Паротяг великого міста

Іван Гісем

«Тепловоз існуватиме, доки не впаде цей димар…»

Приказка робітників Луганськтепловозу

Nota bene. Про Луганськтепловоз за останні п’ять років було написано багато: далебі, скандальна приватизація давала привід. Писали не лише журналісти, але і різні зацікавлені особи, зокрема депутати, які часто-густо встромляли свої п’ять копійок перш за все не для того, аби допомогти трудовому колективу, що страждав від нестачі замовлень, а щоб заробити собі певний політичний капітал. Цим шляхом вирішив піти, зокрема, «євразієць» Владислав Кривобоков, колишній член фракції комуністів у Луганській обласній раді, а зараз ще і кандидат у народні депутати від «Народної партії вкладників та соціального захисту» по 105 одномандатному виборчому округу, автор скандально відомої статті у газеті «XXI век» «Возродим завод – возродим город!» (цікаво, що відповідно до рішення суду, газету «XXI век» та депутата оштрафували на 500 000 гривень за наклеп). На цей шлях, як видно із останніх публікацій на сторінках провідного українського економічного Інтернет-видання «Економічна правда», ступив і депутат Луганської міськради, а тепер ще і кандидат у народні депутати за списком «Батьківщини» № 83 Ігор Ліски. Показова у цьому сенсі його публікація «Як убити Луганськтепловоз», головна ідея якої – «сьогоднішню владу це не турбує» – прекрасно вписується у всю передвиборчу риторику Об’єднаної опозиції, яку можна окреслити фразою «Ми їх зупинимо!». На жаль, на запитання «Спільного», пов’язані зі змістом його матеріалу, на момент публікації нашої статті майже-народний-депутат так і не відповів, хоч ми і поставили їх більше місяця тому на його офіційній сторінці Facebook.

З травня місяця цього року новим генеральним директором заводу з більш ніж столітніми традиціями став досвідчений «антикризовий менеджер» чех Павел Цеснек, відомий своєю успішною роботою на новоросійському «Сибелектроприводі». Його принципи роботи, застосовувані ним на інших підприємствах, починають давати вже перші паростки, які важко не помітити: колектив перейшов на повноцінний п’ятиденний робочий тиждень, цехи ремонтуються, прибирається занедбана за роки пертурбацій територія підприємства. Відкритий до спілкування, він легко іде на контакт з представниками преси, через те в українських мас-медіа за останній час з’явилося кілька цікавих інтерв’ю, що проливають світло на теперішнє і на можливе майбутнє машинобудівного гіганта. Це, зокрема, «Поезда «Лугансктепловоза» не намного хуже, чем Hyundai или Skoda», опубліковане Інтернет-виданням «Forbes Україна», та «Моя задача – поставить завод на рельсы», надруковане нещодавно луганською газетою «XXI век», яка, судячи з усього, вирішила очистити свою карму після скандального матеріалу місцевої «поважної людини». Правда, на нашу думку, всі ці матеріали мають один суттєвий недолік: всі вони демонструють позицію керівництва, тобто як створюють, так і постійно (залежно від частоти повідомлень такого типу) відтворюють владний дискурс. Ось чому ми вирішили черговий раз не переливати з пустого у порожнє, а запропонувати нашим читачам/-кам дещо змінити фокус і поглянути на іншу сторону медалі – на позиції робітників, експлуатованих, тих, хто безпосередньо причетний до продукування додаткової вартості. Як вони оцінюють теперішній свій стан і яким бачать своє майбутнє? Що вони відчувають, але бояться сказати вголос? Про це йтиметься далі.

Голос, якого не чути. Перш за все звернемося до сухої статистики (до уваги беремо дані, починаючи від 2010 року (повторна купівля Луганськтепловозу російським Трансмашхолдингом) і до сьогодення. У 2010 році (тут і далі – станом на 1 січня відповідного року) чисельність колективу (робітники + менеджмент) заводу складала 6403 особи, у 2011 – 6265, а у 2012 – 6260. При цьому середня заробітна плата персоналу складала відповідно 1853, 2542 та 3420 гривень (особлива категорія робітників – відрядники (по-російськи «сдельщики»), які безпосередньо залучені до процесу виробництва тепловозів на відміну від обслуговуючого персоналу на даний момент отримує у середньому близько 7000). Таким чином, цьогоріч місячний оклад працівників підприємства перевищує середній по місту близько на 10 %. Здавалося б, нарікати нема на що: робота є, умови праці покращуються, зарплата підвищується (хоч і певним чином за рахунок звільнених), але чи такий стан речей влаштовує простих трударів?

