Мовна ідентичність у світовому контексті: Норвегія

4243
Лунін Сергій
Author's articles

Перша частина рецензії на книжку Володимира Кулика «Мовна політика в багатомовних країнах» є стислим начерком загалом сумного стану вивчення досвіду інших країн українською соціолінгвістикою — досвіду безперечно надважливого. Уявлення про протистояння та взаємодію націй та імперій, що супроводжується мовним конфліктом, є ледь не наріжним каменем сучасної української ідентичності, але глибоке розуміння цього питання поза світовим контекстом не є можливим.

На такому тлі праця Володимира Кулика видається проривом у новий вимір. Не обмежуючись країнами з кількома державними мовами (Канадою, Бельгією, Швейцарією тощо), автор висвітлює стан справ у Великій Британії, Іспанії й Франції — аналогах Російської імперії з власними Малоросіями: від майже поглинутої Окситанії до Шотландії за крок до незалежності, — і виходить за звичні нам межі, аналізуючи становище в Індії, Індонезії, Сінгапурі, Алжирі. Поза тим, цілком природно для першої української книжки подібного рівня, має вона й певні недоліки.

Найбільшою вадою «Мовної політики в багатомовних країнах», на мою думку, є ігнорування Норвегії[1]. Автор згадує цю країну один раз: коли деякі українці, респонденти опитувань 2006 року, називали її двомовною, то лише тому, що нібито плутали її з Фінляндією. Це тим більш дивно, бо автор посилається на одну з книжок Ейнара Хауґена — видатного мовознавця й автора класичної розвідки про норвезький мовний конфлікт[2].

України Західної Європи

У площині імперії, нації та мови Португалія і Норвегія є найближчими до України західноєвропейськими країнами. Обидві стали частинами — але не колоніями — імперій, близьких до них з точки зору географічної, етнічної та культурної. Обидві позбулися політичної влади сусідів, згодом — і мовної залежності (принаймні частково)[3]. В обох випадках конфлікт між двома націями є складовою трохи ширшого явища: постання та кризи «іспанської» (іберо-романської) та скандинавської ідентичності відповідно[4]. Але португальська двомовність належить минулому, бо остаточно згасла десь під час наполеонівських воєн — за півтора століття по відновленню незалежності[5].

Натомість ті ж самі війни, відокремивши Норвегію від Данії, лише проторували шлях мовній революції, яка вибухнула в 1885 році, тривала упродовж вісімдесяти років і завершилася незручним і хитким компромісом, а не відновленням «справедливого» чи «природного» стану речей[6]. Цей сучасний мовний конфлікт не лише дозволяє провести численні цікавезні паралелі з Україною, але може навіть придатися для передбачення майбутнього. На наведені нижче цитати Хауґена, російського скандинавіста Міхаіла Стєбліна-Каменського та норвезької дослідниці Туве Бюлль раджу звернути увагу всім співгромадянам:

1) a linguistic avalanche has been set in motion, an avalanche which is still sliding and which no one quite knows how to stop, even though many would be happy to do so[7];
2) вовлечение широких масс норвежского народа в языковую борьбу имело своим результатом не освоение народом своего языка, а скорее то, что рядовой норвежец, как бы он ни был невежествен в языковедении, как правило, убеждён в том, что он вполне компетентен решать любые языковедческие проблемы[8];
3) much of what was planned, was not accomplished, and what was accomplished was not planned[9].

 

Битва між фрегатом Великої Британії «Tartar» і данськими канонерками поблизу Бергена 11 травня 1808 року у часи англо-данської війни, результатом якої стало підписання Кільських мирних угод 1814 року та втрата Данією контролю над Норвегією.

 

Незвичний цей конфлікт і з іншої точки зору: держава вдавалася не лише до статусного планування — надання певним мовам привілеїв, — але й корпусного планування, тобто законодавчого втручання в мову як таку, визнання слів і граматичних форм правильними, опціональними чи неприйнятними[10]. А також тому, що дослідники час від часу наголошують на соціально-економічних чинниках у цьому конфлікті ідентичностей, — Ларс Вікьор навіть описав мовне протистояння як легітимацію національним почуттям боротьби нижчих класів і периферії проти вищих класів і центру. Етапи норвезької мовної революції чітко пов’язані з перемогами на виборах спочатку лібералів, а згодом соціалістів. Водночас її розглядають як супутницю периферійних антисистемних рухів — за вільну церкву й тверезість[11] (утіленням двох рухів одночасно є кав’ярня з поміркованими цінами, де вживають нюношк[12]).

Нарешті, унікальною для Європи рисою є відсутність офіційної усної норми як такої та вкрай обмежена стигматизація діалектів, що великою мірою є наслідком саме мовної революції. Норвезький король Харальд якось під час відвідин долини Сетесдал навіть був змушений спілкуватися через перекладача. У якій ще країні піддані не перейшли б на офіційну мову заради монарха? Є відомості, що дві третини молоді пишуть електронні листи й смс на рідному діалекті[13].

Різні стандарти чи різні мови?

Але все це може наразитися на просте заперечення: йдеться лише про два стандарти норвезької мови, отже Норвегія не є багатомовною країною і для праці Володимира Кулика не надається. Звісно, в Норвегії є також і мови саамі (вжиток яких у школі та інших контекстах від 1992 року врегульовано окремим законом[14]), але згадане заперечення спростовується і без посилання на них.

По-перше, норвезьких літературних стандартів існує не два, а чотири (ріксмол, букмол, нюношк, хьоґношк) — два з них мають офіційний статус[15]. До того ж, через широкий вжиток опціональних форм букмол фактично ділиться на консервативний і радикальний[16]. Відносини ж між офіційно визнаними букмолом і нюношком врегульовані державою так само, як у інших багатомовних країнах. Користаючися термінами з «Мовної політики», можна стверджувати, що норвезька двомовність є водночас територіальною та персональною, подібно до фінляндської[17].

По-друге, ці мови вважаються норвезькими лише тому, що кожна з мовних спільнот країни усвідомлює себе норвежцями, не ставлячи під сумнів кордони з колишньою метрополією — принаймні політичні (з культурними складніше, бо, попри видання першого перекладу з данської ріксмолом у 1919 році, питання про доцільність таких перекладів досі не втратило актуальності[18]).

