War, nationalism, imperialism

НІЧОГО ГУМАНІТАРНОГО В АМЕРИКАНСЬКІЙ ІНТЕРВЕНЦІЇ

4875

Світові лідери та їхні захисники в мейнстрімній пресі вихваляють «рішучу» військову операцію Заходу проти лівійського лідера Муаммара Каддафі. Але, як демонструє довгий список «гуманітарних» інтервенцій, уряди країн, що мають можливість використати силу проти Лівії, мають також цілі та стратегії, що не слугуватимуть інтересам лівійців, яким вони нібито мають допомогти.

Мета західної атаки на Лівію полягає нібито в захисті повстання проти режиму Каддафі, що почалося в північно-східному регіоні країни і, здавалося, в середині лютого ледь не повалило диктатора. Але режим використав свою переважаючу військову силу для контратаки. Зараз лояльні Каддафі війська вже вступили до міста Бенгазі, бази повстання, а ще більше сил зосереджено на його околицях.

Передовиця Financial Times від 20 березня радісно підтримала прийняту похапцем резолюцію Ради безпеки ООН та швидке розгортання бойових дій американських, британських та французьких ВПС у повітряному просторі Лівії:

Атаки виправдані. Миттєво зреагувавши на резолюцію, лівійський авторитарний режим оголосив про припинення вогню і заявив, що підкориться вимогам ООН. Проте він явно не збирався цього робити. Тиск продовжувався – через атаки на зони, захоплені повстанцями. Міжнародна коаліція вдалась до сили і мала рацію.

Проте така постановка питання звільняє від відповідальності за нинішню кризу США, Британію, Францію та Італію. Всі ці сили в останні роки активно сприяли, озброювали та укладали угоди із лівійським диктатором – аж до декількох останніх тижнів.

Більшість повідомлень у ЗМІ зараз описують дії Каддафі як довготривалу відплату за американську зовнішню політику. Проте це скидає у прірву забуття понад десятилітній період, упродовж якого адміністрації Буша та Обами розглядали Каддафі, як безумця, що став союзником і важливим елементом у «глобальній війні з тероризмом» США.

– – – – – – – – – – – – – – – –

Стурбовані тим, що домінуюча роль США у вторгненні буде виглядати повторенням війни в Іраку, яка почалась майже рівно вісім років тому, США публічно наголошували, що саме британські та французькі війська відігравали провідну роль, у той час, як США застрягли на ролі «управління та контролю».

«Ми не очолюємо цього», сказала держсекретар США Хіларі Клінтон. «Ми не підтримуємо жодних односторонніх дій у цьому напрямку, проте гаряче сприяємо діям міжнародної спільноти проти урядів та лідерів, що поводяться так, як зараз, на жаль, поводиться Каддафі».

Проте в розпочатих повітряних і ракетних атаках, американські ракети типу «Томагавк» несуть найбільше руйнівної сили. І саме голос США зіграв ключову роль у домовленостях «міжнародної спільноти» щодо ухвалення військової інтервенції.

Як повідомили New York Times:

«Хіларі та Сьюзен Райс [посол США в ООН – прим. авт.] були ключовими частинами цієї історії, адже Хіларі була зацікавлена у вирішенні арабського питання, а Сьюзен працювала в ООН, щоб отримати 10 голосів «за» при 5 «утримались» , а це – зовсім нелегка справа» – сказав Браян Кетуліс, експерт із національної безпеки Центру за Американський Прогрес – ліберальної групи, тісно пов’язаної з адміністрацією.

Південна Африка та Нігерія – нарівні з Бразилією та Індією – спочатку відмовилися від застосування сили, проте чиновники Адміністрації були певні, що вдасться змусити їх погодитись. Представники Білого Дому повідомили, що містер Обама вже по телефону натиснув на Президента Південної Африки Джейкоба Зума, аби той підтримав резолюцію. Врешті-решт, представник Південної Африки показово проголосував «за», як і представник Нігерії, що дало США на один голос більше, ніж необхідно.

Як тільки Ліга арабських держав підписалася на користь запровадження зони, забороненої для польотів, над Лівією, США вирішили, що мають достатню міжнародну підтримку для резервної резолюції ООН, яка легітимізує не тільки вільну від польотів зону, але й «усі необхідні заходи» – фраза такого широкого значення, що може бути використана для виправдання майже всього, включно з наземною війною.

Ця «повзуча місія» [розширення проекту або місії за межі своєї первісної мети, часто після початкових успіхів – прим. пер.] – типова в історії так званих «гуманітарних інтервенцій», від Сомалі та Косово до Іраку, де фокус змістився від подолання негайної кризи до досягнення довготривалих цілей найпотужніших урядів у світі, особливо уряду США.

Кожен, хто купується на поточні американські заяви щодо їх місії у Лівії повинен уважніше придивитися до історії попередніх вторгнень, де стабілізація навіть «негайної кризи» виявилася поза межами можливостей США.

Наприклад, на початку 90-х в Сомалі США послали війська в ім’я допомоги народу, що страждав від голоду. Проте за кілька місяців місія розширилась від постачання провізії до втручання в конфлікти між місцевими польовими командирами, що ворогували. Присутність США ускладнила розподіл продовольчої допомоги. До того часу, як американські війська покинули країну, вони вбили або поранили понад 10 000 сомалійців.

Так само, коли НАТО, на чолі з США, почали бомбардування Сербії у 1999, Президент Слободан Мілошевич посилив свої наземні операції, і етнічні албанці в Косово заплатили своїми життями.

