Нотатки про поточний момент | Спільне

Перрі Андерсон (1938 р. н.) – британський історик та соціолог-марксист. Брат історика Бенедикта Андерсона. Випускник Оксфордського університету. У 1960-их рр. стояв біля витоків руху «нових лівих» у Великій Британії, головний редактор журналу «New Left Review» у 1962—1982 та 2000—2003 рр., нині – член його редколегії. Залишається одним із провідних представників історичного матеріалізму в науці («Переходи від античності до феодалізму», «На шляхах історичного матеріалізму», «Роздуми про західний марксизм», «Родовід абсолютистської держави»).

«Нотатки про поточний момент» – написана наприкінці 2007 року редакційна стаття Перрі Андерсона, у якій викладений аналіз тогочасних світових процесів – частина І присвячена неоліберальним «володарям світу»; ІІ – існуючим конфліктам, особливу увагу приділено війні в Іраку та Палестинській проблемі; ІІІ – соціальним рухам, що пропонують соціалістичну альтернативу сучасному капіталізму; IV – критиці чотирьох характерних для «постмодерного дискурсу» схем трактування сучасної історії (Антоніо Негрі та Майкла Гардта, Тома Нейрна, Джованні Аррігі, Малкольма Булла).

Сучасний історичний період – початок якого одні датують економічними та політичними змінами на Заході на зламі вісімдесятих, а інші – розпадом радянського блоку десятиліттям пізніше – продовжує характеризуватися глибокими структурними змінами в сферах світової економіки та міжнародних відносин. Що саме означають ці зміни і що може бути їх наслідком, залишається предметом дискусії. Спроби розглядати їх крізь призму поточних подій неминуче приречені на невдачу. Більш системний підхід, що обмежує предмет дослідження змінами у політичній сфері починаючи з 2000 року, тягне за собою менше ризиків; однак навіть у цьому випадку рідко щастить уникнути спрощень та недоліків. Звичайно, не є виключенням і записи, запропоновані увазі читача нижче. Більше нотатки, аніж тези, вони залишають місце для змін або виключень.

І. Дім Гармонії

З часу терористичних актів 2001 року, Близький Схід опинився на першому плані світової політичної сцени: бліцкриг в Афганістані – стрибок через Західний Берег Йордану – окупація Іраку – санітарний кордон навколо Ірану – нове вторгнення до Лівану – інтервенція в Сомалі. Розширення впливу США в регіоні стало головною темою на шпальтах газет та предметом розходження точок зору як у самих США, так і за кордоном. З’явилося багато спеціалізованої літератури, присвяченої прихованим наслідкам цих подій для експансії американської наддержави та для ходу світової історії після закінчення Холодної війни. Серед самих правлячих кіл США не є винятком побоювання того, що поразка в Іраку може виявитися гіршою, ніж поразка у В’єтнамі. Цю аналогію, однак, слід приймати із застереженням. Принизлива воєнна поразка в Індокитаї не стала причиною політичного послаблення позиції США у світі. Навпаки, вона супроводжувалася кардинальними змінами на їх користь, у міру того, як Китай став фактичним союзником США, а СРСР поринув в остаточний занепад. Трохи менше, ніж через десятиліття після того, як американський посол покинув Сайгон, президент США тріумфатором прибув до Москви. В сучасному В’єтнамі американські компанії такі ж бажані гості, як і військові місії з Пентагону. Історичні аналогії ніколи не можуть бути більше, ніж відносними, і часто вводять в оману. Однак такі перетворення нагадують нам про те, який контраст може існувати між глибинами та поверхнею океану подій.

Сім або вісім років – невеликий період часу, щоб підводити підсумки. Але якщо ми спробуємо це зробити, якими виявляються основні зміни? Перш за все, у будь-якому разі, це перетворення Китаю на нову майстерню світу: не просто швидке розширення надзвичайної за своїми масштабами національної економіки, а структурна трансформація світового ринку, з глобальними наслідками, ближчими до промислового перевороту у вікторіанській Англії, аніж просто до швидкого економічного розвитку США у другій половині ХІХ століття – за більш пасторальних часів «позолоченого віку» – або навіть після Громадянської війни. Швидке економічне зростання Китаю потягло за собою наступні три наслідки. У самому Китаї воно створило, серед драматично зростаючої нерівності, значний за своїми розмірами та відданий status quo середній клас та викликало впевненість у благотворних наслідках приватного підприємництва, що поширилася далеко за межами цього середнього класу. На міжнародній арені економічне зростання тісно прив’язало КНР до Сполучених Штатів, через рівень економічної взаємозалежності, що перевищує аналогічні показники Японії. У глобальному плані протягом останніх чотирьох років зростання економіки Китаю сприяло підтриманню – або випущенню з ланцюга – темпів світового економічного зростання, небачених з шістдесятих.

Що ж сталося з Японією, все ще другою за економічною могутністю капіталістичною державою? Після десятиліття дефляції та стагнації, економіка Японії нарешті отримала певний поштовх – значною мірою, за рахунок зростання попиту в Китаї, – досягнувши протягом останніх семи чи восьми років рівня економічного зростання, що перевищує аналогічні показники Європи. У політичному плані правляча партія Японії спробувала реформувати себе на засадах більш послідовної неоконсервативної моделі. Відвертішому правому курсу в царині внутрішньої політики відповідав перехід до більш агресивного, «яструбиного», зовнішньополітичного курсу, у дусі політики Вашингтону, – направлення японського контингенту до Іраку, посилення тиску на Північну Корею, підготовка змін до антивоєнних статей у конституції. Хоча останнім часом така політика наштовхнулася на втрату електоральної підтримки, вона не спричинила висунення послідовних альтернатив з боку опозиції, яка більшою мірою сповідує таку ж саму політичну ідеологію.

Основним процесом, що затьмарив усі інші зміни в Європі, стало розширення ЄС на схід. Успішну інтеграцію колишніх членів Організації Варшавського Договору до складу Євросоюзу майже завершено – вражаюче досягнення європейського капіталу. Згідно з директивами Брюсселю було проведено приватизацію колишніх соціалістичних економік та встановлено моніторинг над місцевими урядами, щоб не допустити їх відхилення від західноєвропейських норм. З іншого боку, у політичному плані розширення ЄС поки що не стільки посилило, як послабило Союз, як це показала спроможність США знайти підтримку війни в Іраку як серед старих, так і серед нових членів ЄС та наступні розбіжності всередині Євросоюзу. Сьогодні ЄС являє собою величезну зону вільної торгівлі, окремі держави-члени якої управляються урядами, що представляють дещо ширший спектр політичних позицій, ніж у США чи в Японії, але не мають ані спільної волі у зовнішній політиці, ані продуманої концепції політики внутрішньої. Три основні держави-члени ЄС на континенті останнім часом равлячими темпами проводять більш неоліберальну економічну політику – план Шредера «Порядок-2010» у Німеччині, реформи Раффарена та їх продовження Саркозі у Франції, пакети реформ Проді в Італії, – але жодна з них ще не досягла рівня Великої Британії з її «новою» Лейбористською партією.

Становище в Росії було стабілізовано за рахунок встановлення неоавторитарного режиму, укріпленню позицій якого сприяв бум на світовому ринку сировини. Менш залежна від Заходу, ніж уряд Єльцина, владна система, збудована Путіним, має більший простір для дипломатичного маневру і не так сильно потребує дотримання демократичних формальностей. Західна преса не так прихильна до неї, як до Єльцина, і нинішня російська влада важче йде на поступки США та ЄС. Але прагнучи відновити вплив Росії у її ближньому зарубіжжі, новий правлячий режим до цього часу проявляв достатньо обачності, щоб жодного разу не суперечити волі Сполучених Штатів з жодного важливого питання міжнародних відносин, і забезпечує значно кращі можливості для розвитку капіталізму в Росії, ніж це міг робити Єльцин, оскільки він не лише позбувся будь-яких залишків серйозного політичного протестного руху, але й досяг дуже високого рівня суспільної підтримки, яку забезпечило економічне відновлення держави. В самій Росії Путін уже протягом певного часу посідає місце найбільш популярного лідера великої держави нашого часу. Беручи до уваги демографічну катастрофу в країні та те, що значна частина її населення досі живе у злиднях, це вражаюче досягнення.

Індійська економіка останнім часом перебуває у стані сталого зростання, хоч і не з такими високими темпами, як у Китаї. Поєднання значно вищого рівня бідності, який фактично не зачепили суспільні зміни, з чітким народним вибором до цього часу ставало на заваді будь-якому кардинальному неоліберальному повороту. Але зараз на сцену виступає значний середній клас Індії, що характеризується ще більшим рівнем внутрішньої вестернізованості, ніж його китайські колеги, і який визначає основний напрям політики обох найвпливовіших політичних партій – як Індійського національного конгресу, так і «Бхаратія Джаната Парті». Все ще обмежені політичною вагою виборчих блоків, що репрезентують інтереси нижчих класів, політичні прагнення нового індійського середнього класу знайшли своє відображення в відкиненні традиційної індійської політики нейтралітету на користь зближення позицій зі США як у ідеологічному та військовому, так і в дипломатичному плані. Опоненти цих змін у індійському парламенті здатні уповільнити, але навряд чи зможуть відвернути їх.

У Бразилії, за умов перебування при владі першого в історії країни президента від Партії праці та підтримання економіки на плаву, як і в Росії, зростанням цін на енергоносії на світовому ринку, правлячій партії вдалося консолідувати свою соціальну базу за рахунок створення нових робочих місць та заходів щодо соціальної підтримки бідних прошарків населення, у той же час з невеликими змінами продовжуючи неоліберальну політику своїх попередників, втілену в життя за наполяганням Міжнародного валютного фонду. Зберігається і традиційний для Бразилії рівень корупції, хоч це і не впливає на електоральну підтримку Партії праці. На міжнародній арені найпомітнішою зовнішньополітичною ініціативою Бразилії стала підтримка франко-американської інтервенції на Гаїті, з надією на нагороду у вигляді місця постійного члена Ради Безпеки ООН, разом з Японією, Німеччиною та Індією, – надією, яка у цьому разі виявилася марною. У регіональному плані Бразилія останнім часом приділяла багато уваги не так поглибленню економічної інтеграції країн Латинської Америки, як модифікуванню стандартів СОТ на свою користь.