Щоб відповісти на таке делікатне питання, «Спільне» поспілкувалося як з керівництвом підприємства, так із функціонерами Федерації профспілок Луганської області, зокрема з представницею профспілкового комітету заводу, та найголовніше – з простими «трудягами» просто у цехах за роботою. Щоб підвищити рентабельність колишнього флагмана радянського тепловозобудування, новий менеджмент заводу вирішив вдатися до рішучих заходів – скорочення персоналу. Для ілюстрації звернемося до кіно як важливого елементу популярної культури.

У одній із перших сцен «Краси по-американськи» британського кінорежисера Сема Мендеса героя Кевіна Спейсі Лестера Бернема запрошує до свого кабінету новий «антикризовий» менеджер Бред Дюпрі (Беррі Дел Шерман) і починає філософствувати на тему життєвої необхідності скорочення витрат, тобто натякає про звільнення, мовляв, мають залишитися ті, хто приносить компанії найбільшу вигоду. «Щоб заробляти гроші, треба уміти їх витрачати», – така відповідь Лестера на відверто фальшиву дружелюбність менеджера. Як бачимо, аби врятувати свою шкуру, притиснутий до стіни герой починає говорити мовою, зрозумілою капіталісту. Використовуючи його словниковий запас, у якому «гроші» дорівнюють «часу», Лестер Бернем переходить у наступ: розпочинаючи діалог своїм перифразом із Бенджаміна Франкліна (оригінальний вираз – «якщо хочете бути багатим, навчіться не лише заробляти, але і бути ощадливим»), він хоче вивести ставленика адміністрації на чисту воду. Але формула останнього: «Це – бізнес». Отже, як перевантажений корабель, щоб не потонути, повинен скинути зайвий баласт, так і Луганськтепловозу конче необхідно звільнити частину персоналу, аби його паротяги продовжували їздити українськими та російськими просторами.

Ми заходимо до виробничого цеху і намагаємося розпочати розмову з першим зустрічним робітником середнього віку, який притулився до бічної панелі, аби на хвильку перевести дух. Він не дуже радий нашій присутності, бо, мабуть, вбачає у нашій персоні засланого козачка адміністрації, який, прикидаючись журналістом, ніби у вищенаведеному фільмі, має вивідати, хто потрібний підприємству, а хто – «найслабкіша ланка». Ось чому його все влаштовує: і новий власник, і зарплата, і умови праці – а його відповіді короткі і холодні.

Попрощавшись з ним, ми йдемо далі широким проходом по середині цеху і помічаємо у гущі робітників-відрядників одного, що сидить на сталевій секції з сигаретою у зубах. На вигляд йому за шістдесят, глибокі зморшки роз’їли його жовтаве обличчя, а губи запали до рота. Йому нема чого боятися: хоча він перебуває у небезпечній віковій категорії, але належить до когорти вузьких спеціалістів, які безпосередньо зайняті виробленням деталей до майбутнього паротяга, тому його триматимуть до останнього. Підстаркуватий робітник охочіше йде на контакт, не намагається ухильнутися від відповідей. Він зазначає, що останніми місяцями денна норма виробітку зросла, часом, буває навіть важко справлятися із визначеним планом, але він не бачить сенсу шукати інше місце роботи, бо, по-перше, він працює на заводі скільки себе знає, а по-друге, нічого іншого не вміє робити. Ми запитуємо його, як він ставиться до оголошеного новою адміністрацією плану скорочень і чи задоволений умовами праці. Робітник відповідає, що під скорочення потрапили в основному ті, хто недобросовісно виконує свої обов’язки, п’янички, які заважають працювати іншим, мовляв, який з них толк, якщо вони лише скаржаться на головні болі, а їхня робота падає на плечі колег. Також стверджує, що виробничі умови покращилися, і, як доказ, киває пальцем на новеньку бетонну поверхню, по якій ніби плавають у виробничому танку його товариші.