Але з точки зору походження називати їх так було б великим спрощенням. На початку конфлікту єдиною письмовою мовою країни була данська[19]. Витіснення ж її призвело до того, що панівну позицію посів суржик, тобто дано-норвезька мова. Таку мову дехто називав — частіше в розпал мовної революції, але подекуди й пізніше, — норвезькою данською, ба навіть просто данською[20]. Серед освіченої верстви у великих містах багато хто досі надає перевагу ріксмолу, де помітно більше данського, ніж норвезького, — та й офіційно визнаний букмол все одно лишається ближчим до данської матері, ніж до норвезької тітки[21]. Конституція, укладена данською, після відокремлення від Данії 1814 року, такою й лишалася до 2014 року[22]. Радше на рахунок полемічного запалу треба віднести тезу про постання в країні двох націй і про те, що з двох мов лише одна гідна називатися норвезькою[23], а також наліпку «данських колонізаторів» на ядро дано-норвезьких мовців із вищого класу (хоча їхні родинні зв’язки з південними сусідами беззаперечні[24]). Але тези ці дуже показові.

Провідні норвезькі та іноземні фахівці вже більше століття досліджують «норвезькі мови»[25]. Варто також згадати про комерційні послуги перекладу між ними й скарги окремих носіїв дано-норвезької на нерозуміння новонорвезької[26]. Сподіваюся, цього вистачить для доведення факту багатомовності. Утім, визнати країну засадничо двомовною досі не наважуються навіть дехто з норвежців. З одного боку, йдеться про суто політично вмотивовану сліпоту, яка призвела до укладання міністерством культури в 2007 – 2008 роках звіту, де буквально написано про одну норвезьку мову, якої є дві. Українською det norske språket, bokmål og nynorsk дослівно не перекласти через відсутність означеного артиклю. Утім, покладімося на Туве Бюлль, яка англійською передає це the Norwegian language, bokmål and nynorsk і кваліфікує як «замовляння». Гадаю, читачів не здивує інфантильне небажання визнати очевидну дійсність. З другого боку, та сама Бюлль воліє говорити не так про двомовність, як про «двограмотність» (biliteracy)[27].

Щоб читач не плутався в численних назвах норвезьких мов, наведу короткий опис, ризикуючи повторити дещо зі сказаного вище й нижче:

 

Ріксмол і букмол(и) є літературними стандартами дано-норвезької мови. Це аналог нашого суржику — повноцінний засіб спілкування (аж ніяк не піджин), наслідок злиття близько споріднених мов. Ріксмол є варіантом, найближчим до данської, консервативний букмол більше насичено суто норвезькими лексикою й морфологією, радикальний букмол — ще більше.

Протистоїть ріксмолу й букмолу літературна мова, створена на базі деяких норвезьких діалектів. Усі її стандарти разом дещо анахронічно називатиму новонорвезькою (переклад слова «нюношк»), хоча насправді таке ім’я має лиш найпоширеніший стандарт, чию діалектну базу було збільшено. Первісна форма цієї мови, створена з діалектів майже виключно Південного Заходу, колись називалася лансмол, а тепер — хьоґношк.

Букмол (формально не розділений на консервативний і радикальний) і нюношк мають офіційний статус. Ріксмол і хьоґношк такого статусу не мають, але їхні носії, які часто належать до вищих суспільних верств, затято тримають оборону і здають позиції дуже повільно.

 

Щодо паралелей між норвезьким і українським мовними конфліктами, то час від часу здається, що вони просто мавпують один одного: вороги нюношку з-посеред столичної консервативно налаштованої молоді буквально називають його коров’ячою мовою та, задля знущання з нього, вигадують неіснуючі слова (skakamjølk — псевдопереклад нюношком англійського milkshake, який можна побачити на футболках таких молодиків). Чого варті й твердження одного видавця про те, що переклад нюношком вбиває літературу, і одного телевізійника про те, що Майкл Джексон позбувся темної шкіри, а ти не можеш позбутися займенника eg («я» нюношком[28]). Усі ці приклади — з XXI століття. До них можна додати датовані 1953 роком слова однієї з матерів тих столичних учнів, яких змушували вчити «надто» онорвежену літературну мову (букмол): «Я радо піду до в’язниці, якщо це допоможе покінчити з мовним терором, розв’язаним владою проти наших дітей»[29].

Не здивують нас і ті носії дано-норвезької, хто щиро вболівав за успіх чистої норвезької; так само й ті, хто отримавши освіту рідною мовою (якщо вважати нюношк спільною літературною формою суто норвезьких діалектів), перейшов на «корисніший» букмол[30]. Сюди ж треба віднести приклад власне творця новонорвезької літературної мови — Івара Осена. Його рідною мовою був один із західних діалектів, але як дорослий мешканець Осло він спілкувався дано-норвезькою[31].

Добре впізнаваною є звичка приправляти дано-норвезьку суто норвезькими словами  й формами задля надання колориту — фольклорного, гумористичного, обсценного. Явище це старе. Ще в Ібсена та Бйорнсона перехід від романтизму до реалізму, тобто до зображення сучасників і переважно містян, призвів до значного послаблення норвезького забарвлення мови творів (див. нижче приклади та інше пояснення випадку Ібсена й Бйорнсона[32]).

Згадаймо також успішне повернення Крістіанії давньої назви — Осло — та провал аналогічної пропозиції у випадку Тронхейма[33], наполягання норвежців на тому, що давньоісландський культурний спадок цілком належить їм[34].

 

Norwegian Language

Офіційний статус дано-норвезької (букмол / bokmål) та новонорвезької (нюношк / nynorsk) мов у Норвегії.

 

Дослідження мовного конфлікту дозволяє й по-новому поглянути на, здавалося б, добре відомі факти. Наприклад, завдяки Нансену, Амундсену та іншим всесвітню славу здобув корабель Fram («Вперед»). Але ж літературним на той час було данське frem. З офіційної точки зору «сільське» чи суто норвезьке слово fram стає літературним лише в 1938 році. Супротивники ж радикального онорвеження букмолу виступали проти нього навіть у 50-х роках[35].

Змалювати принаймні приблизну картину норвезького мовного конфлікту варто шляхом хронологічного викладу найважливіших подій — бо розуміння сучасної ситуації можливе лише як процесу, що подекуди призвів до ніким не передбачених наслідків.

Історія норвезького мовного конфлікту

Кальмарська унія 1397 року та наступні установчі акти редукували дуже послаблену епідеміями середини XIV ст. Норвегію до простої данської провінції[36]. Цікавим є спектр позначень тих часів у норвезькій історіографії: від «персональної унії» чи «держав-близнюків» аж до «данської ночі»[37].