Що ж до самих Сполучених Штатів? Республіканська адміністрація, що прийшла до влади після виборів 2000 р., провела декілька законодавчих актів щодо скорочення податків для найбагатших, тим самим ще більше поглибивши регресивний розподіл суспільних доходів серед різних верств населення, що спостерігався у США з часів Рейгана. У законодавство про банкрутства були внесені зміни на користь кредиторів, а система фінансового регулювання послаблена. У Верховному Суді стало одним консервативним членом більше. Якщо не враховувати вищезазначеного, незважаючи на праворадикальну риторику правлячої адміністрації, її внутрішня політика – у сферах соціального забезпечення, охорони здоров’я, освіти, банківської справи та охорони навколишнього середовища – нічим суттєво не відрізнялася від аналогічної політики її попередників. Темпи економічного зростання та кількість нових робочих місць залишилися приблизно на тому ж самому рівні. Не було здійснено ніяких кардинальних змін, яких можна було б порівняти із впровадженими за президентства Клінтона скасуванням закону Гласа – Стігела та системи традиційних заходів соціального забезпечення, і в майбутньому таких змін не передбачається. Якщо щось і можна назвати зворотньою стороною медалі, так це проведення реформи системи Medicare та прийняття закону Сербейнса – Окслі. Основи громадянських свобод були підірвані з прийняттям Патріотичного Акту, але його було прийнято за згоди обох провідних політичних партій, і положення цього документу носять менш радикальний характер, ніж аналогічних актів, прийнятих за часів Вільсона. Система стримувань та противаг та необхідність враховувати настрої електорату обмежили можливості Білого Дому всередині країни, в якій вплив обох політичних партій, уподобання виборців яких визначаються різними «цінностями», залишається приблизно рівним. Центр американської політики помітно не зсунувся ще далі вправо за президентства Буша, якому поразка республіканців на проміжних виборах 2006 р. завдала відчутного удару. Як і у всіх попередніх адміністрацій починаючи з 1945 р., уся активність нинішньої американської влади у якості компенсації зосередилася на справах зовнішній політиці. Її дії на Близькому Сході викликали обурення міжнародної громадськості, надавши підгрунтя нині поширеним серед публіки протилежним сценаріям, згідно з якими ми спостерігаємо або феномен перетворення США на імперію уже без будь-якого прикриття приписами міжнародного права, або стрімкого занепаду уже існуючої Американської імперії.

Разом на Китай, Японію, ЄС, Росію, Індію, Бразилію та США припадає більш ніж половина населення світу та 80% світового валового внутрішнього продукту. Якщо двома нерозривними пріоритетами американської зовнішньої політики з часів Другої світової війни було поширення капіталістичної системи на весь світ та збереження домінуючого положення США у світовій системі міжнародних відносин, – причому друга мета розглядалася як необхідна передумова для реалізації першої, – то як на цьому тлі можна підсумувати події перших років ХХІ століття? Для розширення та поглиблення впливу світового капіталу цей час був надзвичайно позитивним. Вплив фінансових ринків надзвичайно зріс у всьому світі за рахунок руйнування старих, усталених форм соціально-економічних відносин. Яка б партія не перебувала при владі – Комуністична в Китаї, Ліберально-демократична в Японії, голлістський «Союз за народний рух» у Франції, «нова» Лейбористська партія у Великій Британії, «Єдина Росія», Індійський Національний конгрес в Індії, Партія трудящих у Бразилії або Республіканська партія в США – усюди реалізується один і той же курс у політиці та у відносинах власності, різними темпами та на різних етапах, не зустрічаючи серйозної протидії з боку його супротивників. Радше, при тому, що темпи зростання світової торгівлі випереджають загальні темпи приросту світової економіки, спостерігається стійке підвищення рівня взаємозалежності провідних капіталістичних економік світу.

Які ж політичні підсумки цього періоду? Узагальнюючи, те, що ми спостерігаємо сьогодні, ще на його ранніх стадіях, це зародження сучасного аналогу «європейського концерту», що склався після Великої Французької революції та Наполеонівських воєн. Подібність нової системи міжнародних відносин тодішній полягає в наступному: зростанні рівня формального та неформального поєднання зусиль для підтримання стабільності існуючого ладу, що супроводжується, однак, традиційною боротьбою за переваги в рамках цього порядку, яка не викликає кардинальних розбіжностей. Рада Безпеки ООН слугує головною сценою, на якій розігрується ця геополітична гра, прикладом якої може бути остання історія з ухваленням спільної резолюції щодо Ірану. Існує, однак, одна важлива відмінність між системою «європейського концерту», що існувала після Віденського конгресу, та її сучасним відповідником, що сформувався після візиту президента США Ніксона до Китаю у 1971 р. та Паризької мирної угоди 1973 р. Цього разу одна наддержава, займаючи положення, незрівнянне з жодною іншою великою державою, забезпечує внутрішню сталість міжнародної системи. За часів Меттерніха та Кестльрі не існувало держави – гегемона, яку можна було б порівняти з сучасними США. Все ще маючи у своєму розпорядженні найбільшу національну економіку в світі, контроль над фінансовими ринками та світовою резервною валютою, наймогутніші збройні сили, військові бази по всьому світі, потужну індустрію масової культури та домігшися того, щоб англійська стала мовою міжнародного спілкування, Сполучені Штати можуть використовувати ресурси, які жодна інша держава не може і сподіватися накопичити. Інші великі держави визнають асиметричне положення США серед них і вживають усіх зусиль задля того, щоб ні в якому разі не суперечити Сполученим Штатам у питаннях, які мають для єдиної наддержави стратегічне значення. Зазвичай конфлікти між США та іншими центрами сили обмежуються другорядними торгівельними суперечками, у яких можна допустити відкритий конфлікт інтересів, оскільки ціна питання не така вже й значна; або зонами, де стикаються геополітичні інтереси різних сторін – Кавказом, Балтійським регіоном, Туркестаном. Інші великі держави прикладають мало зусиль для дотримання балансу зі США у класичному вигляді балансу сил, і через те, що їх інтереси тісно пов’язані з американською економікою – що було б немислимо на початку ХІХ століття, – і також через те, що всі вони зацікавлені в тому, щоб Вашингтон продовжував грати роль жандарма у нестабільних регіонах світу. Виконання цього дорогого та часом ризикованого завдання всі інші великі держави загалом раді покласти на плечі США. Таким чином, хоч відносна вага США у світовій економіці очевидно зменшується, що супроводжується швидким зростанням альтернативних центрів сили, політичний вплив Сполучених Штатів у сучасному тісно взаємозалежному світі прибутків та привілеїв, усі еліти якого вважають себе рівноправною частиною «світового співтовариства», залишається нерозмірним з впливом будь-якої іншої держави.

Така розстановка сил не сприяє утворенню системи, позбавленої внутрішніх розбіжностей та конфліктів інтересів. Росія та Китай не зацікавлені у тому, щоб США занадто міцно закріпилися в Центральній Азії або надто сильно тиснули на Іран. Індія ставиться до американського покровительства Пакистану з осторогою. ЄС розглядає ідею створення власних сил оперативного реагування. Гегемонічне положення США змушує їх партнерів вдаватися до додаткових затрат сил, які навряд чи зменшаться. Але саме тому, що не існує автоматичного збігу між особливими інтересами США та спільними інтересами підтримання існуючої системи, для урегулювання протиріч між провідними світовими державами необхідний новий глобальний аналог «європейського концерту» ХІХ століття. Це регулювання ніколи не буде ідеальним, і механізми його реалізації в майбутньому все ще доведеться повністю формалізувати; дія та протидія переплітаються разом у рамках переговорного процесу, умови якого є нерівноправними, але досить чіткими. Однак, до цього часу прогалини та конфліктні точки в структурі міжнародної системи не становили собою серйозної загрози новоявленій легітимності «міжнародного співтовариства» як певного «концерту» світового капіталістичного ладу, хоч і з дещо ексцентричним диригентом.

У такому «концерті» можна сподіватися на те, що міждержавні відносини залишаються нижче порогу антагонізмів, як його визначають у класичній теорії протиріч, оскільки фінансові та сировинні ринки у пост-ядерну епоху перебувають у стані взаємозалежності. Це не означає, що всі великі держави є капіталістичними в однаковій мірі. Відхід Китаю та Росії від західних політичних та економічних норм ставить палиці в колеса стабільного функціонування всієї системи. Захід сподівається на те, що до того часу, як вони знову досягнуть становища великих держав, і Китай, і Росія за своєю суттю нічим не відрізнятимуться від держав Заходу. Тоді навіть у випадку їх пануючого положення у міжнародній системі – що для Китаю виглядає дуже і дуже ймовірним – Захід може поступитися новим гегемонам, за умови збереження засад пануючого ладу. Найбільш розсудливі теоретики американського імперіалізму повністю усвідомлюють те, що гегемонія США та панування глобального лібералізму – це явища, що напряму одне з одним не пов’язані. Вони відверто та без емоцій очікують на те, що американська гегемонія прийде в занепад, як тільки вона виконає свою місію утвердження панування неоліберальної ідеології в світі – можливо, ще за життя цього покоління, згідно з найоб’єктивнішими розрахунками.

За таких умов нинішня республіканська адміністрація США проводить зовнішню політику, яка у своїй основі продовжує курс її попередників. Найзнаменнішим був поворот у її політиці стосовно двох колишніх найбільших супротивників США у Холодній війні, Китаю та Росії. Обидві ці держави були без перешкод допущені до клубу великих держав: їм надавали допомогу та поради при переведенні своїх економік на ринкові рейки – часто під керівництвом функціонерів, що отримали підготовку в США, їх найболючіші локальні інтереси (Тайвань, Чечня) поважали та приймали до уваги, їх еліти запрошуються до участі у глобальному перформансі (саміт у Санкт-Петербурзі, Олімпіада у Пекіні тощо). Конфліктні питання – розміщення американської системи ПРО надто близько до кордонів Росії, тиск США на офіційний Пекін щодо його валютної політики – зберігаються, але поки що їх вдавалося втримувати у певних рамках. У той же час, ніколи ще зв’язки Білого Дому з Японією не були ще настільки міцними. Новий союзний договір було укладено з Індією, а у відносинах з Бразилією спостерігалося відносно мало розбіжностей, якщо не враховувати торгівельних спорів, які не мали значного впливу на хід міждержавних відносин. У Європі громадська думка, на яку більше враження справляє форма, а не зміст політики, висловлювала своє незадоволення тим, що Буш чітко і однозначно висловив своє неприйняття умов Кіотського протоколу та відмовився ратифікувати Римський статут Міжнародного кримінального суду, в той час, як Клінтон під час свого перебування при владі діяв фактично так само, однак значно обережніше. Але в дійсно важливих питаннях співробітництва з ЄС нинішня адміністрація США може похвалитися значними досягненнями: вона не лише зуміла прив’язати процес розширення ЄС до процесу розширення НАТО, але домоглася визнання офіційним Брюсселем можливості прийняття в майбутньому Туреччини до ЄС. У відносинах з Європою, як із Японією, Китаєм, Індією, Росією та Бразилією, стратегія Сполучених Штатів – не по формі, а по сутності – фактично не змінилася із завершення Холодної війни.

