Націоналізм у постгегемоністську добу

Річард Лахман

Опубліковано в: Спільне, №10, 2016: Війна і націоналізм

Яке майбутнє чекає націоналізм у світі, що може незабаром залишитися без гегемона вперше за останні п’ятсот років? Чи відступить націоналізм і чи стане він значною мірою символічним явищем, у міру того як держави та їхні громадяни будуть змушені коритися вимогам світових ринків? Чи світ, у якому діє безліч центрів сили, посилить державні еліти та класи, організовані за національною ознакою?

Відповіді на ці питання залежать від нашого розуміння взаємозв’язку між націоналізмом і державною владою. Націоналізм є витвором держав, який також здатен стати основою для протидії та врівноваження інтересів державних посадових осіб і політичних курсів, які вони провадять. Тому націоналізм – це не одна-єдина ідеологія, яку можна пояснити з точки зору логіки капіталізму, «світової культури» (Meyer, 1997) або утворення держави. Замість цього класи й еліти формулюють і намагаються реалізувати націоналістичні проекти, які конкурують між собою й почасти збігаються, які змінюються з плином часу і в залежності від політій, що посідають різні позиції в світовій капіталістичній системі ¹.

Націоналістичні проекти надавали сили та можливості – або їх обмежували – тією мірою, якою вони спрямовували бажання й можливості своїх прихильників. Деякі націоналістичні рухи протягом останніх двох століть розробляли передові проекти, що прагнули протидіяти капіталізму, імперіалізму й іншим фундаментальним основам нерівності. Щойно ми зможемо визначити, коли й чому деякі з цих проектів бували ефективними, ми зможемо краще визначити й умови, за яких націоналізм може посилитися або послабитися в багатополярному світі, що нині формується. Ми також отримаємо основу для аналізу того, як екологічна катастрофа й капіталістична криза можуть вплинути на націоналізм у майбутньому.

Що постало першим, нація чи держава?

Націоналізм – ідея, що породжує різні проекти. Ерік Гобсбаум, спираючись на Геллнера, дає найкраще визначення цієї ідеї як «принципу, котрий проголошує, що політична та національна одиниця мусять збігатися [і], що політичний обов’язок … перед державою, яка охоплює й представляє … націю, перевищує всі інші громадські зобов’язання, а в крайніх випадках (наприклад, за війни) і всі інші зобов’язання будь-якого роду (Хобсбаум 1998: 18-19).

Гобсбаум і практично кожен дослідник цього предмету погоджуються, що націоналізм засновано на помилковому твердженні про націю як прадавнє й невмируще утворення. Насправді ж нації є винаходами націоналістів. Девід Белл пише:

«Націоналізм – це політична програма, що має на меті не просто прославляти, захищати чи зміцнювати націю, а й активно її будувати, надаючи її людській сировині принципово нової форми. Ще задовго до нинішньої моди … трактувати всі соціальні та культурні явища як конструкти націоналісти цілком свідомо розглядали свої нації саме таким чином. … У націоналізмі є щось невідворотно парадоксальне в цьому плані. Він висуває політичні вимоги, що приймають існування нації як цілком само собою зрозуміле, але пропонує програми, які розглядають націю як щось іще не добудоване» (Bell 2001: 3-5).

То які групи населення і які території належать до нації? Чи вже наявні національні групи формують держави та створюють політичну одиницю, що відповідає стародавнім територіям, на які вони претендували, а чи ж самі можновладці вирощують націоналізм із метою виховати лояльність до своїх держав? Інакше кажучи, чи було спочатку винайдено націю – а чи виникнення нації є наслідком утворення держав? Іммануїл Валлерстайн дає чітку й однозначну відповідь на ці питання, спираючись на безліч історичних свідчень: «майже в кожному випадку державність передує нації, а не навпаки, незважаючи на широко розповсюджений міф, що стверджує протилежне. … Націоналістичні рухи … виникли в уже створених адміністративних кордонах (Валлерстайн 2004: 96)».

На найбільш фундаментальному рівні – території, що їх націоналісти розглядають як належні їхнім націям, майже завжди збігаються з кордонами вже наявних королівств або колоній, або ж вони були меншими політіями, які націоналісти прагнули об’єднати в рамках єдиної національної держави (наприклад, успішно у випадку з Італією, почасти успішно для німців, і досі безуспішно у випадку пан-арабської держави). Навіть зусилля, спрямовані на розвал уже визнаних держав, майже завжди збігаються з наявними адміністративними кордонами.

Бенедикт Андерсон (2001) стверджує, що нації є «уявленими спільнотами», поєднаними загальною писемною мовою. Андерсон вважає, що національні мови породжено за допомогою «друкарського капіталізму». Проте мови, що їх комерційні друкарні обирали для видавництва, були «адміністративними місцевими діалектами», котрими королі та їхні посадові особи вже звикли спілкуватися з місцевими елітами, що не володіли латинською мовою, або ж, у наступних століттях, це були європейські мови, які колоніальні адміністратори використовували для спілкування з місцевими мешканцями, залученими до колоніальних режимів ². Сфера поширення цих писемних мов визначалася межами королівств або колоній. Більшість підданих насправді були неписьменними, тож так і не зазнали впливу друкарського капіталізму та писемних діалектів у процесі того, як європейські держави зміцнювали свої кордони й розширювали можливості привласнювати ресурси своїх підданих у сімнадцятому та вісімнадцятому століттях, а також підкорених народів протягом сучасної колоніальної епохи. Тільки в дев’ятнадцятому столітті великі маси громадян справді стають частиною уявлених спільнот, пов’язаних між собою спільною мовою та животрепетними новинами, якими вони ділилися в газетах, періодичними виданнями та романами. Держави не були пасивними спостерігачами цього процесу. Держави радше виробляли й надавали більшу частину новин, що заполонили продукти друкарського капіталізму, а також відібраних «національних літератур», які вони наказували викладати в школах. Перш за все держави використовували школи, щоб зробити громадян здатними грамотно послуговуватися своїми національними мовами, ставлячи інші діалекти на межу зникнення.

Піддані ставали громадянами й починали повністю ідентифікувати себе як членів національних держав головним чином через військову службу. Для більшості європейців перше значуще спілкування з урядовими чиновниками за межами своєї місцевості відбувалося, коли їх забирали на військову службу. На додаток до вивчання військової справи, рекрути й новобранці навчалися національної мови, яка стала робочою мовою збройних сил, а також часто отримували уроки громадянської освіти й історії держави, якій вони служили.
Загальна військова повинність, як і націоналізм, є недавнім явищем у історії людства. До кінця вісімнадцятого століття збройні формування складалися з платних найманців (багато з них протягом своєї кар’єри воювали в складі різних армій), солдатів, котрі були віддані певним аристократам і вважали, що б’ються за свого покровителя, а не за державу, та ополченців, які не хотіли полишати рідні місця й ставали на їх захист. Завдяки військовій повинності держави вперше змогли, призиваючи на військову службу озброєних людей, подолати обмеженість своїх фінансових можливостей – і водночас обійтися без опори на місцеві еліти. Це радикальне нововведення, що мало такий дестабілізаційний вплив на чинну владу та привілеї еліт, стало вперше можливим тільки в революційних політіях, починаючи зі Сполучених Штатів і Франції, де старі еліти були фатально ослаблені й революційні лідери, котрі самі перебували в смертельній небезпеці через контрреволюціонерів, розглядали призов як найпотужніший засіб викликати лояльність, даючи масам зацікавленість у виживанні держави, роблячи їх громадянами з індивідуальними та єдиними політичними правами, а також військовим обов’язком.

