«Столичний мер Леонід Черновецький оголосив 2008 рік Роком доброчинності в Києві», – читаємо на офіційному сайті Київської міської ради. «Безумовно, нинішня міська влада та Леонід Черновецький особисто й без того роблять чимало доброчинних справ. Але ми хочемо долучити до них якомога більше самих киян, насамперед заможних», – розповіла журналістам Ірена Кільчицька, голова організаційного комітету «з підготовки та проведення відповідних заходів» [1]. Насправді ж, українські олігархи («заможні кияни») і без ініціативи Черновецького вже давно навчилися грати у «проведення відповідних заходів», тому «рік доброчинності» просто більш чітко окреслює невтішні тенденції суспільної легітимації такого роду діяльності. Населення схвально сприймає щорічні акції «Благодійник року», численні статті про «відродження традицій меценатства» (скільки разів я зустрічала у пресі цю фразу-кліше) і навіть виявляє свою солідарність, висилаючи на благодійні фонди смс-ки чи перераховуючи останні копійки з пенсії. Ніби всі розуміють, що тому ж Пінчукові важливіший позитивний імідж на Заході серед інших капіталістів-благодійників, щоб його сприймали як легітимного «європейського» гравця (а не як напівдикого капіталіста з Третього світу), ніж якісь «духовні цінності» царської аристократії позаминулого століття. А втім ніхто не наважується написати «олігархи відроджують традиції меценатства», а пишуть у безособовій формі «відроджуються» (отак самі собою, невідомо як і з якого дива!) або з займенником «ми» – ніби ми всі маємо допомагати олігархам їх «відроджувати».
Критичне ставлення до подібних проявів «доброчинності» зовсім не означає байдужості до соціальних проблем. Найпоширенішою реакцією на мої зауваження з цього приводу зазвичай є: «це краще, ніж якби вони нічого не робили» або «принаймні вони усвідомили необхідність соціальної відповідальності бізнесу» (обурені співрозмовники не раз представляли мене ледь чи не бездушним тираном, який радше дозволить хворим дітям померти, аніж визнає можливість «позитивного внеску» олігархів чи мультинаціональних корпорацій у придбання необхідного медичного обладнання чи ліків). Потрібно дуже чітко показати, що одне зовсім не випливає з іншого, радше навпаки – саме «байдужість» до соціальних проблем дозволяє нам так некритично сприймати «відродження традицій меценатства» олігархами. Соціологічне розуміння витоків такого сплеску благодійних поривів серед вітчизняних економічних і політичних «еліт» видається мені доброю точкою відліку.
Соціо-історичний аналіз
Одним зі шляхів наукового аналізу цієї проблеми є соціо-історичний підхід. До цього підходу закликає сама фраза «відродження традицій меценатства» – у якому минулому сучасні «благодійники» вишуковують необхідні їм «традиції», що саме (і чому) вони вважають за необхідне «відродити», як ці минулі практики вписуються у сучасну ситуацію? Першим «класиком соціології», який наголосив на необхідності соціо-історичного аналізу був Карл Маркс з його знаменитою тезою, що «Люди самі творять свою історію, але не творять її довільно, не у самостійно вибраних обставинах, а в таких, які застали, в обставинах даних і успадкованих». Мішель Фуко у своєму «археологічному» (як він його називає) аналізі сексуальності, каральної системи чи психіатрії намагався прослідкувати тяглість і розриви в соціальній історії, таким чином проблематизуючи наше бачення соціального світу як «самоочевидного» чи «єдиноможливого». Ми повинні знати, звідки походять ті поняття, якими ми послуговуємося у повсякденному житті (як наприклад «традиції меценатства»):
«Не треба, звичайно, відкидати їх остаточно, але треба поставити під сумнів ту впевненість, із якою визнають їх слушність, треба показати, що вони не випливають самі із себе, що вони завжди є результатом побудування, правила якого треба знати, а обґрунтованість цих правил контролювати, необхідно визначити, за яких умов і при якому аналізі ті або ті з них мають право на існування, вказати на ті, що в жодному разі не можуть більше бути прийнятими» [2]
Відповіді на соціальні проблеми, які з’явилися або загострилися після розпаду СРСР, не виникали «спонтанно», натомість пояснення підшуковувалися у вже наявних «символічних структурах»: чи у відтворенні радянської репресивної політики щодо «волоцюг», «повій» чи «наркоманів» органами внутрішніх справ, чи у зверненні до дорадянського «меценатства» царських часів сучасними олігархами, чи у «вічних» ідеалах християнського милосердя, чи у гуманістично-гуманітарних ідеях міжнародних організацій (як «Червоний Хрест» чи «Лікарі без кордонів»), чи у «міні-проектах» сотень новоспечених неурядових організацій з західними грошима і менеджментом на капіталістичний лад, чи у «ідеалістичних» поривах учнівської та студентської молоді. У цьому контексті так зване «відродження традицій меценатства» є особливо цікавим.