ІІ. Дім Війни

На цьому тлі виділяється охоплений війною Близький Схід. Тут, і лише тут, республіканська адміністрація, здається, відкинула традиції міжнародної політики США, що існували з часів завершення Холодної війни, якщо не Другої світової, що викликало обурення ключових союзників США у Європі не лише формою, але і сутністю цих змін – війну в Іраку багато хто в ЄС вважає не лише невиправданою, але й надзвичайно небезпечною для Заходу, такою, яка може потягнути за собою серйозні наслідки, які загрожують не лише американцям, а й європейцям. Майже кожний політичний коментатор в Європі, не кажучи про багатьох американських фахівців, розглядає цю війну як абсолютно ірраціональне відхилення від традиційної політики США, викликане або короткотерміновими приватними інтересами (нафтових компаній або великого бізнесу загалом), або змовою фанатиків неоконсерватизму серед вищого керівництва у Вашингтоні, що вийшли з під контролю. Але якщо адміністрація Джорджа Буша-молодшого в інших ситуаціях вживала заходів, які були адекватні поставленій меті, то будь-яка спроба пояснити таку невідповідність мети та засобів у даному випадку має починатися з аналізу ситуації на Близькому Сході, а не у Сполучених Штатах. Головне питання полягає в наступному: які такі особливості характерні для цього регіону, що змусили Вашингтон проводити щодо нього таку аномальну політику?

Звичайно, величезні поклади нафти на Близькому Сході давно зробили його однією з головних зон стратегічних інтересів США. Але Сполучені Штати не перебували під загрозою втрати своїх поставок нафти, коли вони вторглися до Іраку, і з тих пір такої загрози так і не з’явилося. Залежні від США держави Аравійського півострову контролюють його величезні поклади нафти, і навіть безпосередня експлуатація надр Іраку американськими нафтовими компаніями, – можливість чого, звичайно, була одним із факторів, що призвели до підготовки вторгнення, – у кращому випадку призвела б до лише незначного зростання енергетичного потенціалу США [1].На 2002 рік, якщо брати до уваги його роль у рамках ОПЕК, баасистський режим в Іраку завдавав Вашингтону не більше незручностей, ніж Іран або Венесуела. Однак спроба Іраку у 1990 році захопити Кувейт викликала відверте занепокоєння, оскільки в такому випадку Ірак міг би стати більшим виробником нафти, ніж сама Саудівська Аравія, і разом з цим – серйозною військовою силою. З часів президентства Білла Клінтона і до наших днів генеральною лінією політики США – за підтримки Європи – в іракському питанні завжди було знищення режиму Саддама Хусейна – шляхом блокади Іраку, бомбардувань його території, організації заколоту або вбивства самого Хусейна. Постійні невдачі цих спроб, що неминуче тягли за собою розгляд більш ефективних заходів, були іншим чинником, прихованим за організацією вторгнення. Серед усіх груп правлячих кіл США панувало переконання в тому, що Ірак був незакінченною справою, а правлячий у ньому режиму кидав виклик Вашингтону, чого жодна президентська адміністрація не могла стерпіти, тому за останні роки всі президенти США намагалися його повалити.

Отже, план наземного вторгнення не виник просто так у головах американських стратегів. Це було закономірне завершення воєнних дій проти Іраку, що тривали більш-менш безперервно з 1991 року. У цьому сенсі вторгнення сил коаліції до Іраку становило собою не «перелом» у ході подій, у тому сенсі, в якому це поняття зазвичай вживають історики, а «ескалацію» воєнних дій, які згідно з нормами міжнародного права до того часу тривали вже понад десятиліття. Лише мінімізація рівня насилля, спрямованого на Ірак та його населення, за роки президентства Джорджа Буша-старшого та Білла Клінтона дозволила підкріпити аргументами тезу про те, що в даному випадку відбувся раптовий відхід від попередніх стандартів.

Людські втрати з початку вторгнення були вищими, ніж у період до 2003 року, але вони сягають того ж самого порядку: сотні тисяч загиблих. Відчуття безкарності на першому етапі операції, – таку стратегію, яка була використана у цей час у військовій науці називають Ermattungsstrategie, – було підкріплено відсутністю будь-якої противаги впливу США в регіоні, – такої противаги, як за часів існування СРСР [2]. Відчуття безкарності на другому етапі – при переході до Niederwerfungsstrategie – було зумовлене опорою на, як це називалося, «революцію у військовій сфері», тобто впровадження концепцій електронної (безконтактної) війни та прицільного бомбардування. Бліцкриг Клінтона у Югославії, що не потребував ніяких особливих зусиль, та десантна операція Рамсфельда в Афганістані, що не потребувала великих затрат, викликали впевненість у тому, що RMA здатне на все. Таке ставлення до проблеми війни було особливо явним серед «яструбів»-республіканців, але не обмежувалося лише ними: адже ще державний секретар часів Клінтона Мадлен Олбрайт запитувала, який сенс утримувати наймогутнішу у світі армію і утримуватися від її використання.

Однак, такі міркування лише вказують на те, чому Ірак протягом десятиліття був предметом постійного занепокоєння у Вашингтоні, і яким чином американське керівництво могло б розглядати вторгнення на його територію як проект, позбавлений надмірного ризику при його проведенні в життя. Вони не пояснюють, чому адміністрації Буша, навіть виходячи із помилкових розрахунків, розпочала війну, проти якої виступили лідери двох провідних держав Європи і значна меншість серед самого американського істеблішменту, причому ця війна у великій мірі суперечила більш-менш стереотипному зовнішньополітичному курсу цієї ж адміністрації в інших регіонах світу.

Цей феномен можна зрозуміти лише в контексті психологічного впливу терористичних атак 11 вересня 2001 року. Атака на «Вежі-близнюки» та Пентагон викликали консолідацію громадської думки в США навколо ідеї наступу на Близькому Сході, що швидко трансформувалося в блискавичне підкорення Афганістану, яке викликало бурхливу підтримку як майже всього міжнародного співтовариства, так і громадськості в самих США. Та все ж, як тільки Кабул було підкорено, – як вважає загал – не з’явилося якоїсь відчутної причини для маршу на Багдад, беручи до уваги відсутність будь-якого зв’язку між «Аль-Каєдою» та іракською партією «Баас». Отже, було викликано привид зброї масового знищення, щоб виправдати ірраціональну авантюру.

Однак, як свідчить історія, випадкова ірраціональність – зазвичай, якесь необґрунтоване, проте фатальне рішення, як-от оголошення Гітлером війни Сполученим Штатам у 1941 році, – у політиці майже завжди є наслідком більшої ірраціональності, що охоплює всю структуру прийняття рішень. Так було і з операцією «Iraqi Freedom». Коротше кажучи, у реальності все було – і залишається – наступним. Близький Схід є тією частиною земної кулі, в якій Сполучені Штати Америки, у тому вигляді, в якому вони існують зараз, не можуть діяти відповідно до раціонального розрахунку своїх національних інтересів, оскільки на них здійснює свій вплив інша держава. Саме тому вплив США в арабському – у ширшому плані й у всьому мусульманському – світі компрометує їх величезна, відверта підтримка Ізраїлю. Ізраїль, який у всьому регіоні вважають державою-загарбником, якій ніколи б минулися сорок років безкарності за свої дії, якби не величезні поставки американських озброєнь, американські ж фінансові вливання та беззаперечна підтримка США в ООН, викликає ненависть серед арабського населення через здійснювані ним захоплення землі та власності палестинців та переслідування їх через їх опір. Логічно припустити, що і США на Близькому Сході ненавидять та зневажають саме через це. Атака «Аль-Каєди» на США випливали з цього контексту. З точки зору американського великодержавництва, якщо розглядати це питання раціонально, то палестинська держава, що за своїм статусом скидалася б на бантустан в ЮАР часів апартеїду, не становила б інтересам США ніякої загрози, і створення такої держави можна було б забезпечити у будь-який час у другій половині минулого століття, лишень відмовившись від політики беззастережної військової, фінансової та дипломатичної підтримки Ізраїлю. Причину того, чому це так ніколи і не сталось, можна роздивитись неозброєним оком. Вона полягає у впливові ізраїльського лобі, що отримує підтримку від могутньої єврейської громади у США, на політичну систему та засоби масової інформації США. Це лобі не лише розладнує «нормальну» систему прийняття рішення на всіх рівнях у питаннях, пов’язаних з Близьким Сходом. До недавнього часу про його існування не можна було навіть згадувати у провідних засобах масової інформації, і навіть тепер це можна робити лише натяками: табу, яке, як завжди це буває з подібними заборонними заходами, додало ще більше ірраціональності у формування політики США щодо регіону [3].

Стрибок у Ірак слід розглядати в контексті цієї нестабільності. Провідні сили Республіканської партії вимагали жорсткіших заходів проти Іраку ще з кінця дев’яностих. Але Буш після приходу до влади також розкритикував занадто часте проведення військових операцій за кордоном, типове для президентства Клінтона, проявив деяку цікавість до проблем прав людини, і за перші місяці свого президентства майже не висував якихось значних пропозицій з питань зовнішньої політики. Саме атаки 11 вересня викликали величезне пожвавлення зовнішньополітичної діяльності його адміністрації. Саме ці події дозволили домогтися майже одноголосної підтримки Конгресу у справі, яку інакше було б дуже складно представити американському народові у сприятливому світлі, – в організації війни задля повалення Саддама Хусейна. Але події 11 вересня відбулися не волею випадку, як і вторгнення до Іраку, що відбулося вслід за ними [4].Радше, ці події стали закономірним наслідком структурної ірраціональності американської політики на Близькому Сході. Десятиліття підтримки ізраїльського експансіонізму ніколи не були зумовленими якимось логічним інтересом американського капіталу загалом, а були викликані величезним впливом ізраїльського лобі, – пізніше підтриманого християнськими фундаменталістами у Вашингтоні, – на близькосхідну політику США. Історично, США ніколи не доводилося розплачуватися в самій Америці за своє покровительство Ізраїлю. 11 вересня їм врешті-решт довелося сплатити свою ціну, – звичайно палестинське питання було не єдиним мотивом для «Аль-Каєди» зробити це, але таким мотивом, без якого цю атаку навряд чи можна собі уявити: у своєму першому публічному виступі сім років тому бін Ладен приділив більше уваги долі Палестини, ніж будь-якому іншому питанню, включаючи перебування американських військ на території Саудівської Аравії [5]. Як тільки напад відбувся, він викликав загальноамериканське прагнення помсти, яке могло лише посилити попередню ірраціональність політики США на Близькому Сході – пристрасті громадськості були легко направлені адміністрацією проти Іраку, напередодні очевидного тріумфу в Афганістані.

