З дитинства я не любив аграрну працю, якою доводилося займатися на городах у 90-х. Можливо, вона була такою чужорідною для мене, бо я не розумів економіки тогочасної сім’ї, де натуральне господарство стало важливою складовою. У нашій сім’ї завжди робили запас харчів, наприклад, домашні овочеві консерви (так звані «закатки» чи «закрутки»). І насправді прекрасно, що вони були, але докладати аж таких зусиль до їх виробництва мені здавалося невиправданим.
Моя стійка відраза до такої кустарної праці мала дещо суттєвішу причину, ніж звичайні дитячі примхи й лінь. Педагогіка – книжки для розвитку, мультиплікація, кінематограф, дитячі енциклопедії – прищеплювали нам, дітям 80-х, прогресистське, раціоналістичне сприйняття світу.
Виробництвом сільськогосподарських продуктів, писали книжки, мають займатися працівники агропромислового комплексу. Для чого тоді велетенські трактори й комбайни, що вражали своєю механікою, коли я бачив їх у цих енциклопедіях, на ВДНГ й на першотравневому параді? Чому це не використовується так, щоб усе можна було купити в овочевому магазині біля дому?
Чому ферми розвалені? Таке питання теж поставало. Я ж сам бачив у фотоальбомах світлини з крутих автоматизованих м’ясомолочних колгоспів. Шпальти журналу «Моделіст-конструктор», що його передплачував мій батько, рясніли кольоровими світлинами новітніх, ледь не роботизованих зразків сільськогосподарської техніки. Що з усім цим сталося?
Серія коробок сірників “Сільгосптехніка-78”
Ручна аграрна праця здавалася мені геть невиправданою на тлі засвоєної раніше інформації. Було в цьому щось хтончіне. І неправильне.
***
Мій батько працював із високими технологіями – брав участь у створенні прототипів літаків на АНТК Антонова. По його лінії в нас ціла династія антонівців – дідусь і бабуся взагалі познайомилися, коли оселились у робітничому гуртожитку авіазаводу під час великої хвилі урбанізації 50-х. Культ авіації в нашій сім’ї тоді був потужний. Думаю, це теж сприяло певному прогресистському світовідчуттю. Мій домашній робочий стіл прикрашала широкоформатна чорно-біла фотографія «Мрії» під час знаменитого перельоту з космічним шатлом «Буран» на борту. Літаки марки «Ан» були справжньою гордістю нашої сім’ї… А в 90-х батькові довелося виготовляти на заводі лопати й сапки з авіаційного титану. Для натурального господарства.
Продуктивні сили суспільства стрімко деградували. Тепер уже важко знайти якісь цифри, але ні для кого не секрет, що в добу первинного накопичення капіталу натуральне господарство допомагало виживати тисячам сімей. Для керманичів молодого капіталізму, звісно, це був подарунок долі. Кустарний труд на городах виконував функцію випуску пари з розпеченого котла економічних експериментів над населенням. Замість вдаватись до практик солідарності й колективного спротиву, люди йшли на городи й дачі, що відкривали шлях до індивідуального порятунку – самоексплуатації в позаробочий час. Страйки в своїй масі якось оминули моє дитинство, тоді як аграрна праця була присутня в ньому постійно. І вона дратувала.
Переліт літака Ан-225 «Мрія» з «Бураном»
Якщо економіка країни за поточного рівня розвитку технологій – із такими тракторами, комбайнами, комбінатами – не може забезпечити населення елементарними продуктами в потрібній кількості й за доступними цінами, – значить, щось не так. Підозра про це закрадалася в дитячу свідомість.
Те, що освічені кваліфіковані громадяни високоурбанзованої, індустріально й технологічно розвиненої держави були змушені(!) займатися примітивною(!) аграрною працею, залучаючи й дитячу працю – це ганьба для системи.
***
Нелегка й глибоко ірраціональна дійсність 90-х заходила в гострий конфлікт із радянською міською культурою та дитячою педагогікою. Наше покоління готували зовсім до іншого життя, точно не для кустарної ручної праці. Згадайте хоча б хрестоматійний монолог Аліси з серіалу «Гостя з майбутнього», де дівчинка з 2084 року говорить про майбутнє своїх однокласників. Герої нашого часу – інженери, полярники, вчені, лікарі, пілоти. І, певна річ, космонавти.
«У людства зоряне майбутнє», – стверджували ілюстровані дитячі книжечки 80-х. Я й досі в деталях можу згадати фотографії виходу Леонова у відкритий космос зі свого улюбленого альбому, видрукованого дуже якісно. Для нас, дітей, це здавалося нормою, хоча в реальності межувало з фантастикою.
Олексій Леонов у відкритому космосі
Подумати тільки! Ще кілька десятиліть тому в селах цієї відсталої аграрної країни лютувало Середньовіччя, а тепер – космос, авіація! Мої діди були поколінням, яке вперше за тисячоліття непохитного сільського укладу життя урбанізація 50-х відірвала від землі. Ця метафора – «відриватися від землі» – якнайкраще описує ту динаміку процесів.