Найчастіше у контексті меценатства намагаються показати історичну тяглість з дорадянським минулим часів царської Росії (хоча іноді звертаюються навіть до Київської Русі) і водночас представити радянський досвід як зовнішній, такий, що переривав природню тяглість. Справді, більшовики ліквідували майже всі благодійні організації (особливо церковні, але також і ті, що перебували під царським «попічительством» чи «патронатом» аристократів, хоча колективний «патронат» підприємств над сиротинцями чи лікарнями заохочувався). Але водночас, малоймовірно, що це дорадянське меценатство представляло собою ідеальний чи єдиноправильний спосіб розв’язання соціальних проблем, який варто наслідувати сьогодні (та й чи можливо його «наслідувати» у зовсім іншому соціально-історичному контексті?). Так, в уважному аналізі специфіки благодійності у імперській Росії Адель Лінденмаєр [3] добре показує, що хоча дореволюційна російська доброчинність у ХІХ ст. справді набула вражаючих масштабів, особливо у великих містах (де майже все фінансування соціальних програм було приватним), водночас вона не виходила за межі слабокоординованих і несистематичних дій. Держава майже ніяким чином не підтримувала цю діяльність (окрім декількох указів і постанов, які полегшували процедуру формування і функціонування благодійних організацій), тоді як власне державні програми («Прикази громадського призріння» інституціалізовані Єкатериною ІІ, створення «земств» у 1860-х роках чи «комісій» з допомоги жертвам голоду 1890-х років) були корумпованими і малоефективними.
Аналіз конструювання соціального статусу еліт часів Російської імперії також видається цікавим у порівнянні зі стратегіями накопичення «символічного капіталу» (поваги, визнання) сучасними бізнесменами чи депутатами. Джеремі Ґембрелл показує, як після розпаду СРСР серед російської інтелігенції «зацікавленість у мистецтві, манерах і моралі Срібного Віку стало символічним способом поєднання є перерваним потоком національної історії і формування переглянутої, некомуністичної ідентичності … Так само як пострадянська інтелігенція, «нові росіяни» теж шукали некомуністичних моделей для власного статусу» [4].
Російські меценати царського періоду, які колекціонували твори мистецтва, опікувалися школами чи лікарнями, робили це далеко не з благородних мотивів – вони вели своєрідне змагання за соціальне визнання, а після реформ з «європеїзації Росії» Петром І почали орієнтуватися також і на «західних» аристократів, які мали свої приватні колекції творів мистецтва, засновували фундації свого імені і заповідали маєтки «на благо суспільства», щоб нагадати про свою важливість навіть після смерті. Цього, на жаль, не розуміють автори статті «Традиції Ханенків відроджуються» [5] наївно припускаючи, що хтось буде просто так «по краплинці призбирувати скарби» з думкою про рідний народ, а тим більше, що це робитиме якийсь ВАО Трест «Південзахідтрансбуд»:
«Уже стало традицією журитися: мовляв, в Україні немає доброчинців, котрі дбали б про рідне мистецтво. Скажімо, як колись Ханенки чи Терещенки, або в Росії Третьяков, які по краплинці призбирували скарби, щоб передати безцінне надбання своєму народові… Та ось київську громаду порадувала звістка: на стародавньому Подолі, на вулиці Братській, 14, відкривається недержавний Музей сучасного образотворчого мистецтва України (…) Отож добру справу зробив ВАО Трест «Південзахідтрансбуд», започаткувавши національну скарбницю.»
