Рефлексія щодо тексту Аскольда Лозинського «За наші громадські гроші»
Олесь Бузина – особистість, безсумнівно, яскрава і талановита. Як іще можна пояснити те, що навколо нього ще недавно вирували такі пристрасті? Хіба робив він щось екстраординарне? Це був звичайнісінький пройдисвіт, що прочитав підручник з історії та повправлявся у критиці «офіційних істориків». Він загравав із забобонами публіки, паразитував на них, інструменталізував історію, лестив заангажованому читачеві – підтверджував те, що останньому дуже хотілося почути… хіба не ординарне явище? Таких як він – легіон, а його ангажованість та публіцистичний успіх є дороговказом для інших пройдисвітів, що підсаджують населення країни на важкий наркотик псевдонаукової і лестиво-зарозумілої літератури.
«Бузинівщина» – це соціальне явище, що турбувало українську публіку ще кілька років тому. Посилання на Бузину вважалося виправданням для часто не менших дурниць ніж прописані в текстах самого Бузини. Тоді одна з викладачок Києво-Могилянської Академії журилася, що пристойному історику навіть відповідати не личить такому «досліднику». З іншого боку, шкода від поглядів, поширюваних такими, як він, ставала дедалі очевиднішою. Вихід ця викладачка бачила в публіцистичній діяльності студентів.
Це трішки дивний погляд, але його можна зрозуміти. Я згадав про це, коли натрапив на «рецензію» Аскольда Лозинського на книжки Карела Беркгофа та Ярослава Грицака. Мене давно вже не переймають прихильники «Короля Украины Ореста I Карелина-Романишина» та подібні до них, тож я не поставився до тексту серйозно. Проте коли з автором почали солідаризуватися деякі представники історичного цеху, мені стало не смішно, а цікаво. Ця цікавість змусила мене повернутися до «рецензії» Лозинського. У ній автор свідомо перекручує – або, через брак професійної освіти і навичок роботи з текстом, не розуміє, – про що, власне, пише Грицак. Попри те, що Грицака варто критикувати по ряду пунктів, критика ця має бути аргументована і стосуватися написаного ним, а не вигаданого чи виведеного з контексту, уявного чи реального.
Спробуймо поглянути, які ідеї та заклики наявні у тексті, як побудована система аргументації. Одразу зазначу, що цитати я наводжу без виправлення пунктуаційних та граматичних помилок, не вилучаю русизми, а передаю все відповідно до оригіналу. Свої коментарі всередині цитати подаю в квадратних дужках.
На початку нотатки Лозинський згадує дві книги, видані 2011 року. Побіжно він згадує їхню «дуже сумнівну вартість для української науки». Читач вправі очикувати, що далі піде розлога критична рецензія на ці дві книги, що мала б підвести якусь базу під це суто оцінкове твердження. Замість цього маємо якісь нісенітні витяги з їхніх біографій:
Карел Беркгоф – це єврейський науковець з Голяндії, затруднений єврейською індустрією «Голокосту» , найбільш відомий серед українців своїм ессеєм [?] та оприлюдненням в 1999 році разом з українським перекладачем і публіцистом Марком Царинником у виданню журналу “Гарвардські Українські Студії” т. з. автобіографії Ярослава Стецька [в іншому місці Лозинський пише не про опубліковану автобіографію, а про статтю; див. нижче]. Ця «автобіографія» зявилася у совєтських архівах і там мали би знаходитися такі слова…
Лозинський «забуває» про належність Марка Царинника до історичного цеху, ставить під сумнів його професійний та інтелектуальний рівень. Його претензії до Беркгофа – єврейське походження та «забрудненість» «єврейською індустрією “Голокосту”».
Тут (і не тільки в цьому місці, а й далі за текстом) Лозинський одночасно використовує обидва види класичного демагогічного прийому «аргумент до особи» (argumentum ad hominem), який полягає в тому, щоб замість критики інтелектуальної побудови критикувати особисті якості й зацікавлення автора.
Лозинський ставить знак рівності між непрофесіоналізмом дослідника та будь-яким засновком чи висновком, який для нього є «принизливим щодо українського націоналізму». Зокрема, йому здаються принизливими твердження Грицака про те, що табори смерті обслуговувала мала кількість персоналу: «Щоб обслуговувати машину винищення у Треблінці, де згинуло близько мільйона євреїв, достатньо було 20-40 есесменів та 90-120 українських і німецьких наглядачів». Цей факт мав проілюструвати думку дослідника про те, що часткова провина лежить на самих ув’язнених – а точніше, на ієрархічних та корпоративних комплексах усередині спільноти. Як це інтерпретує Лозинський?
