Небезглузда жорстокість: логіка насильства в громадянських війнах

29.11.2021
|
Tsyba, Viacheslav
3218
Tsyba, Viacheslav
Author's articles

Політика – це війна без кровопролиття. 

Війна – це політика з кровопролиттям.

Мао Цзедун

Упродовж 1945–1999 років у світі відбулося 146 громадянських воєн, у кожній з яких у середньому загинуло понад 143 тисячі осіб. Починаючи з 60-х років більшість військових конфліктів відбуваються саме у формі громадянських воєн (далі – ГВ). Зазвичай, коли говорять про насильство між співгромадянами, його описують із допомогою епітетів «варварська жорстокість», «озвіріння» чи «середньовічні методи війни». Чому громадянські конфлікти супроводжуються більшою концентрацією неваріативних способів застосування сили, спрямованої не на військового супротивника, а на цивільних? Чи є в цьому хоч би якась закономірність, структурний порядок і власна логіка? Нерідко замість того, щоб безпристрасно окреслити специфіку цього типу насильницьких дій, науковці мимоволі втрапляють у пастку гобсіанської формули «війна всіх проти всіх». 

У своєму дослідженні[1] соціолог із Єльського університету Статіс Калівас пропонує відмовитись від більшості теорій, які пояснюють насильство ГВ, як нерелевантних та радше інтуїтивістських, натомість формує власну інтерпретативну модель, що дає різнорівневе бачення цієї проблеми. 

 

Логіка насильства в громадянській війні

Англомовне видання книги Каліваса «Логіка насильства в громадянській війні»

 

Книжку Каліваса можна поділити на три змістових складники:

1) критику панівних теорій внутрішньогромадянського насильства;

2) аналіз іррегулярних (повстанських) воєн у зв’язку з політичною структурою суспільства;

3) перевірку теорії Каліваса на емпіричному матеріалі громадянської війни в Греції 1944–1949 років. 

Громадянські війни  Калівас визначає як збройне зіткнення в кордонах визнаної суверенної одиниці між сторонами, які на момент початку ворожнечі підлягали загальній владі. У центрі уваги дослідника – умисне насильство проти некомбатантів. Методологічною основою дослідження є аналіз кейсів насильства на мікрорівні, який дає можливість розглядати їх як перехідний тип насильства вже на макрорівні. Калівас спирається на дві стратегії:

1) побудову теорії насильства в ГВ з урахуванням емпіричного матеріалу всіх відомих значних силових протистоянь;

2) проведення аналізу відразу на трьох рівнях: макро-, мікро – і мезорівні, тим самим постійно переходячи від розгляду взаємодії (а) між владними й контрвладними політичними силами (далі – ПС), (б) між ПС і цивільним населенням та (в) між групами та індивідами в них. 

Свою теорію, з допомогою якої Калівас прояснює природу насильства у ГВ, він визначає як теорію вибіркового насильства. Її суть зводиться до того, що сам феномен насильства є ендогенним і набуває розвитку залежно від комбінації чинників, які вможливлюють для невеликих колективів і навіть окремих осіб вплив на ПС і ворогуючі воєнні угрупування. 

 

Бійці Демократичної армії Греції

 

Хоча ПС переконані, що вони спроможні врегулювати конфлікт руками місцевих, насправді вони дедалі більше втягуються в нього з волі й де-факто на боці однієї з низових груп цивільних. Такий «механізм союзництва» забезпечує взаємодію між локальними й надлокальними силами і – воднораз – робить насильство малоконтрольованим і схильним до прогресивного зростання. Саме тому ГВ є процесом двостороннього типу — в ній політична інтеграція спричинює дезінтеграцію й навпаки. В основі ГВ лежить втрата одним із суб’єктів монополії на насильство й формування роздільного суверенітету (divided sovereignty; кожна ПС є суверенною в певному регіоні країни). 

 

Те, що в акті насильства закладено певне послання противникові, доводять численні факти скалічення людей, до яких вдаються і повстанці, й урядові війська.

