Передмова до книжки Кирила Ткаченка «Від конкретного до загального: історія американського в’язня»
Расизм у США – що може бути більш затасканою і малоцікавою темою для мешканця Східної Європи? В нашому регіоні світу «лінчування негрів» давно стало іронічним мемом, що позначає якусь надуману, неіснуючу або неважливу і нерелевантну проблему, якою намагаються підмінити «справжню суть». Нарочитий інтернаціоналізм офіційного радянського дискурсу обернувся своєю протилежністю: громадяни, звикши не довіряти владі та розуміти її повідомлення з точністю до навпаки, свято переконані, що переслідування чорношкірих у США давно зникли, а якщо колись і були; то тепер найбільш пригнобленою соціальною категорією є білі чоловіки, які потерпають від жахів «політкоректності»; що за слово «ніггер» там саджають до в’язниці, і взагалі, що головна загроза суспільству – це саме чорношкіре населення. Американські чорношкірі, мовляв, ведуть виключно кримінальний і паразитичний спосіб життя, зловживаючи плодами «соціалізму», від якого тікали радянські емігранти та який вони, на свій жах, побачили на новій батьківщині.
Цікаво, що переважна більшість «російських» (у широкому сенсі слова) американців є прямими конкурентами чорношкірих співгромадян у боротьбі за «велфер», займаючи такі ж низькі щаблі в соціальній ієрархії та цілковито залежачи від державної соціальної допомоги. Але саме вони є найбільш благодатним ґрунтом для розповсюдження найреакційніших правоконсервативних ідей у США (паралельно слугуючи головним джерелом знань про американське суспільство для своїх колишніх співвітчизників). Вони, вкрай далекі від образу ідеального «васпа» чи самодостатнього «економічного агента», ретранслюють найбільш расистські та соціал-дарвіністські перли з усього діапазону американської політичної думки – про «тупих і лінивих чорних», генетично схильних до агресії та злочинів і нездатних «вибитися в люди».
Опоненти правих із «ліберального» (в американському розумінні) табору невтомно нагадують про століття рабства, які не минаються так просто: мовляв, саме через тяжке минуле зберігається структурна соціальна нерівність, але суспільство поступово позбувається неприємної спадщини – аж до обрання чорношкірого президента США – і цей суспільний поступ є незворотнім.
Насправді, помиляються як перші, так і другі. В картину світу, яку малюють ліві ліберали, не вписується, наприклад, високий відсоток бездомних серед темношкірих, непропорційно «чорне» населення в’язниць та інші факти, які вказують на пригноблене становище чорношкірих – усе це не пережиток давніх темних часів, а новинка, надбання останніх чотирьох десятиліть неолібералізму. Про те, як пов’язана структурна расова нерівність із неоліберальним поворотом, коли «ліва рука» держави слабшала одночасно з посиленням «правої», багато пише Лоїк Вакан. Кирило Ткаченко, посилаючись на нього, підкріплює ці спостереження статистичними даними та свіжою інформацією, що виплила на поверхню вже після початку світової економічної кризи.
Та цікавіше з’ясувати, що передувало цим подіям: навіщо потрібно було посилювати, а десь і наново впроваджувати расистські соціальні патерни? Ця сторінка американської історії – одна з найменш відомих не лише у нашому суспільстві, а, мабуть, і в усьому світі. Навіть в американських школах про 1960-1970-ті рр. розповідають не зовсім так, як усе було насправді. Зазвичай розказують про мирних хіпі, які вставляли квітки в автомати солдатів (незрозуміло тільки, звідки взагалі взялися солдати), і про такий же мирний рух «громадянської непокори» чорношкірого населення. Очолював його священик на ім’я Мартін Лютер Кінг, якого врешті-решт убили, але згодом усе стало добре, запанував мир, а культ М.Л. Кінга сьогодні є одним із невід’ємних елементів американської «світської релігії», націоналізму.