Прикметно, що перша друкарня з’явилася в Данії в 1480 році, в Норвегії — у 1643, тобто набагато пізніше, ніж у Ісландії[38]. Одним із наслідків утрати суб’єктності (а також кількаразового переносу столиці, що завадило формуванню сталої норми) стало зникнення давньонорвезької письмової мови — укладені нею закони остаточно вийшли з ужитку в 1604 році[39]. Повсталі в 1536 році норвезькі селяни обрали для свого маніфесту данську, а про жодні протести проти мовного зсуву відомостей немає (як у Франції того ж таки XVI ст.[40]). Звісно, і в найгірші для норвезької мови часи люди писали рідними діалектами. Але з точки зору соціолінгвістики таку літературу (майже без винятку поезію) не варто сприймати серйозно. Цікавий факт: коли в 1808 році один пастор у Харданґері вирішив не лише катехізувати діалектом, але й проповідувати, селяни попросили його повернутися до данської[41].

Мовна близькість і перетворення данської на мову церкви та школи завдяки Реформації створили підстави для того, щоб цей конфлікт у масовій свідомості виглядав не так лінгвістичним, як соціальним: між книжною мовою центру й вищих класів, з одного боку, та діалектами простолюду, з другого[42]. Можна припустити, що сталий престиж ріксмолу є віддаленим наслідком цього явища[43].

Успіху мови міста й Біблії не завадило навіть те, що сама вона в Данії і (меншою мірою) в Норвегії зазнавала в XVI ст. дуже потужного тиску з боку нижньонімецької, а в наступне століття — верхньонімецької[44], яку зазвичай називають просто німецькою. (Відсутність у праці В. Кулика бодай однієї згадки про нижньонімецьку теж варто зауважити.) Але та ж сама Німеччина, припинивши плазування перед французькою культурою, дала поштовх і відродженню данської в XVIII ст., і першим ластівкам норвезької мовної революції[45]. Нарешті, яскравою паралеллю з Україною є постать Людвіга Холберґа — чи не засновника нової данської літератури, майстра комічного жанру й… норвежця, що старанно позбувався залишків рідної мови у власних текстах[46].

Важливішою паралеллю є виникнення (тоді ж, у XVIII ст.) дано-норвезького міського суржику, який тепер посідає в країні панівне становище. Підґрунтям цього є одна з найприкметніших рис старої Норвегії: монополія данської писемності аж ніяк не призвела до розповсюдження данської вимови. Містяни, зрікаючися діалектів, збагачували набуту данську не лише рідною фонетикою, але й домішком норвезьких слів і форм[47]. На жаль, вивчати це явище від початку не дозволяє брак джерел. Але фахівцям відомо, що після відокремлення від Данії в 1814 році усне мовлення існувало в п’ятьох варіантах (про діалектні розбіжності не йдеться).

Чисту данську вимову почути можна було хіба в театрі — але там її шанували ще доволі довго. (Прикметно, що саме через це наприкінці 20-х років з театру в Крістіанії вичавили всіх місцевих акторів. Монополію акторів з Данії підважили в 1848 і остаточно зруйнували лише в 1863 році[48]). Освічені містяни ж не соромилися норвезької вимови, значно ближчої до шведської. У церкві та школі трималася штучна вимова «згідно з [данським] написанням», яка в Норвегії мала власні особливості. Нарешті, селяни й рибалки зберігали діалекти — які станом на 1814 рік і були майже єдиною формою існування суто норвезької мови, — а нижчі класи міста вживали щось проміжне між рідною говіркою і панським суржиком[49]. Вочевидь, це лише реперні точки, у дійсності ж існував скоріше континуум поміж ними. Таке розмежування письмового та усного вжитку помітно вплинуло на перебіг мовної революції, яка часто-густо сприймалася як низка правописних реформ, — і мабуть, на уявлення про норвезьку двограмотність.

Інша цікава риса: данська письмова мова після відокремлення від Данії 1814 року довгий час називалася «загальновживаною книжною», «спільною», ба навіть «рідною» й «норвезькою» (на противагу шведській). У другій редакції конституції, ухваленій вже після накинутої ззовні унії зі Швецією, данську названо «норвезькою» — det Norske Sprog. Лише діячі мовної революції знову протиставили їй рідну мову саме як норвезьку данській[50]. Нова унія на мовне становище вплинула хіба парадоксальним чином: побоюючися шведської гегемонії, освічені норвежці ще сильніше ідентифікували «книжну» мову як власну, а не південного сусіда[51]. Відповідно, позиції данської в Норвегії після 1814 року деякий час лише міцнішали — також завдяки підвищенню загального рівня освіти й культури[52].

Поза тим, мовна революція все ж таки вибухнула. Причинами її стали вплив ідей Просвітництва (насамперед Гердера[53]) й романтизму, пробудження національного почуття, найголовніше — постання контреліти[54], міцно пов’язаної з селянами периферії, яким слабке володіння данською з її не дуже логічним правописом додатково обмежувало доступ до соціальних ліфтів[55]. Прикметно, що спілкування рідним діалектом наражало мовців на труднощі не так через те, що їх не розуміли, як через те, що не бажали розуміти[56], — ще одна паралель із Україною, де таке хоч і зрідка, але теж трапляється.

Перша хвиля революціонерів орієнтувалися на два взірці, які виявилися не цілком сумісними: відновлення мови пращурів, незіпсованої дансько-німецько-латинськими впливами, і культурне звільнення народу, що спілкувався діалектами — відмінними як між собою, так і від давньонорвезької. Друга хвиля (що невдовзі перетворилася на контрреволюціонерів) обрала помітно поміркованішу програму: поступового онорвеження «книжної» мови та наближення її до міського суржику[57]. Символом першої став Івар Осен, другої — Кнуд Кнудсен. Джерелом натхнення Осена були діалекти рідного Заходу, де він шукав «найчистішої» норвезької. Кнудсен натомість орієнтувався на мовлення столиці[58].

 

Кнуд Кнудсен (зліва) та Івар Осен (справа) / Wikipedia Commons

 

Доки країною керував уряд правих, підзвітний шведському королю, створена Осеном і його однодумцями нова літературна мова — лансмол — виглядала забавкою вузького кола контреліти. Спільний з Данією культурний простір був таким міцним, що твори Ібсена й майже всіх провідних письменників виходили друком у Копенгагені. Дехто стверджує, що це спонукало авторів вживати данську, а не дано-норвезьку[59]. Принаймні, Бйорнсон, в чиїх перших творах дуже відчутним був вплив норвезької (як давньої, так і сучасних йому сільських діалектів) наражався на ризик — редактор данської газети Dagbladet назвав його мову «малабарським наріччям, водночас незрозумілим і неприємним»[60].

