба її посилити, наприклад, за допомогою підтримки різних тріхських культурних заходів. Читач, котрий на початку нашої фантазії подумав про те, щоб залізти у воду та спробувати врятувати потопаючого,  напевно, вже погодився, що так можна знехтувати незліченними особливостями Тріху, котрі впливають на ситуацію; так що мова йде переважно не про проблему людини, що потопає, а власне про саму проблему Тріху, яка потребує специфічного рішення. (…) Ці міркування і домисли можна розвивати так довго, що це вийде далеко за питання про потопаючого». Зіткнувшись із націоналістичною політикою та культурними проектами, частина ромської еліти сприймає цей аргумент як власне переконання. Але підхід до бідняків як до людей, котрі потопають і котрих потрібно витягнути з води та навчити плавати, тобто змушувати їх поводитися як представники чеського середньої класу, навчатися і працювати, очікуючи на те, що вони теж стануть частиною цього класу, несе в собі три сильних ідеологічних переконання. Перше стосується чеського «ми», точніше кажучи, чеського середнього класу, і є варіантом ідеологічної настанови «лиха закордонного» та «лиха пам’яті»: «Тільки не думайте, що з нами, з нашим суспільством чи нашим способом життя щось не так. Єдиною можливістю для бідних вирватися з проблем, є наслідування нашого способу життя. Ніхто не сумнівається щодо нього, всі, хто хоче бути успішним, мають обрати цей шлях». Друге стосується самих соціальних працівників та їхніх організацій. Якщо порятунок потопаючого більше залежить від рятівника, то потопаючий мусить добровільно його наслідувати. Третя ідеологічна настанова стосується ромів та має форму зведеного пальця: «Старайтесь!», «Learnmore», як-то каже приваблива гра слів у назві стипендіальної програми від «Людини в біді» для студентів-ромів. Проблеми є і в нас, але вони не розголошуються на загал, тому: «Не чекайте на політичні рішення, а культивуйте самодисципліну». Такий підхід, звичайно, ще може підбадьорити деяких сильних особистостей в умовах просування сегрегації, економічної кризи та багатьох скляних стель, але він також сприяє саморуйнуванню та ненависті до себе. Всі не можуть водночас перебігти до середнього класу. Але доки нам це не вдалося, то це є нашою проблемою та нашою невдачею.  Як далеко від «Learn more» до глумливого напису на футболці ромів-землекопів «Я мав навчатися краще»? Важко сказати, коли бідні справді потребують більше контролю і дисципліни. Якщо сьогодні бідним ромам чогось і не вистачає, то це гордості, прийняття та права брати участь в ухваленні рішень, котрі стосуються їхньої долі. Соціальна робота швидше не дає, а, навпаки, бере.

 

Соціальна робота чи соціальний конфлікт?

Люди мимохіть згадують про «вибілювання завжди чорних» в текстах Франца Фанона, тож повинні поцікавитися, чи у нас не йде все подібним шляхом. Сором за їхнє походження, котрий нав’язали ромам, йде рука в руку зі страхом, безпорадністю, та різко контрастує із самовпевненістю та агресивністю більшості чехів. Чомусь нікому не здається, що там, де так різко зменшується себелюбство, індивідуальна соціальна робота, котра працює як елітарне запрошення до світу відповідальних, теж може дещо змінитися. Особливо, коли починає псуватись і той, здавалося б ідеальний світ, до котрого вона запрошує. Скарги на відсутність ромського представництва, хоча і є неабиякою захисною мірою, невіддільні від дискурсу, через який ми одного разу, можливо, навіть з добрими намірами, вибрали дальтонізм, аби міряти всіх однаково. А зараз дивуємося, що роми в очах більшості набули нових брав. Те, що було витіснене, проявляється з-за окулярів сліпців. Логіка соціальної роботи та недержавних організацій типу «Людини в біді» передбачає, а тому і зміцнює, існуючий поділ влади. Проти сильних дієвих «акторів» виражати протест було б не тактовно (принаймні, доки це не буде десь на іншому кінці світу або ж в таборі ідеологічних супротивників). Беззахисним подається рука допомоги, яка працює з ними, виходячи з переконань, що не всі можуть чогось досягти просто через свою природу. Логіка соціальної роботи. Тільки от люди, що були вилучені зі структури та колективу, потребують дещо іншого. Потребують знову вирівняти спину та відчути власну гордість. Потребують, щоби їм не відмовляли у рівному ставленні до себе. На все це логіки соціальної роботи чомусь не вистачає. Існує потреба переосмислити її в логіку емансипації та соціального конфлікту.

 

Зло та його жертви

«Людина в біді» успадкувала деякі найпривабливіші моменти Оксамитової революції: зміцнення солідарності та ангажованість. Водночас, у дусі посткомуністичної ідеології вона підлаштовує ці тенденції до наперед визначеної гармонії добра та Заходу, до образу світу, в якому інші, з якими Захід стикається (хай і далеко, або ж у своїх гетто), можуть грати в лише дві головні ролі: жертву зла або ж саме зло. Жертвам належить турбота, а проти ворогів потрібно зайняти визначену позицію (інакше б це був новий Мюнхен 10і прояв пацифістської «чуми»). Приблизно в той час, коли виникла «Людина в біді», Карел Косік звернувся до свого воєнного досвіду та навів у есеї «Юнак та смерть» критику історично поширеного культу жертви: «Бути жертвою зла та опиратись йому – це дві абсолютно різні речі. Опір злу принижений до терплячості, скривдженості, нещастя. Вчорашніх бійців проти нацизму уряд розчерком пера змінює на жертв та забезпечує їх, разом з іншими недієздатними, «гуманітарним жестом»». Образ жертви, котра знаходиться «в біді», наштовхує на думку, що вона чекає дива, котре приходить до неї в халаті працівника гуманітарної або соціальної  допомоги. Передбачається існування рятівника, який перетворює постраждалого в «клієнта» та записує його «замовлення». Постраждалий, котрий має власну голову на плечах та намагається змінити цю дійсність, становить проблему. Гуманітарна допомога чи соціальна робота утверджують обидві ролі, жертви та рятівника – і все залишається на своїх місцях. Нічого особливо не змінюється, все ніби вивірено часом та простором, ніхто не запитує, чи не приходить рятівник від культури, котра, з одного боку, постійно масово генерує жертв, щоби задовольняти свою нечисту совість гуманітарним жестом. Роздуми про структурні причини не виникають: це неефективно, занадто експансивно та, головне, підриває усталені ролі. Могло б виявитись, що рятівник опинився жертвою власних утилітарних інтересів. Або навіть традиційна жертва могла сама почати сприймати себе як рятівника. Наперед встановлена роль посилює безпеку одних та ненадійність інших.

Лише тоді, коли ми звільнимось від культу невинних жертв та їхніх благородних рятівників, тоді, коли на місце милостивої допомоги прийде самокритика та соціальний конфлікт, зможемо стверджувати, що ми принаймні  частково вийшли з посткомунізму.