 

Залежно від обставин здійснення насильства, змінюється і його мета. Калівас наполягає: насильство у ГВ є не гомогенним процесом, його динаміка явно засвідчує це. Отже, завдання науковця полягає у вивченні того, як сторони інструменталізують насильство задля розв’язання поточних проблем. Такий підхід дає можливість побачити в насильстві «комунікативну функцію» й «малозатратний» засіб консолідації спільноти. Те, що в акті насильства закладено певне послання противникові, доводять численні факти скалічення людей, до яких вдаються і повстанці, й урядові війська. 

У цілому Калівас виокремлює чотири базові типи насильства у ГВ: державний терор, геноцид, депортація та взаємне винищення. Державний терор є одновекторною стратегією, мета якої – досягти повної лояльності суспільства; геноцид спрямовано на повну десуб’єкцію нелояльної частини цивільних; депортація є механізмом, до якого ПС можуть вдаватися при обох попередніх стратегіях із метою усунення «підривних елементів» у регіоні. Особливістю депортації є вибірковий підхід до населення, частині якого дають зрозуміти ступінь ризиків у відповідь на нелояльність. Нарешті, за умови, що жодна ПС не здатна перемогти в конфлікті, вони змагаються в спробі позбавити іншу сторону цивільної опори й людської бази продовження протиборства. Тож взаємне винищення є симетричним протистоянням ПС у його чистому вигляді, і саме цей тип насильства Калівас бере за основу емпіричного дослідження ГВ у Греції 1940-х років. 

 

Похорон шахтарів, що загинули в боях із Добровольчою армією. Юзівка, 1919 рік

 

Труднощі, пов’язані з вивченням насильства у ГВ, стосуються того, що це явище розглядають переважно як політичне протистояння на макрорівні між великими групами. З іншого боку, рідко звертають увагу на двозначний статус жертв насильства, тоді як (це Калівас показує на численних прикладах) жертви – діти, жінки, взагалі некомбатанти – беруть активну участь у провокуванні й реалізації насильства на боці однієї з ПС. Інакше кажучи, Калівас накладає заборону на вжиток абсолютного значення поняття «жертва». Специфіка ГВ якраз у тому й полягає, що жертви та вбивці постійно міняються місцями.

 

Застосування насильства у ГВ передбачає й ведення інформаційної війни для його виправдання або викривання.

 

Не менш відчутною є й методологічна трудність неупередженості дослідника. Як настанова вона проявляється у двох позиціях: по-перше, і правозахисні організації, і урядові структури схильні завищувати (або занижувати) дані про жертв, чим демонструють свою симпатію до сторони конфлікту. Це зумовлено прагненням правозахисників захистити права меншин, тоді як побіжним наслідком такої позиції є спотворення загальної картини конфлікту. І ті, й ті розглядають потерпілих як об’єкти впливу, позбавляючи їх навіть негативної суб’єктності; по-друге, сторони переймають сконструйований жертвами наратив, прикметною ознакою якого є низький рівень критичності до ситуації загалом; до того ж статус жертви непроблематично легітимує цей наратив для третьої сторони (наприклад, для міжнародної спільноти). 

Такому станові справ сприяє брак обізнаності із ситуацією до початку ГВ і з її перипетіями з боку незалежних свідків, наприклад іноземних журналістів, які зазвичай транслюють відповідний наратив через банальне незнання регіональної специфіки, неволодіння місцевими мовами та відсутність змоги перевірити добуту інформацію. Фактично застосування насильства у ГВ передбачає й ведення інформаційної війни для його виправдання або викривання. Калівас формулює принцип: чим вищим є рівень насильства, тим менше даних ми про це маємо. Оскільки «вбиті мемуарів не пишуть», то точне відтворення локальних випадків насильства обертається необґрунтованою екстраполяцією певної схеми пояснення на всю сукупність випадків за аналогією. 

 

Меморіал жертвам масового вбивства в селі Біньхоа у В'єтнамі 

 

Не слід нехтувати й чинниками, що спонукають до участі у ГВ, вони так само не є універсальними. Якщо для комбатантів мотивом іти в бій є не ідеологія, не ненависть і не страх, а тиск колективу й необхідність солідарності зі співпрацівниками, то некомбатанти нерідко долучаються до воєнізованих угрупувань через романтичні настрої, бажання підвищити соціальний статус, продемонструвати панівні стереотипи маскулінності, покращити матеріальне становище або помститися за пережиті кривди. 