Керівництво Ізраїлю та його агенти впливу в США, звичайно, підтримували вторгнення до Іраку, – держави, яка була його старим ворогом, що намагалася бомбувати територію Ізраїлю під час Війни в Перській затоці. Однак, саме по собі це навряд чи було більш ніж додатковим чинником, що викликав наступ на Багдад (хоча, якби Ізраїль виступив проти цієї війни, скоріше за все, її б не відбулося). Не потрібно було такої прямої, безпосередньої причини. Проблема, скоріше, полягає в тому, що на Близькому Сході будь-яке нормальне співвідношення мети та засобів було настільки викривлене невідповідністю між позірним та реальним детермінантами зовнішньої політики США, що авантюрні методи ніколи не виключалися. Доти, доки Вашингтон пов’язує свою близькосхідну політику з політикою Тель-Авіву, не може бути й мови про застосування звичайних норм використання впливу США у цьому регіоні. У даному випадку, існування баасистського режиму в Іраку було – з причин, незалежних від Ізраїлю, – викликом всьому американському істеблішменту, а для його повалення високотехнологічні засоби ведення війни були під рукою. За цих умов поставало питання: чому б і ні? В атмосфері, що панувала після 11 вересня, вторгнення до Іраку було схвалене обома пануючими політичними партіями США і заздалегідь підтримана Конгресом, на відміну від війни в Перській затоці, що розколола його навпіл.

Ще одним наслідком впливу Ізраїлю на американську близькосхідну політику є те, що він створює бар’єр між політиками у Вашингтоні та населенням регіону, виводячи маси арабів з-поза дії культурного впливу США. Жодна з країн регіону не належить до держав з ліберально-демократичним режимом – найлегшою політичною системою для здійснення впливу США і зазвичай найнадійнішим союзником Вашингтону. Тим не менш, мало хто був більш відданим США, ніж диктаторський режим в Єгипті та подібні одна до одної племінні монархії Аравійського півострову. Але перед усіма цими державами постає проблема, як погоджувати свою відданість США з усенародним обуренням діями Ізраїлю, який фінансує, озброює та підтримує Америка. Що характерно, вони намагаються захистити себе від народного гніву, дозволяючи контрольованим державою засобам масової інформації виливати потік обвинувачень проти Сполучених Штатів, створюючи атмосферу, в якій американським агентам культурного та ідеологічного впливу дуже важко працювати, а американським розвідувальним службам – отримувати адекватне відчуття того, що діється під поверхнею цих суспільств. Звідти й відчуття шоку у Вашингтоні, коли з’ясувалося, що більшість учасників атаки 11 вересня походили з Саудівської Аравії. Оскільки США не мають на Близькому Сході у своєму розпорядженні звичайного масиву «м’якої сили», для них існує спокуса – при зустрічі з опором, як це було з Багдадом, – звернутися у пориві сліпого гніву до засобів «жорсткої сили», щоб подолати ізоляцію суспільств, до цього часу закритих для культурної експансії Заходу. Це було ще однією складовою суміші прагнень, що призвели до війни в Іраку.

І звичайно, не лише нафта та вплив Ізраїлю, але й чинник релігії визначає політику Близького Сходу та територій, що межують з ним, відрізняючи їх від ойкумени стабільності та американської гегемонії в інших частинах світу. Не те, щоб іслам, навіть у його найбільш ригористських формах, виявився несумісним з повним підпорядкуванням США на політичному рівні, як це засвідчує історія Саудівської Аравії. Але на соціокультурному рівні він залишається найсильнішою з усіх перепон для ідеологічної перемоги американського способу життя. Більше того, як релігія іслам зберігає свою політизованість, оскільки, беручи до уваги довгу історію ворожнечі між християнським світом та уммою – довшу, ніж твердження про їх мирне співіснування, – не було б несподіванкою, що в народній пам’яті залишилися значні спогади про ці конфлікти, ще більш підсилені досвідом англо-французького колоніального панування в новітній історії. З сімдесятих років невдачі арабського світського націоналізму відновили ці спогади, перетворивши антиімперіалистичні настрої на релігійний фанатизм нової сили, спрямований проти «хрестоносців та євреїв» – американців та ізраїльтян. Зважаючи на те, що мусульманський світ поки що не виробив достатньо сильної традиції вільної інтерпретації священних писань своєї релігії – як таких, що неправильно тлумачаться; тих, які слід розуміти лише метафорично; тих, які необхідно доповнити тощо, – подібної до тої, до якої давно вже призвичаїлися християни та євреї, дослівне тлумачення Корану має значно більшу моральну силу, ніж таке ж дослівне тлумачення Біблії чи Тори. Оскільки Мухаммед однозначно приписує «правовірним» вести джихад проти «невірних» у «святих місцях», то сучасний салафізм, – незважаючи на постійні спроби західних чи прозахідних коментаторів перетворити слова пророка мусульман на звичайний евфемізм, – може похвалитися солідним теологічним обґрунтуванням, хоч це, безсумнівно, і не тішить помірковану більшість мусульман. Результатом цього є постійний, хоч і не невичерпний, потік молодих, фанатичних бійців проти «всесвітнього безвір’я», які перетворили поняття «зіткнення цивілізацій» на Близькому Сході на реальність – між їхнім баченням світу та його баченням з боку тих, хто вдерся на їх батьківщину із Заходу, не має майже нічого спільного.

Ескалація конфлікту аж до вторгнення до Іраку була, таким чином, здійснена у зоні, закритій для нормальних розрахунків розробників американської зовнішньої політики, що не могло не потягнути за собою ризик помилки. Але це не було несподіваним поворотом політичного курсу у Вашингтоні. Вона стала наслідком тривалої хибної політики держави, що слугувала базою США для реалізації своїх імперських інтересів на Близькому Сході, ірраціональність якої з точки зору інтересів американського капіталізму нарешті нанесла йому удар у вигляді подій 11 вересня 2001 року. Це призвело до накручування нового витка спіралі ірраціональності, оскільки за умов, притаманних політичній системі США, справжні причини терористичних атак не можна було навіть обговорювати публічно, не кажучи вже про їх глибокий аналіз. У кінцевому підсумку, офіційні особи Пентагону виявилися правими в тому, що Багдад можна взяти, а режим Саддама Хусейна повалити за декілька днів, з мінімальними втратами американських вояків. На що вони не чекали, – але майже всі критики цієї війни, що недооцінювали соціальну базу баасистського режиму (у тому числі, я), також зробили подібну помилку, – так це на те, з якими розмахом та швидкістю з’явиться ефективний рух опору після завершення активної фази бойових дій [6].Менш ніж за два місяці після падіння Багдаду, повстанські сили арабських націоналістів, очолюваних залишками офіцерського корпусу баасистів, об’єдналися з релігійними фанатиками, яких надихає вчення салафізму, щоб організувати рух опору силам вторгнення, рух, який уже протягом більш ніж чотирьох років завдає спустошливих ударів по бойовому духу окупаційних сил та по рядах тих, хто з ними співпрацює. Сучасний Ірак – це головний світовий театр воєнних дій, на якому супротивники американської гегемонії протистоять їй зі зброєю в руках, в той час, як у самих США рівень підтримки війни серед населення знижується.

Але якщо США зараз, на думку більшості їх власної верхівки, опинилися у скрутному положенні в Іраку, можливість катастрофічного падіння американського впливу на Близькому Сході все ще виглядає неймовірною – почасти через те, що вторгнення до Іраку розділило суннітську та шиїтську общини навіть більше, ніж раніше, що робить більш ймовірним те, що громадянська війна, а не всенародна перемога завершить перебування в Іраку іноземних військ, – таким чином, нейтралізуючи поширення настроїв, викликаних їх вигнанням з країни. Більше того, як відчайдушно вони б не билися, повстанці не в змозі запропонувати якоїсь соціальної або політичної альтернативи пануючому устрою більшості сучасного світу. Усюди на Близькому Сході всі бастіони американського впливу ще залишаються ніяк не зачепленими конфліктом. Всі залежні від США політичні режими залишаються вірними їм, як ніколи: з одного боку, довга полоса держав, що розтягнулися від Марокко до Єгипту; з іншого боку, всі держави Аравійського півострову; і нарешті, Пакистан, що відіграє роль якоря системи проамериканських держав на її крайньому сході. Доти, доки ці наріжні камені американського впливу залишаються незачепленими, розділений на частини та охоплений анархією Ірак, – який можна контролювати з масивних військових баз, що зараз будуються по всій країні, не кажучи вже про бази CENTCOM в Катарі та Кувейті, – можна залишити напризволяще, за умови, що продовжиться видобуток нафти [7]. Будь-які кардинальні зміни в Пакистані можуть, звичайно, змінити баланс сил у регіоні, як мінімум, в Афганістані, де місцевий повстанський рух, який розвивався повільніше, ніж в Іраку, набирає обертів. Але стійка корпоративна єдність пакистанської армії, її вплив на політичне життя країни, відсутність серед її керівництва внутрішніх чвар, притаманних цивільним політикам, роблять цю прикру несподіванку малоймовірною.

Видається, що Іран залишається темною конячкою у геополітичній грі на Близькому Сході. Союзник Сполучених Штатів у поваленні «Талібану» та баасистського режиму в Іраку, вище мусульманське духовенство, що править цією країною, запропонувало Вашингтону – у той час, як США встановлювали свій контроль над Іраком – повністю розв’язати усі спірні питання між ними. Могутні кола в Тегерані, що прагнуть порозуміння з «великим сатаною», – мулли-міліонери, базарні торгівці, вестернізовані професіонали та студенти-користувачі Інтернету – не залишили своїх надій і продовжують домагатися примирення зі США, на кшталт китайсько-американського примирення після візиту Ніксона до Пекіна у 1971 році. Але після 2003 року обставини змінилися, хоч і не повністю. На хвилі протестних настроїв проти більш матеріально забезпечених шарів суспільства президентом було обрано людину, менш схильну до компромісів, яка прагне надати давній риториці режиму Ісламської Республіки дещо реальніше наповнення, – як у самому Ірані, так і за його межами. Просування до натхненної націоналістичними почуттями мети – створення власного ядерного комплексу, – чому різні прозахідні кола в Ірані не змогли протистояти, – пришвидшилося. Жодна з цих подій не становить значної загрози інтересам Сполучених Штатів. Але в цьому випадку вплив Ізраїлю на американську політику в регіоні виявився ще інтенсивнішим, ніж у випадку Іраку, – Тель-Авів наполягає, щоб Іран припинив свою ядерну програму. У цей час США, з повною підтримкою своїх європейських союзників, повторюють послідовність дій, що були здійснені на першому етапі наступу на Ірак, застосовуючи радше стратегію Ermattung, аніж Niederwerfung, сподіваючись привести Тегеран до тями за допомогою санкцій. Такі спроби зазнали невдачі в Іраку, однак в Ірані США можуть розраховувати на добровільну допомогу тих, хто не менше, ніж США, хочуть позбутися президента та приборкати верховного лідера Ірану.