Але варто було лібералам перемогти на виборах, як пролунали перші сальви революції. Змінивши в не дуже законний спосіб конституційний лад заради підзвітності власному народу, так само зухвало ліберали надали статус другої державної мови лансмолу, яким на той час було видано лише кількадесят текстів, — попри протести консерваторів, які стверджували, що це потребує зміни до конституції (утім, жоден з них до суду так і не звернувся)[61].

Цікаво, що в законі 1885 року йдеться не про лансмол, а про «норвезьку народну мову»[62]. Цей нібито дрібний дисонанс набуде ваги пізніше. Слово «лансмол» має подвійне значення: «мова країни» і «мова села». У 1929 році лансмол перейменували на нюношк (новонорвезьку), ріксмол («державну мову») — на букмол («книжну»), але слово «ріксмол» залишилося у вжитку як назва офіційно не визнаного стандарту, найближчого до данської[63].

Розповсюдження лансмолу, насамперед у селах Південного Заходу — у норвезькому Гелтахті[64], — що поступається Південному Сходу чисельністю населення й економічним розвитком[65], як літературного спільного знаменника місцевих діалектів майже не похитнуло позиції дано-норвезької мови. Натомість прийшов час поступового вигнання данської, штучної чи компромісної вимови з театру, церкви й школи (циркуляром 1887 р.)[66], а згодом — «правописних реформ». Цей термін позначав і корпусне планування — воно й стало найбільш помітним і болісним проявом революції, — тому доречніше назвати такі реформи мовними[67]. Процес позбуття данської вимови остаточно не завершився й дотепер[68].

Потужна еліта, де вже з’явилися письменники світового рівня, якось іще толерувала постання паралельної літературної мови. Інша річ — зміна правопису, позбавлення письмового стандарту очевидних залишків данської вимови та поступове насичення норвезькими словами й формами. Таке втілення ідеалу Кнудсена перетворювало «загальновживану книжну мову» на слабко, але помітно відмінну від данської. Відбувався певний розрив із шанованою традицією і відкривалася шпаринка, в яку могла ринути стихія сільських діалектів. Ліберальна інтелігенція загалом вітала цей процес, права — протестувала[69].

Водночас норвезька мовна революція вже в перші роки наразилася на невідповідність ідеалів життю й неможливість перемоги без суттєвого корегування мети. По-перше, сподівання контреліти, насамперед Південного Заходу, на перемогу лансмолу виявилися марними[70] — занепад данської письмової мови призвів лише до панування дано-норвезького суржику, чий письмовий стандарт наприкінці 90-х років XIX ст. вже наближався до стадії сформованості, отримавши нарешті й усталену назву «ріксмол». Народу від того було загалом не легше. По-друге, лансмол не відповідав проголошеній орієнтації на народну мову, бо репрезентував її вибірково. Захоплення давньонорвезькою та рідним західним діалектом, властиве Осену, зіграло з його дітищем злий жарт: простолюд Південного Сходу — найважливішої частини Норвегії — не отримав повноцінну літературну мову навіть після тріумфу лібералів 1885 року.

Ілюстрацією цієї невідповідності став такий факт: у більшості норвезьких діалектів є означений артикль жіночого роду -a (після іменника). Але ріксмол, ближчий до данської, жіночого роду не має, натомість Осен свого часу обрав мало поширений, але «питомо норвезький» артикль -i. Відповідно, якщо дуже спростити, завданням мовної революції, після вигнання чисто данської письмової мови та певною мірою символічного вшанування лансмолу[71], стало шляхом мовних реформ надати артиклю -a права громадянства в обох мовах[72]. Ріксмол треба було суттєво онорвежити, лансмолу ж треба було посприяти в поширенні за межами Південного Заходу[73].

Але над цими відносно тверезими цілями ширяв ідеал самношку. Зрозумівши, що лансмол не має шансів на перемогу, революціонери не змирилися з тим, що країна приречена на «двограмотність»: ріксмол і лансмол. Відповідно, згадані вище реформи мали тривати доти, доки зближення двох літературних мов не призведе їх до злиття в одну[74]. Оця омріяна спільна норвезька мова (самношк) так і не втілилася в жодний стандарт — хіба в приватну мовну творчість, — але на довгі десятиліття стала магнітом, що викривляв норвезьке культурне поле. Наслідком спроб досягти самношку виявилося не злиття в один літературний стандарт, а виникнення чотирьох, ба навіть п’яти таких стандартів. А також демонстрації, судові позови, розколи в численних громадських організаціях, показово спалені книжки тощо[75].

 

Будівля норвезького парламенту в Осло

 

Витративши більше півстоліття на реформи, в Норвегії врешті-решт усвідомили, які примарні блискавичні успіхи згуртованих груп активістів (pressure groups)[76]. Подібні групи домагаються радикальних законодавчих змін в інтересах народу чи радше контреліти, яка краще за народ знає, що йому насправді треба. (Коли дізнаєшся, що нюношк у місті є переважно мовою викладачів — насамперед філологів, — оточених більшістю, яка вживає варіанти дано-норвезької, важко не побачити в цьому щось добре знайоме[77]). Не лише в Норвегії декому важко зрозуміти, наскільки легше домогтися від політиків мовного закону, ніж від мас — зміни мовної поведінки.

Прибічники лансмолу в 1885 році досягли несподіваної перемоги — бо насправді запит виборців на руйнування офіційної монополії данської письмової мови відчувала лише меншість депутатів, пов’язана з Південним Заходом (лібералів і навіть консерваторів — загалом консерватори були проти)[78]. Прибічники самношку впродовж довгих років втручалися шляхом корпусного планування в обидві літературні мови. Але дія породжує протидію. Чим виразніше йшлося не про забезпечення рівних прав, а про позбавлення міської еліти права навчати дітей звичною мовою, тим швидше в її середовищі формувалися власні групи активістів. Слабким місцем еліти, гадаю, було те, що вона, не маючи мовної ідеології, просто бажала, щоб їй дали спокій, і вимагала поваги до традиції, до звички[79]. Але недооцінення останньої стало, у свою чергу, слабким місцем мовних революціонерів. Звичка виявилася сильнішою за будь-які ідеали: відновлення рідної мови, звільнення народу від соціального гніту й спадку «колоніалізму», подолання незручного для всіх білінґвізму.

Але треба все ж таки пояснити, чи не був державний статус лансмолу суто символічним і як саме втілювалися вищезгадані реформи. Зрозуміло, що в демократичній країні ніхто не забороняв письменникам і журналістам користуватися хоч данською, хоч рідним діалектом. Головним полем битви закономірно стає школа[80]. В Україні провідну роль школи в мовних конфліктах XIX–XX ст. не завжди усвідомлюють, бо надто велику увагу приділяють заборонам. Насправді ж Валуєвський циркуляр і Емський указ видали значною мірою тому, що держава не дуже хотіла витрачатися на асиміляцію за французьким зразком: через обов’язкову загальну освіту[81].

