Некеровані по краях: гриби як види-компаньйони

Донні Гаравей

Вступ від редакторок і перекладачок

Анна Льовенгаупт Цзин — професорка антропології Університету Каліфорнії у Санта-Крусі (США) та Орхуського Університету (Данія). Цзин одна із провідних дослідниць переплетень економічних, екологічних і культурних питань. Вона невпинно привносить «людське» назад в «екологічне», а «екологічне» назад в «людське», демонструючи, що людська історія, усе наше існування — справа складних взаємодій між усіма живими істотами. Сама ж вона здебільшого працює з грибами. 

Цей есей відводить центральне місце грибам як нашим супутникам і — послуговуючись терміном Донни Гаравей, якій Цзин присвячує текст — видам-компаньйонам (companion species). Але цей есей лиш почасти про гриби, адже у ньому Цзин вдається не лише продемонструвати альянси між грибами й іншими живими істотами, а й окреслити контури світової історії. А історія ця про одомашнення, панування і любов; а ще про класовий аналіз, який чітко тримає у фокусі те, як і за чий кошт шириться імперія. Історія, яку розповідає Цзин, дає нам змогу критично поглянути на історію території сучасної України, а разом з тим підважити есенціалістичні наративи про землеробство як справу честі та вияв цивілізації. У час, коли розширення імперії є питанням далеко не теоретичним, Цзин допомагає нам збагнути колоніальні порухи та їхню природу. 

Цей есей, вперше опублікований англійською в науковому журналі Environmental Humanities у 2012 році, ліг в основу її книги «Гриб на краю світу. Про можливість життя на руїнах капіталізму». В Україні зараз активно розвивається дисципліна екологічної гуманітаристики, тож ми сподіваємося, що цей переклад стане в нагоді всім, хто хоче краще розібратися в тому, як інші живі істоти разом з нами творять історію.

Анотація від авторки

Людська природа — це стосунки між різними видами. У цьому есеї види-компаньйони (поняття Донни Гаравей) заводять нас поза межі досі знайомого товариства, ген до рясного екологічного різноманіття, без якого люди не вижили б. Слідом за грибами ми збираємо плоди останніх десяти тисяч років історії людських заворушень. У цю мандрівку ми вирушаємо у компанії феміністичній і різношерстній: з нами багато інших видів. Зернові одомашнюють людей. Плантації дають нам підвид, який ми називаємо расою. Дім відмежовує любов всередині видів та між ними. Однак збирацтво грибів заводить нас деінде — до некерованих країв і швів імперського простору. Тут ігнорувати міжвидові залежності, що уможливлюють наше життя на Землі — неможливо. Перед нами потужні історії, які ми мусимо оповідати, а не залишати їх напризволяще тим, хто виголошує тріумф людства і контролює поле. Цей есей прочиняє двері до багатовидових ландшафтів як протагоністів історій світу. 

Панування, одомашнення та любов — міцно переплетені. Дім — це місце, де залежності між видами можуть ставати найбільш задушливими. Як би не вихваляли принадність такого побутового ладу, можливо, це не найліпший устрій співжиття з іншими живими істотами на Землі. Натомість розгляньмо рясне різноманіття окраїн. Розгляньмо гриби. 

Цей есей не з’явився би без Донни Гаравей. І не лише завдяки її поняттю «видів-компаньйонів», а й її дозволу всім нам побути і науковцями, і культурними критиками водночас, себто, відмовитися розмежовувати природу та культуру — а також на те, щоб насмілитися розповісти історію світу одним словом, або ж коротким есеєм^[1]. У цьому дусі я починаю цей текст із компаньйонського досвіду та біології, перш ніж перейти до історії одомашнення, європейського підкорення світу та політично й біологічно різноманітних потенційностей швів глобального капіталізму. Ці матеріали є грибним аргументом проти одомашнення, принаймні жінок і рослин, зведеного у надто затятий ідеал. 

Гриби у ландшафтах розмаїтих істот

Блукання і любов до грибів породжують одне одного. Піша хода — це швидкість тілесної насолоди та споглядання; саме на такій швидкості шукають гриби. Після дощу повітря пахне свіжим озоном, живицею та падолистям, а мої чуття оживають цікавістю. Хіба є щось краще, ніж зустріти помаранчеві складки лисичок, які пробиваються крізь темну вологу; або ж свіжоспечені пампушки білих грибів, які вмощуються на крихкій землі. Захопливі кольори, аромати та форми — не кажу навіть про гордість від того, що ти є першою, хто їх знайшла — зворушують!

Однак із цих насолод найкращими я вважаю дві: перша — незаслужена щедрість дарунку, а друга — те, як це місце визначатиме мої майбутні маршрути. Ці гриби не є плодами моєї праці; я не переробилася чи заморочилася для того, щоб їх мати. Вони стрибають мені в руки з насолодою несподіванки і непроханості. На якусь мить я відпускаю тягар вини, і солодка легкість життя пронизує мене, наче я тільки-но виграла лотерею. Bismillah irachman irachim^[2].