Нас цікавить, як почувають себе жінки-робітниці. Череватий Андрій Миколайович, директор по персоналу, пояснює, що, наприклад, у малярському цеху зайняті виключно жінки, також їх більше, ніж чоловіків, серед обслуговуючого персоналу (прибиральниці, секретарки і т. д.), але такого поняття як «жіноча професія» не існує в принципі. Жінки і чоловіки, які працюють пліч-о-пліч, – взаємозамінні. Це значить, що коли жінка працюватиме на позиції, на якій зазвичай працює чоловік, вона зможе виконувати роботу так само якісно і ефективно. Про те, чи робітниці не відчувають дискримінації в оплаті праці чи моральному тиску з боку чоловіків, ми запитали двох колег-табелісток (табеліст веде облік тих, хто працює). Розповівши про свої робочі будні, вони лаконічно підсумували: «Чоловіки нас люблять і оберігають». Правда, вони так і не почали роздумувати над тим, чому вони, жінки, а не чоловіки, які носять їх на руках, обіймають посаду саме табелісток і отримують нижчу, ніж середню по заводу зарплату (вони відмовилися навести точну суму, але обмовилися, що коли ми почуємо, то будемо сміятися, бо вона – ніщо у порівнянні з київськими). Звісно, це не прямий огріх керівництва, а скоріше суспільна проекція. Пан Андрій Миколайович надав «Спільному» офіційну статистику: станом на 1 січня 2012 року з 6260 робітників на заводі працювало 2884 жінки, тобто трохи більше 46 %. У зв’язку з першими скороченнями, які відбулися, їхня кількість на початку вересня доходила до 50 %.

Спробуємо зробити перші узагальнення. Робітники приймають риторику керівництва і використовують її для того, щоб пояснити теперішній стан справ. Ми далекі від того, щоб свідомо надавати подібним повідомленням оцінки з негативним забарвленням, вважаємо, що якщо не можеш навчитися трудової дисципліни, тебе її навчать. Це необхідно з технологічної точки зору. На нашу думку, подібне повідомлення показує рівень самоусвідомлення робітництва, яке мімікрує до нових умов ведення господарства. Отож, справа полягає у тому, яким чином заохотити його перейти у наступ, обернувши логіку надвиробництва проти тих, хто її запроваджує, а потім – оберігає. Звісно, прості трудяги з огляду на низький рівень освіти та довготермінової прив’язки до виконання певної робітничої функції знаходяться ще на рівні описовості. Їхні безпосередні керівники, наприклад, керівники цехів, – давно перейшли цей рубіж (на переконання Антоніо Грамші, кожен клас творить свою еліту, яка задає йому певної траєкторії розвитку відповідно до цілей, що повстають як реакція на умови соціального середовища). Таким чином, завдання робітничої еліти – допомогти своїм колегам, бо зі слів, що хоча ще і перебувають у полоні капіталістичного категоризування, можна вловити їхні власні думки, а це вже зародок класової свідомості.

Нам вдалося поспілкуватися з трьома управлінцями середньої ланки. Один з них, який зараз безпосередньо відповідає за оптимізацію виробничих площ підприємства (завод розкинувся на території 148 га), коли ми запитали його, що він думає про політику нового генерального директора, абстрактно відповів про те, що у кожного своя позиція, тому його суб’єктивна думка – це просто ще одна думка. Інші два були більш конкретнішими. Спочатку вони всіляко відхрещувалися від інтерв’ю, але коли упевнилися, що нема поблизу директорів, які мене супроводжували, почали говорити від серця. Перший, старший, зазначив, що він почуває себе пригніченим морально, адже «з нас хочуть виховати універсальних солдатів», нехтуючи духом колективізму і взаємодопомоги. Він не приховував своєї ностальгії за радянським минулим. Другий, молодший, який почав працювати уже за незалежної України, повідомив, що його не влаштовує ситуація, коли працюєш значно більше (завод отримав нові замовлення), навіть у вихідні, які окремо не оплачуються (справа у тому, що тобі платять за норму, а не за кількість годин), а місячну зарплату отримуєш ту ж саму.

Думки профспілкових лідерів, які не відмовилися з нами поговорити (дехто, правда, анонімно) вразили своєю категоричною одностайністю: дайте робітникам спокійно працювати і заробляти гроші собі та своїм дітям, не робіть їх розмінною монетою у руках політиків, забудьте нарешті тему скандальної приватизації. На наші запитання відповіла замісник профспілкового комітету Луганськтепловозу Кудріна Галина Петрівна, мову якої наведемо повністю.