Служба в національній армії зводить разом людей із різних місць держави, створюючи інтенсивні почуття належності до колективу, «глибокого й солідарного братерства», про яке пише Андерсон (Андерсон 2001: 24), що виходить далеко за межі родинних, професійних груп, релігійних громад та місцевих спільнот, котрі були межами майже всіх людських почуттів солідарності аж до американської та французької революцій.
«Призов громадян на військову службу … допоміг консолідувати режим, здатний до політичної мобілізації мас …, роблячи всіх громадян формально рівними …, інтегруючи їх та їхній стан у єдину політію …, політизуючи їх та їхні відносини – між собою та щодо держави» (Kestnbaum 2002: 131).

Націоналізм і громадянські права

Хоча держави передували націоналізму, ініціювали й формували його, само по собі це не пояснює траєкторії та політичного впливу націоналізму протягом останніх двох століть і не передбачає його майбутню силу та вплив. Єдині дві статті в «Review», бодай трохи присвячені темі націоналізму, відхиляються від суті справи, коли представляють його як різновид хибної свідомості, розроблений на виправдання претензій держави щодо географічного простору (Wallerstein 2007) або як ірраціональну реакцію на «нездатність національних лідерів “виконати свої передвиборні обіцянки” у взаємозалежній глобальній системі» (Wagar [цитуючи Barnet і Cavanagh 1993] 1996: 331-32). На думку Уоррена Уагара, нездатність національних держав здійснити або реформи, або соціалізм, що, як він вважає, буде поглиблюватися в умовах прийдешньої екологічної катастрофи, може призвести не до відмови від націоналізму, а радше до його інтенсифікації в менших масштабах у міру того, як нинішнім національним державам «кидають виклик з боку сепаратистських меншин у рамках національної політії, що призводить до своєрідної “ліванізації” держави» (Wagar [цитуючи Hobsbawm 1992] 1996: 331).

Уагар виходить із припущення, що народна підтримка націоналізму неминуче закінчиться розчаруванням, навіть якщо вона зберігає ідеологічну функціональність для правителів у відволіканні народного гніву або, як стверджує Валлерстайн (Валлерстайн 2004), для держав ядра, що хочуть виправдати свої привілеї, і для периферійних держав, що прагнуть покращити своє становище в світовій системі. Валлерстайн і Уагар концентрують увагу на мотивах або функціональності націоналізму для правителів, але їхній аналіз не допомагає нам зрозуміти, чому націоналізм став панівною ідеологією дев’ятнадцятого і двадцятого століть, а крім того залишає непоясненим, навіть коли вони на цьому наполягають, тривале прагнення субнаціональних груп домагатися створення своїх власних національних держав.

Націоналізм не просто обдурює маси й розширює привілеї та можливості правителів держави, які спочатку виробили його. Скоріше еліти, класи та громадянські спільноти, сформовані та мобілізовані заради національних проектів, стали повноправними акторами й отримали здатність переробити значення та цілі націоналізму, іноді прогресивним чином. Інакше кажучи, у перебігу того, як класи й інші актори організовувалися в межах національних держав, вони ставали зацікавленими в збереженні цих держав і в подальшому розвитку спрямованих певним чином націоналістичних проектів цих держав.
Запровадження масового призову на військову службу запустило дію складних рушійних сил і всередині держав, і в міждержавних відносинах. Армії, які складалися з призовників, трансформували відносини між солдатами та державами. Найманці, за визначенням, не мали ані лояльності, ані зацікавленості в майбутньому тих політій, за які вони билися. Аристократи та їхні васали дотримувалися кодексу честі й були включені в ланцюги зобов’язань, котрі визначали, як і за кого вони воювали. Вони вважали себе воїнами монархів і / або великих вельмож, перед яким мали моральний борг особистих зобов’язань. Таким чином, вони мали зобов’язання перед конкретними титулованими особами, а не державами чи націями в цілому, і, звичайно, не перед підданими певного політичного утворення.

Солдати, покликані на військову службу, та дедалі професійніші офіцери, котрі ними командували, були позбавлені таких вузьких зобов’язань перед правителями. Насправді наявність у правителів можливості набирати маси призовників і доступ військовослужбовців строкової служби до зброї, наданої державою, назавжди знищив аристократичний характер відносин військової служби (Mann 1993: 419-26; Finer 1975; Bell 2007). Це зробило державу залежною від лояльності своїх підданих, або принаймні від лояльності покликаних на військову службу, а не вузького корпусу озброєних аристократів.

Загальну військову повинність було створено революційними урядами Сполучених Штатів і Франції, і це був відчайдушний крок, що мав запобігти поразці та знищенню нових режимів. Запровадження загальної військової повинності дозволило арміям відновлюватися навіть після того, як вони зазнавали масових втрат, уможливлюючи стратегію тотальної війни, яку вперше запровадив Наполеон (Bell 2007). Наполеон перемагав держави, які до того часу практикували старі форми ведення бойових дій, покладалися на аристократів і найманців. Протягом дев’ятнадцятого століття більшість інших європейських держав, починаючи з Пруссії в 1814 році, відмовилися від аристократичного способу ведення війни та запровадили масовий призов (Knox 2001), як це зробили Конфедерація та Сполучені Штати під час громадянської війни і Японія в 1872 році, закладаючи фундамент своєї імперської експансії в двадцятому столітті (Jansen 2000). Британія була останньою великою державою, яка запровадила загальну військову повинність – вона зробила це тільки в 1916 році. Раніше Великобританія користалася перевагами свого багатства й намагалася заохотити платнею масу збіднілих пролетарів до служби в армії – практика, до якої Сполучені Штати вдалися після війни у В’єтнамі. У двадцятому столітті практично кожна держава запровадила масовий призов.

Старі європейські режими здійснювали реформи повільно й нерівномірно, оскільки інститут загальної військової повинності та професіоналізація офіцерського корпусу руйнували аристократичні привілеї. Таким чином, військова реформа була боротьбою між старим панівним класом із його здатністю захищати свій контроль, а часто-густо й право власності, над військовими посадами – та реформістських державних еліт, які спочатку були набагато слабші, аніж ті, хто відстоювали ретроградні інтереси, яким вони кидали виклик. Реформатори досягли успіху, наскільки це було можливо, з двох причин. По-перше, поразка чи загроза поразки примусили деяких аристократів усвідомити необхідність проведення реформ. Це справді так, тому що, починаючи з Наполеона, поразка означала не тільки втрату частини території та колоній, але й, в умовах іноземної окупації, знищення старого режиму і втрату всіх аристократичних привілеїв. По-друге, і це було набагато важливішим, завдяки загальній військовій повинності реформатори отримали доступ до альтернативних військових і політичних ресурсів. Закликаючи на військову службу чоловіків і просуваючи офіцерів із низів, реформатори створювали нових союзників, які кидали виклик аристократичному опору військовій реформі в Європі, урівноважували або долали його.

Держави купували лояльність своїх покликаних на військову службу солдатів, або ж солдати та їхні сім’ї змушували держави платити за цю службу після воєн –наданням соціальних гарантій та громадянських прав. Соціальні блага, такі як пенсії, охорона здоров’я та інші види соціальних гарантій, що в більшості держав надавалися спочатку державним службовцям, котрі самі мали особливу лояльність до держави та важелі впливу на неї, розширювалися під час і після війни, часто насамперед на ветеранів, перш ніж стати доступними для інших верств населення. Під час і після двох світових воєн цивільні робітники, особливо ті, котрі працювали на заводах, що виробляли зброю, вимагали й домагалися прав на створення профспілок і страйки, а також «широких демократичних прав» (Silver 2003: 174) ³.

Наприкінці обох світових воєн світом прокотилися хвилі демократизації (Markoff 1996). Вони несли з собою розширення громадянських свобод і виборчих прав виключених класів і етнічних та расових груп, жінок і молоді, а також розширення прав тих, хто вже були повноправними громадянами. Колоніальні піддані ставали громадянами своїх власних держав. Багато з тих, хто вимагали прав, і, звичайно, всі антиколоніальні рухи, робили це використовуючи мову й логіку націоналізму.

