"НЕЗРОЗУМІЛА КРАЇНА"

  • 10 October 2009
  • 1577
"НЕЗРОЗУМІЛА КРАЇНА"

Герби

Україну роз’їдає іржа кризи, і вже ні для кого не секрет, що соціальна модель, яка була запропонована країні на початку її незалежності, себе не виправдала і потребує серйозного переосмислення і заміни. Ця система, скажемо прямо, не створена для людей, більше того, вона глибоко шкодить їм, якщо не відверто спрямована проти них. Точніше, ця модель суспільства розрахована на благо невеликої кількості за рахунок поневірянь переважної більшості. Ось так це працює, все інше, як казав Поль Валері, література. Натомість нас переконують у тому, що гніт дикого капіталізму і супутні йому непристойне розділення праці та потворні нерівності є неминучими, природними і вічними. Довірливість і терпіння наших людей, звичайно, гідні подиву і пошани, але всьому є логічний край. Сьогодні питання вже не стоїть про поліпшення навколишнього світу (це вже занадто), але точно про зупинку сповзання на самісіньке дно.

Нещодавно ми пересвідчилися: коли трапляється лихо, держава рятує не людей, а банки. Тобто ту саму «невелику кількість», потреби та інтереси якої ототожнюються із загальним благом. Усе інше, як радить реклама, нехай зачекає. Куди зникають мільярди коштів кредитів на підтримку банків — велика таємниця, хоча борг віддаватимемо з гаманця всіх громадян. Криза — це чудова нагода збагатитися одним за рахунок банкрутства інших. Пікантності ситуації додає те, що люди, які методично заганяли країну в яму, сьогодні в перших кандидатах на її врятування. Вони не були з ганьбою вигнані геть, зовсім ні. Чомусь вважається, що той, хто одного разу вас пограбував, наступного разу обов’язково принагідно зробить навпаки.

Героями нашого часу є ділки з великої дороги, спекулянти, вправні бізнесмени та чиновники в чистеньких костюмах. Саме таких гучно називають «середнім класом», саме вони формують ідеали цієї країни. В українській політиці нікого не сприймуть серйозно, хто б почав виступати за права робітничого класу. Останній називають радше «електоратом», «виборцями», в кращому разі «представниками сектору реальної економіки». По телевізору їх показують як замурзаних шахтарів, простакуватих доярок чи блідих учительок. Про них більше не знімають серіалів і не пишуть книжок. Не модно, не формат.

А от українські трудові мігранти вже потрапляють на сторінки західних книжок, у болісно впізнаваному архетипному образі. Відомий французький письменник Мішель Уельбек в одному з останніх романів «Можливість острова» пише: «Більшість курв були румунського, білоруського, українського походження — тобто з незрозумілих країн, утворених після розвалу великої східної держави. Не можна сказати, що комунізм позитивно вплинув на щирість у стосунках між людьми: серед мешканців цих країн здебільшого переважає грубіянство — на відміну від постбальзаківського суспільства, що, утворене після перебудови королівської системи, видається справжнім дивом благочестя і ввічливості».

Перше, що спадає на думку після таких тверджень: чи не є згадана вдоволена західноєвропейська ввічлива зарозумілість грубіянством у квадраті? Щоправда, нелегальним трудовим мігрантам із «незрозумілих країн» справді доводиться рвати жили задешево, займатися проституцією, що викликає хронічну озлобленість від думки: адже це не моє покликання, не мій вільний вибір, а тим часом моя держава заплющує очі, мовчки потурає цьому, виступаючи в ролі мимовільного глобального сутенера.

Все купується і продається — це неспростовна догма, символ віри. Навіть криза не може похитнути ці переконання. Економічні негаразди, спричинені невситимою пожадливістю неолібералізму, нічого не навчили навіть «експертів». Жодного повороту бодай до м’якої соціал-демократії чи переосмислення якоїсь ідеї держави загального добробуту (не рахуємо щедрих обіцянок на виборах). Про вибачення за грабунок не йдеться взагалі. Навіть інтелектуал Сергій Квіт, президент Києво-Могилянської академії, коментуючи 53-тю статтю Конституції, в якій сказано, що держава забезпечує громадянину «безоплатність» освіти, піддається цій спокусі: «Нічого безоплатного в світі не буває. Якщо освіта формально «безплатна», то це означає, що люди заплатили за неї податки і одержують її просто в іншому вигляді. Але я думаю, що приватні вузи повинні складати реальну конкуренцію державним. На сьогоднішній день поки що так не є, тому що українці в переважній більшості неплатоспроможні. Вони не можуть заплатити реальну ціну за вищу освіту. Тому на сьогоднішній день держзамовлення потрібне, і це я розумію. Разом з тим, моя позиція є абсолютно ринковою, і в перспективі освіта повинна бути платною. Держава наша не має тих ресурсів, які вона може витратити на вищу освіту. А вища освіта — це наше майбутнє, це наші технології, це наші молоді люди, які не «поїдуть на Захід», але залишаться тут». («5 канал», програма «Час», 3.8.2009.)

Отже, держзамовлення існує тільки через подвійну бідність: українці неплатоспроможні, а держава не має ресурсів…

Але, врешті-решт, чому, пане Квіт, молоді люди мають залишатися тут, якщо ця держава їм нічого не дала, вони все самі купили і нічим цій державі не зобов’язані? Вони відчужили на ринку кревні за товар під назвою «освіта». В картині світу, запропонованій «бізнесменом» Квітом, держава і люди, які її населяють, не складають одного цілого. Так само, як держава та її «мізки» (що, як відомо, за нагоди мають схильність перетікати). Якщо освіта це справді «наше майбутнє», то це майбутнє самої держави, а отже, її людей. Не може держава забезпечити людей освітою — значить її не існує. Мрія неоліберала (менше держави — більше ринку).