Ясно, що тут не потрібно спростовувати твердження Грицака [!]. Були українські «наглядачі», які в більшості випадків не добровільно, а під осторогою кари смерті наглядали. Були також і польські наглядачі та єврейські «капо», і наглядачі інших національностей. Але про них чомусь не згадує Грицак!
Тут вважаю за потрібне навести кілька розлогих цитат з есею Грицака, аби більш предметно висвітлити манеру Лозинського:
Яку частку відповідальності за цей злочин несуть поляки та інші не німецькі народи? (С. 219)
На старшині Лодзького ґета Мордехаї Хаїмові Румковському, якого 1944 року розстріляли німці, лежить відповідальність за смерть багатьох євреїв. Поліція, якою він керував, придушувала внутрішній спротив, видавала членів єврейського підпілля, а також тих, хто намагався переховатися сам або переховати інших. (С. 225)
Згодом, за дорученнням ґестапо, Стела й інші молоді євреї – як і вона, вихідці з багатих єврейських родин – ходили берлінськими вулицями, виявляючи в кафе, ресторанах і театрах інших євреїв, які видавали себе “за арійців”. Серед євреїв, яких зловила Стела, були її товариші й однокласники. Стелі й іншим ловцям (Greifern) видавали пістолети, і вони були, правдоподібно, єдиними євреями у світі, котрим нацисти дозволяли носити зброю. (С. 226)
Я навів лише кілька моментів, яких рясно не тільки в цьому есеї, але й у сусідніх, вміщених у збірку «Страсті за націоналізмом. Стара історія на новий лад». Навіть на прикладі лише цих цитат не важко побачити, що Лозинський вправляється в дешевій демагогії та відверто бреше. Бреше він читачеві, якого, до того ж, вважає неспроможним самому взяти книгу і дочитати її до кінця.
Демагогія ж полягає в тому, що саме твердження Грицака автор не розбирає (фактично, визнає його істинність), а лише вмонтовує це твердження у свою пояснювальну схему (Грицак продався євреям і полякам) та оцінює згідно зі своїм імперативом щодо мети історіописання (про цю мету дивись нижче).
Отже, критерієм професіоналізму історика стає не здатність аналізувати джерела і з засновків логічним шляхом приходити до висновків, а лише характер цих висновків. Говориш про колаборацію поляків та про псевдонауковість «єврейської індустрії “Голокосту”» – хороший історик, говориш про колаборацію на схід від Сяну – поганий. Якщо Грицак сміє згадувати про наявність українців серед наглядачів Треблінки – він не професійний історик. Вся «рецензія» Лозинського – це велике порочне коло (circulus vitiosus) з купою таких саме маленьких кіл всередині. Грицаки й Царинники непрофесійні, бо вони приходять до певних помилкових висновків, а висновки помилкові, бо до них прийшли непрофесійні зрадники Грицаки і Царинники.
Лозинський застосовує подвійні стандарти: посилання на попереднє дослідження він не вважає достатнім, хоч сам жодного разу не дає посилання ані на джерела, ані на бодай якесь дослідження. Порвіняйте, зокрема, ці два фрагменти:
Єдине джерело, яким користується Беркгоф для підтвердження своєї характеристики обох ОУН «антисемітськими» – це його власна і Царинника статтяз 1999 року у “Гарвардських Українських Студіях” [тепер це вже стаття].
Ця «автобіографія» зявилася у совєтських архівах.
Насамперед зазначу, що посилання на попереднє дослідження – цілком прийнятна форма доведення в академічному середовищі. З тексту не зрозуміло, в чому проблема «автобіографії». Факт знаходження її в радянських архівах абсолютно нейтральний, бо всі документи про ці території саме в радянських архівах і знаходять (окрім доповідей розвідок та дипломатичних служб іноземних держав чи вивезених матеріалів). Зокрема, майже всю (окрім згаданих вище випадків) документальну базу щодо Голоду 1932-1933 рр. взято з радянських архівів. Очевидно, що факт перебування документу в радянському архіві для автора є підставою для сумніву в його автентичності, але жодного посилання він тут (і не тільки тут) не робить. Ба більше, його не цікавить наукова дискусія загалом та суперечності між власними твердженнями й установками зокрема:
Я не збираюся переконувати чи вказувати на помилки Беркгофа чи Грицака. Ні їм, ні інституціям в яких вони працюють, чи які видають їхні псевдо наукові праці [!] за наші українські гроші.
Дуже зручна позиція в суперечці. Тут виникає питання, навіщо взагалі було все це писати? Очевидно, лише для того, щоб вкотре викрористати argumentum ad hominem проти своїх опонетів, назвати їхні праці псевдонауковими і згадати про якісь містичні «громадські гроші». Так завжди буває, коли є амбіція критикувати, але для цього бракує аргументаційної «амуніції». У відчаї Лозинський вдається до екзальтовано-ображеної манери, стає в позу жертви:
Мені здається, що непотрібно бути аж українським націоналістом, а тільки просто шанувати себе та свою національність, щоби поставити запитання: чому ми українці фінансуємо інституції, а через них людей, які нашу націю паплюжать і то несправедливо?!
Очевидно, «паплюженням» є твердження Грицака про наявність колаборантів в Україні? Але ж автор сам згодився з наявністю такого феномену, а отже, сам паплюжить націю! То може «паплюженням» є не визнання фактів колаборації, а лише згадка про них? Тобто, хороший історик, аби отримувати «громадські гроші» має замовчувати правду? Очевидно, що Лозинському йдеться про політичну інструменталізацію історії. Це само по собі повертає нас до тих часів, коли історія була служницею ідеології, але гляньмо, на користь кого Лозинський пропонує замовчувати? На користь України, аби не постраждав її імідж? За цією логікою, не можна писати правду про Президента чи Прем’єр-міністра, про корумпованих суддів та правоохоронців-убивць, бо це паплюжить українську націю на міжнародній арені. Запечатайте вуста, патріоти Батьківщини! Говорити неприємне – це злочин, зрада, «паплюження» нації та запроданство!
Уже сама установка Лозинського на те, що історик має виконувати якусь актуально-політичну, кон’юнктурну функцію є установкою ідеологічною, як би не намагався автор представити свою позицію нейтральною (говорити з позицій «здорового глузду»). До технічного спеціаліста висуваються вимоги використовувати сумлінно свої професійні навички, до дипломованого історика Лозинський висуває вимогу лояльності, вимогу ситуативно використовувати свої навички – говорити про одне і замовчувати інше. Але це не просто вимога лояльності і установка на суспільно-політичну діяльність. Грицак і Царинник цікавляться суспільством сучасним, і претензія до них не в аполітичності, а в «неправильній» політичності. Зазначу, що вимога до будь-якого громадянина відмовитися від публічної політичної позиції – авторитарна, а вимога прийняти «правильну» політичну позицію – тоталітарна.
Але як має себе поводити справжній історик, аби претендувати на «наші громадські гроші»? Лозинський не пише про це прямо, але це можна вивести з такого пасажу:
У кожній нації є подібні Грицаку чи Цариннику. Беркгоф певне знає євреїв, які паплюжать єврейські цінності. Одначе рідко ці «єврейські інакодумаючі» знаходять підтримку у єврейському суспільстві. Мабуть нам треба вчитися від євреїв. Якщо Беркгоф служить потребам єврейської псевдо науки, а фактично індустрії «Голокосту”, тобто конечності увіковічнити память про великий єврейський геноцид вказуючи на нових демонів там де їх немає, то Грицак та йому подібні (Царинник) служать чи то полякам, чи то євреям, але напевно не українцям. Нехай їх годують поляки та євереї, що напевне вони і роблять. Подумаймо тільки: яку кривду робимо нашому народові, його історії – і все за наші громадські гроші.
Мало того, що Лозинський маркує дослідження Голокосту єврейською псевдонаукою (якщо оминути риторичні викрутки, то фактично заперечує його), він ще й говорить про «єврейські цінності» та «єврейську науку»! Наче цінності чи наука можуть мати національність. Ось уявіть: українська фізика довела, що український атом має найбільший заряд серед європейських атомів! Безглуздо? А щось подібне було вже тут колись і називається тепер «радянським антизахідним ізоляціонізмом». Так само безглуздо говорити про партикулярно національні, «українські» та «іноземні» цінності – українську моногамну сім’ю, бразильську свободу, англійську рівність перед законом чи іспанський антропоцентризм. Цінності – це абстрактні універсальності просто за означенням.