Втіха справляє враження: враження від місця. Захоплення моїх відчуттів закарбовує в пам’яті цілу палітру кольорів і ароматів: кут падіння світла, колючі терни, міцно вкорінене дерево, пагорб, що виринає переді мною. Мандруючи, я не раз раптово згадувала кожен пеньок чи дупло, біля яких колись зупинялася, шукаючи гриби. Моє свідоме рішення вело мене до місць минулих зустрічей, адже найпростіше знаходити гриби саме там, де їх помічала раніше. Зазвичай грибниця (міцелій), що породжує плоди грибів, з’являється в тому самому місці на наступний рік. До того ж, грибниця є пожиттєвим компаньйоном деяких дерев. Якщо ви хочете знайти лисички в центральній Каліфорнії — потрібно шукати їх під дубами. Однак це мають бути не просто дуби, а саме ті, що ростуть над лисичковим міцелієм. Розпізнати це місце можна за тим, що ви вже знаходили там гриби. Часто, повертаючись в одні й ті самі місця, починаєш помічати сезонні квіти та сліди тварин. Знайомі місця стають початком усвідомлення і шани до взаємодій між видами.

Ілюстративне фото

Саме так люди займалися збирацтвом велику частину своєї історії. Збирачі знову і знову поверталися до знайомих місць у пошуках корисних рослин, тварин і грибів. Завдяки високопотужним гвинтівкам та надмірному зарибленню люди отримали змогу вполювати щось просто під час випадкової прогулянки сільською місцевістю; однак мисливці все ж досягають кращих результатів з місцевими провідниками. Збирачі, завдяки місцям, які вони добре знають, дізнаються не лише про екологічні взаємини, але й про стохастичні природничі історії, через які певні види й угруповання можуть процвітати в певних місцях. Знайомі місця збирацтва не вимагають територіальної винятковості; інші істоти — люди і не лише — також на них знаються. Їхні географії, що ширяться та нашаровуються одна на одну, чинять спротив добре знаним моделям, що розділяють світ на «твій» і «мій». Більше того, збирачі підживлюють ландшафти (з їхніми численними мешканцями та відвідувачами), а не лише поодинокі види. Знайомі місця породжують форми ідентифікації і компаньйонства, що контрастують з надодомашненням та приватною власністю у формах, знайомих нам нині. Ви, ті, хто прагнете світу, де компаньйони процвітають, зверніть увагу на гриби.

Гриби є добре відомими компаньйонами. Поняття «симбіозу», взаємовигідного міжвидового співіснування, було введено для опису лишайників — угруповань гриба та водорості або ціанобактерії. Негрибний партнер забезпечує метаболізм лишайника за допомогою фотосинтезу, а гриб створює умови для його існування в екстремальних середовищах. Регулярні цикли зволоження і висихання не турбують лишайник, оскільки грибний партнер здатний реорганізовувати свої мембрани, щойно з’являється вода, і фотосинтез поновлюється^[3]. Лишайники можна знайти як у замерзлій тундрі, так і на висушених пустельних скелях.

Гриболюбів найбільше інтригує міжвидове компаньйонство грибів та коріння рослин. У мікоризах нитки грибниці проникають у коріння рослин. Під’ялинники одноквіткові та інші рослини без хлорофілу майже повністю залежать від підтримки, яку отримують від грибів. Багато орхідей не можуть навіть прорости без їхньої допомоги^[4]. У таких випадках рослини отримують поживу від грибів, проте останні здебільшого живляться від рослин. Однак мікоризний гриб не лише егоїстично поїдає корисні речовини рослин: він постачає їм воду і забезпечує мінералами з ґрунту. Гриб навіть може проникати у камені, удоступнюючи їхні мінерали для росту рослин. Впродовж довгої історії землі гриби відповідальні за збагачення ґрунту, що дає змогу рослинам еволюціонувати. Вони передають мінерали з каміння рослинам^[5]. Дерева здатні рости на збідненому ґрунті завдяки грибам, які постачають їхньому корінню фосфор, магній, кальцій та інші елементи. Там, де я мешкаю, лісники прищеплюють маслюків звичайних (Sillus Luteus) до коріння дугласії тисолистої для заліснення місцевості. Більшість грибів, які ми любимо використовувати в кулінарії, є мікоризними. У Франції фермери, які вирощують трюфелі, вживлюють гриби в насіння дерев на огороджених ділянках^[6]. Звісно, гриби самі здатні на такі дії, але на більш відкритих територіях. Тож ми, любителі грибів, мандруємо у пошуках компанії як дерев, так і грибів.