Покоління моїх батьків – дітей учорашніх селян – культура, освіта, абстрактне мислення, праця на розвинених підприємствах та інституціях, вільний час, соціальна й географічна мобільність відривали від землі й від «коріння» ще вище. Сідаєш, наприклад, на літак – і за кілька годин польоту над хмарами ти вже в Єревані! Мої батьки належали до популярної на той час субкультури туристів. Їхні шиповані чоботи залишали сліди на льодовиках Кавказу, про існування яких ще три-чотири десятиліття тому прикутий до поля український селянин навіть не здогадувався. Не випадково, що батьки зустріли одне одного в поїзді, дорогою в південноосетинський альптабір «Торпедо», куди зліталася молодь із усього Союзу. Нові ступені свободи з’являлись у прямому сенсі слова: люди стрімко розтинали простір вздовж і впоперек, вглиб і вгору. Медицина, гігієна, відпочинок, спорт розбивали вікові кайдани часу, подовжуючи тривалість людського життя на цілі десятиліття. Такого нечуваного прогресу ще не було ніколи.
За логікою речей, наше покоління мало зробити крок іще далі. Тодішня культура й педагогіка готували нас до того, що ми відірвемося від землі й рушимо в космічний простір. А навіть якщо ні, то тут, на поверхні, кількість тих самих ступенів свободи буде зростати, і ми самі власними знаннями й працею далі розширюватимемо людські можливості. У цьому, здавалося, не було нічого неможливого.
Кадр із фільму «Москва-Касіопея», 1973
Проте історія розпорядилась інакше. У 90-х усіх нас – усі три покоління – люто прибило назад, до землі. До ручного плуга, у який запрягають людей.
***
(Пізньо)радянська педагогіка була неймовірно крутою. Крім загальновідомого гуманістичного аспекту – ті ж мультфільми, які психологи досі радять показувати дітям, – вона мала чітку дидактичну спрямованість на прогрес. У дітях виховували цікаве світосприйняття, де допитливість переростає в якесь гасло просвітництва, що світ є пізнаваним і змінюваним під натиском людських знань.
На річках будують електростанції, енергія йде на комбінат, він переплавляє сталь, метал іде на нові турбіни, машини й комбайни, комбайни обробляють поля, їхню продукцію привозять у місто вантажівки. Небом ширяють літаки. Але це тільки проміжний пункт, далі – космос, який уже близько. Футуристичні міста, краплевидні автівки, комп’ютери. Одне природно й логічно витікає з іншого.
Урбаністика наших міст, зокрема Києва, навіть на той час уже скидалася на щось із майбутнього. Модерністська архітектура нових районів, нео-конструктивістські форми університетів, лікарень і кінотеатрів, бурхливі транспортні магістралі – все це вселяло додаткову впевненість у невідворотності прогресу.
Готель «Салют», Київ, фото 1980-х років
У моєму персональному досвіді це відчуття прогресу було особливо загостреним. Наша сім’я оселилась у новому висотному будинку на Батиєвій горі, звідки відкривався краєвид цілої столиці. Місто з його висотками, будівельними майданчиками, автотрасами, вогнями пульсувало наче на долоні. Майже кожні 15 хвилин на горизонті – практично на рівні моїх очей – з’являлися літаки, котрі заходили на посадку чи на зліт із аеропорту «Жуляни». Така картина світу, паралельно пояснювана, підштовхувана книжками й фільмами, не могла не бентежити дитячу уяву.
Візуальність, котрій у радянському виховному процесі відводилося важливе місце, була впритул наближена до картин, які малювало перед дітьми життя великого міста. Ось студент із тубусом під пахвою йде в напрямку будівельного інституту. Він явно буде архітектором або інженером, проектуватиме нові квартали, електростанції. Ось будівельники в касках вправляються з бетоном, який застигне у вигляді нових висоток. Водії, вчителі, школярі, спортсмени – повсякденні сцени з міського життя підтверджували побачене й прочитане, і тому в нього охоче вірилося.
Саме місто часом сприймалося як проект – задуманий людським розумом і втілений у реальність план. У дитячій пізнавальній літературі воно часто-густо ілюструвалося чорно-білими абрисами, наче з ескізів Київпроекту, у фотоальбомах – соковитими ломографічними високозернистими картинками найпередовіших явищ суспільного життя, за вікном – краєвидами десь із висоти пташиного польоту, звідки можна охопити оком усю масштабність плану перетворення природи.
Проект забудови мікрорайону Нове Давидково, «Моспроект-1», майстерня №4, 1963-1965
На тих-таки сторінках енциклопедій і книжок оживали сталевари, полярники, геологи, підводники. Уява легко домальовувала їх і ставила на відведену поличку в світосприйнятті. Притаманно, що практично жодну зі справді важливих сфер людської діяльності – чи то праця, чи наука, чи творчість і дружба – не було звідти викреслено, замовчано чи забуто. Світогляд, котрий небезуспішно формувався в нас, можна назвати модерністським. Можливо, це і є той світогляд, про який не втомлювався говорити Евальд Ільєнков – внутрішній світ невідчуженої, нефрагментарної, цілісної людини. Нехай ця людина ще тільки починала шлях свого становлення.