 

Під час воєн люди втрачають навички мирної поведінки.

 

Зростання насильства у ГВ можна пояснити кількома обставинами. Передовсім насильство є найпростішим способом змусити до дії або втримати від неї. Крім того, для його реалізації не потрібно складної процедури соціальної медіації. Під час воєн люди втрачають навички мирної поведінки і зростає вплив тих, хто є схильним і вміє досягати мети за допомогою сили. Це і є тим ланцюжком, у якому вбачають поетапну «варваризацію» суспільних звичаїв. Однак зазначимо, що навіть архаїчні («варварські») методи соціальної взаємодії мають логіку. Прикметною тенденцією у ГВ є використання превентивного насильства («не вб’ю я, то вб’ють мене») у вигляді моделі подолання ситуації невизначеності, зокрема в зонах перехідного контролю. 

 

Герніка після бомбардування

 

Калівас критикує поширені теорії пояснення насильства. Наведемо кілька з них. 

1. Варварство у ГВ є результатом поляризації суспільства. Проблема цієї теорії в тому, що поляризація пояснює все відразу (причини, еволюцію конфлікту, зміну балансу сил, появу нових учасників), а отже — нічого конкретно. Так, ГВ у Іспанії в 1930-х показує, що поляризація суспільства не впливала на територіальні спалахи насильства (Андалусія була більш поляризованою за Каталонію, проте населення підтримало франкістів саме в Андалусії; найсильніше поляризованим краєм був Арагон, але там зафіксовано найменшу хвилю масових насильств). Теза про поляризацію залишається пріоритетною в академічних колах, мабуть, тому, що приписує насильству невипадковий, об’єктивний характер. Платою за це виявляється відмова від розуміння його мінливої логіки, а також ототожнення ГВ з війною як такою. 

2. Неконвенційний характер насильства у ГВ. Жорстокість у ГВ проявляє себе тоді, коли рівноваги сил неможливо досягнути. Слабша сторона неминуче змушена маневрувати, ухиляючись від прямих і вибіркових атак, проте ця тактика не є даною їй наперед. За умов досягнення мілітарного балансу чи зміни лояльності населення, існує вірогідність відмови від неконвенційних засобів. 

3. ГВ — це хаос, що тягне за собою невпорядковане застосування сили. Насправді повсякденне життя в районах, непідконтрольних центральній владі, є не менш (а іноді й більш) упорядкованим – цього вимагає виживання під зовнішнім тиском. Зрештою, це і є реальним утвердженням роздільного суверенітету. Теза про протистояння ладу та хаосу є не чим іншим, як відлунням пропаганди ПС. Проблема в тім, що будь-яка «війна дестабілізує як мирні інститути, так і інститути ворожнечі», які в мирний час вилучали з поля боротьби найуразливіші соціальні групи. 

 

Корейська війна

Під час Корейської війни

 

Пояснюючи насильство під час ГВ, Калівас зауважує, що його інтенсифікація здебільшого притаманна районам із населенням, змішаним етнічно, ідеологічно та релігійно. Активізують насильство на цих теренах відносно нечисленні групи. До початку ГВ у колишній Югославії Боснію вважали найтолерантнішим регіоном країни. Проведене в цьому краї в 1993 році соціологічне дослідження показало, що лише 7% респондентів прогнозували ймовірність розпаду Югославії. Пояснення спалаху насильства слід шукати, очевидно, в тому, що для зовнішнього спостерігача причини початку насильства часто збігаються з причинами його наростання. 

Теза про поляризацію вразлива ще для двох контраргументів:

1) складно розмежувати довоєнну поляризацію та поляризацію під час війни, при цьому до уваги не беруть статистично неспостережувані величини (наприклад, рівень недовіри один до одного, неприязні тощо);

2) і насильство, й поляризація можуть давати ендогенний ефект, хоча нерідко спалахи насильства простіше вписати в ширшу динаміку поляризації. 