Говорити про національні цінності може лише та людина, яка прагне зуніверсалізувати власні погляди, ствердити власні ідеологічні цінності як «загальнолюдські» чи «національні». Наприклад, державоцентризм під маскою «шанування себе» протиставити антропоцентризму, або шкоду, що її наносить суспільний прогрес ультраправим ідеологам ототожнити зі шкодою, «кривдою» для всього народу.
Лозинський пропонує нам вчитися у євреїв, а в наступному речені конкретизує, що це означає: «служить потребам єврейської псевдо науки». Отже, покликання українських істориків – служити українській псевдонауці. Лозинський хоч і не історик, але цим покликанням явно переймається.
Коли Лозинський говорить про завдання історика, «шанування себе» та «наші громадські гроші», він фактично ставить знак рівності між потребами (ультра)правих політиків (які так само, як їхні російські колеги, паразитують на історичних темах), авторитарної чи навіть тоталітарної держави та потребами українців. Але українцям не потрібні ані такі політики, ані така держава, ані безхребетні, лестиві, неконкурентноспроможні на міжнародній арені, кон’юнктурні «служники ідеології», що замовчують і брешуть по команді згори. Ну, принаймні мені такі не потрібні точно.
Такого роду «пісакі» з радістю повернуться до принципу «наш советский неандерталец – самый прогрессивный в мире». Вони прагнуть повернутися до часів, коли партія і держава визначала «дєжурную» істину – просто тепер це буде ідеологічно «своя» партія. «Совок» у вишиванці для них уже не «совок».
Щоправда, є одне твердження автора, яке я готовий підтримати: «У кожній нації є подібні Грицаку чи Цариннику». Я навіть згадаю кількох професійних науковців і водночас мужніх громадян, які не лестили і не виправдовували актуальну політику держави, а затято захищали дослідницьку автономію історика та свою політичну позицію – не за рахунок фальсифікації наукового знання чи замовчування незручних фактів.
Це покійний Йонатан Френкель, який не тільки не виправдовував історично територіальні та політичні зазіхання держави Ізраїль, але й був активним учасником руху «Шалом ахшав» («Миру негайно!»).
Це Шломо Занд, набагато менш делікатний (і це м’яко сказано), ніж будь-хто з його колег, у критиці певних аспектів політики держави Ізраїль та етноцентричного метанаративу. Попри це, він є професором Тель-Авівського університету і регулярно публікується в ізраїльський пресі.
Прикладів можна наводити безліч. Більшість фахових істориків навіть в Україні принципово не беруть участь у політико-ідеологічних проектах, навіть коли від них не вимагають фальсифікації наукового знання. Що стосується ЄС, то саме там народилася така організація як Liberte pour L’Histoire («Свободу для Історії»), членів та симпатиків якої об’єднує думка про неприпустимість державного (політико-ідеологічного) втручання у сферу історичних досліджень.
Тож так, Грицаки й Царинники були і є в кожної нації. Їх ненавидять люди на кшталт Лозинського, які теж є серед усіх націй. Якщо вжити антропоморфну метафору, то Грицаки і Царинники – це совість нації (ліберального суспільства), а Лозинські – це її тулуб. Це якщо не використовувати ленінське визначення «інтелігенції», яке навіть краще описує ефект від затримки такого роду діячів всередині «тіла нації», – отруєння. Совість турбує, не дає спокійно жерти, спати, вдовольнятися-пишатися самим собою; ніжно пестити себе під героїчні звуки маршів, поїдати солодощі давнини трипільської величі та «арійського гену», вводити у вену гіркоту вічних невдач і гноблення в очікуванні кайфу.
«Совість не дає цього робити – то навіщо нам вона?» – питає найкраща і найбільш послідовна частина тулуба в текстах виразника своєї думки – публіциста Аскольда Лозинського. І справді, навіщо державі чесні, професійні історики, що «мають працювати понад партійними поділами» (Грицак), незалежні журналісти, профспілки, критичне мистецтво та опозиція?
У цієї частини тіла взагалі коротка пам’ять і слабенькі здібності до аналізу.