Гриби не завжди доброзичливі у своїх міжвидових взаєминах^[7]. Коли справа доходить до перетравлення вуглецю, одні гриби напрочуд всеїдні — харчуються як живими, так і мертвими тваринами й рослинами, тоді як інші є лютими патогенами (наприклад, Cryptococcus neoformans, що вбиває багатьох хворих на СНІД^[8]). Одні — дражливі паразити (згадаймо дерматофітоз, відомий як «стригучий лишай» або ж «грибок стопи»), а інші тихенько собі бовтаються бебехами своїх господарів допоки не опиняться в купі гівна, де і процвітатимуть. Деякі гриби можна знайти в геть несподіваних місцинах: Cladosporium resinae, який раніше траплявся лише у смолах дерев, нині «смакує» паливо для літаків, тим самим блокуючи паливопроводи^[9]. Деякі шкодять одному господарю, але мирно співіснують з іншим: Puccina graminis, один із видів грибкової іржі, проростає на кущі барбарису, виділяючи нектар, яким харчуються мухи. Завдяки цьому гриб виробляє спори, які згодом стають згубними для пшениці^[10]. Апетити грибів неоднозначні у своїх вподобаннях — усе залежить від вашої точки зору. Здатність грибів розкладати клітковину та лігнін мертвої деревини (чого так бояться при захисті дерев’яних будинків) є водночас їхнім найціннішим подарунком лісові, аби той міг відновлюватися. Без цього мертва деревина нагромаджувалася б у лісі, а іншим мікроорганізмам діставалося б усе менше й менше поживи. Роль грибів у відновленні екосистем унаочнює, що вони завжди виступають компаньйонами для інших видів. Авжеж, біологічні види залежать одне від одного. Однак це правило зазвичай не застосовують до людей.

Puccinia Graminis під мікроскопом

Нас засліплює віра у людську винятковість. Найбільші монотеїстичні релігії залишили у спадок науці наративи про людське панування. Ці наративи підживлюють ідеї про людську автономність, спрямовуючи наші запитання до тем людського контролю над природою та впливу на неї, замість того, щоб акцентувати увагу на взаємозалежності видів^[11]. Одним із багатьох обмежень цього спадку є те, що ми схильні уявляти людський вид як повністю автономний і самозарадний — а отже, незмінний в контексті історії та культури. Соціальні консерватори, в чиїх руках опинилася ідея «людської природи», використовували її, аби виправдати найбільш автократичні й мілітарні ідеології. А що, якщо ми уявимо людську природу як таку, що змінювалася історично разом з іншими мережами міжвидових залежностей?  

Стосунки між видами і є людською природою. Не відкидаючи генетику, міжвидова рамка відкриває нові перспективи для біологічних та культурних дослідницьких траєкторій. Наприклад, це дозволяє глибше зрозуміти різні мережі одомашнення, у які вплутане людство.

Одомашнення зазвичай вважають людським контролем над іншими видами. Те, що такі стосунки також змінюють людей, здебільшого ігнорується^[12]. Більше того, одомашнення часто уявляють чітким розмежуванням: ти або пов’язаний з людьми, або ж дикий. Оскільки така дихотомія зумовлена ідеологічною відданістю людському пануванню, вона, з одного боку, підтримує найбільш несусвітні фантазії про домашній контроль, а з іншого — самовідтворення диких видів. Внаслідок таких фантазій, тих, кого одомашнили — приговорили на пожиттєве ув'язнення і генетичну стандартизацію; дикі види ж тим часом «зберігаються» у генетичних банках, а їхні видово-розмаїті ландшафти знищують. Однак, навіть попри ці крайнощі, більшість видів з обох боків розмежування — навіть люди — живуть у складних стосунках залежності та взаємозумовленості. Увага до різноманіття цих стосунків може бути початком поцінування того, як різні види співіснують одне з одним. 

Гриби є видами-індикаторами людського становища. Небагато грибів вв’язалися у людські схеми одомашнення; кілька з них зазнали значної шкоди — втручання в їхній геном, зокрема під час промислового виробництва ферментів. (Печериці в супермаркетах — це ті самі Agaricus bisporus, що ростуть на луках). Втім, гриби всюдисущі і супроводжують усі наші людські експерименти та витівки. Розгляньмо Serpula lacrymans, домовий гриб (або домова гниль), який колись зустрічався лише в Гімалаях^[13]. Під час завоювань Південної Азії Британський військово-морський флот дав грибу розростися своїми кораблями. Serpula lacrymans процвітав у необробленій деревині військових кораблів і таким чином подорожував світом. На початку ХІХ століття гниття деревини в кораблях Британського флоту проголосили «національним лихом», що спричинило паніку, аж поки в 1860-х роках у кораблебудівництві не почали використовувати метал^[14]. Однак домашній гриб ширився собі далі та обживав балки сирих підвалів і залізничні шпали цивілізації, спонсорованої Британією. Експансія Сполученого Королівства і домашній гриб рухалися разом. Отже, присутність грибів часто свідчить про зміни у людському бутті.

Почнімо з одомашнення людей. 

Витоки сім’ї, приватної власності і держави^[15]

Зернові одомашнили людей. Роман людей і зернових культур — одна з найяскравіших любовних пригод в історії людства. Вирощування пшениці та ячменю, що почалося близько десяти тисяч років тому на Близькому Сході, є одним із найбільш промовистих його виявів. Відколи почалося одомашнення, люди перемінили свою любов до ландшафтів, наповнених живими істотами, на близькість із однією-двома культурами^[16].