До того ж теза про поляризацію може вести до відверто хибних висновків. Якщо пристати на неї, то вбивство будь-якого латифундиста слід пояснювати проявом класової ненависті, сформованої в результаті поляризації. Проте, як показує Калівас, прихильні до комуністів селяни під час ГВ у Китаї вбивали лише тих поміщиків, які співпрацювали з японцями й не чіпали «своїх» поміщиків, які постачали їх збіжжям. Отож причиною вбивств було не місце в соціальній ієрархії, а ступінь лояльності до партизанів. Ендогенна поляризація й партикуляризація цивільного населення пояснює, чому повстанське насильство зрештою спрямоване не на «чужих», а переважно на «своїх». У певний момент війни цивільні опиняються між двох вогнів, стаючи жертвами обох сторін. 

 

Розстріл китайського комуніста під час Шанхайської різанини

 

Розмаїття ідентичностей теж витлумачували як фактор, що зумовлює розкол у масі, але досвід ГВ у Лівані доводить, що розпал насильства якраз і привів у дію фактор ідентичностей: протистояння кристалізувало ті уявлення спільнот, які раніше були досить рухливими (змішані родини). З іншого боку, у країнах з переважанням сільського населення насильство є маркером протиставлення себе «цінностям міської культури» незалежно від етнічної структури суспільства. Так, в Афганістані містян сприймали так само підозріло, як і іноземців. Щоправда, як зазначає Калівас, перебільшення конфлікту міста й села — це теж одне з упереджень багатьох дослідників. Урбаністичний фактор (цивілізовані міста, архаїзовані села) може пояснити хіба що передсуди його прибічників: населення міст зазвичай складається з вихідців із сіл, а під час ГВ потік біженців лише збільшується. Відповідно, відокремити корінних містян від новоприбулих — важке завдання, як і вивчити вплив переміщення людських ресурсів на міські звичаї в певний проміжок війни.

 

Перебільшення конфлікту міста й села — це теж одне з упереджень багатьох дослідників.

 

Спираючись на теорію роздільного суверенітету, Калівас умовно поділяє територію країни, що зазнала ГВ, на дві основні й три проміжні зони: зона повного контролю ПС X, зона повного контролю ПС Y, спірна територія, а також зони неповного контролю з боку Х та Y. Найбільше потерпає від взаємного насильства спірна територія, де лояльність цивільних є нестабільною, а можливості контролю за ним – обмеженими. По суті, перемога однієї з ПС у війні, означає, що зникли спірні щодо контролю території. ГВ, в якій цивільне населення стає об’єктом підтримки й водночас ціллю насильства, нагадує «поєдинок боксерів, що прикриваються тілом арбітра».

Залучаючи концепцію роздільного суверенітету, можна дійти висновку, що ПС взаємодіють з трьома станами населення – абсолютною підконтрольністю, частковою підконтрольністю й абсолютною непідконтрольністю. У першому випадку йдеться про повний суверенітет ПС, у другому — про сегментований суверенітет, натомість третій випадок демонструє чинність фрагментованого суверенітету. Тип суверенітету визначає, якою буде стратегія поводження з цивільним населенням. «Наша гіпотеза полягає в тому, — пише Калівас, — що ймовірність насильства вища не там, де одна політична сила повністю або не повністю контролює територію, а там, де вплив цієї політичної сили наближається до гегемонії». І якщо ГВ — це руйнація монополії на застосування насильства в межах країни, тоді теорія роздільного суверенітету показує, як цю монополію намагаються відтворити територіально. 

 

Боснійські біженці

 

Підтримка населення може випливати з ідеологічних, соціальних та ситуативних обставин, але найчастіше вона залежить від того, яка ПС спроможна якнайдовше гарантувати цивільним безпеку. Трагедія ГВ полягає в тім, що в разі лояльності до однієї зі сторін люди стають мішенню для іншої, попри очевидність того, що вимога лояльності нав’язується їм ззовні. Калівас наводить приклад, як виживання в’єтнамських селян залежало від лавірування між прихильністю до влади і до партизанів (водили дітей до урядових шкіл, голосували на виборах і паралельно забезпечували В’єтконґ харчами й даними). З цієї стратегії неможливо зробити однозначний висновок, кому більше співчували цивільні; ймовірно, вони хотіли, щоб ї просто лишили в спокої. 