Привабливість і вартість того, що держави пропонували своїм громадянам, чи того, що громадяни вимагали від держав, і, отже, прихильність до націоналізму ще більше зросли в дев’ятнадцятому і двадцятому століттях унаслідок послаблення альтернативних основ солідарності. Як армії, побудовані на основі масового призову, зруйнували аристократичні військові зв’язки, так само, стверджує Чарльз Тіллі (Tilly 2005), «мережі довіри», засновані на спорідненості, релігії або належності до місцевих громад, слабшають і втрачають ефективність у міру того, як їхні члени вилучаються з селянських громад пролетаризацією. Пролетарі стикаються з ризиками, що їм старі мережі нездатні запобігти, і потреби величезної кількості безземельних мігрантів не могли бути задоволені локальними мережами довіри. Це послужило основою для процесу врегулювання суперечностей між державою та її підданими. Тіллі розглядає цей процес як практичну договірну угоду: держави, маючи потребу в грошах і людських ресурсах для війни, щоб отримати згоду підданих на оподаткування та запровадження загальної військової повинності, пропонують ще масштабніші стимули, серед яких найголовнішими є соціальні гарантії й політичні права, зокрема демократичне виборче право. Громадяни, маючи потребу в захисті, якого вони більше не можуть отримати від мереж довіри, приймають угоду, запропоновану їм державами, а згодом мобілізуються для поліпшення умов свого громадянства.

Це була угода, якої навіть реакційні й репресивні держави мусили дотримуватися. Гоц Алі (Aly 2005) визначає шляхи надання нацистським режимом німецьким громадянам, із яких набирали державних службовців і солдатів (хоча й тільки тим, яких режим вважав расово чистими), соціальних благ і підтримки доходів, так само значних, як і ті, що їх пропонували соціалістичні й ліберальні уряди, з якими він перебував у стані війни. Йохен Хеллбек (2006) і Стівен Коткін (1995) описують ідеалізм, не менш націоналістичний, ніж соціалістичний, що живив підтримку радянського уряду за Сталіна. Уагар викриває радянський поворот до націоналізму під гаслом «соціалізму в одній державі», що його він розглядає як несумісний зі справжнім соціалізмом (Wagar 1996). Якщо його виміряти стандартами реального соціалізму, націоналізм може виглядати як ненастояний чай, але для справжніх, живих пролетарів у Європі дев’ятнадцятого століття й у більшості країн світу двадцятого століття єдиний реальний шлях досягнення виборчих і громадянських прав, соціальних гарантій, та й узагалі права й здатності організовуватися як робітники за допомогою профспілок або партій, пролягав через їхнє громадянство в націях. З цієї причини ми маємо дослідити, як еліти, класи й громадяни створювали та привласнювали націоналізм, а також вели боротьбу навколо нього.

Чотири аспекти динаміки націоналізму

Націоналізм має свої витоки у війні й, як ми зазначили в попередньому розділі, спочатку стосувався обов’язку громадян захищати певним чином обмежену територію країни від нападу ззовні або іноземного панування. Проте націоналізм швидко набув також економічних і культурних елементів. Таким чином, протягом останніх двохсот років націоналізм формувався складною динамікою, що включала в себе чотири компоненти. Типологія чотирьох форм влади Майкла Манна дозволяє виділити чотири типи націоналістичних проектів: політичний, військовий, економічний і культурний (Mann 1986). Ми вже окреслили перші два. Політичний націоналізм є проектом об’єднання всіх народів і територій нації в рамках єдиної політичної одиниці. Військовий націоналізм стверджує, що всі громадяни певної нації повинні бути готові служити, битися й за необхідності померти, щоб зберегти політичну й територіальну цілісність національної держави. Економічний націоналізм має на меті збільшення багатства нації в абсолютному відношенні й особливо відносно інших націй. Культурний націоналізм намагається створити культуру, яка виражає заявлений унікальний характер нації, а також прищеплювати знання й належне сприйняття цієї культури громадянам країни.

Кожен із цих націоналістичних проектів надавав наснаги окремим акторам, котрі пов’язували з ними свої інтереси й організовувалися навколо них. Успіх кожного проекту визначався здатністю його прихильників і бенефіціарів утворювати союзи з прихильниками інших проектів або кооптувати їх. Інакше кажучи, успіх розвитку кожного з проектів у межах певної політії визначався не стільки обсягом ресурсів, які його прихильники могли залучити для вирішення задач, що стояли перед ними, скільки структурою відносин між елітами й класами в цій політії. Ці відносини, у свою чергу, частково визначаються місцем політії в світі. Саме тому деякі проекти досягали успіху в певні моменти історії, і саме тому деякі форми націоналізму сильніші в політіях ядра або периферії.

Хто є головними прихильниками й бенефіціарами кожного з проектів? Правителі та державні еліти просувають політичний націоналізм. Професійні військові, самі або в союзі з державною елітою, просувають військовий проект. Капіталісти або керівники державних підприємств виробляють економічний проект, а інтелектуали є головними винахідниками культурного націоналізму. Всі ці проекти значною мірою залежать від сприяння держави, і тому повинні бути сформульовані таким чином, щоб заручитися підтримкою державної еліти. З іншого боку, проект може досягти успіху, якщо його прихильники здатні витіснити старі державні еліти, найчастіше використовуючи рухи за незалежність або революції.

Військовий і політичний націоналізм тісно переплітаються між собою. Військовий аспект динаміки націоналізму, як ми зазначили в попередньому розділі, спрямовується державними елітами й зміцнює еліти, що прагнуть створювати, контролювати чи розширювати політію, яка не залежить від або не перебуває під контролем аристократів, місцевих правителів чи споріднених груп. Створення та зростання автономних збройних сил держави також наділяє призовний контингент та професійних солдатів, на яких державні еліти мусять покладатися, силою замінювати й долати спротив старих збройних сил, які існують за межами державного контролю. Ми бачили, що покликані на військову службу були здатні вимагати соціальних благ для себе, і часто для ширших груп громадян, у обмін на свою службу під час війни.

Національні армії часом ішли далі й прагнули контролювати або змінювати цивільні уряди, а не просто висувати вимоги до них. Озброєні люди феодальних, племінних або інших недержавних політій не влаштовували переворотів, оскільки вони одночасно були й правителями, і солдатами своїх зазвичай невеликих і фрагментованих політій. Усупереч цьому, призов на військову службу цивільних осіб мав зворотній ефект, дозволяючи військовим нав’язувати та впроваджувати чітке розмежування між цивільною та військовою сферами. Офіцери національних армій, починаючи з французьких «революційних і наполеонівських воєн, явно прагнули розірвати зв’язки своїх призовників із цивільним життям і вдихнути в них новий, військовий етос» (Bell 2007: 12). Солдатів навчали так, щоб вони ставали ефективнішими бійцями, але ці ж солдати згодом починали розглядати цивільних чиновників як корумпованих і слабких, і підкорялися наказам своїх командирів повстати проти цивільних урядів, що їх ці самі солдати, можливо, самі ж і обирали. Це дає підстави для паралелей, які французькі революціонери проводили між своїм новим режимом і стародавніми Римом та Грецією, і пояснює відродження римських військових переворотів у сучасному світі, починаючи з вісімнадцятого брюмера 1799 року Наполеона.

Відтоді армія почала втручатися в політику національних держав, частіше для того, щоб обмежувати, аніж сприяти інтересам робітничого класу. Проте є достатньо багато прикладів популізму військових, щоб нагадати: ми мусимо проводити конкретний аналіз політики національних збройних сил, а не сприймати її як даність. Єдині абсолютні принципи політики військових закорінено в основі їхньої легітимності – як захисників національної єдності та міжнародної могутності. Так, військові завжди виступають проти сепаратистських рухів і вимагають ресурсів для змагань у міждержавних конфліктах. Тільки поразка у зовнішніх війнах або успішна сецесія може підірвати ідеологічні претензії військових на захист і втілення національних інтересів. Поразки (такі, яких зазнали Центральні держави в Першій світовій війні, держави Осі під час Другої світової війни, США у В’єтнамі, аргентинці у війні за Мальвінські / Фолклендські острови, СРСР у Афганістані) часто супроводжувалися збільшенням цивільного контролю над збройними силами, скасуванням загальної військової повинності або масовими скороченнями військового бюджету. З іншого боку, позиції військових лідерів зміцнювалися в результаті перемог у війнах, і особливо у війнах за незалежність проти колоніального правління.