Найцікавіше в історії одомашнення зернових на Близькому Сході те, що майже всюди в регіоні збирати великі обсяги пшениці та ячменю було доволі просто і без тяжкої праці на землі. Навіть у 1960-ті роки, завдяки пишним зарослям диких злаків, люди легко могли займатися збирацтвом^[17]. Історія, яку ми собі розказуємо про «зручність» та «ефективність» вирощування зернових вдома, — неправда. Майже всюди землеробство потребує більше зусиль, ніж збирацтво. Причин для експериментів із одомашненням, ймовірно, було багато: від релігії до нестачі харчів. Утім, саме виникнення соціальних ієрархій і становлення держави остаточно закріпили та розширили господарство, засноване на зернових культурах. Порівняно з іншими способами господарювання, інтенсивне зернове землеробство справляється краще з одним завданням: утриманням еліт. Держави інституціоналізують конфіскацію частки врожаю. Становлення держав та їхніх спеціалізованих цивілізацій по всій Євразії пов’язане з поширенням інтенсивного зернового землеробства. Десь держава йшла за землеробством, а десь землеробство йшло за державою. Втім, щоразу держави за допомогою своїх символів і армій просували землеробство. Подекуди вони навіть криміналізовували інші форми господарювання; лише вигнанці могли собі дозволити відцуратися дару державної родючості. А для тих, хто опинився в державних осередках, цей дар родючості відтворювався знов і знов, принаймні у сприятливі часи, любов’ю^[18].

Збір урожаю зернових. Фрагмент із циклу «Дванадцять місяців» у вежі Орел (Torre dell'Aquila) Замку Буонконсільйо (Castello del Buonconsiglio), Тренто, Італія. Написано близько 1400 року художником із Богемії Вацлавом

Біологічну трансформацію людей та рослин, що супроводжувала зернове землеробство, можна найліпше зрозуміти через призму становлення соціальних ієрархій і того, як саме у них вплутані держави. Держави спонукали до осілого, стабільного землеробства. Вони спонукали до створення сімейних господарств і гарантували форми сімейного майна та спадщини, що чітко розмежовували відносини як усередині родин, так і між ними. Pater familias, батько сім’ї, був представником держави на рівні господарства. Саме він слідкував, щоб сім’я сплачувала податки та віддавала десятини з урожаю на утримання еліт. Всередині такого політичного устрою жінки та зернові культури зазнали поневолення й підпорядкування, щоб якнайбільше підвищити родючість^[19].

Зернові, відібрані в процесі одомашнення, мали велике насіння з високим вмістом вуглеводів; високовуглеводне харчування дозволяло жінкам народжувати більше дітей. Замість того, щоб обмежувати фертильність (як це роблять у суспільствах, які займаються здебільшого збирацтвом), люди раптом стали хотіти якомога більше дітей; але не лише через культ родючості, а ще й тому, що сім’я вимагала більше праці для вирощування зернових. Зерновим було байдуже, чи їх виростила сімейна праця; людей було вдосталь. Втім, власність, яку пропагувала держава, потребувала сімейної праці, зокрема й дитячої. Багатодітність не була суто природним виявом, адже не всі тварини прагнуть якнайбільшого розмноження власного виду. Неконтрольоване і стихійне розмноження — характерна особливість певної форми людського одомашнення: роману між людьми та зерновими. Ця одержимість розмноженням, своєю чергою, обмежила мобільність жінок та їхні можливості поза доглядом за дітьми. Хай би там які можливості не обіцяв цей міжвидовий роман, здається, справедливо буде назвати його «всесвітньою історичною поразкою жіночої статі», відлунюючи Фрідріха Енгельса^[20].

Землероби, силуючись прогодувати все більше й більше людського населення, доходили до все вужчого й вужчого діапазону зернових культур — і форм сім’ї. Проте стандартизація зернових та їх людських сімей ніде не дійшла до логічного завершення. Коли державна влада слабшає, ландшафти з ряснішим біорізноманіттям і формами соціальної організації продовжують процвітати. Однак взірець осілого поневолення виявився впливовим, адже утримував маргінальне на маргінесах. Під час моїх досліджень з кочовими землеробами Калімантану, що в Індонезії, деякі жінки говорили про мій рівень достатку і привілею: «Якби я мала те, що маєш ти, мої ноги ніколи б не торкалися землі». Поневолення жінок є основою прекрасної мрії про порядок і достаток.

Гриби — вороги господарств і фермерів, які займаються монокультурами. Відтоді як стародавні держави взялися просувати інтенсивне землеробство, потреба у стандартизації зернових культур ставала все нагальнішою. У XIX столітті землеробство, заручившись підтримкою науки, таки перевершило раніші спроби стандартизувати сільськогосподарські культури. Сама собою стандартизація стала «сучасним стандартом»^[21]. Саме вона дозволяє фермерам реалізовувати їхні культури на ринку й нині. Втім, стандартизація робить багато культур вразливими до грибкових захворювань, як-от іржа та сажка. Немає різноманіття — а отже, немає і стійкості до хвороб. Мить — і весь врожай пропав. Поява безкраїх сільськогосподарських полів стала справжнім святом для грибів, що паразитують на рослинах. Однак разом з тим вони здобули собі репутацію ворогів цивілізації, а згодом — і прогресу. Модель інтенсивного землеробства стала прикладом для вирощування інших культур. Тож, врешті-решт, вони, як і зернові, стали страждати на усілякі грибкові цвілі й болячки — застереження усім нам.