Післямова Максима Буткевича

Вперше про чеську організацію «Людина в біді» (ЛВБ) я почув під час першої чеченської війни: представники цієї організації були одними з тих, хто надавав допомогу мешканцям розорених війною територій і тим, хто проживав у таборах біженців. Відтоді я познайомився з діяльністю цієї організації трохи краще, у тому числі – перетинався із тими, хто безпосередньо працює у ній; хоча, звичайно, все ще не можу сказати, що добре розуміюся на усіх деталях діяльності ЛВБ. Мені відома критика на їх адресу – і щодо мейнстрімно-ліберальних поглядів організації, і щодо політично заангажованих напрямків допомоги, і щодо передбачуваних джерел ресурсів, які використовуються. Однак ця критика натепер не змінила мого позитивного ставлення до ЛВБ. Передовсім – у тих випадках, де я був безпосередньо ознайомлений з їх роботою, вони справді допомагали конкретним людям – і часом ця допомога була критичною для виживання. Друге – ЛВБ, як виглядає, є достатньо гнучкою організацією, що дозволяє їй перевизначати пріоритети допомоги у відповідності до різних ситуацій (що відрізняє її від багатьох інших організацій). І третє – а для мене головне – найбільш контроверсійне для багатьох: це єдина подібна організація з відомих мені, яка опікується такою діяльністю в різних країнах, зі Східної Європи. Можна закидати ЛВБ походження з «другого світу» і, начебто, намагання своїми діями «випхатися» у світ «перший». Але для мене ця діяльність є радше підривом монополії країн «глобальної Півночі» на серйозні зусилля із допомоги і розвитку – і цим може бути дуже корисною. Я був би радий, якби колись в Україні і українські активісти, і гуманітрні працівники могли долучатися до такого штибу роботи – і Україна ставала би відомою в різних регіонах також завдяки цьому. Це не прибирає і не заперечує необхідності критичного розгляду діяльності ЛВБ і, в цілому, допомогової індустрії. Просто варто при цьому не губити за деревами лісу.


Notes:

  1. Вацлавська площа — головний центр Нового Міста у Празі, традиційний майданчик для проведення демонстрацій, зборів та іншого виявлення громадянської позиції пражан і чехів.
  2. «Невладка» — поширене в Чехії скорочення недержавних організацій.
  3. Student Agency – чеська компанія, що здійснює дальні пасажирські автобусні перевезення по всій Європі.
  4. «Швидкі стріли» (Rychlé šípy) – назва хлоп’ячого клубу, вигаданого чеським письменником Ярославом Фоглером, історії про який стали дуже популярні в Чехії і Словаччині після 1989 року. Зараз згадування про «Швидкі стріли» має часто також саркастичний контекст, відсилаючи до тих людей, які неприродньо (як і герої клубу) постійно прямі, чесні і працьовиті.
  5. Оксамитова революція – відносно мирний процес реформування «соціалістичного режиму» в Чехословаччині у листопаді-грудні 1989 року.
  6. В цьому ж році, а саме 12 березня 1999 р., Чехія стала членом НАТО.
  7. Густав Гусак – останній президент соціалістичної Чехословаччини.
  8. Восени 2012 році у виборах до аналогу облради в одному з чеських регіонів отримала багато відсотків голосів компартія, і відповідно, її представники зайняли деякі відносно важливі посади. В результаті настроїв, поширених у чеському суспільств, а також згаданих кампаній, що їх веде «Людина у біді», сприяючи вкрай однобічному сприйняттю недавнього минулого, студенти середніх шкіл даного регіону були переконані, що компартія являє собою абсолютне зло. Тож, вони організували протести проти обраних комуністів.
  9. У Шварценберга була перед президентськими виборами 2013 року досить таки незвичайна кампанія. Вона мала надавати йому, як вихідцю з кіл еміграції й довоєнної аристократії, яскравий імідж панка і молодіжного бунтаря, який буде вперто змагатися зі всім, що пов’язане з часом соціалізму. Такий піар хід був вибраний політтехнологами зовсім не безпідставно – «бунтарський» імідж у Чехії часто пов’язується з героїзацією відносно невеличкої купки дисидентів і андерграундних художників тих часів, які за сумісництвом були ще й «неформалами».
  10. Мається на увазі Мюнхенська угода 1938 року. Її британський і французький прем’єр-міністри підписали з Гітлером для «умиротворення» нациської Німеччини. Згідно цієї угоди Судетська область відділялася від Чехословаччини і передавалася Німеччині.

Переклала з чеської Олена Рябенко

Перекладено заOndřej Slačálek, Lukáš Rychetský. Strážci postkomunistického dobra

Share