У сприйнятті часу педагогіка давала чітке уявлення про минуле, теперішнє та майбутнє – від динозаврів і первісних людей до атомних станцій, автоматизованого виробництва й колонізації інших світів. Якихось кілька поколінь тому ані таких знань, ані таких уявлень, ані відчуття сучасності в абсолютної більшості дітей цієї країни ще не було. До часу мого дитинства педагогіка, за відносно короткий термін, уже достатньо відшліфувала свою майстерність захоплювати уми маленьких людей масштабами історичного мислення.
До чого нам, звісно, важко було додуматись у тому віці – це те, що саме наше дитинство було проектом. Складним проектом соціальної інженерії. Із суспільних інкубаторів, у позитивному й прогресистському розумінні цього слова, мали вийти люди, здатні продовжувати рух уперед, у незвідане, лише трохи окреслене ескізами педагогів-візіонерів майбутнє. І то робити це нам належало краще за своїх попередників.
Кадр із фільму «Москва-Касіопея», 1973
Я можу припустити, що в багатьох представників старших поколінь, сформованих радянською педагогікою – нехай і різною в різні часи, – схоже відчуття динаміки навколишнього світу, історичності та прогресу йшло з ними далі в доросле життя. Безумовно, обставини буття в тій системі вносили свої корективи, змушували значно цинічніше дивитися на дійсність та її перспективи, але таке виховання не могло минати безслідно. Залишається лише уявити, наскільки їм, уже дорослим, сформованим на цінностях прогресу людям, важко було вписатись у нову реальність 1990-х із бандитизмом, розкраданням у особливо великих обсягах, розпилюванням передових заводів і тим самим кустарним натуральним господарством.
***
Конфлікт між тією педагогікою прогресу й новою ринковою реальністю не міг тривати довго. За зміною базису відбулася й зміна надбудови, на зміну культурі модерну приходив постмодерн – із рекламою, патріотизмом, релігією, традиціями, споживацтвом. І жоден із цих елементів нової культури не був здатен раціонально виправдати свого існування – вони постулювалися аксіоматично, і цього було достатньо.
Із оптики почали випадати цілі сфери людського життя, такі як виробництво, праця, наука. Розмивалися самі засади й іще донедавна ясні цілі. Реальність ніби фрагментувалася. Наче в калейдоскопі мозаїки різні медіа-реальності перекидалися маже щодня, утворюючи нові й нові комбінації, слабко пов’язані між собою.
Саша Селезньов, «Дюймовочка»
Час перестав бути лінійним, координати перемішалися, і вже важко було зрозуміти, від чого починати відлік і куди, зрештою, цей світ мав би рухатись. Властиво, що в таких плинних «системах координат» випарувалась і сама ідея прогресу – і науково-технічного, і соціального. Відступаючи під натиском релятивізму, зникали критерії оцінок. Старі книжки й енциклопедії ще намагалися боротися за своє право раціонально описувати й систематизувати навколишній світ, але що вони могли протиставити тиранії телебачення та яскравих імпортних обгорток?
Щодо ідеї майбутнього, то вона також швидко загубилася. Майбутнє приходило в іноземних фільмах, мультиплікації, комп’ютерних іграх, але не його ідея. Це був жорстокий кіберпанк, що різко контрастував із майбутнім радянської педагогіки – майбутнім як проектом.
Країна виживала й споживала. Стрункі лінії модерністського міста заповнювала стихійна вулична торгівля, базари турецького одягу, де кияни цілими днями місили ногами рідку кашу з багна. Відроджувалася духовність, у київському Планетарії стали показувати християнський мультфільм «Клуб Суперкниги», вулицями сновигали проповідники «Білого Братства». Люди вже практично не відривалися від землі – розвалювалась авіація внутрішнього сполучення. Разом із відродженням традицій сивої давнини сім’ї робітників та інженерів також поверталися до споконвічної діяльності предків – ручної сільськогосподарської праці.
Озираючись назад, можна сказати, що сьогодні цього втраченого відчуття прогресу вкрай бракує. Координати досі не знайдено, а знавіснілий від вседозволеності постмодерн гарцює в дикому танці, витоптуючи цілі міста й покоління, відбираючи розум і ламаючи долі.
Наікос Н., «Людський прогрес»
Мова не про те, щоб ностальгувати за минулим, про повернення якого годі й говорити – в одну воду двічі не зайдеш. Річ у тім, що варто накидати ескізи нового модерну, де мережа координат знову стане можливою, а значить, уможливиться й сама ідея поступу, перспективи, куди можна рухатися. Вона буде суттєво відрізнятися від усього попереднього, то й нехай! Проте з минулого, із того сприйняття прогресу, із культури, із педагогіки нам є що взяти в майбутнє. А принизливу примітивну аграрну працю… її слід лишити в ілюстрованих енциклопедіях, де їй насправді й місце.