Певно, найвідомішою з грибкових катастроф є фітофтороз картоплі, що охопив Ірландію в 1845-1849 роках. Тоді в країні картоплю вирощували із запеклістю, притаманною монокультурному землеробству. Однак наслідок цієї запеклості відрикошетив державі, яка усе пропагувала зернову експансію. За британської колонізації ірландців витісняли на самі окраїни, а їхнє зерно конфісковували під час військових рейдів. Саме завдяки картоплі, яка залишалася під землею, ірландці й вижили. Під кінець XVIII століття картопля стала основним продуктом Ірландії. Коли землевласники з політичних причин відвели більше земельних ділянок під оренду, кількість дрібних фермерських господарств почала стрімко зростати. Картопля стала в нагоді новоспеченим орендарям, поки ті створювали сім’ї, одружувалися все раніше і заводили все більше дітей. Незважаючи на економічну стагнацію за часів колоніального режиму, людське населення зросло від п’яти до восьми мільйонів за 50 років. Зросла і вимушена залежність від картоплі^[22]. Монокультивація має свою ціну. Із кількох тисяч різновидів картоплі, які одомашнили південноамериканці, європейці імпортували всього кілька «аборигенних порід»^[23]. В Англії на фітофтору інфекційну, яка викликає картопляний фітофтороз, вперше почали скаржитися близько 1835 року. Грибок поволі ширився Ірландією, аж поки одного дощового та сирого літа 1845 року не заразив усю картоплю в країні, навіть ту, яку зберігали у погрібах. Стався голод. Мільйон людей померли, а ще близько двох мільйонів емігрували до Сполучених Штатів^[24].

Поки сільськогосподарські культури дедалі більше піддаються генетичним маніпуляціям та клонуванню, гриби вкотре б’ють на сполох. Розгляньмо плантації акацій. Наші розсудливі змінотворці вирішили, що акація може замінити cобою тропічні ліси Борнео. Дерева акації, вирощені з одного клону, всі вразливі до ядрової гнилі, яка виїдає їхні стовбури зсередини^[25]. Чому хтось взагалі вирішив вирощувати їх в Борнео — окрема історія. І ця історія приводить нас до динаміки європейських завоювань та експансії. 

Акація. Ілюстративне зображення

Плантації були двигуном європейської експансії. Вони створили капітал — і modus operandi, — що дозволив європейцям захопити світ. Ми зазвичай чуємо про потужніші технології та перевагу в ресурсах, але саме плантації уможливили військово-морські флоти, науку і, зрештою, індустріалізацію. Плантації — це впорядковані системи вирощування сільськогосподарських культур; ті, хто працює на плантаціях, не є їхніми власниками, а сама система заточена під експансію. Плантації поглиблюють одомашнення: вони посилюють залежність від певних рослин і підвищують родючість насильно. Плантації, запозичуючи моделі зернового землеробства, які пропагує держава, вклали усе можливе у надвиробництво однієї культури. Але одного інгредієнта їм все ж забракло — любові. Замість того, щоб єднати людей, рослин і місця любов’ю, європейські плантатори почали культивувати примусом^[26]. Рослини були екзотичними, а праця — вимушена рабством, підневільністю і завоюванням. За таких умов процвітання було можливе лише із запровадженням надзвичайного контролю й порядку. Але завдяки усталеній ієрархії і ворожості, яку плантатори вміло скеровували, можна було здобувати величезні прибутки (і відповідну бідність). Через те, що плантації лягли в основу сучасного агробізнесу, нам часто здається, що вирощувати аграрну продукцію можна лише таким чином. Проте цей устрій натуралізовували, допоки ми не стали сприймати відчуження людей від їхніх сільськогосподарських культур як даність.

Розгляньмо цукрову тростину, головну учасницю. Ніхто не любить цукрову тростину на плантаціях. Робітники і робітниці Пуерто Ріко йдуть «оборонятися» (se defienden) і «боротися» (bregando) з нею^[27]. Проте в період між XVII і XIX століттями цукрова тростина здебільшого забезпечила статки, які вклали в європейську експансію та розвиток. Тростина ширилася теплими місцевостями і наново окреслювала регіони; за нею слідували власники, управлінці та робітники^[28]. Рабів із Західної Африки відправили до Нового Світу. Батраків з Індії і Китаю привезли на Тихоокеанські острови. З селянами Вест-Індії (Карибів) влада розправилася і скорила їх. Озброївшись новоспеченою ворожістю до рослин на плантаціях, люди змінили саму природу міжвидового буття. Еліти зрештою нав’язали своє відчуття автономії від інших видів; вони не любили, а панували над іншими живими істотами — «видами-Іншими», — які обумовлювали людське самоствердження. Спроможність плантаторів домінувати напряму залежала від їхньої здатності визначити і встановити категорію людського підвиду: хтось же мав працювати на тростині. Тогочасна біологія виправдала різницю між вільними власниками плантацій та поневоленими робітниками. Не білі люди працювали в полі на тростині, а білі володарювали і управляли. Жодним законам чи ідеалам не під силу було зупинити міжрасові шлюби, але під силу було встановити, що лиш білі люди могли отримати майно у спадок. Расовий поділ був створений і відтворений у кожному приданому та спадку^[29].