Не менш важливим є тиск на індивідів родинного (кланового) середовища, адже якщо твого родича мобілізують до лав повстанців, це спрацьовує для тебе або як взірцева поведінкова модель, або як фактор прямої небезпеки. У кожному разі люди опиняються перед недобровільною ситуацією вибору. Як з’ясовує Калівас, підтримка групи цивільних завжди є спонтанною, а проблеми, що випливають із цього, розподіляються між усіма родичами. Той самий ефект спричиняє й мобілізація до урядових сил. Для більшості ідеологія та пропаганда взагалі не є ключовим мотивом іти у лави тих або тих: ним може бути безробіття, бідність, бажання захиститися в колі озброєних осіб, жадоба помсти. Таким чином група фанатиків унаслідок дій владної ПС може швидко чисельно розростися завдяки незахищеним цивільним. Не варто забувати, що у ГВ минулого століття частка учасників бойових загонів не перевищувала 3–5% дорослого населення. Навіть у найзапекліших війнах на винищення населення займає позицію вичікування («цивільні взагалі є опортуністами в боротьбі за владу»). 

 

Саме цивільні є «розтратним матеріалом» у тяганині за лояльність.

 

Проте для більшості населення ця невизначеність має лиховісні наслідки, бо саме цивільні є «розтратним матеріалом» у тяганині за лояльність. У зв’язку з цим оцінити зраду чи колаборацію є непростою справою – ці поняття, самі по собі амбівалентні, ще більше розмиваються, коли спірну територію почергово контролюють різні ПС. 

Одним із головних питань для Каліваса є окреслення засад, які підштовхують учасників ГВ застосувати нерозбірливе або вибіркове насильство. Обидва типи насильства зумовлюються тим, що відкрите протистояння воєнних формувань у іррегулярній (партизанській) війні часто є неможливим. Для цього різновиду війни дилема лежить у царині боротьби за володіння достатньою інформацією про людські ресурси регіону. Якщо інформації, потрібної для проведення вибіркового насильства, не вистачає, а кількість жертв неможливо редукувати до лідерів громадської думки, тоді вибір на користь тотального насильства є неминучим. Авжеж, нерозбірливе насильство є малопродуктивним і дає контроль за населенням на дуже обмежений час; водночас репутаційні та політичні втрати для його виконавців є непропорційно великими. 

 

Боєць Міліції Тигрів, що активно брала участь у Громадянській війні в Лівані на боці правохристиянських сил

 

Часто ослаблені повстанські сили провокують владу на нерозбірливе насильство, сподіваючись змінити баланс прихильності до неї. Фактично ужиток нерозбірливого насильства показує, яка з ПС є зараз слабкою. Насправді тяжіння до такого типу насильства є опцією для обох (або всіх) сторін, бо ПС ніколи не мають вдосталь сил і ресурсів швидко завершити конфлікт. Тож спектр наслідків від використання нерозбірливого насильства пролягає між створенням умов для співпраці значної частини населення (яке надалі стає постачальником потрібної інформації) і його фрагментацією на менші групи, які легше контролювати. Критерієм успіху в цьому разі стає стабілізація кількості нелояльних. Однак і цей успіх скороминущий. 

Тому єдиною гарантією здобути прихильність цивільних для ПС є вміле застосування вибіркового насильства, начерк теорії якого Калівас і пропонує. Щоб вдатися до вибіркового насильства, ПС повинні володіти інформацією для «прицільного відбору жертв» із загальної маси цивільних, які допомагають або співчувають супротивникові. Навіть попри зловживання насильством його вибірковий характер вимагає розбудови деяких тривких інститутів, таких як доносництво. Інакше-бо ПС може втрапити в розставлену противником пастку дезінформації. 

 

Якщо баланс сил у регіоні є стабільним, доносництво буде мінімальним.