Військові перевороти найбільш вірогідні, коли керівники збройних сил ізольовані від інших еліт у своїй країні, а економічні або культурні проекти цих еліт слабко пов’язані з націоналістичними цілями військових. Так, Манн (Mann 2004) пояснює домінування антидемократичного націоналізму військових у Іспанії, на відміну від фашистського керівництва в інших європейських державах, де демократію було повалено в 1930-х роках, слабкістю іспанських капіталістів, регіональними розбіжностями між землевласниками, а також внутрішніми розбіжностями серед цивільних державних еліт у період монархії, а також під час правління наступних урядів. Тільки католицька церква залишалася в основному єдиною в Іспанії двадцятого столітті, і її культурний проект та релігійний характер іспанського націоналізму добре узгоджувалися з програмою Франко. Військові зберігали домінування протягом десятиліть правління Франко, тоді як капіталісти й поміщики «задовольнялися більше отриманням ренти від своєї власності, а також від державних посад і патронажу, ніж провадженням діяльності в дусі раціонального орієнтованого на прибуток капіталізму» (Mann 2004: 346). Іспанські збройні сили дуже відрізнялися від інших армій міжвоєнного часу, які залишалися в підпорядкуванні політичних еліт, як у Японії, де військовий імперіалізм залишався тісно пов’язаним із цивільними чиновниками й капіталістами, чиїм інтересам служили військові постачання та імперіалізм, або в фашистських і авторитарних країнах Європи й Латинської Америки, де встановлення контролю над державою здійснювали фашистські парамілітарні формування або військові лідери, котрі очолювали масові рухи (найбільш показовим є зразок Хуана Перона в Аргентині) або спиралися на зовнішню підтримку.

Від часів Другої світової війни значна частина переворотів відбувалася в країнах зі слабкими національними класами капіталістів або в країнах, які залежали від іншої держави, найчастіше від Сполучених Штатів. Автономія військових є критичним параметром для поясненні різниці в частоті переворотів у країнах, залежних від США та від СРСР. Військові в країнах радянського блоку були підпорядковані Комуністичній партії та інкорпоровані до неї, тоді як в американському блоці військові, як правило, були відділені від партій і класів своїх країн, що дозволяло їм стати актором, який діяв у своїх власних інтересах, а також у інтересах свого американського патрона, на що військові в радянському блоці не були здатні – тому виникала потреба у втручанні радянської армії задля усунення неспокійних реформістських урядів, і тому уряди сателітів швидко впали, як тільки Горбачов ясно дав зрозуміти, що радянська армія більше не буде цього робити.

Капіталісти не є пасивними спостерігачами відносин між цивільними та військовими державними акторами. Вони радше намагаються використовувати націоналістичний проект держави, щоб висунути власні претензії на урядові ресурси й авторитет. Вони роблять це, пов’язуючи себе та свої інтереси з державними й військовими елітами на інституціональному й ідеологічному рівнях. За капіталізму зв’язок між економічними й політичними / військовими силами стає невизначеним і мінливим, це робить економічний націоналізм проектом, що набуває різноманітних форм, мінливість і відносний успіх яких потребують пояснення.

Феодалізм та інші докапіталістичні суспільні формації характеризуються злиттям політичної та економічної влади, а це означає вузьку зосередженість інтересів правителів на привласненні людських і фінансових ресурсів для ведення війни й утримання себе та своїх васалів. Тільки з приходом капіталізму та зміцненням державної влади й кордонів, починаючи з шістнадцятого століття, правителі насправді вперше стали вважати, що розширення економіки власної політії могло б збільшити державні ресурси й абсолютно – і порівняно з ресурсами суперників. Успішна політика, що справді сприяла і відносному, і абсолютному економічному розвитку – інвестування в інфраструктуру та людський капітал, високі тарифи й / або державні субсидії, а також гарантовані закупівлі для кількох захищених галузей (Chang 2002), – скоріше приносила користь класу капіталістів, ніж утримувачам посад і концесій.

У дев’ятнадцятому і двадцятому століттях держави часто були неспроможними провадити економічну націоналістичну політику. Вона блокувалася існуванням та інституційною владою докапіталістичних класів і груп продажних чиновників, власників контрактів і монополістів, зацікавлених у слабкій державі, привілеям яких шкодила здатність держави сприяти загальному капіталістичному розвитку. Ці еліти часто підтримувались інтервенціями ззовні й використовували свою внутрішню політичну владу для того, щоб відкрити шлях іноземному втручанню. Моріс Цейтлін (Zeitlin 1984) показує, як чилійські землевласники й пов’язані з ними еліти в двох громадянських війнах дев’ятнадцятого століття були здатні блокувати зусилля державної еліти, спрямовані на реалізацію програм економічного націоналізму, що могли б сприяти розвитку незалежного вітчизняного гірничодобувного сектора і створити достатній попит, аби стимулювати виробничий сектор. Залежність Чилі було створено іспанським колоніалізмом, і підтримував її колоніалізм британський, а потім і американський неоколоніалізм. Ті чи інші великі держави блокували розвиток у більшій частині світу, але державні еліти були здатні розпочати реалізацію проектів економічного націоналізму там, де їм не заважали внутрішні противники. Відносний розвиток Коста-Ріки та побудова її передової держави загального добробуту здійснювалися під керівництвом державної еліти, вікно можливостей для якої було створено незвичайним розколом і безвихіддю у відносинах між землевласниками й виробниками кави (Paige 1997).

Розгляд світового турне розвитку виходить за рамки цієї статті. Однак ці два приклади, взяті з заднього двору капіталістичного гегемона двадцятого століття, свідчать про те, що альянс між державою й економічними елітами, або ситуація безвиході ретроградних еліт, може відкрити шлях для економічного розвитку периферійних політій, таких як Коста-Ріка, Південна Корея чи Тайвань. Націоналізм у таких місцях посилює позиції капіталістів, а іноді й фракцій привілейованих робітників, котрі відчувають брак прямого контролю над державними органами, але їхні інтереси частково збігаються з інтересами державних чиновників. Ці класові актори, у свою чергу, зміцнювали становище націоналістично налаштованих чиновників усередині державних органів, чиї проекти кидали виклик інтересам докапіталістичних еліт та державних чиновників, котрі втрачали владу у випадку успішного розвитку націоналістичного проекту. У таких країнах, як Бразилія, де державні еліти й промисловці отримували обмежені, епізодичні перемоги над регіональними олігархіями (Kohli 2004; Evans, 1979, 1995), підтриманий державою розвиток відбувався нерівномірно ⁴.

Якщо ми хочемо пояснити політії, що уникнули подвійних обмежень іноземного політичного й економічного панування та панування реакційних внутрішніх еліт, ми мусимо зробити більше, ніж просто визначити моменти, коли гегемонистські переходи або циклічні розриви в світовій системі створювали для держав можливості просування вгору ієрархічною драбиною. Ми також мусили визначити ситуації, що надали державним елітам спроможність і союзників для проведення політики, яка послаблювала неорієнтовані націоналістично еліти країни й розривала їхні зв’язки з іноземними союзниками. Нам необхідно знайти структурні аналоги воєн і масових армій, які підривали аристократичні сили й відкривали шлях військовому та політичному націоналізму.