Висновки до дії. Отож, чи робітництво Луганськтепловозу має потенціал, аби вести боротьбу за свої права у тому числі і через організацію страйків? У неформальній розмові з нами член Центрального Комітету Федерації профспілок Луганської області бідкався на те, що у профспілок просто не вистачить ресурсів, аби підтримати робітничі протести. Чому, наприклад, бортпровідники німецької Lufthansa нещодавно змогли «вибити» підвищення зарплатні на 5 %, а працівники будь-яких українських компаній, які опинилися б у подібній ситуації, скоріше наразили б себе на негайне звільнення? На його думку, відповідь банальна: проблеми у трудовому законодавстві. Профспілкові внески в Україні складають лише 1 % від «чистої» заробітної плати у той час, як на Заході – значно більше (проблема стане ще очевиднішою, коли порівняти ці ж зарплати, виражені в абсолютних цифрах). Ось чому коли пролетарі на Заході оголошують страйк, стверджує він далі, вони у стані протестувати не один-два дні, бо все одно отримуватимуть «кревні» за рахунок профспілкового фонду, а значить матимуть ресурс, аби нагодувати себе і свою сім’ю незалежно від волі капіталіста. В Україні такий стан речей із сфери фантастики: кілька років тому, ще до ери Трансмашхолдингу, Луганськтепловоз і протестував під будинками державних мужів, і писав петиції Президенту, проте безрезультатно.

На нашу думку, таке пояснення профспілкового функціонера накульгує на обидві ноги. У результаті внутрішньоредакційної дискусії над чернеткою статті ми прийшли до спільної думки, що проблема – не у трудовому кодексі, який не гірший за свої західноєвропейські відповідники. Питання у тому, що, по-перше, в Україні влада буржуазії, яку все більше окреслюють як «олігархічну демократію», не дотримується букви закону (не буде ж вона сама себе садити за грати?), який слугує лише фасадом, що легітимізує її правління. По-друге, той мізерний відсоток, що вираховується із зарплати на профспілкову діяльність, використовується неефективно: замість, наприклад, фінансування святкових заходів гроші можна було би направити на тіснішу співпрацю із засобами мас-медіа або на безпосередню підтримку робітничого протестного руху.

Асоціація молоді заводу (робітники віком від 18 до 35 років) налічує близько 1000 осіб, тобто більше 15 % від загальної кількості зайнятих. Очікується, що у майбутньому ця цифра лише зростатиме. На нашу думку, нова генерація у купі з тими, хто починав свою трудову діяльність ще за радянської ери, а зараз обіймає керівні посади, надасть нового потенціалу заводському робітничому руху у своєму строгому соціально-економічному сенсі. Коли маса невдоволених перевалить за критичну у зв’язку з омолодженням персоналу, вони вже не поводитимуться як пригноблені («праця за їжу»), використовуючи для самозахисту мовленнєві категорії капіталіста, а раз і назавжди визначать природу свого відчуження і боротимуться за встановлення справжньої справедливості, у тому числі фінансової, яка не матиме нічого спільного з ситуаційним status quo. Врешті-решт, корабель, ім’я якому Луганськтепловоз, – це засіб існування не лише для них самих, а і для тих, хто їх наймає. Отже, коли він почне, припустимо, в чергове тонути, це говоритиме не про нікчемність робітництва, а скоріше про нездатність керівництва, яке виявиться «временщиками», і повну державну імпотенцію.

Post Scriptum. Димар Луганськтепловозу – найвища споруда на всій Луганщині. І хоч зараз його використовують як ретрансляторну антену українські мобільні оператори, проте роки негоди не підточили його основ, а це значить, що завод житиме попри все.

Висловлюю особисту подяку Олексію Вєдрову, Денису Горбачу та Володимиру Іщенку за конструктивні зауваження, висловлені під час внутрішьоредакційної дискусії, що стосуються теоретичних міркувань та оціночних суджень автора.

Редакція «Спільного» дякує керівництву Луганськтепловозу, а саме Андрію Череватому та Павелу Цеснеку, за сприяння під час підготовки матеріалу.

Читайте також:

Залізниця як спільне благо

Перемога спільного (Джей Волджаспер)

Мое, государственное, общее (Дмитрий Колесник)

Рыночная мистификация в капиталистических обществах и обществах рыночного капитализма (Бертел Оллманн)

Технологическое замещение и кризисы капитализма: выходы и тупики (Рэндалл Коллинз)