 

Інформація є ключовим ресурсом у ГВ, зокрема в іррегулярній війні. Донощики йдуть на співпрацю тільки за умови, що їм гарантовано безпеку від супротивника й решти місцевих. Страх відплати за свої дії був очевидно низьким поміж жителів окупованої німцями Франції, а певність у потужності гітлерівського Райху (принаймні, в перші роки окупації) значною, що й пояснює появу близько 5 млн доносів. Якщо необхідною умовою масового доносництва є безпека з боку однієї з ПС, то середній рівень контролю території можна вважати його достатньою умовою. Це й зрозуміло: при повному контролі потреба в інформації задовольняється зусиллями спеціальних служб, а при слабкому — кількість і частотність повідомлень суттєво не впливатиме на ефективність контролю. Хоча люди зазвичай погано (себто не повною мірою) ідентифікують всі фактори ризику, втрати від співпраці зі слабкою ПС для цивільних є очевидними. Як унаочнення цього принципу Калівас покликається на слова нікарагуанського військового про те, що «безпосереднім знаряддям убивства є язик». Загалом, якщо баланс сил у регіоні є стабільним, доносництво буде мінімальним. 

Помилково вважати доносництво однорідним явищем. Воно спрямовується на досягнення подвійного контролю: з одного боку, над самими донощиками, з другого – над рештою населення. Оскільки Калівас визначає вибіркове насильство як персоналізацію насильства в результаті нерівномірного обміну інформацією між політичними силами й окремими людьми, то доносництво є важливим інструментом спільного продукування вибіркового насильства. Спростивши, можна виділити два види доносництва: безкорисливе й зловмисне, перше — ідеологічно мотивоване, друге — всуціль скероване особистими інтересами. 

Рис. 1. Вибіркове насильство й контроль

Гіпотеза 2[2]: що вищий контроль з боку ПС, то менша ймовірність застосування нею вибіркового чи нерозбірливого насильства. (У зоні 1 відсутнє насильство з боку влади, у зоні 5 — з боку повстанців.).

Гіпотеза 3: що нижчий контроль з боку ПС, то менша ймовірність застосування нею вибіркового насильства й вища — застосування нерозбірливого насильства. (У зонах 1 і 2 насильство з боку повстанців, а в зоні 4 і 5 – з боку влади, буде нерозбірливим.).

Гіпотеза 4: фрагментований контроль спонукає до застосування насильства тією ПС, якій воно дає перевагу (У зоні 2 це влада, у зоні 4 – повстанці.). 

Гіпотеза 5: паритет контролю між ПС (зона 3) не веде до застосування вибіркового насильства жодною ПС. 

Як і нелояльність, доносництво становить для ПС серйозну проблему. Попри те, що воно забезпечує ПС необхідними даними, надійна їх перевірка майже неможлива. Спробою розрубати цей гордіїв вузол є намагання створити мережу інформаторів під керівництвом професіоналів, щоб верифікувати бодай частку отриманих даних. Щоправда, здатність донощиків маніпулювати ПС є більшою за здатність їхніх кураторів структурувати й перевіряти надану інформацію. Близьке знайомство з жертвою доносу теж дає донощику перевагу: він знає, у чому полягає її вразливість. Ця виняткова обізнаність донощика зі своїми жертвами дає йому шанси досягти поставленої мети, хай би якою вона була: помста за старі кривди, поліпшення матеріального становища, самоствердження тощо. Тож сумнозвісне «псування звичаїв» під час воєн є лише побічною причиною піднесення доносництва; головним тригером тут стає загальна атмосфера недовіри, коли добросусідські відносини більше не гарантують змоги вціліти.

 

В атомізованих суспільствах рівень ворожнечі в часи громадянської війни нижчий, ніж у традиційних.

 

Вивчення доносництва в іррегулярних війнах спонукає Каліваса вбачати в цьому явищі одну з форм приватизації політики: життя, що політизується за екстремальних обставин, має результатом привласнення простору політики індивідами шляхом «інституалізації кривди» (термін Яна Ґроса). Добір кадрів на локальному рівні, перерозподіл майна, вбивства чи порятунок жертв — усе це підпорядковується вузьким інтересам особи, сформованим її попереднім досвідом. Наростання соціальної конкуренції за нових відправних чинників прискорює ще більшу фрагментацію суспільства, бо доносництво й персональна симпатія/антипатія є найдієвішими механізмами цієї приватизації. Свідченням цього є загальна недовіра, братовбивчий характер ГВ, збереження атмосфери ворожості після завершення конфлікту. Хоча коректніше було б казати, мабуть, не про привласнення політики, а про стирання межі між приватним і публічним у ГВ. Прикметно, що в атомізованих суспільствах рівень ворожнечі в часи ГВ нижчий, ніж у традиційних. 