Перемоги та поразки мовної революції 

Отже, мовна революція перемогла чи зазнала поразки в наступному:

1. Ухвалений у 1892 році закон надав початковим школам вибір між головною та побічною мовами освіти. За бажання місцеве самоврядування могло зробити головною мовою лансмол. Там, де пріоритет зберігала данська письмова мова (невдовзі — дано-норвезька), вивчення лансмолу як побічної мови стає обов’язковим[82].

Відтоді розпочинаються шкільні перегони між дано-норвезькою та новонорвезькою, які досі є одним з найголовніших показників стану мовного конфлікту. Процес переходу на лансмол відбувався дуже повільно до розірвання унії зі Швецією (1905), але спричинений цим вибух патріотизму й мовна реформа 1907 року дали йому поштовх. Бюрґен і Хауґен використовують різні методи підрахунку, але в будь-якому разі за рік до Першої світової війни майже у чверті початкових шкіл лансмолом викладали принаймні частину предметів. Аналогічний ефект мала реформа 1917 року: за кілька років показник лансмолу зріс до третини. Але в округах — переважно південно-західних, — де містилася та третина шкіл, проживала лише одна шоста частина населення[83].

Остання хвиля експансії нюношку (вже не лансмолу), пов’язана з мовною реформою 1938 року, припала на часи Другої світової війни. Тоді ця мова, так і не здобувши жодної школи в місті, навіть випередила дано-норвезьку поза містом. Нюношком у 1943/44 році навчалося 34% учнів усіх початкових шкіл. Відтоді спостерігається інша тенденція: сільські школи потроху повертаються до букмолу. Станом на 1965 рік показник нюношку упав до 20%. Серед причин цього явища називають індустріалізацію, урбанізацію, зростання середнього класу, вплив масової культури, — через них «сільська» мова дедалі більше здається зайвою[84]. Потужною конкуренткою обом норвезьким мовам стає англійська. Хауґен писав у 1966 році, що нею в Норвегії видають стільки ж книжок, скільки нюношком[85].

Водночас він зазначав, що жодна міська школа досі не перейшла на нюношк. Відтоді відбулися незначні зміни на краще: у школах великих міст періодично відкривають класи, де викладають новонорвезькою (частину з них згодом закривають). У 1993/94 навчальному році перший такий клас відкрили в Осло, загалом вони існували тоді в дванадцяти містах. Батьків, які їх обирали, було обмаль: станом на 1995 рік у Тронхеймі й Ставанґері у таких класах навчався 1 % учнів. Водночас триває зменшення загальної частки шкіл — у 1994 році було 17%. Зупиняюся на цій даті, бо новішої державної статистики, здається, просто немає[86]. Частка мовців, що вживають нюношк, згідно з оцінками десятирічної чи дещо більшої давнини, складала від 11 до 13%[87].

2. У 1902 році письмовий екзамен з побічної мови стає обов’язковим у педагогічних училищах, а в 1907 році — у гімназіях (закінчення яких надавало право вступу до університету)[88]. Ця норма від початку її обговорення в парламенті й до сьогодні є одним з найбільш дражливих проявів мовної революції. Боротьба проти неї триває досі й противникам обов’язкового екзамену з нюношку вдається навіть досягти якогось, принаймні локального, успіху[89].


Цей текст наразі лишається без закінчення, бо я працюю над ним у Харкові, впродовж останніх тижнів — в умовах війни. Мені досі щастило, але завжди щастити не може. Тому я підготував такий неповний варіант. Нижче має йти опис наступного:

1. Правописної реформи 1907 року. Ухвалення спільного для дано-норвезької та новонорвезької (тобто єдиного для всієї країни) правопису, відмінного від данського, є одним з безперечних досягнень мовної революції.

2. Мовних реформ 1917 і 1938 років, чиї автори, прагнучи злиття обох мов у єдину (самношк), призвели не лише до значного онорвеження дано-норвезької, але й до спротиву великої групи мовців — насамперед з великих міст і вищих класів — і до збільшення числа стандартів як дано-, так і новонорвезької, замість їхнього злиття.

3. Мовних реформ 1959 і 1981 років, а також цього століття, які названо, до речі, не реформами — таким вже суперечливим є це слово. Вони є етапами своєрідної мовної контрреволюції, тобто руху в бік дозволу офіційно вживати усі чотири, ба навіть п’ять норвезьких літературних стандартів. Цей процес зняв стигму майже з усіх слів-символів і лише sprog («мова» данською й ріксмолом) досі не є рівноправним зі språk.

4. Сучасного стану норвезького мовного миру чи радше перемир’я. Квоти на телебаченні тощо.

5. Порівняння дано-норвезької не з українським суржиком, а російською літературною мовою. Якщо стати на неортодоксальну точку, яка російську літературну — на відміну від російської чи великоруської народної мови — вважає засадничо церковнослов’янською (належною до південних слов’янських мов), яка за кілька століть зазнала потужного впливу суто російських лексики, морфології, синтаксису, то паралель з дано-норвезькою теж буде аж ніяк не безпідставною. Валерій Бєрков (можливо, несвідомо) натякає саме на це. Також я б згадав Михайла Драгоманова, який пропонував, не зрікаючися державної літературної («загальноруської», як її тоді багато хто казав) мови, створити паралельну літературну мову саме з великоруської народної, за прикладом української літературної мови. Якби таку пропозицію було втілено, це був би аналог нюношку.