Насправді в цей період у США тривала справжня громадянська війна, зі справжніми боями, комендантськими годинами, надзвичайними станами, пораненими та загиблими. Це брутальне і криваве протистояння не було схоже на офіційну картинку, згідно з якою найбільшим гріхом американського уряду був моральний тиск на деяких голлівудських акторів у 1950-х рр. У рамках «контррозвідувальної діяльності» держава вела війну на винищення з «підривними елементами». У цій війні перемогли реакційні сили: праві, державний істеблішмент, велика буржуазія. Переможеними виявились ліві соціальні рухи, пролетаріат, національні меншини. Їхня поразка була настільки масштабною, що панівним класам вдалося майже повністю стерти з пам’яті підкорених навіть спогади про цю війну. Втім, деякі елементи соціального ландшафту нагадують нам про неї й сьогодні: наприклад, політичні в’язні в «колисці демократії». Серед них є відносно відомі «ікони спротиву», такі як Мумія Абу-Джамал, головний герой цієї книжки; є й малопримітні випадкові жертви, такі як Гері Тайлер, який четвертий десяток років сидить у в’язниці за сфабрикованими звинуваченнями в убивстві білого хлопчика. Всі звернення правозахисників домоглися лише заміни смертної кари на довічне ув’язнення, яке він відбуває й тепер, при «чорному президенті».
Для остаточного замирення, щоправда, переможцям довелося піти на поступки: по-перше, було офіційно засуджено застарілі практики «класичного» расизму (сегрегацію, відверту інституційну дискримінацію тощо). Вони були архаїчними й неефективними, їх підтримували найбільш одіозні й маргінальні верстви, які можна було «здати», зміцнивши водночас позиції держави та великого капіталу. Приблизно так само діяло, наприклад, ізраїльське керівництво, проводячи демонстративно силове виселення нелегальних поселенців із сектора Газа в 2006 році; сьогодні зрозуміло, що це зіграло на руку якраз правому істеблішменту. Ще одна паралель – ФРН у 1960-х рр.: фашизоїдне суспільство, яке викривала в своїх публікаціях Ульріке Майнхоф, існувало й без одіозних фюрерів і свастик.
По-друге, правлячі кола милостиво прийняли вимоги нового покоління активістів, яке усвідомлювало свою поразку на фронті соціально-економічної боротьби та переключилося на «культурний» фронт. Наомі Кляйн в останній частині «No Logo» описує цей процес, коли в 1980-1990-х рр. було очевидно, що несправедливості стало більше, ніж раніше, але старі інструменти боротьби проти неї себе не виправдали. Було вирішено вдатися до нових форм: ідеться про «політику ідентичності», позитивну дискримінацію та політичну коректність. В результаті соціальна нерівність продовжує зростати, але на кіноекранах, у телевізорі та в радах директорів корпорацій з’являються представники меншин (чорношкірі, жінки), а правим ідеологам і російськомовним американцям стає незручно вимовляти слово «ніггер».
Пригнобленим від цього стало тільки гірше: нова неоліберальна етика, нав’язана соціальним низам, переконувала їх в індивідуальній відповідальності кожного за свій добробут: у всіх своїх негараздах винен ти сам, а «суспільство» тут ні до чого (згідно з відомим висловом Маргарет Тетчер, суспільства для неолібералів узагалі не існує). «Якщо ти такий розумний, то де твої гроші?» – таке питання складно уявити собі в Америці 1910-х рр., коли робітники-синдикалісти будували «один великий союз», а в дітей змалку виховували презирство до штрейкбрехерів.
Ліві втратили культурну гегемонію серед пролетаріату, і на їх місце прийшли інші сили. Сучасну культуру «кольорових» соціальних низів у США добре описує Кирило Ткаченко: головна, визначальна її риса – це відданість капіталістичним ідеалам. Тексти пісень, характеристики фольклорних типажів гангста-репу, незважаючи на декорації «соціального протесту», є цілком просякнуті неоліберальною етикою – аж до інтерналізації логіки, згідно з якою «успішна людина» завдячує своїм успіхом лише собі, а відповідальність за негативні наслідки її «успіхів» повинно нести суспільство («наркотики завжди будуть купувати, і неважливо, хто саме їх продав»). На свого дослідника чекає тема структурних паралелей між гангста-репом та «шансоном» і «зеківським» етосом як суто капіталістичних культур для нижчих класів, відповідно, в США та в Україні.