Зв’язок між минулим і теперішнім можна добре прослідкувати також у конспекті лекції «Історичні корені фандрейзингу», викладеної на сайті Харківського Політехнічного Інституту [6]. У цій лекції меценатство постає «предтечею» сучасних практик «фандрейзингу» і пропонується поєднати «українські традиції» і «американський досвід». Приклад бібліотек, які не отримують достатнього державного фінансування, подають, щоб показати, що не слід покладатися на державу, а варто заохотити благодійну допомогу від приватних донорів:
«Iсторiя України численна iменами меценатiв, дiяльнiсть яких почалася з часiв Київської Русi i продовжувалася в наступних столiттях. (…) Бiблiотеки України в минулi роки звикли до 100% фiнансування вiд держави i тiльки сьогоднi вимушенi шукати шляхи поповнення свого бюджету, що є актуальним для будь-якої бiблiотеки. Для цього, використовуючи давнi українськi традицiї меценатства, американський досвiд, бiблiотеки України мають вiдродити старi та знайти новi форми залучення коштiв на справи, кориснi для всього суспiльства».
З усіх попередніх прикладів очевидно, що «традиції меценатства» стають актуальними тоді, коли роль держави або самоорганізації людей у відповідних сферах є недостатньою. Часто сама держава заохочує меценатство, щоб компенсувати свою некомпетентність або небажання займатися тим чи іншим питанням. Те, що у цитованому вище уривку як приклад для наслідування подається «американський досвід», також є показовим. Зрозуміло, що йдеться не стільки про буквальне «відродження», як про використання певних символічних конструктів для опису сучасного становища, пошуку легітимних моделей поведінки, які водночас не суперечитимуть заданим економічним пріоритетам.
Ідеологія як «соціодицея»
Звернення до історичної тяглості у випадку «меценатства» олігархів потрібне передовсім для легітимації неоліберальних економічних перетворень і для виправдання «природності» чи «неминучості» соціальних нерівностей і «неможливості» чи «неефективності» державного регулювання. П’єр Бурдьє цитуючи Макса Вебера говорив, що панівні групи потребують «соціодицею» власного панування – тобто раціонального і загальноприйнятого суспільством виправдання своїх привілейованих позицій. У різні періоди такою соціодицеєю може бути знатне походження, інтелект, військова вправність тощо. Принцип «шляхетність зобов’язує» (noblesse oblige) було соціодицеєю аристократів і його відтворюють сучасні українські олігархи. Сам по собі цей принцип є ідеологічним – з ним важко не погодитися. Водночас, його дуже влучно критикує Оскар Вайлд у есе «Душа людини за соціалізму», мовляв «дорога до пекла вимощена добрими намірами» а меценатство і доброчинність «не є вирішенням проблеми, а лише її загостренням. Справжнім завданням є намагання змінити суспільство таким чином, щоби бідність стала неможливою» [7].