Іноземні вторгнення найчастіше підпорядковували завойовані території великим державам, а місцеву економіку – капіталу метрополії, те ж саме могли робити громадянські війни, як ми бачили вище, у випадку з Чилі. Проте в інших випадках війни (вторгнення Наполеона в Нижні країни, окупація Японією Кореї й Тайваню) і громадянські війни (поразка Конфедерації в Громадянській війні у США, реставрація Мейдзі в Японії) спричиняли утворення сильних держав, які сприяли зростанню промислових капіталістів або утворювали з ними союзи задля придушення опору великих землевласників та інших еліт, котрі виступали проти націоналістичного розвитку. Радянське звільнення Східної Європи наприкінці Другої світової війни змело залишки старих бюрократичних і аграрних сил, які не було усунуто нацистською окупацією. Тут державні підприємства й партійна номенклатура замінили собою капіталістів Західної Європи та європейських поселенських колоній.

Революції та тривала боротьба за незалежність можуть усунути старі еліти і створити сильні збройні сили й держави, що мають і потенціал, і внутрішні структурні можливості для здійснення націоналістичних проектів. Такі радикальні виклики старим і колоніальним режимам підривають здатність зовнішніх сил маніпулювати місцевою елітою або конструювати режими султанського типу. Хоча соціальні рухи йдуть хвилями (революції 1848 року, хвилі демократизації після двох світових воєн, масова деколонізації після Другої світової війни, а також народні повстання 1968 і 1989 років), і ці хвилі збігаються з занепадом гегемонії або глобальними конфліктами між великими державами, ми повинні уважно придивлятися до кожної політії, щоб зрозуміти, чому деякі еліти й народні сили були здатні об’єднатися й кинути цей радикальний виклик. Згадані рухи були успішними, коли вони створювали структурні умови, які дозволяли політичним, військовим та економічним елітам, а іноді й звичайним громадянам, збільшити власні ресурси та зміцнити свою здатність контролювати власне соціальне життя, просуваючи націоналістичні проекти інших еліт, як і свої власні. Еліти в колоніях і залежних політіях, на противагу цьому, реалізовують свої інтереси в поєднанні з інтересами іноземних держав і еліт, що посідають у них панівне становище.

У цьому відношенні інтелектуали дещо відрізняються від інших еліт. Їхній престиж не завжди пов’язаний із масштабнішим націоналістичним проектом. Оскільки вони конкурують за престиж, популярність і визнання в сучасній світовій культурній системі, вони мусять бути новаторами, і для тих, хто працює в традиціях, що вже не перебувають у центрі світу мистецтва, це перетворюється на вимогу відмовитися від націоналістичного проекту – для письменників, художників, музикантів та інших творчих діячів культури, які прагнуть створити класичну традицію, кодифікуючи народну мову. Інтелектуали можуть відокремити себе від своєї нації й національної традиції і спробувати «перетворювати ознаки літературної, (і часто економічної злиденності) в літературні ресурси і, таким чином, отримати доступ до високої сучасності» (Казанова 2003: 379; переклад дещо змінено). Таким чином, літератори та інші інтелектуали мають мобільність і можливість полишити свою націю, щоб просувати власні ідеї та інтереси за межами націоналістичного проекту, однак це неможливо для військової еліти (якщо тільки не відродяться наймані армії), а також політичних еліт (котрі, як і раніше, визначаються своїм становищем усередині держав), і тільки в дуже обмежений спосіб можливо для капіталістів (коли вони перетворюють гроші, зароблені в своїх залежних країнах, на фінансовий капітал, який можна вивезти до метрополій).

Націоналізм після гегемонії

Яким чином поточний занепад гегемонії США вплине на можливості подальшого розвитку різних видів націоналістичних проектів, а також на можливості еліт узгоджувати свої цілі з цілями інших націоналістів? Найчастіше відповідь на це питання дають у термінах глобалізації, стверджуючи, що капіталісти (або упредметнені (reified) ринки) досягають безперечного домінування над державними керівниками, і що військове суперництво стає дедалі несуміснішим із економічними ієрархіями, які скасовують національні кордони. Іноді це підносять зі самовпевненим задоволенням (Фрідман 2007 є найбільш читаним прикладом), а іноді – з надією, що численні соціальні рухи, які до того мали обмежену дієвість, зможуть ствердити «глобальне громадянство» та кинути виклик глобальному капіталу (McMichael 2009) ⁵.

Аррігі (Арриги 2009) стверджує, що держави витримають випробування часом і не припинять свого існування, а Китай буде здійснювати гегемонію нового типу, котра робитиме військову могутність, яка ще залишається у Сполучених Штатів, дедалі менш значущою. Валерстайн скептично оцінює здатність держав або капіталу зберегти чи реорганізувати наявну світ-систему, не уточнюючи проте, що виникне замість неї (Wallerstein 2003: 219-94). Ентоні Сміт, у своєму останньому дослідженні націоналізму в усьому світі, повторює свою думку, що навіть якщо
«національна держава чимало втратила зі своїх колишніх економічних функцій і кожен усвідомлює, що з появою ядерного, хімічного й біологічного озброєння свобода, яку можна забезпечити військовими методами, значно обмежилась … це компенсувалось набуттям національними державами нових функцій заради національної самобутності й добробуту свого населення» (Сміт 2004).

Мері Калдор розглядає майбутнє націоналізму як «політичне питання». Вона стверджує, що, хоча націоналізм нині «іде врозріз із основними соціально-економічними процесами розвитку», він може бути підтриманий «шляхом насильства й терору» і підтримується таким чином у Сполучених Штатах, великій частині ісламського світу та в Ізраїлі, а також у регіонах із «малими націоналізмами». Калдор розглядає альтернативні перспективи насильницького націоналізму й космополітичного світу «розуму й демократичної дискусії» як «вибір, [що] залежить від дій окремих індивідів, груп і рухів» (Kaldor 2004: 176), але вона не з’ясовує фактори, що будуть визначати, які дії переважатимуть у встановленні глобальних або локальних перспектив націоналізму.

Попередні переходи не дуже допомагають у розумінні наслідків поточного занепаду США. Перехід від італійського до голландського домінування передував появі націоналізму. Перехід від голландської до британської гегемонії збігся в часі з виникненням націоналізму. Тільки боротьба за панування в двадцятому столітті, у перебігу якої Сполучені Штати замінили собою Британію в ролі світового гегемона й завдали поразки Німеччині та Японії, відбувалася в той час, коли майже всі політії були національними державами, а імперії, що ще залишалися, були розтрощені або дискредитовані й змушені відмовитися практично від усіх своїх колоній протягом наступних двох десятиліть.

Біполярний світ холодної війни змушував обидві наддержави підтримувати політичний націоналізм як спосіб цементування союзів із елітами, що запобігав спробам зав’язати дружні стосунки з іншою наддержавою. Економічний націоналізм процвітав переважно в політіях, які вже мали сильні держави, або в тих регіонах, що перебували на передньому краї протистояння наддержав. Проте, як ми бачили вище, внутрішня політика також має велике значення. Підтримка й допомога наддержави, а також союз між державою й економічними елітами були необхідними для успішного економічного розвитку в Східній і Західній Європі та деяких частинах Східної Азії.

Близька поява кількох великих держав, головним чином із регіональною основою, на перший погляд, здавалося б, відтворює умови дев’ятнадцятого століття, що призвели до боротьби за колонії. Нині політії, над якими великі держави прагнуть домінувати, дуже відрізняються від периферійних територій, що існували двісті років тому. Більшість політій мають державні еліти, які використовують націоналізм задля своєї організації й легітимації – і всередині країни, і на світовій арені. Політичного підпорядкування, неформального і формального, досягти важко. Зусилля Сполучених Штатів і Росії упродовж останніх двох десятиліть були значною мірою невдалі, і, звичайно ж, такі дорогі, що навряд чи вони будуть повторюватися в майбутньому. Справді, інтервенції великих держав стимулювали розвиток націоналізму в тих місцях, де він був до того слабкий, консолідуючи, зміцнюючи або витворюючи націоналістичні державні еліти (труднощі, з якими Сполучені Штати стикаються, намагаючись контролювати афганський та іракський уряди, є добрими прикладами цього), а також кристалізуючи націоналістичні рухи опору з локальних етнічних сил.

