Blogs

НЕБЕЗПЕЧНІ СОЮЗНИКИ українського робітничого руху

22.07.2016
|
Artem Tidva
4075

Unfortunately, this content doesn’t available in english language. You can help us and donate money for translation.
For the sake of viewer convenience, the content is shown below in this site default language. You may click one of the links to switch the site language to another available language.

Перш ніж ви прочитаєте весь текст, хочу зробити акцент на тому, що я не висуватиму конспірологічних здогадів про те, хто чий «ляльковод», хто замовник чого, і хто – на мою думку – в чому міг (чи могла) би бути зацікавленим. Я спробую описати тенденції, за якими мені як досліднику та активісту профспілкового руху в Україні довелося спостерігати з огляду на мою професійну та громадську діяльність.

7 липня в Києві відбулася масова акція з яскраво вираженими соціально-економічними вимогами: не підвищувати тарифи для населення, підвищити зарплати та пенсії, зупинити закриття шкіл та лікарень, державних підприємств, зупинити бездумну приватизацію, а подекуди траплялися радикальні заклики до демократизації політичних процесів (наприклад, гасла «Владу трудящим, тоді життя покращим» і «Владу мільйонам, а не мільйонерам»). За різними підрахунками, на акції було від 30 тисяч до 50 тисяч протестувальників.

20 липня профспілковці зі схожими вимогами зібрали в Києві значно менше людей, проте до них приєдналися зо дві сотні ультраправих (цивільний корпус полку «Азов»), які очолювали та замикали пішу колону, скандували свої гасла й виступали перед публікою з промовами на підтримку профспілок.

Я вважаю, що праворадикалів було запрошено на акцію для того, аби радикалізувати вимоги протестувальників та показати владі, що проти неї готові об’єднуватися люди з різними інтересами, якщо вона не припинить антисоціальний наступ. Проте єднання ультраправих із профспілковцями в історії світового робітничого руху є однією з тактик послаблення профспілок.

Тактика антиробітничого руху

У класичних бойових мистецтвах, наприклад, у боксі, існує три реакції на удар: його можна прийняти, його можна відбити, або ж від удару можна ухилитися.

Класичний приклад прийняття удару продемонструвала влада 2015 року, коли профспілковці приїжджали під Міненерговугільпром та під Кабмін. Тоді в медіа активно роздували істерію, що шахтарі, які приїхали до столиці з Заходу та зі Сходу України – то якісь зовсім не щирі шахтарі, а ледь не ахметівські провокатори. Тоді ж актівісти «Правого сектору» знайшли списки, за якими гірників розселяли на ночівлю, і праворадикали у медіа заявляли, що то список «куплених Ахметовим тітушок». Деякі журналісти, що висвітлювали тодішні події, показали чоловіка з пляшкою в руці, котрий лише й думав, де б «помочитися» після пива біля Верховної Ради – ось яке «обличчя» протестувальникам намагалися нав’язати залежні від олігархічних донорів медіа.

Як би там не було, але якщо відкинути національно-патріотичну та мілітаристську істерію тих часів, люди, що приїхали до Києва тоді – чи за власний кошт, чи за рахунок профспілкової страйкової каси, чи то «за кошти Ахметова» – справді не отримували зарплатню від 2 до 4 місяців, підпадали під масштабні незаконні та негуманні звільнення, а в тих, хто в шахтах разом із молодістю згубили й здоров’я, уряд Яценюка ще й вирішив відібрати численні компенсаційні та реабілітаційні пільги.

Наведу три приклади того, як відбувається відбиття удару трудящих (конфронтаційний сценарій, або придушення): російський сценарій із поліцейськими, що розганяють демонстрацію (в кращому випадку без бійки, лиш силою переконання); білоруський сценарій із людьми в штатському, які виловлюють активістів та доставляють у відділки МВС, переконуючи протестувальників вирішувати трудові конфлікти виключно в правовому полі; та латино-американський сценарій із парамілітарними загонами, що за покровительства МВС безкарно калічать або вбивають протестувальників.

Ухилитися від удару профспілкового руху можна переводячи невдоволення мас від економічних вимог у псевдополітичне русло.