Кошмар для Ізраїлю продовжить своє існування. У підсумку, США можуть сподіватися, що Армія оборони Ізраїлю нанесла достатніх ударів по силам «Хезболли», з тим, щоб бути в змозі розмістити французьких або турецьких військових у Південному Лівані на невизначений термін для захисту ізраїльського кордону, і достатніх – «Хамасу», щоб Махмуд Аббас дістав можливість підписати якусь остаточну угоду про фактичну капітуляцію палестинців, діставши на взамін роздріблену мінідержаву, оточену в’язничними мурами. У цьому випадку США можуть покладатися на ЄС, оскільки Європа – розділена щодо іракського питання на рівні еліт, але об’єднана ворожістю до війни на рівні мас, – завжди схилялася до солідарності з Ізраїлем: не через вплив єврейської громади, як у США, а через глибоке відчуття провини за Голокост. Час від часу засуджуючи на словах надмірне застосування сили ізраїльськими військовими, ЄС майже постійно слідує за політичною лінією США, – скорочуючи гуманітарну допомогу мешканцям Палестинської автономії як покарання за їх голосування за «Хамас» та діючи разом з Ізраїлем під час його нового вторгнення до Лівану. Разом, США та Європі навряд буде важко заручитися схваленням «міжнародного співтовариства» будь-якого розв’язання проблем Ізраїлю з палестинцями, яке запропонує Тель-Авів. Інші центри сили – Китай, Росія, Японія, Індія, Бразилія – мало зацікавлені в проблемах Близького Сходу і не готові йти через нього на ризик зіткнення із США, за умови, що ринок енергоносіїв функціонуватиме в нормальному режимі. Звичайно, чи заглушить такий вихід з проблеми у довгій перспективі гнів мас арабського населення – це інше питання.

ІІІ. Незгодні

Якщо сучасний розклад сил у пануючій світовій системі можна представити як певну схему, що складається з двох частин, описаних вище, то де ж ті, хто протистоять цій системі, – якщо такі сили взагалі існують? Виходячи з необхідності, такі сили не можуть не бути «антиамериканськими» – тобто такими, що виступають проти продовження світової гегемонії США. Але саме по собі, ця ознака є недостатньою, щоб визначити тих, хто відкидають систему, яку США водночас невпевнено контролюють та заповзято захищають. Будь-яка держава – центр сили, що прагне замінити США, може виступати з антиамериканських позицій, не маючи ні найменшого наміру виступати проти всієї системи світоустрою. Тільки поєднання цих двох позицій вказує на можливість опору системі – потенційного чи активного. Якщо ми приймемо це подвійне заперечення у якості критерію, як ми можемо оцінити поточні світові процеси? Очевидно, що передусім слід розглянути регіони Європи та Латинської Америки: перша є батьківщиною сучасного робітничого руху – в Британії, Франції, Німеччині, Італії, Скандинавії та інших країнах; друга являє собою континент, що може похвалитися довгою історією радикальних рухів протягом усього ХХ століття, – від Мексиканської революції напередодні Першої світової війни та Кубинської після Другої світової до сучасних рухів у Венесуелі та Болівії після завершення Холодної війни.

Невипадково, що саме в цих двох регіонах відбулося формування руху, об’єднаного навколо Всесвітніх соціальних форумів, – до цього часу, єдиного міжнародного руху, що виступає проти глобального status quo. Після свого вражаючого та динамічного початку ВСФ, здається, зайшли в глухий кут. Не маючи нічого подібного до організації та дисципліни колишнього Комінтерну, у розпорядженні якого, хоч це й мало негативний вплив, були ресурси великої держави, для Форумів, – що й не було дивним, – виявилося надзвичайно важко виконати завдання підтримувати на шести континентах спалахи протесту, які перебували ще в своєму зародку. Величезна хвиля демонстрацій проти війни в Іраку, що тоді наближалася, не набула, як можна було очікувати, другого дихання, частково через поверховість більшості цих протестів, що майже не мали за собою продовження, як тільки Ірак зайняли американські війська, але також через неготовність ВСФ перейти від своєї початкової моделі, характерної для неурядових організацій, до більш послідовного антиімперіалізму. Враховуючи ці обмеження, навряд чи можна було б очікувати на те, що цей рух надовго збереже свою інтенсивність – якщо тільки не відбудеться якогось потрясіння глобального масштабу. Але навряд чи його спадщина зникне так просто.

Що це саме так, можна побачити на прикладі Франції, країни, що стала місцем його зародження, де протягом останнього року три могутні спалахи соціальних рухів потрясли суспільство, причому всі з них чимось завдячували духу ВСФ: всенародна кампанія, що стала на заваді ухваленню проекту європейської Конституції, бунти молоді у бідних кварталах та масові виступи, що звели нанівець плани запровадження «першого трудового контракту» – кожна з них – потужна демонстрація масового протесту, вперше напряму скоординовані АТТАК – організацією, що була засновником ВСФ. У жодній з інших країн Європи не спостерігалося настільки інтенсивних акцій протесту. Але вірно й те, що ці потрясіння не призвели до утворення скільки-небудь тривкого руху. Французький електорат обрав президентом Саркозі, з більшою владою, ніж у будь-якого іншого французького лідера з часів де Голля, та повноваженнями на реформування французького суспільства у більш відвертому неоліберальному напрямку. Не краще ситуація в іншій європейській країні, що має найсильніші традиції радикалізму з 1945 року. Після того, як правляча коаліція, очолювана Проді, перемогла на виборах з мінімальною перевагою політичний блок Берлусконі, відбувається подальше послаблення лівих сил Італії, у міру того, як «Ріфондацьоне» – як вони характеризують себе, «відновлювачі комуністичної ідеї» – голосує за скорочення витрат бюджету та відправлення військових контингентів італійської армії до Афганістану та Лівану, а Демократична партія – звироднілі спадкоємці того, що раніше було партією Грамші, – викинула із своєї програми навіть саме слово «соціалізм». У Німеччині незадоволення профспілок скороченням соціальних витрат, яке здійснив уряд Шредера, викликало доволі суттєвий розкол у Соціал-демократичній партії Німеччини та об’єднання розкольників з ПДС, яке призвело до формування Лівої партії, що домоглася відносно сприятливих результатів на останніх виборах, – змусивши соціал-демократів звернутися у своїй риториці до давно відкинутих ними соціальних питань, – але інші політичні партії продовжують бойкотувати її. Незважаючи на численні ознаки зростання суспільного невдоволення по всій Західній Європі, відродження впливового страйкового руху у Франції та Німеччині та демонстрації в Італії, політичний курс правлячих еліт усюди рухається, різними темпами та у різних проявах, у майже однаковому напрямку. Підвищення гнучкості ринку праці – не лише Саркозі, а й соціалістичний кандидат Сеголен Руайяль закликали до скасування закону про 35-годинний робочий тиждень у Франції; подальший демонтаж «держави загального благоденства» – у Німеччині уряд Меркель вжив заходів щодо приватизації системи охорони здоров’я; продовження приватизації – в Італії уряд Проді планує здійснити приватизацію житлово-комунального господарства. У Брюсселі нинішня Єврокомісія, що є однією з найбільш неоліберальних за останні роки, керує Євросоюзом, який очолює один із ініціаторів війни в Іраку.

Ситуація у різних країнах Латинської Америки є надзвичайно різноманітною. У Бразилії уряд Лули можна з певної точки зору розглядати як найбільше розчарування, яке ліві сили по всьому світу зазнали в цей період. Партія праці була останньою з робітничих партій, що виникли в ХХ столітті – практично, єдиною зовсім новою серед тих, що виникли після завершення Другої світової війни. При своєму зародженні це була аж ніяк не соціал-демократична партія: Партія праці була войовничо-радикальною партією, що народилася з всенародної боротьби проти військової диктатури в Бразилії. Прийшовши до влади в найбільшій країні Південної Америки, після восьми років перебування при владі неолібералів, проти яких вона виступала, Партія праці не змогла порвати з ортодоксально неоліберальною політикою своїх попередників, що дозволило банкам та фінансовим інституціям отримати найбільше дивідендів від її правління. На жодній з фондових бірж світу не спостерігалося такого неймовірного зростання курсів, як на біржі в Сан-Паулу, з темпами зростання в 900% протягом п’яти років. З іншого боку, нинішній уряд не є простою копією свого попередника, оскільки він вжив заходів щодо розподілу доходів від підвищення цін на енергоносії на світовому ринку – що призвело до появи нових робочих місць – серед найбільш знедолених сімей, зменшивши рівень глибоких злиднів серед бразильського суспільства, в якому все ще панує вражаюча нерівність. Такі покращення їх становища полегшили страждання бідних верств населення, але ні в якому разі не сприяли активізації їх соціальних рухів. Ці заходи являють собою, можливо, найочевидніший сучасний приклад південного варіанту напряму політики, що домінував на Півночі в дев’яності роки – радше «компенсаторного», ніж «дисциплінарного» неолібералізму: курс Клінтона та Блера після жорсткої політики Рейгана та Тетчер [8] – з урахуванням відмінностей, викликаних особливостями Південної Америки. Так само, як аргентинський лідер Перон досяг у свій час значно більшого перерозподілу національного доходу на користь працюючого населення, ніж будь-який соціал-демократичний уряд у повоєнній Європі, так і Лула здійснює політику «тропічних» соціальних компенсацій, що має значно більші масштаби, ніж будь-яка з версій політики «третього шляху» в країнах Півночі.

У країнах Південного конусу при владі перебувають подібні за своїм політичним курсом уряди: в Уругваї та Чилі проводиться більш обережна політика, ніж у Бразилії, в Аргентині – більш радикальна, хоч остання і має менший простір для економічних змін. У всіх цих державах зростання цін на сировину відкриває простір для проведення поміркованих соціальних реформ. На півночі становище більш складне. Венесуела за президентства Уго Чавеса, що прийшов до влади завдяки ряду потужних мобілізацій мас населення на підтримку встановлення радикально редистрибутивного, антиімперіалістичного режиму, перетворилася на справжній вогонь надії для лівих у Латинській Америці та по всьому світу, подолавши численні спроби скинути уряд Чавеса, перед тим, як останній переоцінив свої сили на останньому референдумі. Умова для цього успіху, однак, полягала в змінах на ринку нафти: спершу падіння цін на неї за попереднього олігархічного уряду, яке привело Чавеса до влади, потім їх підвищення в новому столітті, яке допомогло підтримати його владу. У Болівії також справжній радикальний уряд прийшов до влади – у країні, на якій вперше було випробовано метод «шокової терапії» – після провалу попереднього економічного курсу та внаслідок викликаних ним масових рухів та відродження національного руху індіанського населення. Подібні процеси відбуваються в Еквадорі. Зі свого боку, Куба, вперше з часів шістдесятих вільна від зовнішньополітичної ізоляції, надає та отримує допомогу від цих переломних змін в Андських країнах. Але на цей час поширення будь-яких інших політичних змін в регіоні було зупинено, свідченнями цього є поразка кандидатури Хумали на президентських виборах в Перу з найближчим результатом від переможця, друга перемога Альваро Урібе на президентських виборах в Колумбії та консолідація влади нового проамериканського президента Мексики Кальдерона. У політичному плані Латинська Америка залишається континентом найбільших змін та сподівань. Але на даний момент, хоч тут і не відбулося такого обмеження політичного спектру, як в Європі, здається, що лише виключні умови – великі поклади нафти, значна концентрація індіанського населення – можуть все ще зламати те, що в Латинській Америці вважається різними варіантами політичної респектабельності.