Повна відсутність військових конфліктів Китаю з іноземними державами після його вторгнення 1979 року до В’єтнаму може відображати інший підхід до влади, як стверджує Аррігі (Арриги 2009), або ж це може бути результатом того, що політичне керівництво оцінило народне небажання нести тягар військових втрат. У будь-якому разі, це також є моделлю для більш реалістичного і зрілого підходу до зовнішніх відносин, який інші великі держави мають наслідувати, якщо не бажають зіткнутися з ризиком нових військових поразок і фінансового виснаження. Готовність звичайних громадян тієї чи іншої наддержави терпіти втрати зменшилась у останні роки холодної війни, і немає ніякої очевидної основи для її відродження. Про це свідчить трансформація того, як увічнюють загиблих на війні в Сполучених Штатах і в Росії. Військовий націоналізм сприяв прославлянню військової служби та жертв і відображався в такому прославлянні. Національні держави будують військові кладовища й військові меморіали, а також долучаються до фетишистських зусиль, спрямованих на збирання тіл загиблих солдатів, щоб врахувати і вшанувати кожну втрату. Такої практики не існувало в довгій історії війни до появи національних держав. Раніше військові меморіали вшановували тільки воєначальників. Навпаки, нинішній сентиментальний акцент на втраті унікальних особистостей і горі їхніх родин, що применшує значення патріотичної справи, за яку билися загиблі, є ознакою й прискорювачем втрати внутрішньої підтримки військового націоналізму. Наприклад, у Сполучених Штатах «Керівництво для офіцерів щодо дзвінків допомоги родичам загиблих» радить військовослужбовцям, котрі повідомляють родині про смерть солдата, «уникати фраз або банальностей, які можуть створити враження применшення значення втрати… Вказівка на позитивні чинники, такі як хоробрість або відданість службі, можуть бути доречними пізніше, але, як правило, вони є марними в цей момент» (Commander 2008: 2-11). У Керівництві немає жодних інших згадок про патріотизм, службу або обов’язок, воно заповнене порадами про те, як упоратися з горем, влаштувати похорон, і пропонує короткий виклад пільг, що їх отримують родичі загиблого військовослужбовця ⁶.

Військові еліти нині є найпотужнішими там, де вони зосереджують свою енергію на власних політіях та уникають зовнішніх воєн. Вони отримують ресурси й престиж за наявності трьох типів внутрішніх умов.

Один тип виникає там, де політичний націоналізм зазнав поразки, значною мірою через попередні втручання великих держав і колоніалізм. У таких кранах, офіцери (часто молодші) можуть стати самопроголошеними військовими диктаторами, привласнюючи частину збройних сил держави, щоб контролювати частину території національної держави. Це те, що трапилося з Конго в перебігу «Африканської світової війни» 1998-2003 років. Ця ситуація відрізняється від тих, у яких армії здійснюють перевороти, щоб захопити владу в державі, і мають інтерес та здатність до збереження повновладності й територіальної цілісності політії. Режим військово-феодального правління, як і феодалізм півтисячоліття тому, самоувічнюється за рахунок того, що блокує відродження держав. Проте, на відміну від феодалізму, він не засновується на давніх і тривалих зв’язках спільноти або етнічності. Світ селянських громад, які утворювали основу для феодального володіння або вождівства, швидко зникає навіть у периферійних країнах (Гобсбаум 2001: 263-291), у міру того як міські нетрі витісняють село з позиції основного місця проживання світової бідноти (Davis 2006). Військові формування та повстанські угрупування є набагато більш автономними, ніж феодали або вожді, і можуть існувати та процвітати без зв’язків із життєстійкими спільнотами або економічними елітами, як показують протилежні приклади Конго і Сомалі.

Другий спосіб, завдяки якому військові еліти отримують владу, це утворення альянсу з економічною елітою. Наскільки націоналістичною буде ця комбінація – залежить від характеру економічної еліти. Якщо економічна еліта залежить від іноземних капіталістів, то військові теж стають знаряддям іноземної держави. Це класичний випадок бананової республіки латиноамериканських країн, залежних від США.
Третя, найбільш рідкісна модель, виникає, коли військові стають провідною елітою справді націоналістичного проекту, стимулюючі економічний розвиток шляхом встановлення військового контролю над підприємствами. Це є структурною інверсією моделі, що існувала в колишньому радянському блоці, де партійна еліта керувала і фірмами, і військовими. Військові отримують важелі впливу на державні й економічні еліти, коли їхня країна змушена перейти до автаркії внаслідок тривалого іноземного бойкоту. Таким чином військові зміцніли свої позиції за рахунок партії, коли Північна Корея і, меншою мірою, Куба після 1989 року опинилися в ізоляції після втрати зв’язків із радянським блоком, який зник із історичної сцени. Іракські військові за Саддама Хусейна, і тепер Корпус вартових ісламської революції, отримали важелі впливу саме в умовах бойкоту з боку США. Ці дві країни посилюють власну автономію завдяки доходам від продажу нафти, як це роблять інші військові режими на Близькому Сході.

Занепад гегемонії США також впливає на структурний ландшафт, у якому доводиться діяти економічним елітам. Розвиток структури відносин між державами, а отже міри свободи, якою володіють державні й економічні еліти в здійсненні націоналістичних програм, пройшли з 1970-их років через дві стадії. По-перше, ослаблення СРСР та його союзників, які самі ставали дедалі більш залежними від кредитів, що їх надавав блок на чолі з США, дозволило Сполученим Штатам скоротити свої характерні для періоду холодної війни поступки стратегіям національного розвитку, що потім почали обмежуватися рамками регіональних блоків, насамперед Європейського Союзу. ЄС і Китай, використовуючи різні механізми, стимулювали формування національних капіталістичних класів у своїх сусідів. ЄС і китайські капіталісти створювали власні фірми, які займалися діяльністю в сфері торгівлі та транскордонних інвестицій у межах свого блоку. За межами цих регіонів простір для економічного націоналізму, а також можливості держав щодо поліпшення своїх позицій у світовій економіці зменшилися після 1960-х років. Сполучені Штати й міжнародні організації (Світовий банк, МВФ і СОТ) змогли нав’язати дисципліну, яка змусила держави рухатися в зворотному від розвитку напрямі й послаблювала їхні національні економічні еліти.

З 1980-х років зростання ЄС і Китаю та дедалі більший обсяг капіталів під контролем нафтових держав послабили контроль США над світовими фінансами, відкриваючи нові можливості для економічного націоналізму. Чи здатні державні та союзні з ними економічні еліти скористатися, як вони це робили досі, перевагами відкритих економічним націоналізмом можливостей, залежить більшою мірою від єдності та згуртованості національного капіталістичного класу та його зв’язків із державною елітою, як у Індії або Бразилії, ніж від народного спротиву зовнішнім вимогам здійснити структурну адаптацію, як у інших країнах Латинської Америки.

Згуртованість капіталістів США послабшала за останні десятиліття в результаті супутньої шкоди, завданої їхнім успіхом у ослабленні держави та профспілок, «двох ключових сил, які дисциплінують бізнес-спільноти» (Mizruchi 2004: 607). Зменшення державного регулювання також призвело до руйнівного контролю банкірів над фірмами, дозволяючи злиття місцевих і регіональних банків та промислових підприємств, що діяли як політичні, а також фінансові противаги національним банкам і фірмам. Топ-менеджери фірм тепер могли зіштовхувати лобами національні та регіональні банки, а також пенсійні й хедж-фонди, і отримувати фінансування без необхідності поступатися жодною часткою контролю над діяльністю своїх фірм або своєї винагороди.