 

Партизани під час Громадянської війни в Лаосі

 

В умовах війни, коли соціальні спільноти стають відкритими до трансформації, опорою лишається лише родинне коло. Інакше кажучи, не доносництво підважує солідарність, а навпаки: ерозія солідарності спричинює появу донощиків. Допоміжним чинником розростання доносництва є погана обізнаність ПС з місцевими умовами, відсутність соціальних груп, на які можна спертися. У такому разі донощик стає ледь не єдиним орієнтиром, щоб розібратися в тому, як влаштовано локальну спільноту. Тим паче, що помста донощику нерідко проявляється в контрдоносах, зіставлення яких так-сяк вимальовує реальну ситуацію на місці. При всіх витратах вибіркове насильство, засноване на ролі донощиків, з погляду Каліваса, є відносно ефективною для ПС методою ведення війни й дає змогу переконати цивільних в тому, що ПС має точну інформацію про кожного з них. 

 

Не доносництво підважує солідарність, а навпаки: ерозія солідарності спричинює появу донощиків.

 

Теорія вибіркового насильства не претендує на універсальне пояснення насильства у ГВ. Тут декілька важливих застережень. По-перше, у ГВ беруть участь часто не дві, а кілька ПС; по-друге, під час перебігу війни самі ПС зазнають внутрішніх трансформацій, що накладає відбиток на їхню цілепокладальну діяльність. Крім того, цивільні, яким війну нав’язано, теж здатні переміщуватися в ланцюжку ролей, які вони виконують як «цивільні». Сильною стороною теорії вибіркового насильства є можливість прогнозувати поведінку населення в різних зонах контролю, на які поширюється роздільний суверенітет певних ПС. 

Завершуючи цей огляд, хочу зазначити, що теза про недоступність насильства для розуміння після ознайомлення з фундаментальним дослідженням Каліваса втрачає свою позірну переконливість. Він описує ГВ у термінах симетрії між близькими взаєминами й надмірною жорстокістю. З урахуванням цього зв’язку тісні взаємини між людьми під час іррегулярної війни виявляються не випадковим, а обов’язковим чинником, який визначає «саму сутність громадянської війни». Як було показано вище, це й веде до розколу родин, жорстокості у формі помсти за кривду, появі переконання, що не існує абсолютно невиправданих учинків. У насильства ГВ є строга логіка, яку не можуть заступити ні загальний політичний аналіз сил напередодні війни, ні аналіз властиво воєнного протистояння. Попри огидні аспекти ГВ, ця логіка відкриває перед частиною населення раніше недоступні можливості.

Утім, головний висновок дослідження, полягає в тому, що насильство у ГВ засвідчує, яких форм може набувати приватизація політики, коли насильство є основним засобом соціального обміну. Його ендогенний характер і динаміка не дають підстав висновувати траєкторію розгортання насильства лише з довоєнних умов соціального життя.

 


Примітки

  1. ^  Праця The Logic of Violence in Civil War (Cambridge University Press, 2006) перекладено різними мовами. Я покликатимуся на друге російське видання: Каливас, С. Логика насилия в гражданской войне / Пер. с англ. Н. Алексеевой, С. Алексеева. – М.: Пятый Рим, 2019, 784 с. (Серия: «Современная история массового насилия»). Науковий доробок Каліваса див. на його персональному сайті
  2. ^  Гіпотезу 1 сформульовано при аналізі структури нерозбірливого насильства: «Зазвичай політичні сили переходять від нерозбірливого насильства до вибіркового насильства поступово».

Стаття підготовлена за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні з коштів Міністерства економічного співробітництва та розвитку ФРН.

Рецензія на: Каливас, С., 2019. Логика насилия в гражданской войне. Москва: Пятый Рим.

Автор: В'ячеслав Циба

Share