З самого початку гриби були готові зайняти своє місце. Вони ускладнили роботу дрібним фермерам, які вирощували цукрову тростину: після того, як її зрубали, тростину необхідно було негайно обробити, щоб уникнути грибкового бродіння (ферментації). Величезні масштаби і дика робоча дисципліна на плантаціях цукрової тростини були частково спричинені страхом бродіння. Щоб убезпечити себе, плантатори встановлювали дорогі млини безпосередньо на своїх землях, що заодно мало гарантувати безперервну роботу. Однак грибне бродіння виявилося дарунком для плантаторів. Вони хутко зрозуміли, що меляса, побічний продукт виробництва цукру, добре підходить місцевим спорам дріжджів і швидко перетворюється на алкоголь. Так на світ з’явився ром, а смертельна, втім прибуткова «трикутникова торгівля» почала обмінювати його на ще більше африканських рабів. Це, своєю чергою, збільшувало виробництво цукру, а разом із ним — і кількість алкогольних виробників та фінансистів в Англії чи Новій Англії. Задовго до того, як цукор став об’єктом і символом масового споживацтва (а заодно і укріпив очікування публіки, що вважала себе як вид автономною, а свої харчі — такими, що звідкись з’являлися перед ними, незалежно від інших живих істот), ром, створений завдяки грибній ферментації, зробив цукор із плантацій прибутковим і поширив його полями європейських завоювань^[30].   

На межі пристойності ром підживлював маскулінність моряків, для яких торгівля стала пригодою. Бродіння, таким чином, відволікало від жорстокості одомашнення (людського і не лише) на березі. 

Білі жінки стали агентками расової гігієни. Плантації перекроїли людську сутність, саму практику буття людиною, розділяючи нас на раси. Расовий поділ, який залежав від шлюбу та організації сім'ї, вимагав і додаткової трансформації гендеру. У зонах плантацій, із їхнім непевним поєднанням місцевого і чужого, вільного, залежного та поневоленого, дикого й прирученого, хвороб і достатку, все могло так легко піти шкереберть. Тут білі жінки ставали відповідальними за дотримання меж — дому, сім’ї, видів і білої раси. Тропічні гриби були лише частиною їхніх проблем; пліснява та інфекції могли запросто вийти з-під контролю. Утримуючи свої домівки вільними від цвілі, комарів і міжрасових змішань, білі жінки в тропіках ставали зразками відчуження видів та підвидів^[31].

Наприкінці XIX століття дискурси довкола наукової гігієни та євгеніки формували підходи білих жінок до расової сегрегації. Теорію мікробів Луї Пастера випробовували і вдосконалювали в тропіках, де простори, контрольовані білими, можна було облаштувати як лабораторії, у яких мікроорганізми зупиняли на порозі до білих домівок. Білих жінок закликали слідувати за їхніми чоловіками до тропіків, щоб зберігати там чистоту і порядок^[32]. По поверненню до метрополій ці питання публічної та приватної гігієни підживлювали класові дихотоміїі, формували розмежування жінок на «хворих» і «бридких», як одного разу висловилися Еренрайх та Інгліш^[33]. Вразливі жінки вищих класів стали берегинями домашнього вогнища, а бідних жінок звинуватили у розпалюванні інфекцій. І ті, і ті знову отримали мандат народжувати. Бідні сім’ї потребували додаткової робочої сили, особливо в тих випадках, коли дитяча праця забезпечувала виживання багатьох дорослих^[34]. Привілейовані сім’ї ж несли відповідальність за продовження раси; жінки мали народжувати спадкоємців.

Межі дому, очікувано, стали межами любові. З фетишизацією дому як простору чистоти та взаємозалежності позадомашня близькість, незалежно від того, була вона між людьми чи між іншими видами, здавалася архаїчною фантазією (громада, дрібний фермер) або швидкоплинними захопленнями (фемінізм, права тварин). Поза межами дому панувала сфера економічної раціональності та суперечливих особистих інтересів. Більше того, таке зведення сім’ї до фетишу знову виникло у масовій культурі середини XX століття, коли Сполучені Штати присвоїли собі роль світового лідера, що дозволило їм черпати з давніших режимів колоніальної культури. Тут, любові поза межами сімейних стін просто не сподіваються. Інших видів можуть прийняти у сім’ю; домашні улюбленці є моделями сімейної відданості. Однак, ця модель люблячих і люблених домашніх тварин не поширює любові; вона міцно тримає цю любов всередині сім’ї. 

«Свобода від потреб» (Freedom from Want), Норман Рокуелл

Американське суспільство навчилось думати про себе як про співчутливих, моральних людей, які люблять своїх дітей і домашніх тварин. Вони вивчили, що ця любов робить із них «хороших людей», не те, що ті терористи, які вміють лише ненавидіти. Вони уявили, що ця любов дає їм право вирішувати за цілий світ; це створює ієрархію моралі, у якій американська «доброта» є підставою для світового лідерства. Інших людей та видів оцінюють за їхньою здатністю жити за стандартами американської домашньої близькості. Якщо вони люблять правильно, по-сімейному, то, можливо, і заслуговують на життя. Інші ж ризикують стати «побіжними збитками» у прагненні США вдосконалити світ; їхню ліквідацію можливо й вважатимуть прикрістю, але не звірством. Під цією опікою наше буття як виду перелаштовується, щоб зупиняти «Іншого» на порозі власного дому.