«Унаслідок цього [занепаду комерційних банків] склалася парадоксальна ситуація, за якої бізнесу, здається, бракує об’єднавчого інституту, що був би джерелом довгострокової перспективи – і водночас мав би практично беззаперечну владу. Ця непідконтрольна влада, у поєднанні з відсутністю сил, внутрішніх (банки) чи зовнішніх (профспілки або держава), що могли б дисциплінувати, можливо, сприяє ексцесам кінця 1990-х і початку 2000-х років» (Mizruchi 2004: 607-08). І це може відтак бути джерелом ще більших ексцесів.

Розхитування внутрішньої згуртованості еліти в Сполучених Штатах означає, що американська держава й американські фірми більше не можуть використовувати американський капітал, щоб дисциплінувати світові ринки. Американський капітал натомість став ресурсом, що вільно перетікає, змішуючись із прибутками від продажу нафти близькосхідних країн та витоком капіталу з усього світу. Він є доступним для будь-якого капіталістичного блоку з єдиним інвестиційним планом. Такі капіталісти перебувають нині переважно в політіях, де державні та економічні еліти, а в деяких випадках і військові еліти, згуртовуються задля здійснення націоналістичних проектів. Китай відрізняється тим, що держава контролює й інвестує надлишки торговельних прибутків задля сприяння цілісній стратегії розвитку – або в фірми й інфраструктуру всередині країни та за кордоном, або в фінансові інструменти США, щоб провадити контроль над обмінними курсами валют. Відносна рідкісність націоналістичних економічних проектів на початку двадцять першого століття означає, що велику частку капіталу неможливо прибутково інвестувати в реальний сектор економіки, натомість вона спрямовується в спекулятивні бульбашки, багато з яких луснули 2008 року.

Відкрита залежність капіталістів від державних субсидій і захисту в перебігу кризи 2008 року показує, що економічне відновлення та подальший розвиток, навіть у найбагатших країнах ядра, буде залежати від здатності державних еліт упроваджувати послідовні націоналістичні стратегії. Сучасна політична карта світу ставить Китай на вершину такої здатності держави планувати, координувати та залучати капіталістів до реалізації стратегії розвитку. У Європі ця здатність дедалі частіше концентрується в ЄС, і її майбутнє залежить від того, чи зможе ЄС замінити собою або координувати такі різні й загалом дедалі менші можливості держав, що його складають.

У інших частинах світу різноманітна динаміка взаємодій між елітами породжувала суперечливу й нестійку дієздатність державних інститутів у Індії, Росії та великій частині Латинської Америки, включно з Бразилією, а також у багатьох країнах Східної Азії, що лідирують за цим показником. У більшій частині решти світу держави є такими слабкими, а еліти такими розділеними й залежними від іноземних союзників, що націоналістичні стратегії буде практично неможливо сформулювати або реалізувати.

Майбутнє націоналізму

Майбутні зміни у відносній дієздатності політій, швидше за все, матимуть три джерела. Перше – це сучасні геополітичні зрушення, викликані різко й швидко скорочуваною дієздатністю держави в США, причини чого ми простежили вище. Випадання Сполучених Штатів із числа держав із високою дієздатністю державних інститутів позначиться там, де США були спроможні втручатися в минулому, тобто, майже на кожній політії. Інакше кажучи, занепад США приведе до загального збільшення дієздатності держави та автономії в решті світу. Тільки для політій, у яких втручання США дуже сильно послабило потенціал держави та фрагментувало еліти, занепад США насправді настав надто пізно, щоб уможливити націоналістичне відродження, як розпаду імперських Британії та Франції було вже недостатньо, щоб у їхніх найбільш експлуатованих колоніях у другій половині двадцятого століття могли постати сильні держави.

Дієздатність держави зумовлює й скеровує мобілізацію населення, другий фактор, що може радикально змінити світову політику в найближчі роки. Там, де держави слабкі й не можуть приносити користь елітам чи неелітам, націоналізм залишається малорозвиненим і не витісняє лояльності до локальних, етнічних чи релігійних груп. Саме тому в більшості країн Африки та інших периферійних регіонів, а також у регіонах різкого послаблення держави, як-от периферія колишнього Радянського Союзу, націоналізм не став організаційною чи ідеологічною основою мобілізації. Націоналізм, як ми вже бачили в перебігу нашого історичного аналізу, ґрунтується не на настроях. Він створюється державами, підсилюється народними вимогами до держав, і підтримується успішними проектами економічного розвитку й соціального добробуту. Там, де держави слабкі, немає причини та основи для масової мобілізації й висування вимог до них, і замість організації народних сил навколо основ солідарності, що реально існують, відбувається подальше послаблення й делегітимізація національних держав.

Народні сили можуть у майбутньому, як вони робили це іноді в минулому, утворити альянс із державними елітами, щоб отримати важелі впливу для здійснення відповідного перерозподілу ресурсів, привласнюваних капіталістами. Народні вимоги, вірогідно, може бути сформульовано в формі націоналізму й організовано навколо нього. Те, як нееліти розуміють свої політичні й соціальні права, засновано на понятті громадянства. Наразі масова мобілізація значною мірою спрямована на заперечення прав негромадян. Антиіммігрантські рухи в Європі, США, а також у бідних країнах третього світу є реакційними в своєму прагненні виключити негромадян, оскільки протестувальники вимагають для себе благ, у яких вони намагаються відмовити іншим, але ці рухи мають потенціал стати прогресивними. Як ми бачили в зображенні нацистської Німеччини у Алі, найбільш злісна політика виключення може співіснувати з сильними егалітарними елементами й справді породжувати їх.

І, нарешті, екологічні катастрофи, викликані глобальним потеплінням і посилені перенаселеністю та браком ресурсів, швидше за все, прискорять біфуркацію земної кулі на регіони, позбавлені держав, і національні держави зі збільшеною здатністю контролювати ресурси, капітал і громадян у межах своїх територій. Минулі випадки екологічної катастрофи дають підказки про те, як політії реагуватимуть на них у майбутньому. Голландська держава виникла в шістнадцятому столітті багато в чому завдяки зусиллям зачаткової державної еліти мобілізувати ресурси для створення дамб та інших засобів захисту від повеней. Відповідь цієї еліти на екологічну загрозу породила солідарність і створила організаційний базис боротьби за незалежність проти іспанського панування й заради ширшого проекту економічного розвитку, що на певний час зробив Нідерланди гегемоном. Успіху голландського націоналістичного проекту сприяла слабкість феодальних класових відносин і нечисленність місцевих еліт, організованих завдяки габсбурзькому правлінню або церквам (Лахман 2010). Екологічна загроза в тих місцях, де немає вже слабкої або залежної держави чи протидії з боку місцевих еліт, може дати поштовх до утворення держави та формування більш масової підтримки націоналістичних проектів еліти.

На противагу цьому слабкі держави й недержавні актори та інститути виявилися абсолютно не спроможними впоратися з браком землі, води, їжі та енергії, а також із масовими міграціями, зумовленими цим браком, і наслідками зміни клімату, що вже виявилися. У цих регіонах суб’єкти об’єднуються в менших масштабах племені, місцевості, округи або банди для захисту ресурсів від суперників.

Коли екологічні катастрофи в наступні роки поширяться на сильні держави, громадяни будуть здатні вимагати, а держави виробляти добре організовані та ефективні заходи у відповідь. Альянс між державними елітами та громадянами змінить національні структури влади в напрямі, аналогічному до напряму змін під час війни, що їх ми простежили вище. Державні еліти зможуть мобілізувати громадян на основі націоналістичних проектів. Ці проекти сприятимуть посиленню державної влади та забезпечать громадян благами, особливо можливостями доступу до ресурсів і громадських робіт, задля пом’якшення наслідків екологічної катастрофи. Такі проекти, скоріше за все, будуть здійснюватися за рахунок капіталістів, а особливо негромадян і мігрантів. Сполучені Штати вже будують прикордонну стіну й відводять воду, що, згідно з договором, повинна надходити в Мексику. Більше держав посилюватимуть контроль над кордонами, водою, життєво важливими ресурсами, і будуть прагнути обмежити права негромадян або вигнати їх із країни. Джингоїзм і насильство проти негромадян та іммігрантів, що трапляються і в найбагатших, і в найбідніших частинах світу, швидше за все, посиляться, стаючи дедалі ефективнішими в сильних державах і жорстокішими там, де центральні держави є слабкими.