Що ж відбувається в інших світових центрах сили? У Сполучених Штатах, на противагу усталеним політичним нормам післявоєнного періоду, конфлікт між обома основними партіями та ідеологічне протистояння є значно інтенсивнішими, ніж в Європі. Переважно це викликано особливостями роздвоєної системи цінностей американського суспільства, в якій найнестримніша комерціалізація поєднується з найглибшою сакралізацією життя, причому як «ліберали», так і «консерватори» впадають в однакові крайнощі щодо цього, – і має мало відношення до протистояння капіталу. Війна в Іраку викликала протестні настрої серед низової бази електорату демократів, що може викликати певний опір на шляху реставраціоністського курсу Клінтонів, що в інших сферах проходить досить успішно, – звернувши його у дещо більш символічному напрямі. Серед незначних американських лівих сил, що частково збігається з цим політичним оточенням, наслідки президентства Джорджа Буша є неоднозначними, – з одного боку, у цей період відбулося пожвавлення їх політичної діяльності, з іншого боку, їх і так слабкий захист від перетворення на знаряддя в руках Демократичної партії надзвичайно послабився, причому основні кандидати від демократів чітко заявили, що вони не готові прийняти рішення щодо виводу військ з Іраку, але готові розглянути можливість нападу на Іран. Але якщо криза на ринку банківських кредитів та на ринку нерухомості посилиться, суспільне невдоволення, викликане двома десятиліттями поглиблення суспільної нерівності, яке вже проявляється достатньо відкрито, безсумнівно обмежить можливості демократів за кордоном, змусивши їх провести в самих США обмежені соціальні реформи.

Здається, що в Росії скоро не буде жодної опозиційної нинішньому правлячому режиму політичної сили. Нове виборче законодавство розроблене таким чином, щоб нейтралізувати як залишки лібералів, так і комуністів. За правління Єльцина катастрофічне зубожіння величезних шарів населення не вилилося в соціальний протест. Зараз, хоч мільйони все ще живуть в бідності, загальне покращення стандартів життя за Путіна є досить суттєвим і є причиною широкої підтримки його правління. Єдиною небезпечною точкою для режиму залишається Чечня, де повстання було придушено, але правління кланів-ренегатів може призвести до його нового вибуху. Неможливо так просто викорінити національну ідентичність. Що ж до Японії, де ЛДП все ще міцно тримається в сідлі, дві основні партії ще важче розрізнити між собою, ніж у США: Соціалістична партія Японії припинила своє існування, Комуністична – животіє в стані повної політичної ізоляції. У жодній іншій розвинутій капіталістичній країні політична система не є настільки закостенілою.

Індія являє собою протилежну картину – постійні зміни урядів, електоральна нестабільність, масові протести, масштабні страйки, заворушення в сільській місцевості (не кажучи вже про погроми на релігійному грунті). На даний момент правління Індійського національного конгресу в Делі залежить від парламентської підтримки комуністів, що обмежує його простір для здійснення неоліберальних реформ на загальнонаціональному рівні. У Західній Бенгалії КПІ(М) перемогла на шостих поспіль виборах – вражаюче досягнення для будь-якої партії в будь-якій частині світу. Але після проведення аграрної реформи в сільській місцевості, чого не було зроблено в інших регіонах Індії, під керівництвом свого нового лідера КПІ(М) переорієнтовується у напрямку сприяння великому бізнесу, змінюючи податкове законодавство, приймаючи репресивні заходи проти селян та профспілок з метою залучення іноземних інвестицій, – хоча перед нею все ще довгий шлях, у порівнянні з іншою значною комуністичною партією у капіталістичному суспільстві, що пережила Холодну війну, Південноафриканською, яка стала частиною режиму АНК, що являє собою трагічну паралель із сучасною Бразилією. Серед значної та активної індійської інтелігенції зберігається впливове марксистське крило, яке ні в якому разі цілковито не залежить від ортодоксії офіційних лівих, у той час, як у поясі територій, що тягнеться вниз від Непалу, в якому феодальну монархію майже повалили повстанці-маоїсти, відновлений партизанський рух наксалітів контролює сільську місцевість. Індія настільки велика, що всі прояви опору продовжують існувати в рамках все ще стабільної, і все більше неоліберальної, держави. Але місцеве політичне середовище є більш відкритим, ніж будь-де ще в світі за межами Латинської Америки.

Що стосується колективних дій, Китай залишається країною з жорстким репресивним режимом, у якій протести селян – проти відчуження земель, злочинних дій чиновників, руйнування навколишнього середовища – придушують тисячами кожного року, і все більше і більше з людськими жертвами. Стурбовані рівнем заворушень у сільській місцевості, урядовці пішли на поступки селянству у податковій сфері, одночасно збільшивши чисельність спеціальних загонів поліції. Якщо не враховувати ізольовані містечка гірняків, у містах поки що значно спокійніше, ніж у селах. Тут трудові конфлікти зазвичай переносять у суди, якщо їх не придушують відкрито посадовці та менеджери. Уряду, підтримка якого залежить від високих темпів економічного зростання та звернень до національної гордості, водночас не довіряють та загалом пасивно визнають його легітимність. Більшість інтелігенції, що традиційно є фактором впливу на китайське суспільство, налаштована вороже – або критикуючи відсутність політичних свобод, або виступаючи проти стрімкого руху у напрямку неймовірно поляризованої у соціальному плані економічної системи. Поява руху китайських «нових лівих», один із процесів початку цього століття, що викликає найбільше надій, тепер є предметом пильного спостереження з боку китайського керівництва.

Підсумовуючи, можна сказати, що в ці роки ми стали свідками визначних проявів народної волі – ВСФ у 2001-2002 роках, Венесуела в 2002-2003, Болівія в 2004, Франція в 2005 – та ряду окремих протестних рухів у різних куточках світу, але загалом цей період характеризувався подальшим поворотом вправо: викристалізувався новий «концерт» великих держав, арабська вулиця продовжувала перебувати у стані паралічу, і волю фінансових ринків все більше і більше сприймають як необхідну частину існування суспільства – в Європі та Східній Азії, Латинській Америці та Південній Африці, Австралії та на найбільш віддалених островах Мікронезії. Неоліберальні доктрини, тепер зазвичай прикриті різними «соціальними» ініціативами – навіть республіканці в США були змушені піти на підвищення мінімальної заробітної платні, Путін підвищив пенсії, КПК скасувала трудову повинність селян – усюди є базисом урядової політики. У громадській свідомості закріпилася глибока впевненість в тому, що їм немає альтернативи. У найкращому випадку, як у Франції, посадовим особам, які впроваджують їх в життя, регулярно відмовляють в довірі на виборах – лише для того, щоб привести до влади нових урядовців, які з тією ж регулярністю продовжують політику своїх попередників. У цьому сонному світі існує ризик, що заклик «Інший світ можливий» буде звучати занадто безнадійно. Якщо не враховувати нормативні абстракції (такі, як «ваучерний соціалізм» Ремера) або пропозиції обмежених реформ («податок Тобіна» або рух «Jubilee»), які стратегічні альтернативи можна запропонувати? Найвірогіднішими варіантами є такі пропозиції, як план Робіна Блекберна «Global Pension» або «Eurostipendium» Філіпа Шміттера [9], основним призначенням яких є вирішення проблеми, яка є головним болем для істеблішменту – криз пенсійного забезпечення; CAP – у надзвичайно радикальному та далекоглядному напрямку. Але таких сміливих та оригінальних планів дуже й дуже мало. Що ще можна побачити на горизонті? У далекосяжнішому плані експерименталізм Роберта Унгера пропонує ряд шляхів підвищення впливу суб’єкта [10], в основі яких лежить глибоке переконання у відсутності будь-якої необхідності – і зменшення можливості виникнення – об’єктивних криз системи, як-от таких, що викликали появу радикальних або революційних рухів минулого.

Однак, схоже, саме вагомість цього припущення – в економічному, соціальному та екологічному вимірах – буде ключем до таємниць можливого майбутнього. Читачів «Економіки глобального хаосу», «Планети нетрів» або «Звіра біля наших дверей» (The Economics of Global Turbulence, Planet of Slums, The Monsterat Our Door), можливо, не так легко буде переконати в цьому. Уразливі місця існуючої системи знаходяться у трьох сферах, окреслених Поланьї шістдесят років тому: праця, природа (природні ресурси), гроші. Вони, вважав він, являють собою три види «фіктивних товарів», створених капіталом, оскільки, хоч вони і обмінюються на ринку, жоден із них не виробляють для продажу. «Праця – це лише інша назва для діяльності людини, що продовжується все її життя, що в свою чергу існує не для продажу, а із зовсім інших причин; земля – це лише інша назва для природи, яку людина не створює; дійсні гроші – це лише втілення купівельної спроможності, яка, як правило, виникає не штучним шляхом, а через механізми, що застосовуються в банківській справі або державних фінансах». Але як тільки ці фікції набули б повної сили, вони були б у змозі зруйнувати будь-яке життєздатне суспільство. Позбавлені будь-якого захисту та перетворені на звичайний товар, «людські істоти гинули б, залишені напризволяще суспільством; вони помирали б як жертви гострого розладу суспільних інституцій»; «природа була б зведена до її складових елементів, міста та села, річки стали б жертвами забруднення, військова безпека була б поставлена під сумнів, сировина та харчові ресурси вичерпані», у той час, як «нестача та надлишок грошової маси виявилися б такими ж руйнівними для підприємництва, як повені та посухи в первісному суспільстві» [11].

Поланьї, який вважав, що «жодне суспільство не зможе пережити наслідки такої системи навіть протягом найкоротшого проміжку часу, якщо його людські та природні ресурси, а також економічна організація, не захищені від руйнівної дії цих диявольських жернов», сподівався на відновлення тих реформ, які, як він вважав, стримали ці процеси у дев’ятнадцятому столітті. «Велика трансформація» починаючи з вісімдесятих років повернула колесо історії у протилежному напрямку. Яка ж ситуація з тими «фіктивними товарами», які були основними об’єктами її впливу? Обсяги робочої сили, що перебуває у розпорядженні капіталу, збільшилися небаченими досі темпами. У 1980 році глобальна робоча сила у капіталістичних державах нараховувала трохи менше мільярда осіб, збільшилася до рівня у трохи менше, ніж півтора мільярда у 2000 році. Однак, на той час, до загальної кількості робітників, що працювали за заробітну платню, додалася приблизно така ж кількість робочої сили з Китаю, Індії та країн колишнього СРСР. Таке подвоєння загальної кількості світового робітничого класу до трьох мільярдів осіб протягом кількох років, за часто таких же важких умов, як на початку дев’ятнадцятого століття, є найбільшою з-поміж структурних змін цього періоду. Залишається ще чекати на те, коли повністю проявляться довготермінові наслідки цього. У короткому підсумку воно становить собою скоріше перевагу, ніж загрозу владі капіталу, послабивши позиції найманих працівників – скоротивши світове співвідношення вкладеного капіталу до робочої сили, відповідно з найбільш авторитетними підрахунками, на 55-60% [12]. На цьому фронті система виглядає достатньо захищеною, як свідчать засоби, що залишаються в руках незгодних з нею.