Представники російськомовної меншини у США були б здивовані, якби дізналися, що їхні чорношкірі товариші по класу в масі своїй поділяють їхні неоліберальні переконання, які більше личили б яким-небудь карикатурним товстосумам. Найбільш депривовані верстви населення, за іронією долі, сприймають близько до серця біди мільярдерів на кшталт О.Дж. Симпсона чи Михайла Ходорковського, проте не цікавляться долею «своїх»: того ж Мумії Абу-Джамала чи репресованих страйкарів Полтавського ГЗК.
Навіть активісти й інтелектуали, які усвідомлюють фальш настанов, накинутих їм згори, не є цілковито вільними від них. Характерно, що «чорні пантери», всупереч популярним міфам, були не радикалами, а благонаміреними законослухняними громадянами, які «всього лише» наполягали на виконанні норм конституції США. Сьогодні багатьом афроамериканським активістам досі заважають побачити повну картину націоналістичні або, навпаки, патріотичні ілюзії, а також примара «мирної соціальної еволюції». Показовими в цьому сенсі є останні президентські вибори у США: переміг стереотипний «self-made man», який уособлює собою ліберальну «американську мрію». Кольору шкіри нового президента (насправді він син білої представниці «середнього класу») та соціал-демократичних передвиборчих гасел (від яких він відмовився, щойно заступив на посаду) вистачило для того, щоб вибори оголосили тріумфом «нової Америки», перемогою добра над злом тощо. Навіть серед американських анархістів ті, хто скептично ставився до Барака Обами та виборів як таких, становили меншість.
Ульріке Майнхоф та інші ліві активісти у ФРН також спочатку вірили, що достатньо лише виконувати «антифашистське» законодавство нової республіки. Зрозумівши наївність таких поглядів, вони перейшли до не менш наївної та неефективної практики – тероризму. Неначе щось зміниться після підпалення універсаму чи вбивства банкіра!
Коли трудящі розгромлені та роз’єднані, в умовах тріумфу великого капіталу (як сьогодні, коли йому ніщо не загрожує, навіть незважаючи на руйнівну кризу), як безумовний легалізм, так і «радикальний» іллегалізм самі по собі є помилковими та шкідливими стратегіями. На часі реалізація програми, накресленої Антоніо Грамші: завоювання культурної гегемонії прогресивними силами. Пригноблені маси повинні усвідомити себе пригнобленими, зрозуміти, з ким і проти чого потрібно боротися – лише внаслідок успішного просвітництва з’явиться «клас-для-себе», а разом із ним – і підстави для справжньої революційної діяльності (легальної та нелегальної).
Поки цього не сталося, пролетаріат легко звести на манівці, вказавши йому хибну ціль: вам дійсно погано живеться, але винні в цьому білі (або, відповідно, чорні – залежно від адресата). Цей прийом не є унікальним для США: в нашій країні в ролі цапа-відбувайла історично виступають євреї, а зараз до них додались «імперські амбіції Кремля» та/або «змова транснаціональних корпорацій».
Що можна відповісти на цей аргумент? По суті, той, хто береться писати на таку «чутливу» тему як расова нерівність у світлі нерівності класової, мав би потурбуватися про те, щоб надати достатньо вичерпну відповідь. Кирило Ткаченко це зробив. Головний висновок із цієї розвідки такий: капіталізм сам по собі є «расистською» системою – в тому сенсі, що він не може не продукувати соціальну нерівність, яка, своєю чергою, має спиратися на якісь примітивні раціоналізації на кшталт «вродженої неповноцінності» пригноблених. Інакше чому вони страждають у цьому найкращому зі світів?