Таким чином, другим важливим елементом для нашого аналізу є увага до «ідеологічного» конструювання соціальної реальності, коли певні практики (які відповідають панівній ідеологічній «надбудові») відтворюються, тоді як інші, які представляють альтернативний погляд на проблему, займають маргінальні позиції. Стюарт Гол зазначає, що ідеологія не є «неправдою» про суспільство, оскільки вона завжди говорить про реальні стосунки, натомість йдеться радше про спрощення реального стану справ, якi віддзеркалюють, пояснюють та поширюють специфічні соціальні інтереси. Українські «меценати» реагують на реальні проблеми і їхні рішення справді мають якусь користь (хоча б тому, що якась хвора дитина не помре від неадекватного лікування, або тому, що учні якоїсь школи матимуть добру бібліотеку чи комп’ютерний клас). Але вони мовчать про походження своїх грошей, про ту символічну вигоду, яку вони мають від уваги ЗМІ до їх діяльності, чи про корупційні схеми під прикриттям благодійності (відомим корупційним скандалом у Росії була торгівля алкоголем і тютюном від імені Національного Спортивного Фонду, уникаючи оподаткування цих товарів). Тут влучним видається зауваження вже цитованого мною Фуко, що «виражена мова є, в кінцевому підсумку, лише репресивною присутністю того, чого вона не говорить, і це несказане й буде тією порожнечею, яка підриває зсередини все, що говориться» [8]
У статті «Філантропія в Росії: нові гроші під тиском» [9] Джеммі Ґембрелл наводить приклади, як «бізнесові структури намагалися використовувати «благодійність» у найрізноманітніших її проявах як форму реклами, просування свого імені у пресі, «купівлі» прихильності важливих людей, спонсорування яскравих літературних та мистецьких нагород чи влаштування заходів для улюблених ними сиротинців та дитячих лікарень. Ці дії були зазвичай ізольованими, одноразовими акціями, яким бракувало будь-якого систематичного підходу». Ґембрелл зауважує також, що державні структури заграють з бізнесменами або використовують компромат, щоб змусити їх до «благодійності» , щоб ті перебрали на себе частину державних зобов’язань. (Водночас «одержавлення доброчинності» означає, що жодна незалежна соціально ангажована організація не може існувати без «благословення» згори: «деякі теми, такі як освіта, добробут дітей, охорона здоров’я чи пожертви на культуру сприймаються як «безпечна територія», а от інші, такі як Чечня, охорона довкілля і права людини – ні»). Зрозуміло, що тут ведеться ціла політична гра, а «відродження традицій меценатства» є просто ідеологічним фасадом, який ховає цю гру від населення і, що гірше, навіть забезпечує підтримку з боку населення.
Цікаво, що в Україні не лише місцеві олігархи, а й мультинаціональні корпорації переймаються «відродженням традицій українського меценатства». Так, компанія Нокія на своєму сайті [10] гордо заявляє:
«В рамках програми запуску на український ринок телефону преміум-класу Nokia 8800, призначеного для успішних ділових людей, компанія Nokia робить крок на підтримку юних талантів (…) Створюючи персональні фонди розвитку обдарованих дітей в Україні, компанія Nokia відроджує національні традиції благодійництва й підтримки українського мистецтва, закладені такими великими меценатами, як Терещенко й Ханенко… Надзвичайно добре, що Nokia відроджує чудову традицію, і що зараз існують меценати, які можуть надати талановитим дітям добру фінансову допомогу».
Однак, на перешкоді такому оптимістичному баченню допомоги талановитим дітям з боку «успішних ділових людей» стоїть сумна реальність зростання економічних нерівностей, де переважна більшість дітей (можливо, не достатньо талановитих?), не має необхідної для нормального розвитку «фінансової допомоги». Згадується влучне зауваження Жижека [11] про капіталістів-благодійників (з телефонами преміум-класу), які половину робочого дня створюють соціальні проблеми своєю економічною діяльністю, а другу половину – «допомагають» їх вирішувати.