Чинник природи залишається більш непередбачуваним. Хоч зараз загалом і визнають, що потенційна загроза стабільності системи, що надходить від природних катаклізмів, є значною, менш чіткою є можливість виникнення таких катаклізмів, а можливі заходи, що слід вживати щодо них, залишаються предметом обговорення. Все більшою можливістю видається виникнення системних загроз, спроможних перекреслити всі розрахунки майбутнього. Чорнобильська катастрофа була лише незначним прикладом того, яких масштабів можуть набувати катаклізми, створені самою людиною. Екологічні катастрофи планетарного масштабу, яких в наші дні остерігаються все більше і більше, поки що не стали чинником співробітництва держав у плані розробки будь-яких спільних програм протистояння їм. Капітал, об’єднаний проти праці, залишається роз’єднаним перед обличчям природних лих, оскільки корпорації та уряди, що конкурують один з одним, прагнуть перекласти витрати на їх подолання на плечі один одного. У кінцевому підсумку, логіка спільних дій, скоріше за все, переможе, і в цьому випадку система, безсумнівно, зможе впоратися з викидами двоокису вуглецю в атмосфера, підвищенням рівня моря, загибеллю лісів, нестачею питної води, епідеміями нових захворювань тощо – теоретично. На практиці, не існує ніякої гарантії того, що це відбудеться у рамках часу, що залишився людству. На цьому фронті приводів для відчуття самозадоволення у правлячих кіл менше: зростаючі конфлікти щодо того, хто повинен платити за очищення навколишнього середовища, можуть виявитися найновітнішим еквівалентом міжімперіалістичних протистоянь минулого, що в свій час вивели систему із стану рівноваги.

Очевидно, що найслабшою ланкою залишається світова фінансова система – у будь-якому випадку, у найбільш вірогідному варіанті розвитку подій. Недоліки світового фінансового порядку, у міру того, як Сполучені Штати продовжують накопичувати величезний дефіцит зовнішньої торгівлі, Китай та Японія – величезні валютні резерви в доларах, а Європа потерпає від дешевого азійського імпорту та падіння курсу американської валюти, є причиною стурбованих коментарів у світовій діловій пресі. Нерозсудливе розширення кредиту викликало появу «фінансової бульбашки» на ринку житла в економіці однієї провідної капіталістичної держави за іншою – США, Великої Британії, Іспанії, Ірландії, Австралії, – у той час, як ті країни, де цього явища поки що не спостерігається, наприклад, Німеччина, виявилися в полоні кредитних схем. Механізми міждержавного співробітництва, які розвивалися з часів сімдесятих, під керівництвом G8, та неформальний консенсус між центральними банками, що нещодавно вступив в силу, запобігають різкому падінню курсів на фондовому ринку. Але всі визнають, що існує ризик того, що швидкість та масштаби сучасних фінансових криз виявляться сильніше цих заходів. У всякому випадку, скрізь хаос фінансової системи видно величезні зрушення у секторі реальної економіки, причому проблеми фінансової сфери є лише найяскравішим проявом цих зрушень. Основне нерозв’язане питання можна легко зрозуміти. Чи зможе розширення світового попиту, викликане інтеграцією Індії та Китаю в глобальну ринкову економіку, уже переобтяжену перевиробництвом у багатьох ключових галузях промисловості, переважити викликане цим же збільшення надлишкової пропозиції, чи останній процес виявиться сильнішим, що призведе до посилення напруги в системі в цілому? Якою б не була відповідь, видається, що у кінцевому підсумку саме фінансова сфера має найбільший кризовий потенціал.

IV. Оптимізм розуму?

Якщо відкинути ці міркування в бік, зрозуміло, що вищенаведений нарис подій обмежується невеликим часовим інтервалом – не більше, ніж сім років, – і є досить поверховим. Але якщо взяти на озброєння інструменти більш довготермінового аналізу, то чи можна прослідкувати у цій низці подій риси більш глибоких змін? Щонайменше чотири різні інтерпретації сучасної історії – їх може бути більше – пропонують оптимістичніше бачення нинішніх світових процесів. Три з них належать до початку – середини дев’яностих років, але автори цих концепцій розвинули їх ще далі після 11 вересня 2001 року. Звичайно, найвідомішою з них є концепція, запропонована Гардтом та Негрі у їх роботі «Імперія» («Empire»), на яку троє інших авторів посилаються у своїх працях, як у позитивному, так і у негативному плані. Книга Тома Нейрна «Обличчя націоналізму» («Faces of Nationalism») та його ж ще не опублікована праця «Глобальні нації» («Global Nations») окреслюють другий варіант розвитку подій, «Довге двадцяте століття» («The Long Twentieth Century») та «Адам Сміт у Пекіні» («Adam Smith in Beijing») Джованні Аррігі – третій, недавно опублікована під заголовком «Держави-невдахи» («States of Failure») збірка есе Малкольма Булла пропонує четвертий. Будь-яке аналітичне дослідження поточного історичного періоду має серйозно сприймати те, що на поверхні може здаватися позбавленими глибокої проникливості роздумами про нього.

Точка зору Тома Нейрна є приблизно наступною. Марксизм завжди полягав у викривленні власних поглядів Маркса, що сформувалися в період боротьби за демократію у Рейнській області у 1840-х роках, оскільки, тоді як Маркс вважав, що соціалізм можливий лише у далекій перспективі, тільки тоді, коли капіталізм завершить своє завдання з формування світового ринку, нетерплячість і мас, і інтелектуалів призвела до фатальних помилок, здійснених Леніним та Мао, що проміняли демократію та економічне зростання на державну владу. Результатом цього було відхилення річки історії у болото нового середньовіччя. Але падіння радянського комунізму у 1989 році знову дозволило річці продовжувати свій природній шлях – до сучасної глобалізації, тому що в основі глобалізації лежить поширення демократії по всьому світу, що нарешті втілить в життя мрії 1848 року, що зазнали поразки за життя Маркса. Однак сам Маркс припустився однієї великої помилки, вважаючи, що клас, у формі пролетаріату, буде носієм історичної емансипації. У дійсності, як показав вже приклад Європи 1848 року, і підтвердив увесь досвід ХХ століття, саме нації, а не класи стали рушійними силами історії та носіями демократичної революції, за яку боровся сам Маркс.

Але, так само, як марксизм сконструював несправжню, сфальшовану демократію, так і поняття національності було в свою чергу привласнене націоналізмом – тобто, імперіалістичними великими державами – у період після Громадянської війни в США та франко-пруської війни. Однак, у другій половині ХХ століття деколонізація «третього світу» та декомунізація «другого» надали націям без націоналізму потенційну можливість самостійного розвитку – єдиної можливої форми, у якій «поширення та поглиблення демократії як передумови для розвитку тих соціальних форм, які відкриває для них океан майбутнього, можуть реалізуватися» [13]. Після 11 вересня 2001 року відновлений великодержавний американський націоналізм та неоліберальна економанія тимчасово стали на заваді прогресивним зрушенням глобалізації. Та все ж це не означає, що ми прямуємо у напрямку якоїсь ринкової одноманітності. Глибинна логіка процесів глобалізації, навпаки, потребує того, щоб людство призвичаїлось до різноманітності демократичних націй як антропологічної необхідності – ціною втрати кордонів, що є несумісними з будь-якою ідентичністю. На горизонті гаданого «кінця історії» нас не очікує суспільство з соціальною або культурною гомогенністю. «Ми все ще перебуваємо в середині стрімкого потоку сучасності».

Гардт та Негрі погоджуються з тим, що глобалізація в своїй основі є процесом емансипації, однак дотримуються абсолютно протилежної думки щодо ролі націй у цьому процесі. Їх версія історичних процесів бере за початок раніший період, а саме ХVI століття, коли вільнолюбний дух Ренесансу було придушено реакцією епохи бароко, що призвело до виникнення абсолютизму як найпершої форми сучасної державності. Саме подолання спадщини залишеної абсолютизмом, спадщини, яку майже без змін засвоїли національні держави індустріальної епохи, саме розчинення цих національних держав в одну уніфіковану «Імперію» знаменує собою початок нової ери свободи та рівності. Поворотним моментом у цій версії було не повалення комунізму у 1989 році – про цю подію у Гардта та Негрі майже не згадується, – а десятиліття 1968–1978 років, коли перемога антиімперіалістичних сил у В’єтнамі та повстання робітників, безробітних та студентів на Заході змусили сучасний капіталізм набути його нинішньої універсальної форми. З появою універсальної Імперії класи, як і нації, зникають, оскільки капітал генерує все більше і більше «нематеріальну» працю єдиної, і не менш універсальної «множинності» (multitude). Часи національного визволення, робітничого класу, революційних авангардів для Гардта та Негрі пройшли безповоротно. Але, так само, як Імперія була створена під тиском опору знизу, так вона і впаде через цей опір, у міру того, як мережі спонтанного протистояння їй поширюються по всій земній кулі. З дій цієї «множинності», що набувають все більшої сили, – демонстрацій, міграцій та заворушень, – на які спонукає спільне біополітичне прагнення до миру та демократії, виникне постліберальний, постсоціалістичний світовий устрій. Звільнене від містифікацій державного суверенітету та представницької демократії, людство вперше буде жити за свободи та рівності. Це може статися у будь-який час. «Сьогодні час розірвано між теперішнім, що вже загинуло, і майбутнім, що вже існує, – і прірва, що розкинулася між ними, стала величезною. У свій час, події помчать нас стрілою у те існуюче майбутнє» [14].

Нарратив Аррігі також звертається до часів Ренесансу, хоча за початок подій приймається зародження банківської справи в Генуї у XIV столітті, а не виникнення іспанського абсолютизму у XVI столітті. Він набуває циклічної форми. Капіталістичне зростання на своєму початковому етапі завжди є матеріальним – інвестиції у виробництво товарів та захоплення нових ринків збуту. Однак, коли надмірна конкуренція призводить до зниження прибутків, відбувається перехід до експансії у сфері фінансів – інвестиції у біржову спекуляцію та посередництво – у якості аварійного виходу з кризового стану. Як тільки можливості застосування цього засобу, в свою чергу, вичерпуються, настає час «системного хаосу», під час якого центри накопичення капіталу, що конкурують між собою, вирішують свої спори через посередництво своїх відповідних «рідних» держав – на полі бою. Після завершення цих воєн держава-переможець встановлює системну гегемонію, що дозволяє розпочати заново новий цикл матеріального розширення. Зазвичай така гегемонія засновується на новій організації виробництва, що поєднує владу капіталу та його територіальне розширення у небачених масштабах, що дозволяє даній державі «переконати» решту держав у тому, що саме вона у якості гегемона є «рушійною силою загального розширення влади пануючих класів всіх держав над всіма їх підданими», користуючись підтримкою ширшої суспільної бази. Після Тридцятилітньої війни виникла гегемонія Нідерландів (фінансовий центр тодішнього світу плюс торгівельна монополія); після Наполеонівських воєн – британська гегемонія (всесвітній фінансовий центр, торгівельне панування за допомогою впровадження «свободи торгівлі», раннє впровадження фабричної організації виробництва); після двох світових воєн – американська гегемонія (всесвітній фінансовий центр, торгівельне панування за допомогою впровадження «свободи торгівлі», впровадження монополістичної організації промислового виробництва). Що ж тепер? Як і Гардт та Негрі, Аррігі вважає антиімперіалістичний та робітничий рух шістдесятих – сімдесятих років поворотним пунктом новітньої історії, що викликало завершення циклу післявоєнного матеріального розширення та змусило капіталізм швидкими темпами перейти до фази фінансової експансії. У наш час цей цикл у свою чергу добігає кінця, у міру того, як американська гегемонія вступає у час своєї загибелі, що викликано війною в Іраку.

