Blogs

КРИЗА СОЛІДАРНОСТІ

3197

Бельгійські режисери Жан-П’єр та Люк Дарденни порушують нетипові для сучасного європейського кінематографу теми безробіття, бідності, занепаду індустріальних міст. Однак їхні фільми вже двічі отримували гран-прі на Каннському кінофестивалі, де мистецький стиль цінують вище, ніж політичне висловлювання. У фільмі «Два дні, одна ніч» (2014) брати Дарденни знаходять досконалу реалістичну форму для проблеми втрати робітничої солідарності.

Початок фільму застає головну героїню Сандру (Маріон Котійяр)зненацька: поки вона лікувалася від депресії, її звільнили. Початок дії «з середини» підкреслює буденність ситуації. У житті найманої працівниці будь-який день однаково позначений непевністю та страхом перед майбутнім. Це — типовий стан людини, що живе в епохуliquid modernity, з якої зникають довгострокові зобов’язання та соціальні гарантії. У Сандри, яка, навіть маючи роботу, не змогла впоратися з психічною напругою, тепер є лише два дні, щоб відстояти своє право на працю і переконати співробітників підтримати її на трудових зборах.

Передісторія звільнення поступово вимальовується з розрізнених уривків протягом фільму. За час відсутності Сандри з’ясувалося, що шістнадцять працівників здатні виконувати той самий обсяг роботи, що й сімнадцять, якщо працюватимуть понаднормово. Навіть у Бельгії, де, на відміну від України, понаднормова робота справно оплачується, такий перерозподіл навантаження виявляється для керівництва заводу більш вигідним. Щоб зняти з себе відповідальність за скорочення, директор поставив колектив цеху, де працює Сандра, перед класичним вибором із двох програшних альтернатив: або відмовитися від довгоочікуваної річної премії в тисячу євро — або проголосувати за звільнення співробітниці. Бригадир «турботливо» попередив, що когось скоротять у будь-якому разі, так що робітникам довелося обирати уже не лише між Сандрою та премією, а в якомусь сенсі між Сандрою та власним робочим місцем. Вибір був дещо передбачуваним.

Проте не можна сказати, що етичну дилему їм доводиться вирішувати у зовсім скрутних матеріальних обставинах, на межі виживання (як це траплялося з героями попередніх фільмів Дарденнів). Одній працівниці потрібні гроші, щоб віддати кредит за веранду у щойно побудованому власному будинку. В інших основна стаття витрат — донька-студентка. Молодий хлопець, настільки рішуче налаштований на премію, що побив через неї батька, хизується перед дівчатами блискучою спортивною машиною. Та й самій Сандрі гроші потрібні для того, щоб віддавати кредит на двоповерховий будинок, у якому вона віднедавна живе з чоловіком (він теж працює на малопрестижній роботі у сфері обслуговування) та двома дітьми. Як і в попередніх фільмах, тут Дарденни підкреслюють руйнування класових структур, що існували на початку двадцятого сторіччя, розмивання визначених меж між класами: «Робочий клас більше не робочий клас… Ми дійсно свідки кінця століття, кінця промисловості, яку ми знали у попередні сто років… Люди, яких ми зустрічаємо в цей час, дещо розгублені і намагаються вижити, експлуатуючи тих, кому живеться ще гірше за них». Фільми «Розетта», «Син» та «Дитя» зображали декласованих пролетарів, які, не маючи роботи, перетворилися на люмпенів. У «Двох днях, одній ночі» робітники заводу живуть (або принаймні намагаються жити) як представники середнього класу (власний будинок, власна машина).

Сюжет фільму висвітлює характерні механізми функціонування сучасного ліберального капіталізму. Власники виробництва мають широкі можливості для задоволення своїх інтересів: завдяки недолікам трудового законодавства директор легко може провернути скорочення під виглядом легітимного рішення колективу, бригадир захищає інтереси власника, робітники коряться керівництву, бо високий рівень безробіття створює між ними жорстку конкуренцію, іпотечні кредити змушують триматися навіть за найменш вигідне робоче місце, а тимчасові контракти підтримують постійний страх це робоче місце втратити. Проте, що знову ж таки типово для фільмів братів Дарденнів, виробничі відносини є лише тлом для спостереження за реакціями на них та етичними виборами конкретних унікальних людей. «Наші фільми — наче портрети», — доходить висновку Люк Дарденн, розмірковуючи над співвідношенням у своїх роботах соціополітичного та індивідуального. В центрі фільму «Два дні, одна ніч» — жінка, що повністю зневірилася в собі та своїх близьких. Їй треба боротися, а вона не здатна підвестися з ліжка. Здається, ось-ось — і вона не витримає. Але чергова згода ще одного співробітника проголосувати за неї ненадовго повертає Сандрі надію, та й шкода стає вже витрачених зусиль. Попри жорсткість та відсутність сентиментів, фільми Дарденнів ніколи не залишають глядача у вирі відчаю. Сіріл («Дитина з велосипедом») знаходить прийомну матір (на відміну від свого реального прототипа, який потрапив у в’язницю), Розетта з однойменного фільму — підтримку, Сандра — віру в себе та людей.

Для режисерського стилю братів Дарденнів характерне використання тілесної пластики акторів як основного засобу виразності.Пейзаж поглинає фільми,балачки їх перевантажують, натомість рухи, дії здатні вхопити речі, що вислизають від прямих вказівок. У «Розетті» наближення камери впритул до обличчя героїні, стеження за її рвучкими кроками та рухами з мінімальної відстані покликані передати у відчуттях її палке прагнення здобути самоповагу та контроль над власним життям. У «Двох днях, одній ночі» аналогічною невидимою ефемерною субстанцією, що наче аура вібрує на межі тіл, є солідарність.

Кожен робітник виносить рішення щодо Сандри виходячи лише зі своїх приватних інтересів: зважує чи так уже потрібна їй чи йому особисто премія. Іронічно, що при цьому всі вони обов’язково запитують Сандру, скільки ще людей погодилися проголосувати за неї. У роз’єднаних індивідів є відчуття певної спільності лише у формі аморфної більшості, яка своєю вагою тисне на меншість, змушуючи її до конформізму — байдуже навіть, якого спрямування (спочатку більшість голосує проти Сандри, потім симпатії загалу починають переважувати на її користь). Для того, щоб об’єднатися в політичний суб’єкт, який спрямує свою силу назовні, робітникам бракує усвідомлення існування в них спільних інтересів як у групи.

Проблема браку солідарності у фільмі «Два дні, одна ніч» так і залишається у площині етичного. Гуманістичний імператив фільму «стань на моє місце» та постійні апеляції до «жалю» і «серця» визначають людяність як здатність до емпатії. Проте етика без політики дає хіба що задоволення від власної моральної вищості (яким насолоджується головна героїня в кінці фільму). Головна ж причина, з якої заводському колективу потрібно було відстоювати Сандру, цілком практична: якщо вони не об’єднаються, ніхто не завадить власнику і далі нарощувати прибуток шляхом посилення експлуатації.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

«ПЛЕМЯ» НА ЭКСПОРТ (Лиза Бабенко)

ЗА МАРКСА. СОЧИНЕНИЕ НА ТЕМУ КИНОКАРТИНЫ (Илья Власюк)

В ІМ’Я ЛЮБОВІ (Мія Токуміцу)

ДЕГРАДАЦІЯ ПРАЦІ У ДВАДЦЯТОМУ СТОЛІТТІ (Гаррі Брейверман)

ПРО ФЕНОМЕН ПАСКУДНОЇ РОБОТИ (Девід Гребер)

Поділитись