Примітки

  1. ^ Українською публікацій про це обмаль — і лише одну можна назвати відносно фаховою, але з кількома грубими помилками. Див.: І. Сабор. «Правописна криза»: норвезький досвід. — «Ї». — 2004. — Ч. 35. — С. 176–185 (дякую В. Пономаренку за те, що порадив цю статтю); Л. Харченко. Конструювання національної ідентичності: важливість «іншого» (на прикладі Норвегії) // Наукові записки НаУКМА. — Т. 134. — К., 2012. — С. 31–35.
  2. ^ В. Кулик. Мовна політика…, с. 20, 251; E. Haugen. Language Conflict and Language Planning: The case of Modern Norwegian. — Cambridge (MA), 1966.
  3. ^ Мені не вдалося знайти жодної праці з порівнянням Норвегії з Португалією з точки зору історичної соціолінгвістики. Натомість є дві про паралелі з Галісією. Норвезький дослідник розглядає подібності та відмінності насамперед у світлі мовної ідентичності, галісійський реінтеграціоналіст (прибічник португальської мови як літературної) уподібнює букмол до португальської, а нюношк — до літературної галісійської, наголошуючи на «безперспективності» двох останніх. З такою думкою навряд чи можна погодитися. (Загалом норвезький мовний конфлікт регулярно порівнюють із тим, що відбувається в інших країнах. Дисертація Ґая П’юзі присвячена рівноцінно Італії та Норвегії, а монографія Ґреґґа Буккен-Кнаппа містить розділ про паралелі з Бельгією.) Див.: G. Bucken-Knapp. Elites, Language and the Politics of Identity: The Norwegian Case in Comparative Perspective. — Albany, 2003. — P. 125–143; K. Hanto. Language Policies in Norway and Galicia. Comparing the Impact of Diglossic Situations on Policy Strategies in Two European Communities // Brünner Beiträge zur Germanistik und Nordistik. — Vol. 30 (1). — 2016. — P. 131–150; J. M. Barbosa Álvares. O caso dano-noruguês. Entre o isolacionismo e reintegracionismo // Portal Galego da Língua. — pgl.gal/o-caso-dano-noruegues-entre-o-isolacionismo-e-o-reintegracionismo.
  4. ^ A. Burgun. Le développement linguistique en Norvège depuis 1814. 1re partie. — Kristiania, 1919. — P. 52–53, 65; G. Puzey. Wars of Position: Language Policies, Counter-Hegemonies and Cultural Cleavages in Italy and Norway. — Edinburgh, 2011. — P. 202 // era.ed.ac.uk/handle/1842/7544; M. Jalava. The Nordic Countries as a historical and historiographical region: towards a critical writing of translocal history // História da Historiografia. — 2013. — No 11. — P. 249–259; A. C. Nogueira da Silva e A. M. Hespanha. A identidade portuguesa // História de Portugal. — Vol. 4. — Lisboa, 2014. — P. 28–33; S. Berger & A. Miller. Introduction: Building nations in and with empires — a reassessment / Nationalizing Empires. — Budapest–NY, 2015. — P. 21–22; M. de Albuquerque. A Consciência Nacional Portuguesa: dos primórdios ao fim das guerras da Restauração. — Lisboa, 2016. — P. 200–204;  E. Bergmann. Nordic Nationalism and Right Wing Populist Politics: Imperial Relationships and National Sentiments. — London, 2017. — P. 5–7 and passim.
  5. ^ Див. у третій частині кілька слів про цей конфлікт у контексті Піренейського півострову з невеличким списком літератури.
  6. ^ E. Haugen, op. cit., p. 27–28; G. Bucken-Knapp, op. cit., p. 24; G. Puzey, op. cit., p. 201, 252; T. Bull. The two Norwegian official written standards, bokmål and nynorsk. Linguistic and ideological implications of national bilingualism and biliteracy // AFinLAn vuosikirja. — 2019. — journal.fi/afinlavk/article/view/79335.
  7. ^ «З місця зсунули мовну лавину — лавину, що досі рухається. Ніхто точно не знає, як її зупинити, хоча багато хто прагне саме цього». E. Haugen, op. cit., p. 1.
  8. ^ «Залучення широких мас норвезького народу до мовних змагань призвело не до засвоєння народом власної мови, а радше до того, що звичайний норвежець, як би погано він не знався на лінгвістиці, впевнений у власній здібності вирішувати будь-які мовознавчі проблеми». М. Стеблин-Каменский. Возможно ли планирование языкового развития? (норвежское языковое движение в тупике) // Вопросы языкознания. — М., 1968. — № 3. — С. 56.
  9. ^ «Багато з того, що було заплановано, не було зроблено, а що було зроблено, не було заплановано». T. Bull, op. cit., p. 16.
  10. ^ T. Bull, op. cit. Хауґен докладно описує те, як саме це відбувалося. Див.: E. Haugen, op. cit., p. 95 and passim.
  11. ^ E. Haugen, op. cit., p. 104, 282–287; В. Берков. Новый этап в норвежском языковом движении // Скандинавская филология. — 1985. — Вып. 4. — С. 29–30; его же. История норвежского языка. — СПб, 2012. — С. 92; G. Bucken-Knapp, op. cit., p. 33, 57, 64; G. Puzey, op. cit., p. 276.
  12. ^ Слово kaffistove на позначення такої кав’ярні є лише в новонорвезькій, але вживається й носіями дано-норвезької саме для цієї реалії. Див.: F. Liégaux Heide et T. Holta Heide. Le Norvégien sans peine. — Chennevières-sur-Marne, 1997. — P. 319; G. Puzey, op. cit., p. 215–217.
  13. ^ N. Berdichevsky. Nations, Language and Citizenship. — Jefferson–London, 2004. — P. 64; G. Puzey, op. cit., p. 4, 7, 194–195, 259–266, 269–270; H. Sandøy. Language culture in Norway: a tradition of questioning standard language norms // Standard Languages and Language Standards in a Changing Europe. — Oslo, 2011; В. Берков. История норвежского языка, с. 95–99; K. Hanto, op. cit., p. 138–139, 144.
  14. ^ G. Bucken-Knapp, op. cit., p. 105; G. Puzey, op. cit., p. 270.