З огляду на силу і настирливість цього біосоціального плану, дивовижно, що досі розмаїті види і популяції в принципі продовжують існувати на Землі. Проте цю розкіш більше не можна сприймати як належну. 

Збирацтво грибів по швах імперії

Біологічне і соціальне різноманіття гуртується, обороняючись, по занедбаних краях. Усячина, відкинута імперськими планувальниками як надмірна, буяє в міських джунглях і сільських дебрях. Малі господарства мають значно чисельніше біологічне різноманіття (і не лише культур) за великі ферми, які до того ж потребують неабияких капіталовкладень. Навіть гриби, що ростуть в землі, та інші мікроорганізми віддають перевагу дрібним фермам^[35]. Процес еволюції у занедбаних зонах утворює куди більше біологічних видів та взаємодій, попри нестямний розвиток комерційної генетики. Гриби є прикладом цього. Хто б ще зміг процвітати в забруднених шахтах? Багато мікоризних грибів — від витонченої Лакарії блискучої (Laccaria laccata) до моторошного Пізоліту безкореневого (Pisolithus tinctorius) — накопичують важкі метали і таким чином захищають своїх лісових партнерів, інших рослин, від зараження^[36]. Нові радіоактивні гриби колонізували стіни зруйнованого Чорнобильського реактора. Якщо хтось вирішить секвеструвати радіоактивність, ці види стануть у нагоді^[37]. Звичайно ж не усілякий розвиток організмів доброякісний, проте лише у плетиві різноманіття адаптація стає можливою. Однак здебільшого усе ж існує обернений зв'язок між різноманіттям та інтенсивністю капіталовкладень і державного контролю. Для любителів різноманіття на часі роз’єднати проєкт капіталу-і-держави.

Такі проєкти діють найліпше у пітьмі, яку вони прагнуть розповсюдити. Задля праці, яка воліє світла, ми можемо спробувати пізнати щось скраю, з точки зору безладу, але продуктивного — зі швів імперії.

Гриби, які ми їмо, гуртуються по краях. Гриби всюдисущі, але їстівні та лікувальні ростуть лише подекуди. Багато з тих, що ми любимо, процвітають по аграрних швах: між полями й лісами, там, де культивація доходить краю. Білі гриби і лисички часто зустрічаються саме по краях лісів і стежок; їм до вподоби світло, попри те, що ростуть вони з деревами. Іншим, наприклад, печерицям, до смаку трав'янисті перелоги. Такі гриби — нагадування про розкіш різноманіття поза одомашненням. Проте чимало грибів рясніє по лісах і горах довкола аграрних полей, що інтенсивно обробляються. Збирачі грибів здавна прочісували гірські й лісові стежки по краях зернових королівств: на південному заході Китаю та сусідньої Південно-Східної Азії, в Кореї, Східній Європі та на Євразійській півночі. У нинішній Північній Америці іммігранти з цих аграрних країв і досі залишаються здебільшого основними збирачами грибів для ринку. Втім, глобальна грибна торгівля розсередила збирацтво по всьому світі. Японський делікатес мацутаке веде збирачів не лише до традиційних азійських країв, а й до гірських на іншому боці Тихого Океану – Британської Колумбії, Північного Заходу США, гір Оахаки^[38].

Через комерційне збирацтво грибів ми можемо побачити шви глобального капіталізму. Місця тут не лише роздріблені, а продукти специфічні, але й самі форми знання і управління ресурсами надзвичайно різноманітні та лише дотично пов’язані між собою в ланцюзі постачання грибів як товарів. Сім’ї з Південно-Східної Азії змагаються за території в Орегоні; японські поціновувачі грибів виробляють регіональні ієрархії смаку. Тут надто багато непередбачуваних обставин і варіативності, щоб змалювати просту схему попиту й пропозиції. Занурення у цей простір не висмикує людину зі світу капіталу, класу і регулювання. Утопію тут шукати марно. Однак помічати шви — це перший крок^[39].

У захищених домівках по всій імперії люди повсідалися у свої крісла зі своїми домашніми тваринами і своїми снеками-симуляціями-видів дивитися руйнацію решти світу по телебаченню. Важко сказати, чи люди виживуть після таких марев одомашнення. Навіть загартовані лишайники, і ті помирають від забрудненого повітря і кислотного дощу^[40]. Коли вони вбирають в себе радіоактивність ядерних катастроф, вони годують нею оленів, які зрештою годують нею пастухів^[41]. Ми можемо їх ігнорувати, а можемо вдуматися, що вони нам говорять про становище людства. 

За домом, між лісом і полем, дарунки ще не виснажені. 

Подяки

Цей есей був спочатку написаний для збірки, яка багато років викидала коники перед тим, як остаточно не склеїла ласти. Таким чином, есей прожив відносно довге життя в неопублікованій формі. Донна Гаравей поділилася найщедрішим критичним прочитанням, що надало тексту нових рівнів сенсу. Діан Гіффорд-Гонсалес і С. Ебен Кірксі люб’язно прокоментували попередню чернетку. Мені було корисно почути їхній зворотній зв’язок. Усі помилки — мої власні.
 