Каддафі сподівається на щось схоже і в Лівії, й американські та європейські бомби надають йому ореолу легітимності, якою він не міг похвалитися й тиждень тому – дозволяючи йому виступати у ролі доблесного противника вторгнення Заходу в Північну Африку.

– – – – – – – – – – – – – – – –

Протягом перших днів війни ЗМІ повідомляли як лівійські противники Каддафі у Бенгазі вітають новини про те, що західні сили протидіятимуть лояльним до режиму танкам, воякам і літакам. Відхід людей з Бенгазі через загрозу нападу Каддафі зупинився, і люди почали повертатися назад.

З одного боку, це не несподіванка, якщо врахувати насильство, що його чинили війська Каддафі у містах, захоплених повстанцями та оманливу ефективність ВПС США у припиненні наступу режиму. Більшість людей, що зіткнулися із бомбардуваннями уряду Каддафі, були раді бачити, що бомбардування припинилося – і байдуже, яким чином.

Проте варто подивитися на проблему в ширшій перспективі, і тут важливо пам’ятати про досвід Іраку. Коли США здійснили своє вторгнення у 2003 р., натовпи іракців дякували військам США за позбавлення від принизливої диктатури Саддама Хусейна. Проте надії на кінець Саддамового правління та новий світанок для Іраку випарувалися, коли США байдуже спостерігали, як мародери занурювали країну в хаос. Потім окупаційна адміністрація Іраку поводилась так, наче нові колоніальні правителі країни – і коли загарбницька влада зустріла зростаючий опір, США підбурили релігійні конфлікти, які врешті-решт розірвали країну на шматки.

Каддафі має сильніші позиції, ніж Саддам, адже лояльні до режиму війська, які вже зайняли утримувані повстанцями зони, буде важко усунути без значних жертв серед цивільного населення.

У той же час, США отримуватиме вигоду з застосування військових сил, вживаючи їх як важелі впливу, щоб здобути підтримку лояльних до США течій в опозиції доки триває війна: у формі або нового проамериканського лівійського уряду після Каддафі, або якогось іншого результату.

Різні групи, які складають лівійський рух опору вже зараз починають суперничати між собою, і це не надто дивно, адже ті, хто дезертирував із близьких до Каддафі кіл, мають свої плани на контроль над військовими силами. У США є тривалий досвід кооптації радикальних революційних рухів шляхом направлення їх у безпечні русла «демократії», «вільних ринків» та партнерства із зовнішньою політикою США.

Зрештою, «гуманітарна інтервенція» є просто прикриттям для переслідування імперіалістичних інтересів.

Візьмемо очевидний приклад: коли Ізраїль три тижні плюндрував сектор Газа з півторамільйонним населенням, серед політичних лідерів США не було й мови про те, щоб «зупинити різанину» чи «захистити мирних мешканців від божевільного диктатора». Це тому, що мовчазна підтримка війни Ізраїлю в Палестині є просто частиною стратегії  зовнішньої політики США на Близькому Сході.

У Лівії військове вторгнення збігається з економічними та стратегічними інтересами. З економічного погляду Лівія має значні поклади нафти. У країні зацікавлені британські та італійські нафтові компанії, й захист їхніх інвестицій вже є важливим завданням. Більше того, Францію, колишню колоніальну володарку в Північній Африці, виштовхнуто із лівійського нафтового сектора. Коли деякі лідери лівійського опору вирушили в Європу на пошуки допомоги, Франція стала першою, чиєю підтримкою вони заручилися, для того, щоб отримати прибутки після того, як Каддафі піде.

Стратегічно Лівія набула центрального значення у хвилі революцій в Північній Африці і на Близькому Сході, які вже повалили владу двох підтримуваних США диктаторів.

У Тунісі та Єгипті потужні мобілізації успішно повалили диктаторів. Зараз унаслідок жорстокого наступу режиму Каддафі на повстанські сили, такої самої жорсткості режимів Саудівської Аравії та Бахрейну (які у США практично не критикують, не кажучи вже про те, щоб іти на війну проти них), і прямого військового втручання, США отримали можливість здобути контроль над подіями.

Проамериканський режим у Лівії  – або проамериканський режим у східній половині розділеної країни – може призвести до уповільнення поширення демократичної повстанської хвилі у регіоні, особливо якщо кожне повстання виглядатиме, як повстання, що вестиме до відновлення проамериканського маріонеткового режиму.

Отож, західне вторгнення може, звісно, виглядати повільним поваленням режиму Каддафі, проте насправді є інструментом для припинення арабського спротиву. Тому тим, хто підтримує народні повстання в арабському світі,  важливо протистояти війні Заходу у Лівії. Народи Лівії і ширшого регіону в цілому заслуговують на те, щоб жити вільно як від диктатури, так і від панування і пригноблення американським імперіалізмом.

Переклад Галини Герасим за редакцією Володимира Іщенка

Джерело: SocialistWorker.org, 21 березня 2011 р.

Читайте також:

Вибух, що покладе край революції Каддафі: лівійський лабіринт (Віджай Прашад)

Чому в Єгипті перемагають прогресивні сили? (Пол Амар)

Пробуждение Африки? (Саид Гафуров и Дарья Митина)

Africa Unite. Колонізація 2.0 (rabbies_rabbit)

Кровь в мобильном (Дмитрий Колесник)

Ноам Хомський про кубинсько-американські відносини

За президентства Обами замовчувана банда головорізів і досі знущається над в’язнями Гуантанамо

Share