Осягнути «Неосяжне» спробували цими днями в Мистецькому Арсеналі. По-крафтовому модно відкрилась ретроспективна виставка Марії Приймаченко. Було багато людей, поціновувачі, Марія Приймаченко, шуби й скрипковий квартет. Лише на лабутенах нікого не було, навіть Катя Осадча прийшла без оспіваної червоної підошви. Та повернімося до виставки.
Коментування. Багато зайвого, важкого й кучерявого коментування робіт Приймаченко. Всюди – солодке й приємне мереживо слів. Потоки лестощів про «видатну майстриню, яку визнав увесь світ», хмільні меди розповідей про її життя… Все блимає штампами про «народне обдарування», «просту дівчину з села», «сюрреалістичні образи й світи». Але щоб дати наїву Приймаченко «всю красу» політичного прочитання?! На виставці ми дізнаємось і про те, що Марія глибоко переймалася «проблемами мирного атому», і про те, що вона безстрашно критикувала політику Хрущова, зображуючи на своїх картинах кукурудзу. І взагалі, вона протистояла всьому тоталітарному й радянському! Певне, саме тому вона й зобразила Ілліча на одній із тарілок, представлених на виставці.
Марія Приймаченко, яку подають глядачеві на блюдечку «історичного контексту» під соусом із протистояння тоталітарному радянському режиму – це фейл. Коли дивишся на слоника в картузі чи на якусь пістряву пташечку, то не хочеш, щоб хтось тобі пояснював, що це значить. А якщо нічого не значить? Просто собі слоник у картузі чи пташечки. І більше нічого. Прості малюнки простої жінки з простого українського села з-під Києва. Вся ця виставка з її відео-артом, красиво нарум’яненими жінками, стильною продуманою експозицією видаються зайвими.
Ходиш по експозиції, роздивляєшся картини, глечики, людей, часом читаєш тексти, і можеш не помітити величезного супровідного матеріалу з датами. Спершу може видатися, що це просто хронологія життя Марії Приймаченко. Але не все так просто. Якщо уважніше подивитися на ці дати, то розумієш, що це не просто про життя Приймаченко, це – «Приймаченко і її доба». І перша дата в довгому списку насиченого ХХ ст. (власне, «її доби») – 1 січня, день народження Степана Бандери. Далі – про викрадення «Мони Лізи» з Лувру, про Карибську кризу, про смерть принцеси Діани. І вуаля – світовий контекст готовий! Бунтарка-художниця з народу, яка люто протистояла в своїх роботах «гнилому совку», готова до виходу в люди.
А в люди вона радо вийде як сувенірна продукція, яку можна купити тут-таки на сувенірній мистецько-арсенальскій розкладці. Яскраві дивні тварини, квіти й орнаменти гарно виглядають на магнітиках, блокнотиках і як принти на футболках. Образи Приймаченко – приємні й ідеально споживчі. Багато хто хотів би прикрасити свій холодильник шматочком духовності.
Мені дедалі частіше здається, що коли вже мистецтво хоче говорити, то йому варто взагалі відмовитися від коментаря. Як би це не було для нього травматично. Травматично тому, що сприйняття мистецтва нині невіддільне від тексту. Ну що ж, від травми народжуються суб’єкти.
Хай мистецтво шматує і ґвалтує саме себе, але не коментує, хай не говорить інакше як образами. Хай куратори й кураторські тексти летять у папку «кошик» на робочому столі. Хай текст не захищає художника, хай він (художник, якщо вже його воля так називатися) буде голим і босим перед глядачем, готовим до того, що його розтопчуть без норкової шапки коментатора. Хай він говорить своєю мовою, мовою таланту й мовою художнього образу. Нехай ці вбогі помпезні коментарі не налітають, як кібці, на Приймаченко. Бо біда!
Будь-який текст-коментар нині – це політичний дизайн. І це те, що споріднює нинішнє українське мистецтво з усім мистецтвом до Великої французької революції. Бо все, що до неї – це був дизайн. А Французька революція винайшла мистецтво як таке, що надається до представлення в рамках інституції.
Естетизація в дизайні виключає політичне в принципі. Її завдання – робити більш привабливим те, на що вона працює. Політичним, і то концентровано політичним (те, що бачимо на «Неосяжній» Приймаченко), є коментар. А в такій інституції, як Мистецький Арсенал, коментар явно працює на сильних світу цього.
Головними на виставці Приймаченко є не роботи самої Приймаченко. Головний – коментар, він виконує роль сірого кардинала, але саме він править балом. А роботи Приймаченко – лиш виправдання наявності цього коментаря. Це його прикриття.
На виставці Приймаченко коментар – головний експонат!