Що ж далі? Світовий робітничий рух стабільними темпами набирає сили [15], але зростання впливу Східної Азії є найбільшою зміною сучасності. На початку дев’яностих, звертаючи основну увагу на Японію, Аррігі вважав, що існує три можливі варіанти майбутнього людства: світова імперія – остаточне затвердження імперського контролю США над земною кулею; глобальне ринкове суспільство, у рамках якого Східна Азія, очолювана Японією, буде становити таку противагу США, що жодна держава більше не зможе здійснювати своєї гегемонії; або деградація міжнародної політики у безкінечний потік воєнних конфліктів, у фінальному нападі системного хаосу, що буде здатний знищити планету. Десятиліттям пізніше, коли ще більш значущим стало зростання Китаю, він виключає можливість реалізації першого сценарію, залишаючи лише обнадійливий другий та – з меншою вірогідністю – катастрофічний третій [16]. Виникнення глобального ринкового суспільства, що давно передрікав Адам Сміт, буде означати кінець капіталізму, оскільки припиниться зв’язок між державою та фінансовими інститутами, створений міждержавною конкуренцією, зв’язок, що визначає його сутність; і нарешті відбудеться урівнення багатства народів Землі, на яке сподівався Адам Сміт.

Дослідження Булла, на противагу вищезазначеному, бере за вихідну точку XVII століття, з першими проявами теорії колективного несвідомого, на противагу уявленням про усвідомлену колективну волю, у політичному вченні Спінози. Проходячи через Мандевілля і відразу до Сміта, як вчення про «невидиму руку ринку», і до Стюарта, як теорія про природнє походження держави, ця традиція нарешті досягає своєї кульмінації у загальній теорії спонтанного порядку Гайека – можливо, найефективнішої з усіх спроб легітимації капіталізму. Сьогодні вона відновилася у вигляді концепції «роєвого розуму» «множинності» Гардта і Негрі, на противагу теорії держави, що нібито втілює суверенну волю народу, теорії, що походить від Руссо [17]. Дихотомія, до якої вдаються Гардт та Негрі, однак, у своїй основі є відображенням безвихідного становища, у якому опинилися сучасні сили, становища між тиском глобального ринку та захисними реакціями на цей тиск з боку популістських сил.

У свій час, стверджує Булл, Гегель запропонував шлях вирішення цього протиріччя. Його «Філософія права» містить пояснення переходу від спонтанної свідомості громадянського суспільства – ринку у теоретичній традиції шотландської школи політекономії – до впорядкованої законом волі ліберальної держави. Необхідно здійснити переоцінку цієї спадщини Гегеля, від якої на початку ХХ століття місця не залишили супротивники як справа, так і зліва, тому що протягом нинішнього перехідного періоду відбулася дезінтеграція глобальної держави, різними, взаємосуперечливими проявами якої були європейські колоніальні імперії, Радянський Союз та США: спершу деколонізація, потім декомунізація, і тепер на порядок денний поставлене питання про занепад американської глобальної гегемонії. Чи означає це, в такому випадку, що нас очікує виникнення глобального ринкового суспільства, якому ніщо не може встати на заваді: колективної свідомості, позбавленої колективної волі? Необов’язково. Занепад глобальної держави міг би, навпаки, викликати вивільнення руйнівних сил, таким чином, перевернувши гегелівську формулу з ніг на голову: замість підпорядкування громадянського суспільства державі відновлення громадянського суспільства, потенційно на неринковій основі, з відмиранням держави, як його колись уявляли собі Маркс та Грамші.

Ці концепції є результатом ряду спекулятивних спроб дослідити внутрішню логіку розвитку світових подій у довгій перспективі, досягти вищого рівня аналізу, ніж просто огляд головних, найпомітніших рис історичного періоду, в якому ми живемо. Якою б віддаленою від поточних подій не здавалася на перший погляд одна або інша з них, автор кожної з них може вказати на ті чи інші події як на докази своєї теорії. Представницька демократія з кінця вісімдесятих поширилася по всьому світу, від Східної Європи до Східної Азії та Південної Африки, причому не спостерігається якоїсь затримки або припинення цього процесу; усюди – від Кавказу до Тихого океану – з’явилися нові національні держави, і не було винайдено такої форми демократії, що стоїть вище національного принципу. Мережі народних рухів злилися воєдино, але без єдиного керівництва, в Сіетлі та Генуї. Частка США у світовій торгівлі та промисловому виробництві знизилася. Китай – та Східна Азія загалом, – скоріше за все, стануть центром тяжіння світової економіки за декілька десятків років. Поки що основною реакцією на розширення економічної глобалізації стало виникнення нових популістських рухів.

Переклад Леоніда Кияниці

Оригінал: New Left Review № 48, листопад-грудень 2007 р.

Примітки

1. Обсяги недосліджених нафтових ресурсів Іраку – ще невідомо, яку частину потенційного видобутку іракської нафти вони складають – могли, як натякнув Грінспан, видаватися стратегам Іракської кампанії більшими, ніж вони є насправді.

2. Ermattungsstrategie – «стратегія виснаження»; Niederwerfungsstrategie – «стратегія повалення» – терміни, впроваджені в науковий обіг німецьким військовим істориком Гансом Дельбрюком, через десятиліття після франко-пруської війни. Для їх застосування в політичній науці, див. «Антиномії Антоніо Грамші», NLR 1/10, листопад-грудень 1976 р., С. 61-70.

3. Прекрасне дослідження Джона Мершеймера та Стівена Волта нарешті порушило це мовчання: спочатку у їхньому есе «Ізраїльське лобі» («LondonReview of Books», 23 березня 2006 р.), потім у книзі, що вийшла вслід за ним («Ізраїльське лобі та зовнішня політика США». – Нью-Йорк, 2007). Див. також доповідь Майкла Мессінга, що містить чимало посилань на важливі документи («Буря над ізраїльским лобі». – New York Review of Books . – 8 червня 2006 р.). Разючий контраст на тлі цього становить загальна нерішучість американських лівих, схильних підкреслювати небезпеку християнського фундаменталізму як більш прийнятного об’єкту для звинувачень, в той час, як роль останнього, зрозуміло, була визначена йому згори. Ізраїльські політики більш відверті: прем’єр Ізраїлю Єхуд Ольмерт прямо назвав «єврейські організації» «основою нашого впливу в Америці» (Financial Times, 30 листопада 2007 р.).

4. За кілька днів після нападу терористів Фредерік Джеймісон вказував на це: «Історичні події не обмежуються часом, коли вони відбуваються, але впливають як на час до них, так і на час після них, лише поступово розкриваючи свою суть» («London Review of Books», 4 жовтня 2001 р.). Його повну аргументацію див. у «Діалектиці катастрофи» («South Atlantic Quarterly». – Весна 2002 р. – С. 297-304).

5. Див. «Послання до світу: Звернення Осами бін Ладена» / Під редакцією Брюса Лоуренса. – Лондон і Нью-Йорк, 2005. – С. 9-10.

6. див. точку зору Алі Аллаві, міністра фінансів за американської окупації, людини, яка навряд чи схильна применшувати жорстокості режиму Саддама Хусейна: «На момент падіння режиму до партії «Баас» входили понад два мільйони членів. Але це ні в якому разі не була партія виключно, ба навіть переважно сунітів-арабів. Шиїти, і навіть туркмени та деякі курди, були достатньо сильно представлені серед членів партії», хоча, звичайно, «серед вищого керівництва партії та членів її основних підрозділів організаційного та безпекового характеру частка арабів-сунітів була непропорційно великою». Він робить висновок: «Поверховим було б прирівнювати період її перебування при владі виключно з бідами, яких зазнав Ірак. Партія «Баас» стала чимось іншим. Вона перетворилася на символ, до якого відчували відданість не лише за етнічними ознаками» (Аллаві. Окупація Іраку. – Нью-Хевен, 2007. – С. 148-149).

7. Для переконливих аргументів, хоч і в кінцевому підсумку проникнутих іронією, щодо того, що такий результат міг би стати оптимальним варіантом для США, див. Джім Холт. «Це все нафта!». – London Review of Books, 18 жовтня 2007.

8. Для пояснення цієї різниці див. проникливе есе Стівена Джілла «A Neo-Gramscian Approach to European Integration» у Alan Cafruny and Magnus Ryner, eds, A Ruined Forest? Neo-Liberal Hegemony and Transformation in Europe, Lannham 2003.

9. Див., наприклад, «Plan for a Global Pension», NLR 47, Sept – Oct 2007, pp. 71–92, і How to Democratize the European Union… and Why Bother?, Lannham 2000, pp. 44–6.

10. Див. найостаннійший матеріал: What Should the Left Propose? , London and New York 2006; та з приводу криз – False Necessity, London and New York 2004, pp. 540–6.

11. The Great Transformation, London, 1944, pp. 72–3.

12. Ці підрахунки див. у Richard Freeman, «What Really Ails Europe (and America): the Doubling of the Global Workforce», The Globalist, 3 June 2005. Фрімен, провідний економіст Гарвардського університету, керує відділом дослідження питань праці у Національному бюро економічних досліджень.

13. «History’s Postman», London Review of Books, 26 January 2006. До інших його ключових праць належать «Out of the Cage», «Make for the Boondocks», «Democratic Warming» і «The Enabling Boundary»: LRB, 24 June 2004, 5 May 2005, 4 August 2005, 18 October 2007, і «America: Enemy of Globalization», openDemocracy, 2003.

14. Multitude, New York 2005, p. 358.

15. Див. Beverly Silver, Forces of Labor: Workers’ Movements and Globalization since 1870. Cambridge, 2003.

16. Adam Smith in Beijing: Lineages of the Twenty-First Century, London and New York 2007, pp. 7-8.

17. «The Limits of Multitude», NLR 35, September-October 2005, pp. 19-39; продовження в «States of Failure», NLR 40, July-August 2006. Наст. читання: «Vectors of the Bipolitical», NLR 45, May-June 2007, і «The Catastrophist», London Review of Books, 1 November 2007.