  15. ^ E. Haugen, op. cit., p. 255; G. Puzey, op. cit., p. 231; https://en.wikipedia.org/wiki/Norwegian_language_conflict.
  16. ^ E. Haugen, op. cit., p. 99, 161 and passim; М. Стеблин-Каменский, указ. соч., с. 53; В. Берков. Новый этап…, с. 29; T. Bull, op. cit., p. 9; G. Puzey, op. cit., p. 244, 257 and passim.
  17. ^ В. Кулик, вказ. праця, с. 77.
  18. ^ E. Haugen, op. cit., p. 280; J. Lainio. Swedish and Scandinavian Languages // Encyclopedia of Linguistics. — NY–Oxon, 2005. — P. 1055.
  19. ^ E. Haugen, op. cit., p. 1; T. Bull, op. cit., p. 3.
  20. ^ A. Burgun. Le développement linguistique en Norvège depuis 1814. 2e partie. — Kristiania, 1921. — P. 210; М. Стеблин-Каменский. История скандинавских языков. — М.–Л., 1953. — С. 85; E. Haugen, op. cit., p. 45, 48, 111; G. Puzey, op. cit., p. 257; K. Hanto, op. cit., p. 140.
  21. ^ М. Стеблин-Каменский. Возможно ли планирование языкового развития?‥, с. 49; E. Haugen, op. cit., p. 122, 148, 280, 293; G. Bucken-Knapp, op. cit., p. 46; N. Berdichevsky, op. cit., p. 55, 57.
  22. ^ G. Puzey, op. cit., p. 201; В. Берков. История норвежского языка, с. 71; https://en.wikipedia.org/wiki/Constitution_of_Norway#Language. З-посеред чинних, лише конституція США старша за норвезьку.
  23. ^ A. Burgun, op. cit., 2e partie, p. 209; E. Haugen, op. cit., p. 1–2; G. Bucken-Knapp, op. cit., p. 64; G. Puzey, op. cit., p. 213–215.
  24. ^ A. Burgun, op. cit., 1re partie, p. 44; E. Haugen, op. cit., p. 285; G. Bucken-Knapp, op. cit., p. 25, 37, 43; В. Берков, История норвежского языка, с. 65; T. Bull, op. cit., p. 5.
  25. ^ A. Burgun, op. cit., 2e partie, p. 144 et passim; E. Haugen, op. cit., p. 1 and passim; G. Bucken-Knapp, op. cit., p. 12, 19, 47; G. Puzey, op. cit., p. 215 and passim; T. Bull, op. cit., p. 14–15.
  26. ^ E. Haugen, op. cit., p. 170, 256; G. Puzey, op. cit., p. 258, 284; В. Берков. История норвежского языка, с. 95.
  27. ^ K. Hanto, op. cit., p. 145–146; T. Bull, op. cit. Про «одну мову, яких дві» див. с. 16.
  28. ^ N. Berdichevsky, op. cit., p. 62; G. Puzey, op. cit., p. 281–283.
  29. ^ E. Haugen, op. cit., p. 218.
  30. ^ E. Haugen, op. cit., p. 83, 233; В. Берков, История норвежского языка, с. 92.
  31. ^ A. Burgun, op. cit., 1re partie, p. 163; E. Haugen, op. cit., p. 40–41, 282; М. Стеблин-Каменский. Возможно ли планирование языкового развития?, с. 51.
  32. ^ A. Burgun, op. cit., 2e partie, p. 75, 95–96; В. Берков, Новый этап…, с. 26; F. Liégaux Heide et T. Holta Heide, op. cit., p. 149, 249.
  33. ^ E. Haugen, op. cit., p. 108–110. 
  34. ^ В. Берков, История норвежского языка, с. 60.
  35. ^ E. Haugen, op. cit., p. 83, 124, 161, 215, 267; В. Берков, История норвежского языка, с. 89.
  36. ^ A. Burgun, op. cit., 1re partie, p. 6–7, 48; G. Puzey, op. cit., p. 196–197; В. Берков, История норвежского языка, с. 61–62. Бюрґен, на відміну від П’юзі, не меншу вагу надає зникненню місцевих аристократії та буржуазії.
  37. ^ T. Bull, op. cit., p. 3.
  38. ^ М. Стеблин-Каменский. История скандинавских языков, с. 75; В. Берков, История норвежского языка, с. 65.
  39. ^ L. S. Vikør. Northern Europe: Languages as Prime Markers of Ethnic and National Identity // Language and Nationalism in Europe. — NY, 2002. — P. 112; В. Берков, История норвежского языка, с. 61–62, 64.
  40. ^ A. Burgun, op. cit., 1re partie, p. 8; A. Brun. Recherches historiques sur l’introduction du français dans les provinces du Midi. — Paris, 1923. — P. 160, 344, 382–383; М. Стеблин-Каменский. История скандинавских языков, с. 74; E. Haugen, op. cit., p. 30.
  41. ^ A. Burgun, op. cit., 1re partie, p. 44–45; В. Берков, История норвежского языка, с. 69–70.
  42. ^ A. Burgun, op. cit., 1re partie, p. 45; E. Haugen, op. cit., p. 29–30, 33, 124; L. S. Vikør, op. cit., p. 112; G. Bucken-Knapp, op. cit., p. 44; N. Berdichevsky, op. cit., p. 56; G. Puzey, op. cit., p. 197; В. Берков, История норвежского языка, с. 61–62, 64–65.
  43. ^ В. Берков, История норвежского языка, с. 62.
  44. ^ A. Burgun, op. cit., 1re partie, p. 19, 51–53; М. Стеблин-Каменский. История скандинавских языков, с. 53, 61; E. Haugen, op. cit., p. 250–251; G. Puzey, op. cit., p. 197; В. Берков, История норвежского языка, с. 63. Бєрков наводить приклад речення, яке цілком складається з нижньонімецьких запозичень, за винятком двох сполучників і дієслова «бути».
  45. ^ E. Haugen, op. cit., p. 29.
  46. ^ A. Burgun, op. cit., 1re partie, p. 49, 50–51, 91; P. Burke. Languages and Communities in Early Modern Europe. — NY, 2004. — P. 39; В. Берков, История норвежского языка, с. 68–69.
  47. ^ A. Burgun, op. cit., 1re partie, p. 12, 38–40, 43–48; М. Стеблин-Каменский. История скандинавских языков, с. 75; E. Haugen, op. cit., p. 31, 283, 290; В. Берков, История норвежского языка, с. 65.
  48. ^ A. Burgun, op. cit., 1re partie, p. 46–47, 89, 2e partie, p. 2 et passim; М. Стеблин-Каменский. История скандинавских языков, с. 80; В. Берков, История норвежского языка, с. 71.
  49. ^ A. Burgun, op. cit., 1re partie, p. 29–31, 48; М. Стеблин-Каменский. История скандинавских языков, с. 148–149; E. Haugen, op. cit., p. 31–32, 52.
  50. ^ A. Burgun, op. cit., 1re partie, p. 34, 2e partie, p. 148; E. Haugen, op. cit., p. 29, 45; В. Берков, История норвежского языка, с. 71; K. Hanto, op. cit., p. 140–141; https://en.wikipedia.org/wiki/Constitution_of_Norway#Language; https://no.wikipedia.org/wiki/Novembergrunnloven.
  51. ^ G. Puzey, op. cit., p. 201.
  52. ^ М. Стеблин-Каменский. История скандинавских языков, с. 76–77; В. Берков, История норвежского языка, с. 71.
  53. ^ G. Puzey, op. cit., p. 202.
  54. ^ E. Haugen, op. cit., p. 36–37.
  55. ^ A. Burgun, op. cit., 2e partie, p. 97; E. Haugen, op. cit., p. 283–284; G. Bucken-Knapp, op. cit., p. 37.
  56. ^ G. Puzey, op. cit., p. 260.
  57. ^ М. Стеблин-Каменский. История скандинавских языков, с. 78; E. Haugen, op. cit., p. 49.
  58. ^ A. Burgun, op. cit., 1re partie, p. 163; E. Haugen, op. cit., p. 32–33, 40–41; G. Puzey, op. cit., p. 227.
  59. ^ A. Burgun, op. cit., 2e partie, p. 92–96; М. Стеблин-Каменский. История скандинавских языков, с. 81.
  60. ^ C. Collin. Bjørnstjerne Bjørnson: hans barndom og ungdom. Anden del. — Kristiania: Aschenhoug, 1907. — S. 450–451; A. Burgun, op. cit., 2e partie, p. 75; В. Берков, История норвежского языка, с. 82. (Бєрков помилково називає газету норвезькою.)
  61. ^ A. Burgun, op. cit., 2e partie, p. 148; E. Haugen, op. cit., p. 38; G. Bucken-Knapp, op. cit., p. 36–37, 47.
  62. ^ М. Стеблин-Каменский. История скандинавских языков, с. 85; E. Haugen, op. cit., p. 38; G. Bucken-Knapp, op. cit., p. 46.
  63. ^ E. Haugen, op. cit., p. 112, 193; М. Стеблин-Каменский. Возможно ли планирование языкового развития?‥, с. 48; В. Берков, История норвежского языка, с. 84 и далее, 92. (У Бєркова плутанина щодо вжитку слова «ріксмол» як офіційної назви дано-норвезької між 1929 і 1938 роками.)
  64. ^ Це порівняння не лише спадало на думку дослідникам, а навіть потрапило до назви наукової праці: B.N. Nybø. Eit Nynorsk “gaeltacht” på Vestlandet? Irsk og Nynorsk i eit Språkdødperspektiv. — Volda, 2007.
  65. ^ E. Haugen, op. cit., p. 41; G. Puzey, op. cit., p. 291.
  66. ^ A. Burgun, op. cit., 2e partie, p. 32, 96, 150; М. Стеблин-Каменский. История скандинавских языков, с. 81; E. Haugen, op. cit., p. 50.
  67. ^ E. Haugen, op. cit., p. 118, 154, 282; В. Берков, Новый этап…, с. 22; G. Puzey, op. cit., p. 210; T. Bull, op. cit., p. 7–10.
  68. ^ На «дякую» більшість і зараз відповідає takk i like måte («дякую так само»), вимовляючи k і t між голосними дзвінко, по-данському. Див.: В. Берков, История норвежского языка, с. 87; https://ordbokene.no/bm/search?q=m%C3%A5te&scope=ei.
  69. ^ A. Burgun, op. cit., 2e partie, p. 95 et passim.
  70. ^ G. Bucken-Knapp, op. cit., p. 54–55; G. Puzey, op. cit., p. 217, 258–259, 277–278. Люди, які вважають, що новонорвезька має стати єдиною літературною мовою країни, досі є, але їх обмаль. Див.: В. Берков, История норвежского языка, с. 85–86.
  71. ^ A. Burgun, op. cit., 2e partie, p. 167.
  72. ^ Жонглювання артиклями виглядає подекуди дивно. Ті ж люди, які скажуть bikkja («сука») і bøtta («цебер») з означеним артиклем жіночого роду, оберуть артикль чоловічого роду для kvinnen («дама») і prinsessen. Вибір між норвезькою або данською морфологією відповідає низькому й високому регістрам. Див.: E. Haugen, op. cit., p. 124; В. Берков, Новый этап…, с. 26; его же, История норвежского языка, с. 100; F. Liégaux Heide et T. Holta Heide, op. cit., p. 249.
  73. ^ E. Haugen, op. cit., p. 89.
  74. ^ E. Haugen, op. cit., p. 62–63; T. Bull, op. cit., p. 7.
  75. ^ E. Haugen, op. cit., p. 209–210, 241; G. Puzey, op. cit., p. 245, 275, 283; В. Берков, История норвежского языка, с. 93; T. Bull, op. cit., p. 11.
  76. ^ E. Haugen, op. cit., p. 103–104; G. Bucken-Knapp, op. cit., p. 19 and passim. Остання праця присвячена насамперед групам активістів.
  77. ^ E. Haugen, op. cit., p. 168–169, 291; В. Берков, История норвежского языка, с. 96.
  78. ^ G. Bucken-Knapp, op. cit., p. 40–41, 47, 55–63.
  79. ^ E. Haugen, op. cit., p. 45.
  80. ^ A. Burgun, op. cit., 2e partie, p. 143; В. Берков, История норвежского языка, с. 91–92.
  81. ^ A. Brun, op. cit., p. 149, 424–425; А. Миллер. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.) — СПб., 2000. — С. 141–152.
  82. ^ A. Burgun, op. cit., 2e partie, p. 164, 181; М. Стеблин-Каменский. История скандинавских языков, с. 86; E. Haugen, op. cit., p. 39; T. Bull, op. cit., p. 6.
  83. ^ A. Burgun, op. cit., 2e partie, p. 164, 179, 187–188; E. Haugen, op. cit., p. 39, 99, 101.
  84. ^ E. Haugen, op. cit., p. 157, 227, 230–233; G. Puzey, op. cit., p. 241–243.
  85. ^ E. Haugen, op. cit., p. 269, 287; G. Puzey, op. cit., p. 272 and passim; В. Берков, История норвежского языка, с. 102–104; T. Bull, op. cit., p. 3.
  86. ^ E. Haugen, op. cit., p. 194; A. Kelemen. Das Verhältnis zwischen den zwei norwegischen Sprachvarianten, Bokmål und Nynorsk, heutzutage // Acta Universitatis Sapientiae. Philologica: Scientific Journal of Sapientia Hungarian University of Transylvania. — Vol. 12. — No 3. — 2020. — P. 190.
  87. ^ В. Берков, История норвежского языка, с. 95; K. Hanto, op. cit., p. 139.
  88. ^ E. Haugen, op. cit., p. 39.
  89. ^ A. Burgun, op. cit., 2e partie, p. 186; G. Puzey, op. cit., p. 221–222, 282; В. Берков, История норвежского языка, с. 96; K. Hanto, op. cit., p. 139.

Become a Patron!

Автор: Сергій Лунін.

Щось більше, ніж рецензія на: В. Кулик. Мовна політика в багатомовних країнах. Закордонний досвід та його придатність для України. — К.: Дух і Літера, 2021.

Обкладинка: «Зведення Вавилонської вежі», Пітер Брейгель Старший.

Share