«В основі капіталізму лежить незнищенна потреба продукувати соціальну нерівність, – саме це і є його расистським підґрунтям, без якого він одразу втрачає свій зміст», – пише автор. І далі: «Расизм існує не в природі, а в суспільстві. Поза тією чи іншою системою суспільної ієрархії вести мову про расизм просто не має сенсу (навіть якщо ця система не в усіх аспектах актуалізована, а лише уявна). Поділ на раси може послуговуватися не лише біологічними, але в принципі будь-якими ознаками, – що й засвідчує історія».
Лібералізм як політичне вчення ніколи не уживався з лібералізмом як системою економічних поглядів. Для «економічного» ліберала неприйнятною є ситуація, коли «всі люди створені рівними» – на яких підставах тоді здійснюється експлуатація? Згідно з вульгарною марксистською схемою шкільних підручників, кріпацтво, рабство та інші «архаїчні» соціальні інститути є пережитками, не властивими капіталізму. Насправді це не так. Без примусової праці не постала би Британська імперія, не виник би клас великих капіталістів у дореволюційній Росії, не існували б сьогодні BMW, Ford, Volkswagen, ThyssenKrupp, Siemens, Bayer, Porsche, Daimler-Benz та інші поважні «соціально відповідальні» корпорації. Всупереч поширеному стереотипу, економіка південних штатів США, заснована на експорті бавовни, виробленої рабами, була цілком ефективною.
Свої «негри» є в кожному суспільстві – точніше, ціла ієрархія «негрів»: наприклад, італійський робітник має однозначно менше прав, ніж власник підприємства; але він є більш «повноцінним» громадянином, ніж іммігрант із України, який працює поруч. Іммігранти бувають «легальні» й «нелегальні», та навіть «нелегальні» часто мають на своїй батьківщині значно вищий статус, ніж більшість «осілих» громадян.
«Ефективність», «раціональність», «ринкова обґрунтованість» – ці соціал-дарвіністські терміни демонструють процес відчуження виробничих відносин від людини, їх фетишизацію, коли «економічні закони», створені людьми, стають божеством, якому приносять людські жертви. Як можна платити пенсію «неефективним» людям, що відпрацювали свій ресурс? Навіщо тримати комунальні тарифи на «економічно необґрунтованому» рівні? Чому б не «раціоналізувати» соціальні видатки великого підприємства?
Соціальний расизм є невід’ємною рисою й українського капіталізму. В нас він виражається не стільки у власне ненависті до темношкірих, які становлять мізерну частку населення, скільки, наприклад, у всенародному культі професора Преображенського, персонажа фашизоїдної повісті Михайла Булгакова «Собаче серце». Інтелігенція та прості робітники гаряче співчувають професору, який «не любить пролетаріат» і закликає шукати причини соціальних негараздів «у головах», а не в об’єктивній дійсності. Мільйони людей сміються з карикатури на себе самих: неприємного люмпена, який хоче позбавити професора привілеїв, а сам є в буквальному сенсі слова недолюдиною.
Абсолютна більшість українців доволі нервово реагує на антисоціальні ініціативи на кшталт підвищення пенсійного віку чи підняття комунальних тарифів, коли це стосується безпосередньо їх, але ці самі люди голосують на виборах за демонстративно «неоліберального» кандидата, який їм прямо погрожує «непопулярними реформами». Кожного разу вони щиро вважають, що опиняться по один бік барикад із «реформаторами», що під «соціальними паразитами» та «надлишковими видатками» мають на увазі не їх самих. Тому що ідентифікують себе з «заможними й успішними» людьми з телевізора, а не з сусідами по під’їзду.
Зруйнувати цю химерну систему цінностей, розкрити людям очі на їхнє становище та його причини, встановити свою культурну гегемонію – це перший крок на шляху до демонтажу капіталізму – расистської системи, в якій усі ми є «неграми».
Зміст книжки | Наступний розділ