Розбіжність у вимогах: політизація і псевдополітизація

Капіталіст боїться, коли абстрактні вимоги («за гідність!», «за європейське життя!») переростають у конкретні («за гідне ставлення роботодавця до робітників!», «за європейські зарплати!»). Проблема, що стосується більше ніж однієї особи, трансформується з особистої в політичну. Із солідарності до конкретних вимог та усвідомлення системності (тобто спільності) проблем студентів, трудящих і безробітних 1, вимоги політизуються й набувають класового характеру: «якщо ми біднішаємо в той час, як вони багатіють, то ми можемо змусити їх поділитися накраденим – заради гідного життя для широких верств населення».

Така політизація вкрай невигідна для власників капіталів, і їм доводиться зі шкури лізти, аби переконати протестувальників у тому, що кращого життя «для себе» вимагати «соромно», що вимоги мають бути «більш духовними».

Абстрактні гасла агітаторів із полку «Азов» – «за єдину Україну», «фронтовики і шахтарі разом і до кінця» і «слава Україні» – викликають непорозуміння чи принаймні подив: «До чого тут сьогодні це? А як же наші вимоги щодо погашення заборгованості за зарплатами, припинення скорочень, індексації пенсій, зниження комунальних тарифів тощо?» Тим не менше, кількість «азовців» ледь не вдвічі перевищує кількість профспілковців, і така «політизація», яку вони можуть запропонувати – це саме те, що не змінить поточний порядок речей.

Партія нинішнього президента свого часу під приводом бойових дій у Донбасі закликала до «єдності» та «солідарності» з його бажанням отримати ширшу повноту влади.

У газеті «Патріот України», яку роздають 15-літні «фронтовики» з ЦК «Азов», одним із засадничих принципів «націократії» 2 проголошується понадкласовість, тобто, в питанні зміни чинного порядку – коли реформи відбуваються не в інтересах найманих робітників, а в інтересах посилення експлуатації, – вони дотримуються тої самої думки, що й президент.

Націонал-соціалісти в Німеччині та фашисти Італії спрямовували масове обурення майновою нерівністю та бідністю в понадкласову солідарність. Ультраправий рух – це реакція можновладців на загрозу масового революційного руху, адже влада перейшла всі межі, «відважившись» на підвищення комунальних тарифів: відтепер усі «гнані та голодні» матимуть ще й спільну глобальну проблему, адже за комуналку платитимуть усі. Клас власників боїться не втримати бика за роги: за умови демократичного порядку розганяти маси за силовим сценарієм (як показав приклад Януковича) – не варіант, отже, доведеться або приймати удар, або від удару ухилятися, виставляючи замість себе опудало «зрадників» та «ворогів нації».

Логіка союзу

Профспілкове керівництво свого часу вже наробило собі іміджевої шкоди, коли пробувало співпрацювати з БЮТом. У часи протистояння «помаранчевих» та «біло-голубих» такі непродумані союзи з «великими політиками», можливо, забезпечували якесь фінансування профспілок – проте ускладнювали профспілковий органайзинг для низових активістів через ототожнення профспілки з певною політичною силою.

Може бути й таке, що профспілкове керівництво пішло на ризик співпраці з ультраправими, до яких не мають симпатій потенційні та рядові члени профспілок, задля того, аби убезпечитися від нападок інших ультраправих із «Правого сектору», як це сталося минулого року. Але невже співпраця з тими, кого засудив конгрес США ще в 2015 році, була настільки безальтернативною, що профспілковці готові закрити для себе доступ до міжнародної солідарності, а також до розбудови профспілки з тими, хто не симпатизує «Азовцям» в Україні?!

Імовірно, такий союз – ситуативний і одноразовий: праворадикали не стали перекривати дорогу, конфліктувати з поліцією та допомагати профспілковцям проникнути до Міненерговугільпрому. «Азовці», звичайно, славляться своєю здатністю фізично розігнати пенсіонерів або поодиноких профспілкових активістів, але мірятися силами з поліцією – не їхня прерогатива.

За трудящими залишається вибір: або висувати до експлуататорів вимоги соціально-економічних трансформацій – або ліберальна (чи то праворадикальна) «понадкласовість».

 

Notes:

  1. Мається на увазі політика жорсткої економії, що виявляється в ліквідації пільг, скороченні доступу до освіти та медицини, здорожчанні продуктів першої необхідності та житла, комунальних тарифів, вартості проїзду, реальне знецінення зарплат через інфляцію тощо
  2. Націократія — це панування нації у власній державі, здійснюване владою всіх суспільно-корисних верств, об’єднаних — відповідно до їхньої суспільно-продукційної функції — в представницьких органах державного управління (Сціборський, 1935).
Поділитись