Надії на появу всесвітніх рухів і розвиток всесвітнього громадянства не справдяться за відсутності інституційної основи розвитку здатності реалізувати такі уявні проекти. Ані громадяни, ані капіталісти не зможуть висувати вимоги захисту власності або прав, що є автономними відносно державних інтересів та інститутів. Замість цього ми, ймовірно, побачимо відродження націоналізму, зосередженого не на захоплені території інших країн, а на контролі й експропріації ресурсів за рахунок інших держав, негромадян і капіталістів. Капіталісти поступляться владою державним елітам, і народні сили доможуться успіху тільки там, де вони є частиною націоналістичних проектів у сильних державах.

Переклав Андрій Малюк

Перекладено за публікацією: Lachmann R. “Nationalism in a Post-Hegemonic World”. in: Review XXXIV, 3, 2011, pp. 259–83.

Посилання
1. Андерсон, Бенедикт. 2001. Уявлені спільноти: міркування щодо походження й поширення націоналізму. Київ: Критика.
2. Арриги, Джованни. 2009. Адам Смит в Пекине. Что получил в наследство XXI век. Москва: Институт общественного проектирования.
3. Валлерстайн, Иммануил. 2004. Конструирование народа: раса, нация, этническая группа. В: Балибар, Этьен, и Валлерстайн, Иммануил. Раса, нация, класс. Двусмысленные идентичности. Москва: Логос.
4. Гобсбаум Е. 2001. Вік екстремізму. Коротка історія ХХ віку, 1914 – 1991. Київ: Альтернативи.
5. Казанова, Паскаль. 2003. Мировая республика литературы. Москва: Издательство Сабашниковых.
6. Лахман, Ричард. 2010. Капиталисты поневоле. Конфликт элит и экономические преобразования в Европе раннего Нового времени. Москва: Территория будущего.
7. Сміт, Ентоні. 2004. Націоналізм: Теорія, історія, ідеологія. Київ: К.І.С. Доступ 22.06.2016 за адресою: [link]
8. Фридман, Томас. 2007. Плоский мир. Краткая история XXI века. Москва:АСТ.
9. Хобсбаум Э. 1998. Нации и национализм после 1780 года. Санкт-Петербург: Алетейя.
10. Aly, Gotz. 2005. Hitler’s Beneficiaries: Plunder, Racial War, and the Nazi Welfare State. New York: Metropolitan.
11. Atasoy, Yildiz, ed. 2009. Hegemonic Transitions, the State and Crisis in Neoliberal Capital ism. London: Routledge.
12. Bell, David A. 2001. The Cult of the Nation in France: Inventing Nationalism, 1680-1800. Cambridge, MA: Harvard University Press.
13. Bell, David A. 2007. The First Total War: Napoleon’s Europe and the Birth of Warfare as We Know It. Boston, MA: Houghton Mifflin.
14. Chang, Ha-Joon. 2002. Kicking Away the Ladder: Development Strategy in Historical Per spective. London: Anthem.
15. Commander, Navy Region, Mid-Atlantic; Casualty Assistance Calls/Funeral Honors Support Regional Program Manager. Casualty Assistance Calls Officer Student Guide. [link] , accessed January 30, 2010.
16. Davis, Mike. 2006. Planet of Slums. London: Verso.
17. Esping-Andersen, Costa. 1990. The Three Worlds of Welfare Capitalism. Princeton, NJ: Princeton University Press.
18. Evans, Peter. 1979. Dependent Development: The Alliance of Multinational State and Local Capital in Brazil. Princeton, NJ: Princeton University Press.
19. Evans, Peter. 1995. Embedded Autonomy: States and Industrial Transformation. Princeton, NJ: Princeton University Press.
20. Finer, Samuel E. 1975. “State- and Nation-Building in Europe: The Role of the Military.” Charles Tilly, ed. The Formation of National States in Western Europe. Prince ton, NJ: Princeton University Press, 84-108.
21. Haggard, Stephan and Robert R. Kaufman. 2008. Development, Democracy and Welfare States: Latin America, East Asia, and Eastern Europe. Princeton, NJ: Princeton University Press.
22. Hellbeck, Jochen. 2006. Revolution on My Mind: Writing a Diary under Stalin. Cambridge, MA: Harvard University Press.
23. Jansen, Marius B. 2000. The Making of Modern Japan. Cambridge, MA: Harvard Uni versity Press.
24. Kaldor, Mary. 2004. “Nationalism and Globalisation.” Nations and Nationalism 10 (1/2): 161-77.
25. Kestnbaum, Meyer. 2002. “Citizen-Soldiers, National Service and the Mass Army: The Birth of Conscription in Revolutionary Europe and North America.” L. Mjoset and S. Van Holde, eds. The Comparative Study of Conscription in the Armed Forces. Amsterdam: JAI, 117-44.
26. Knox, Macgregor. 2001. “Mass Politics and Nationalism as Military Revolution: The French Revolution and After.” M. Knox and Williamson Murray, eds. The Dy namics of Military Revolution, 1300-2050. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 57-73.
27. Kohli, Atul. 2004. State-Directed Development: Political Power and Industrialization in the Global Periphery. Cambridge: Cambridge University Press.
28. Kotkin, Stephen. 1995. Magnetic Mountain: Stalinism as a Civilization. Berkeley: University of California Press.
29. Lachmann, Richard. 2010. States and Power. Cambridge: Polity.
30. Lachmann, Richard. 2013. “Mercenary, Citizen, Victim: The Rise and Fall of Conscription in the West,” John A. Hall and Sinisa Malesevic, eds. Nationalism and War. Cambridge: Cambridge University Press, 44-70.
31. Mann, Michael. 1986, 1993. The Sources of Social Power, 2 vols. Cambridge: Cambridge University Press.
32. Mann, Michael. 2004. Fascists. Cambridge: Cambridge University Press.
33. Markoff, John. 1996. Waves of Democracy. Thousand Oaks, CA: Sage.
34. McMichael, Philip. 2009. “Global Citizenship and Multiple Sovereignties: Reconstitut ing Modernity.” Y. Atasoy, ed. Hegemonic Transitions, the State and Crisis in Neoliberal Capitalism. London: Routledge, 23-42.
35. Meyer, John W.,John Boli, George M. Thomas and Francisco O. Ramirez. 1997. “World Society and the Nation-State.” American Journal of Sociology 103 (1): 144-81.
36. Miller, Nicola. 2006. “The Historiography of Nationalism and National Identity in Latin America.” Nations and Nationalism 12 (2): 201-21.
37. Mizruchi, Mark S. 2004. “Berle and Means Revisited: The Governance and Power of Large U.S. Corporations.” Theory and Society 33: 579-617.
38. Paige, Jeffrey. 1997. Coffee and Power: Revolution and the Rise of Democracy in Central America. Cambridge, MA: Harvard University Press.
39. Silver, Beverly J. 2003. Forces of Labor: Workers’ Movements and Globalization since 1870. Cambridge: Cambridge University Press.
40. Tilly, Charles. 2005. Trust and Rule. Cambridge: Cambridge University Press.
41. Wagar, W. Warren. 1996. “Socialism, Nationalism, and Ecocide.” Review 19: 319-33.
42. Wallerstein, Immanuel. 2003. The Decline of American Power. New York: New Press.
43. Wallerstein, Immanuel. 2007. “Naming Groups: The Politics of Categorizing and Identities.” Review 30: 1-15.
44. Zeitlin, Maurice. 1984. The Civil Wars in Chile, or, The Bourgeois Revolutions That Never Were. Princeton, NJ: Princeton University Press.