Випробування соціальною реальністю
«Альтюссер вважав, що ми можемо стати свідомими ідеологічного конструювання шляхом діалектичного порівняння досвіду, вже наявного знання і наданих нам пояснень. Іншими словами, наш щоденний досвід надає нам безмежні можливості викрити, поставити під сумнів і змінити наше бачення проблеми,» – пише Шіфф у своєму дослідженні ідеологічних «визначень» проблеми бездомності [12]. Третім необхідним кроком нашого критичного погляду на благодійність олігархів є випробування їхньої ідеології соціальною реальністю. Подібно до того, як ми критично сприймаємо «викуп» Шевченка з кріпацтва на благодійному аукціоні, коли тисячі не менш обдарованих хлопчиків і дівчаток залишалися у неволі без жодного шансу здобути освіту і «вибитися в люди», так само критично ми повинні сприймати новорічні походи сучасних олігархів до сиротинців, коли більша половина випускників шкіл-інтернатів до 18річного віку кінчає життя самогубством, вчиняє правопорушення, стає безпритульними чи повіями.
Подібні «доброчинні акції» не повинні відволікати нашу увагу від структурних проблем: на кожну відкриту олігархом картинну галерею слід показати, скільки музеїв і галерей по всій Україні перебувають у жалюгідному стані, на кожну придбану олігархом карету швидкої допомоги – показати скільки щороку закривається сільських медпунктів і у скількох лікарнях немає найнеобхідніших медикаментів, на кожну надану талановитій дитині стипендію, показати скільки дітей не мають можливості ходити до позашкільного гуртка чи закінчити навчання через фінансові труднощі в сім’ї. Якщо хтось хоче допомагати, то нехай допомагає, але не перетворюючи свою благочинність на само-ПР, і тим паче не прикриваючи нею корумпованість і некомпетентність держави, яка зобов’язана захищати інтереси своїх громадян, незалежно від того, чи «заможні кияни» долучаться чи не долучаться до закликів Черновецького, або чи збере чи не збере Катерина Ющенко достатньо коштів для «лікарні майбутнього» на телемарафоні (якими благородними не були би поривання окремих меценатів, бо йдеться не про благородство, а про конституційні гарантії адекватного рівня життя усім без винятку громадянам). Ось чому я вважаю, що критикуючи «відродження традицій меценатства» олігархами, ми показуємо свою небайдужість до соціальних проблем, наголошуємо на всіх проблематичних аспектах ховання їх за красивий фасад якихось абстрактних цінностей і показових благодійних акцій і вимагаємо структурного вирішення цих проблем на державному рівні. Ми також можемо процитувати Оскара Вайлда: «Це аморально, використовувати приватну власність для подолання жахливого зла, яке є наслідком самої інституції приватної власності. Це і аморально, і нечесно».
Примітки
1. http://kmr.gov.ua/news.asp?IdType=1&Id=143760.
2. Фуко М. Археологія знання. – К.: Основи, 2003. – С. 41.
3. Lindenmeyer A. Poverty is not a vice: charity, society, and the state in late imperial Russia. – Princeton: Princeton UP, 1996.
4. Gambrell J. Philantropy in Russia: new money under pressure. // The Carnegie Reporter – 2004 – Vol.3 – No.1. –http://www.carnegie.org/reporter/09/philanthropy/index.html.
5. http://www.kreschatic.kiev.ua/ua/2692/art/26286html.
6. http://users.kpi.kharkov.ua/lre/alumni/Bashun/zan/zan07.html.
7. Wilde, O. The soul of man under socialism. // Howe, I. (ed.) Essential works of socialism. – New Haven and London: Yale UP, 1976. – P. 412.
8. Фуко M. Там само. – С. 40.
9. Gambrell J. Ibid.
10. http://www.nokia.ua/A4641024?newsid=-10939.
11. Жижек С. Никто не должен быть отвратительным. – http://www.contr.info/content/view/1703/43/.
12. Schiff, L. The power to define: definitions as a site of struggle in the field of homelessness // Qualitative Studies in Education. – 2003. – Vol.16. – No.4. – P. 495.
Читайте також: