Імідж, гроші, вугілля: Україна на глобальній кліматичній арені

01.12.2021
|
Akermann Anna
5029
Akermann Anna
Author's articles

Завершилися чергові кліматичні переговори в Глазго, а разом із ними — підбиття підсумків обіцяних та реальних дій країн у боротьбі зі зміною клімату. Україна змогла неабияк відзначитися цього року на міжнародній арені. По-перше, вона зробила кілька гучних заяв, головною з яких стало оголошення дати відмови від вугілля в електроенергетиці. По-друге, Україна представила оновлену кліматичну мету, яка вперше передбачає реальне скорочення викидів парникових газів від нинішнього рівня.

Багато хто може зазначити, що боротьба зі зміною клімату — прерогатива багатих країн, які встигли розбудувати сильну економіку та соціальний захист й можуть собі дозволити перейматися іншими глобальними проблемами. Розберімося детальніше, чи справедливо вимагати від України досягнення амбітних кліматичних цілей, що для нашої країни означають рішення конференції в Глазго і яким є місце України на сучасній міжнародній кліматичній арені.

 

Протест Fridays for Future під час чергових кліматичних переговорів у Глазго, листопад 2021 року

 

Очікування від кліматичних переговорів

Навряд можна було сподіватися, що на 26-й зустрічі сторін Рамкової конвенції ООН зі зміни клімату (COP26) країни здійснять величезний прорив у спільних домовленостях. Прогрес попередніх щорічних зустрічей був переважно помірним, а з моменту першої з них (COP1 у Берліні 1994 року) глобальні викиди парникових газів зросли на 40 % і світ став теплішим на 0,7°C.

 

З моменту COP1 1994 року глобальні викиди парникових газів зросли на 40 % і світ став теплішим на 0,7°C.

 

Втім, очікування від цьогорічних кліматичних переговорів були значними: низовий кліматичний рух вимагав від лідерів реальних дій, а менш заможні країни вкотре прагнули побачити реальну допомогу від багатших держав у боротьбі з катастрофічними наслідками кліматичних змін. Переговори не відбулися 2020 року через пандемію коронавірусу. За два роки глобальні викиди парникових газів встигли знизитися в унісон зі спадом світової економіки та відновитися майже до попереднього рівня, а екстремальні погодні явища стали «новою нормою».

 

Володимир Зеленський у Глазго

Володимир Зеленський виступає під час COP26

 

Міжурядова група експертів із питань зміни клімату підсумувала дані тисяч найактуальніших наукових досліджень і випустила у серпні цього року звіт, в якому дала промінь надії: утримати глобальне потепління на відносно прийнятному рівні 1,5°С все ще можливо. Для цього необхідно невідкладно скорочувати об’ємів викидів парникових газів у великих масштабах. Оскільки всі країни-сторони Паризької угоди мали оновити до COP26 свої кліматичні цілі, то переговори в Глазго мали засвідчити, що країни почули заклик провідних науковців.

 

Перспектива потепління на 2,4°С або більше

Офіційно прийнятих країнами цілей зі зниження викидів до 2030 року виявилося недостатньо, щоб утримати середню температуру на рівні у 1,5°С. Аналітики виявили, що за умови досягнення цих цілей глобальне потепління може сягнути 2,4°С до кінця століття. Якщо ж говорити про реальні дії та політики країн, то ця позначка ближча до 2,7–3°С. Крім того, процес оновлення кліматичних цілей країн затягується, і навіть станом на сьогодні десятки країн все ще не подали оновлені внески до Паризької угоди. Саме тому рішенням конференції стала вимога до країн переглянути та посилити свої внески вже наступного року.

 

 

Два тижні перемовин були також сповнені гучними заявами та деклараціями, в яких країни, компанії та інвестори пообіцяли знизити викиди в різних секторах, захищати ліси та стимулювати «зелене» фінансування. Аналітики підрахували, що з усіх оголошених ініціатив найбільший додатковий позитивний вплив можуть мати Декларація про ліси та землекористування, а також Глобальна ініціатива зі скорочення викидів метану. Україна приєдналася до обох із них. Але оскільки всі заяви добровільні до виконання, то складно спрогнозувати, яка частина з обіцяного буде реалізована.

Найважливішою заявою від України, яка пролунала під час переговорів, стало долучення до міжнародної коаліції Powering Past Coal Alliance та оголошення дати відмови від вугілля у виробництві електроенергії. Попри таку прогресивну заяву, Україна встигла поставити себе в незручне становище. По-перше, офіційна делегація озвучила одну дату — 2035 рік, а компанія ДТЕК вступила до альянсу з пізнішою — 2040 рік. По-друге, ці дати стали сюрпризом для самих українців, адже жодного попереднього обговорення чи навіть натяку на нього всередині країни не було. Вочевидь, рішення уряду про таке обговорення й навіть про долучення до міжнародного альянсу не було. Результатом стала історично важлива декларація, яку підхопили світові ЗМІ, але яку згодом уряд спростував як таку, що «не відображає офіційну позицію» Кабміну.

До того ж у тексті підсумкового пакту в Глазго згадується можливість подальшого існування «некомпенсованої» вугільної генерації, тобто такої, яка використовує сумнівні технології уловлювання та зберігання вуглецю (CCUS — carbon capture utilization and storage).

В Україні до сьогодні використання технологій уловлювання та зберігання вуглецю на вугільних станціях чи на інших підприємствах серйозно не розглядалося, зокрема, через дорогожнечу таких технологій. Але Міністерство енергетики встигло намотати собі на вуса висновки кліматичної конференції. У відповідь на громадське звернення про плани роботи в рамках Powering Past Coal Alliance та організації обговорення дати відмови від вугілля Міністерство зазначило, що «участь в Альянсі — […] означає, що ми маємо поступово зменшувати використання вугілля, а також не використовувати технології так званого некомпенсованого виробництва електроенергії з вугілля — без застосування технологій для істотного скорочення викидів CO2, таких як уловлювання і зберігання вуглецю». Незважаючи на багаторічні інвестиції в ці технології, у світі існує лише одна установка, що працює на комерційній основі в Канаді, причому вловлений вуглець використовується в процесі нафтовидобування. Тому, за словами Міненерго, є хіба що примарні перспективи продовжити життя вугільної галузі, яка з економічного та технічного погляду відживає своє.

 

Недо- кліматичні фінанси та вуглецеві ринки

Кліматичне фінансування — одне з ключових питань переговорів. Багаті країни ще 2009 року пообіцяли давати 100 мільярдів доларів щорічно менш заможним країнам для боротьби зі зміною клімату та адаптації до неї. Попри це, обіцяна сума так і не була виділена: у 2019 році вона склала менше ніж $80 млрд. Під час переговорів у Глазго багаті країни лише ще раз підтвердили намір досягнути протягом найближчих кількох років позначки у $100 млрд у вигляді державних чи мобілізованих приватних інвестицій.

За визначенням Рамкової конвенції ООН зі зміни клімату, Україна знаходиться в переліку розвинутих країн (у так званому Додатку 1, сформованому ще на початку 1990-х) і не має можливості отримувати ці кошти. Вийти зі списку розвинутих країн не лише технічно складно. Це означає заявити вголос незручну правду. Тому найактуальнішим рішенням переговорів з погляду фінансування кліматичних проєктів в Україні було ухвалення правил роботи Механізму сталого розвитку та міжнародних вуглецевих ринків за Статтею 6 Паризької угоди.

 

Фермери на висохлому полі в районі Банг Пла Ма, на північ від Бангкока, 2015 рік

 

Україна може співпрацювати з будь-якою іншою країною на добровільних засадах та забезпечити фінансування «зелених» проєктів, водночас передаючи одиниці скорочення викидів країні-інвестору. Поки що лише Швейцарія підписує подібні угоди з іншими країнами, тож такий механізм мало розповсюджений.

 

Міжнародні вуглецеві ринки можуть стати інструментом «грінвошінгу», коли одиниці скорочення викидів будуть переміщуватися з однієї частини світу в іншу без реальної користі для планети.

 

Через кілька років планується повноцінний запуск Механізму сталого розвитку, в рамках якого ініціювати проєкти та продавати/купляти одиниці скорочення викидів вже зможуть не країни, а державні й приватні компанії. Але міжнародні експерти застерігають, що міжнародні вуглецеві ринки можуть стати інструментом «грінвошінгу», коли одиниці скорочення викидів будуть переміщуватися з однієї частини світу в іншу без реальної користі для планети. Багато залежатиме від того, наскільки високими будуть стандарти роботи цих ринків і чи будуть вони працювати задля фінансового прибутку або все ж таки для реалізації мети Паризької кліматичної угоди.

 

Імідж кліматичного лідера так близько й так далеко

«Ми прагнемо задавати політику, а не бути споживачами політики [інших країн]. Оновлений Національно визначений внесок України [до Паризької угоди], який ми прийняли, — це збалансоване політичне рішення. При цьому ми прагматичні у постановці своєї кліматичної цілі: вона є умовною. Ми маємо співпрацювати [з іншими] у передачі технологій, координувати доступ до фінансів», — заявила під час публічного виступу в Глазго Ольга Стефанішина, голова української офіційної делегації, віцепрем’єрка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України.

З її ж вуст пізніше прозвучало й те, що Україна ухвалила оновлений Національно визначений внесок «під шаленим політичним тиском великих гравців» — Євросоюзу та Великої Британії. Хай там як, уряд України свідомо посилив амбітність кліматичної мети та долучився до багатьох міжнародних декларацій під час COP26. Хоча високопосадовці й говорять протилежне, справа тут полягає менше в бажанні кліматичного лідерства, а більше — в здобутті прихильності міжнародних партнерів та фінансових організацій, щоб у перспективі отримувати кліматичне фінансування.

 

 

Спільна заява України та США щодо стратегічного партнерства містить цілий розділ про енергетичну безпеку й клімат. Участь України в Європейському зеленому курсі обговорюється на високому політичному рівні, адже він створює чимало можливостей та викликів для економіки. Німецько-українське енергетичне партнерство передбачає розширення співпраці з питань енергетики й захисту клімату, зокрема в напрямку розвитку водневих технологій. Німеччина проявляє неабиякий інтерес до імпорту українського водню — для досягнення власних кліматичних цілей.

Варто тут згадати й неоднозначну липневу домовленість Німеччини та США стосовно «Північного потоку-2». Як «відкуп» від наслідків завершення проєкту країни задекларували фінансову підтримку Україні в розмірі один мільярд доларів США на реалізацію «зелених» проєктів та досягнення вуглецевої нейтральності. Україна, безумовно, не погодилася на запропоновані умови, але пропозиція відкупу саме кліматичними грошима стала першим подібним і, певно, не останнім прецедентом із боку західних країн.

 

Німеччина проявляє неабиякий інтерес до імпорту українського водню — для досягнення власних кліматичних цілей.

 

Тож кліматичні питання проходять червоною ниткою в ключових стратегічних угодах та домовленостях останніх років. В них Україна системно заявляє про готовність «реагувати на спільні глобальні виклики, включно […] зі зміною клімату» та рухатися до кліматичної нейтральності спільно з країнами Заходу. Але поки що навіть з амбітнішою кліматичною метою Україні далеко до кліматичного лідерства, яке показують інші країни.

Однією з таких держав є Коста-Рика, яка відзначається багатьма організаціями та інституціями як передова у сфері захисту довкілля, зокрема у виконанні кліматичних зобов'язань. Цікаво, що окрім амбітних цілей зі зниження викидів парникових газів на 2030 та 2050 роки, Коста-Рика також звертає увагу на різні аспекти сталого розвитку та кліматичних проблем. Серед них — вдалий досвід зупинки знеліснення в тропіках, врахування гендерних питань у плануванні переходу до «зеленої» економіки та серйозна робота з адаптації до кліматичних змін. Коста-Ріка спільно з Данією, ще одним кліматичним лідером, запустила цього року міжнародний Альянс із відмови від добування нафти та газу (Beyond Oil and Gas Alliance — BOGA), який під час переговорів підтримало чимало країн.

 

Коста-Рика. Джерело: Alberto Font/The Tico Times

 

Україна поки що переважно спонтанно долучається до міжнародних кліматичних коаліцій, не ініціюючи нові. Про потенційні результати таких дій складно говорити, зважаючи на легкість, з якою уряд відмовляється від задекларованих заяв: так ніби ці заяви не створюють жорстких зобов’язань, а отже — є хіба що короткостроковим іміджевим питанням. Особливо яскравим свідченням цього стала вже згадана ініціатива з відмови від вугілля.

З усіх кліматичних політик та інструментів, які сьогодні діють в Україні та якими ми могли б похвалитися, найуспішнішим можна назвати хіба що Фонд енергоефективності. Він допомагає впроваджувати заходи з термомодернізації в житлових багатоквартирних будинках. Подібні ініціативи стають можливими завдяки тому, що вони створюють нові ринки та грошові потоки, залучають і приватний, і державний сектори. Саме це робить привабливими чимало заходів із пом’якшення наслідків зміни клімату, які передбачають зниження викидів парникових газів.

Якщо ж говорити про заходи, спрямовані не на зниження викидів, а на адаптацію до кліматичних змін, врахування гендерних аспектів у впровадженні кліматичних політик або ж загалом інтеграцію принципів сталого розвитку в секторальні політики, то тут Україна знаходиться лише на теоретичному етапі. Розробка та реалізація таких політик першочергово залежить від державного сектору та достатнього фінансування. Адже тут йдеться про вирішення важливих соціальних та екологічних проблем, а не про нові ринки, на які в державному плануванні часто покладаються великі надії. Національно визначений внесок до Паризької угоди згадує про деякі з цих питань та пропонує рішення; затверджено Стратегію екологічної безпеки та адаптації до зміни клімату, але їхня реалізація — ще попереду. Поки що так само як і перспектива кліматичного лідерства.

 

Знижувати викиди в Україні — справедливо?

Але чи потрібно Україні бути кліматичною лідеркою? І чи взагалі справедливо вимагати від країни з одним із найнижчих ВВП на душу населення в Європі амбітних кліматичних цілей і скорочення викидів?

Часто менш заможні країни апелюють до історичної відповідальності інших за викиди. Звісно ж, у такому разі США, Китай та країни ЄС виходять на перший план. Британський аналітичний центр Carbon Brief у новому дослідженні показав, що й Україна несе відповідальність за 1,6 % усіх світових історичних викидів від спалювання викопного палива, змін у землекористуванні та вирубки лісів за період між 1850 та 2021 роком, а отже — й за певну долю підвищення глобальної середньої температури. 

 

Тут міжнародні аналітики не розділяють історичну відповідальність України до й після 1991 року. Якщо ж оцінювати внесок незалежної України в боротьбу зі зміною клімату, то він виявився надзвичайно великим (викиди знизилися на більш ніж 60 % між 1990 та 2019 роками), хоча, на жаль, винятково через низку економічних спадів. Інший аспект, який не враховується в подібних аналітичних розрахунках, — це те, що Україна експортує чимало товарів, які залишають вуглецевий слід у країні, а споживаються за кордоном.

Водночас унікальність Паризької кліматичної угоди 2015 року полягає в тому, що всі без винятку країни-підписантки взяли на себе зобов’язання ставити національні цілі зі скорочення викидів і постійно їх покращувати. Усі вони визнали, що така глобальна проблема, як зміна клімату, потребує оперативних дій кожного уряду на планеті, незалежно від минулого. Вуглецевий бюджет, який залишився людству до досягнення позначки 1,5°C, швидко вичерпується і є обмеженим. Тож справедливо його розділити між усіма країнами з урахуванням історичних викидів і нинішнього рівня розвитку. Хоча як саме це зробити — досить складне питання, на яке немає однозначної відповіді.

 

Україна несе відповідальність за 1,6 % усіх світових історичних викидів від спалювання викопного палива, змін у землекористуванні та вирубки лісів.

 

Питання історичної відповідальності за викиди певним чином проявляється в очікуванні від заможних країн достатньої фінансової підтримки іншим. Україна, як вже зазначалося, знаходиться тут у підвішеному стані: вона не є ні надавачем, ні отримувачем кліматичних грошей. Винятками є проєкти міжнародної технічної допомоги в рамках співпраці з ЄС, США та іншими країнами, а також програми розвитку інституційного потенціалу. Але це фінансування поза згаданими вище 100 мільярдами доларів США. Таким чином, від України, з одного боку, очікують активних дій та справедливого внеску в боротьбу зі зміною клімату як від індустріально розвинутої країни. З іншого боку, кошти на ці дії для України практично не передбачені, а Механізм сталого розвитку в рамках Паризької угоди все ще не запущений.

Оцінка оновленого Національно визначеного внеску України показала, що навіть за таких обставин велика частина фінансування для реалізації кліматичної мети до 2030 року буде доступною для країни. А всі заходи, запропоновані в документі, мають бути реалізовані. Адже мова йде про модернізацію промисловості та конкурентоздатність економіки, збереження довкілля та турботу про наступні покоління.

Тому, щоб бути кліматичним лідером, необхідно розпочати із системних змін та трансформацій всередині країни, визначити шлях розвитку, який був би справедливим для нинішніх та наступних поколінь.

Авторка: Анна Акерманн

Адаптація інфографіки: Вікторія Примак

Обкладинка: Andrea Ucini/The Economist

Авторка висловлює вдячність за ідейний супровід й допомогу в підготовці матеріалу Оксані Алієвій, координаторці програми «Зміна клімату і енергетична політика» Фонду ім. Гайнріха Бьолля, Бюро Київ — Україна

Підготовлено в рамках проєкту «Кліматичні цілі України» в співпраці з Фондом ім. Гайнріха Бьолля, Бюро Київ — Україна.

Share