Інший неоліберальний теоретик — Жак Атталі закликає таки схаменутися колег. Хоч і визнає, що «банки перемагають завжди»: «Банки отримують допомогу від державного казначейства, але продовжують діяти, як і раніше, винаходячи нові спекуляції» (Атталі говорить про «тріумф винних», Slate.fr, 3.08.2009). Капіталістична держава в умовах кризи завжди починає з того, що рятує банки. Цим, як правило, все й закінчується.

Ми переживаємо не тільки кризу, а й кризу розв’язання кризи. В умовах глобалізації шляхи виходу з кризи, запропоновані після Великої депресії 1929 р., або післявоєнні програми виявляються малоефективними. Світовим і місцевим керманичам, які нізащо не бажають визнати фіаско їхнього проекту, забракло ідей і відчуття реальності, вони просто пливуть за течією, намагаючись не промочити власних панчіх і ненажерливо сконцентровувати в своїх руках усі багатства світу.

З цього мутного туману непевності, безсилості та розчарування народжуються привиди феодалізму. Всі пам’ятають про сумнозвісного депутата Лозінського, який тримав у темному постраху навколишні села, бо час від часу мав смак постріляти в місцевих жителів, котрі необачно забрідали в його лісні угіддя. До речі, бравий стрілець тоді по-звірячому мордував селянина не один, а в компанії. А скільки таких лісних угідь і грізних маєтків із високими парканами є по Україні? За правилом аналогії в логіці добре відомо, що подібні явища обов’язково відбуваються десь-інде, якщо маємо схожі умови та обставини. Та легкість, з якою Лозінському дозволили «дременути городами», свідчить про те, що «еліта» своїх так просто не здає. Хтозна, може котрийсь із керманичів завтра опиниться в його становищі. Краще не копати колегам яму заздалегідь. Не раз так траплялося, що опальний політик згодом повертався на владний олімп. Сьогодні ти його, а завтра він тебе…

Тому, здається нам, помиляється вельмишановний політолог Кость Бондаренко, коли в програмній статті «На порозі великої регіональної революції?» плекає надію на рятівну «революцію регіональних еліт», тим більше в обличчі місцевих князьків. Ідея революції несумісна з пануванням еліти (радше це історія не Революції, а Фронди). Еліта — це щось уже сформоване, консервативне, визнане. А революція дарує слизький момент невизначеності, випадковості, коли фортуна може повернутися до будь-кого передом, а до когось задом, і в класовому домінуванні теж. Еліти ніколи не ризикують таким чином. Їхнє поле гри — владне закулісся, інтриги, змови, отруєння. Зона ночі. Їхня «революція» — це путч, військовий переворот чорних генералів. Політика низової громадянської дії, тему якої політолог спершу зачіпає, насправді визначальної ролі тут не грає. Тому так швидко автор про неї забуває і переходить до більш, на його думку, «важливого» — боротьби у верхах. Крім того, революція передбачає радикальну зміну суб’єкта. Українська феодальна еліта на самотрансформацію аж до самознищення ніколи не піде. Це тупикові сподівання.

Дух феодалізму просяк навіть політичну уяву наших можновладців. Про це свідчить і їхня феодальна самоідентифікація, приміром створювана на їхнє замовлення «шляхетська» геральдика. За інформацією агенції УНІАН, на гербі Леоніда Кучми зображено жовто-блакитний щит, де небесно-золотий лев тримає в лапах малий герб України. Над ним — іще один лев. Адже власника звати Леонід, за гороскопом він лев, посідав посаду президента. Щит тримають два орли — символ Чернігівської області, звідки він родом. Девіз — Re, non verbis («Справою, а не словами»).

На гербі Віктора Януковича (нібито знайденому в білоруському селі Яники) багато золота. Це знак багатства, справедливості та великодушності. Велика кількість золота на гербі також підкреслює благородство вчинків. Девіз Superabo! означає «Все здолаю!». Багато деталей, як-от троянда, запозичені з донецького герба і є знаками губернаторської влади; два колоски — багатство і достаток; пальмові гілки — перемога; значок «мерседеса» в руках кентавра — свідчення водійських здібностей Януковича.

Гербами обзавелися близько 200 можновладців України. Серед них і Литвин, і Ющенко (в останнього на гербі зображені калина, стільники у вулику, бджоли). Як пояснює голова Українського геральдичного товариства Андрій Гречило, «люди знають, що походять зі знатного роду, і прагнуть стати армiгерами родинних гербів. Для них родинний герб — це етап відродження славного роду, аристократичного духу»… На наївне запитання журналіста «Навіщо це все?» він так само наївно відповідає: «По-перше, мати герб — право кожної людини. Адже ми живемо у вільній демократичній країні».

Смішно це чи сумно, та правда в тому, що нам наших горе-політиків не спекатися. Проте ще більша правда, що їм ніяк не спекатися свого народу. Він завжди мулятиме владі, як камінчик у черевику. Але, на відміну від камінчика, народ не пожбуриш геть. Тому будь-які химерні «значки «мерседеса» в руках кентавра» розглядаються, з історичної точки зору, як тимчасове збочення і ексцес. Усе це, рано чи пізно, випарується під гарячими променями демократичного сонця. Питання в тому, наскільки довго нам його затулятимуть і чи дозволимо ми самі це робити.

Дзеркало тижня