Бібліографія

Ainsworth, G. C. Introduction to the History of Mycology. Cambridge: Cambridge University Press, 1976.

Anderson, Warwick. “The Natures of Culture: Environment and Race in the Colonial Tropics.” In Nature in the Global South, edited by Paul Greenough and Anna Tsing, 29-46. Duke University Press, 2003.

Arnold, David. The Problem of Nature: Environment, Culture and European Expansion. Oxford: Blackwell, 1996.

Brookfield, Harold. Exploring Agrodiversity. New York: Columbia University, 2001.

Brookfield, Harold, Leslie Potter, and Yvonne Byron. In Place of the Forest: Environmental and Socioeconomic Transformations in Borneo and the Eastern Malay Peninsula. New York, United Nations Press, 1995.

Christensen, Clyde M. The Molds and Man. Minneapolis: University of Minnesota Press, 1965.

Dighton, John. Fungi in Ecosystem Processes. New York: Marcel Dekker, 2003.

Ehrenreich, Barbara and Deirdre English. Complaints and Disorders: The Sexual Politics of Sickness. Old Westbury, NY: The Feminist Press, 1973.

Engels, Frederick. The Origin of the Family, Private Property, and the State. New York: International Publishers, 1972.

Etienne, Mona and Eleanor Leacock, eds., Women and Colonization: Anthropological Perspectives. New York: Praegor, 1980.

Galloway, H. The Sugar Cane Industry. Cambridge: Cambridge University Press, 1989.

Geertz, Clifford. Negara. Princeton: Princeton University Press, 1980.

Harlan, Jack. Crops and Man. Madison, Wisconsin: American Society of Agronomy and Crop Science Society of America, 1975.

Haraway, Donna. The Companion Species Manifesto: Dogs, People, and Significant Others. Chicago: Prickly Paradigm, 2003.

Jennings, D. H. and G. Lysek. Fungal Biology. Second ed., Oxford: Bios Scientific Publishers, 1999.

Kiers, E. Toby, Robert Rousseau, Stuart West, and R. Ford Denison. “Host Sanctions and the Legume-Rhizobium Mutualism.” Nature 425, 4 September (2003): 78-81.

Latour, Bruno. The Pasteurization of France. Translated by Alan Sheridan and John Law. Cambridge: Harvard University Press, 1986.

Leacock, Eleanor. “Introduction.” In Frederick Engels. The Origin of the Family, Private Property, and the State, 7-67. New York: International Publishers, 1972.

Martinez-Alier, Verena. Marriage, Class, and Colour in Nineteenth-Century Cuba. Ann Arbor: University of Michigan Press, 1989.

Mintz, Sidney. Worker in the Cane. New York: W.W. Norton and Co., 1974.

_______. Sweetness and Power: The Place of Sugar in Modern History. New York: Penguin Books, 1985.

Money, Nicholas. Mr. Bloomfield’s Orchard. Oxford: Oxford University Press, 2002.

O’Connor, Richard. “Agricultural Change and Ethnic Succession in Southeast Asian States: A Case for a

Regional Anthropology.” The Journal of Asian Studies 54, no. 4 (1995): 968-96.

Reiter, Rayna ed., Toward an Anthropology of Women. New York: Monthly Review, 1975.

Rosaldo, Michelle and Louise Lamphere, eds., Woman, Culture, and Society. Stanford: Stanford University Press, 1974.

Salaman, Redcliffe. The History and Social Influence of the Potato. Cambridge: Cambridge University Press, 1985 [1949].

Sauer, Jonathan. Historical Geography of Crop Plants. Boca Raton: CRC Press, 1993.

Stoler, Ann. Carnal Knowledge and Imperial Power: Race and the Intimate in Colonial Rule. Berkeley: University of California Press, 2002.

Tsing, Anna. “Agrarian Allegories and Global Futures.” In Nature in the Global South, edited by Paul Greenough and Anna Tsing, 124-69. Duke University Press, 2003.

_______. Friction: An Ethnography of Global Connection. Princeton: Princeton University Press, 2005.

Vandermeer, John and Ivette Perfecto. Breakfast of Biodiversity: The Truth about Rain Forest Destruction.Oakland: Institute for Food and Development Policy, 1995. van der Ploeg, Jan Douwe. “Potatoes and Knowledge.” In An Anthropological Critique of  Development, edited by Mark Hobart, 209-27. London: Routledge, 1993.

Weiss, Ehud, Wilma Wetterstrom, Dani Nadel, and Ofer Bar-Yosef. “The Broad-Spectrum Revisited: Evidence from Plant Remains.” Proceedings of the National Academic of Sciences, USA 101 29 June (2004): 9551-9555.

White, Benjamin. “‘Agricultural Involution’ and its Critics: Twenty Years After.” Bulletin of Concerned Asian Scholars 15, no. 2 (1982):18-31.

Примітка від перекладачок: ключове поняття Анни Цзин «multispecies landscapes» ми передаємо кількома способами: міжвидові ландшафти, видово-розмаїті ландшафти, ландшафти, наповнені живими істотами. Письмо Цзин — поетичне, а українська мова пропонує нам багато лексичних засобів, які зберігають цю поетику і не надто формалізують висловлювання.