Альона Ляшева
Нещодавно світ побачила книга «Ліва Європа», в якій аналізуються ліві рухи в країнах Західної та Південної Європи. Ми публікуємо передмову головної редакторки.
Ідея написання книги, яка б оповідала історію та сучасні перипетії соціальних рухів, лівих груп та партій в Європі для українського читача, виникла невипадково. Через необхідність виправдати зміни, що наразі відбуваються в українському суспільстві, а саме: урізання соціальної сфери, приватизацію чи дерегуляцію цін, нас часто відсилають до Європи як до прикладу, на який ми маємо орієнтуватися. Мавпування «європейських практик» видається чи не єдиним правильним шляхом для України. Водночас Європу «продають пакетом», нівелюючи складність та протиріччя цього економіко-просторового утворення. І саме для вивчення цієї складності й важливо розкрити роль рухів та організацій, альтернативних до нинішнього ладу в країнах ЄС, що пропонують прогресивні шляхи вирішення соціальних проблем на противагу неоліберальному курсу. Тим паче, що після затишшя «кінця історії» протягом останніх двох десятиліть вони знову претендують зайняти вагоме місце в європейських суспільствах.
Ця збірка починається розділом про зародження політики, якою ми її знаємо, під час Великої французької революції. Далі мова йде про сучасні тенденції до розпаду Європейського Союзу на прикладі Британії та про ті зміни в Об’єднаному Королівстві, що призвели до поляризації «за» чи «проти» єдності з ЄС. Наступний розділ критично аналізує лівих у Німеччині, які досягли успіху в об’єднанні в широку навколопартійну коаліцію, але водночас зазнали невдачі під час переходу на вищий рівень координації, застрягши у внутрішніх чварах і непорозуміннях. Далі йде розділ про Швецію, країну, відому своєю соціальною інфраструктурою, що проникає в усі сфери життя — від освіти до житла. Цей розділ розкриє вам політичне підґрунтя таких надбань — потужний організований робітничий рух — і покаже, як з його занепадом до свого кінця наближається й уся разюча соціальна держава Швеції. Після цього рухаємося на південь Європи. Приклад Іспанії показує нам, яким чином низовим соціальним рухам та лівій партії вдалося створити політичний прорив і запропонувати суспільству свій порядок денний. Другий розділ блоку стосується Італії й оповідає менш оптимістичну історію. Довгий час саме італійська лівиця була найсильнішою в «старій» Європі, але наразі вона знаходиться в глибокій кризі, хоча цього й не помітно на перший погляд. Невеселу історію Італії продовжує ще сумніша історія Греції, де широка лівиця, отримавши владу, піддалася натиску європейських лідерів всупереч волі своїх виборців. Завершує нашу збірку Португалія, де ліві сили роками демонструють стабільну участь у політиці, та розділ із коротким описом лівої політики в інших країнах ЕС, як-от у Фінляндії чи на Кіпрі.
Кожен розділ оригінальний у своїй подачі та позиції автора щодо суперечливих для лівих питань, але ми всі дотримувалися спільного способу означення ідеологічної приналежності різних партії та рухів. Називаючи політичні колективи лівими, правими або ж ліберальними, ми відштовхувалися не так від їхньої самоідентифікації, як від вимог, програми та власне політичних заходів організації (якщо хтось із них раптом отримував владу), а також від політичних традицій, до яких вони належать.
Але що ж таке ліві ідеї? Лівими ми називаємо дуже широкий спектр поглядів — від радикальних вимог скасування класового суспільства в усьому світі до поміркованих намагань покращити становище найбільш вразливих груп за допомогою соціальної політики. Хоча сама лівиця сильно відрізняється поміж собою в цілях та стратегіях, її об’єднує критичне ставлення до соціально-економічної нерівності, ієрархій між привілейованими й непривілейованими групами (як-от чоловіки й жінки, багаті й бідні), а також опонування імперіалістичному визиску одних країн іншими. На практиці в партійних програмах і політиках ці ідеї виливаються у вимоги покращення умов праці, збільшення соціального забезпечення, високого оподаткування великого бізнесу, протистояння військовому втручанню тощо. Під час низових лівих протестів вони можуть іти ще далі, говорячи про повалення капіталізму, патріархату, скасування кордонів між державами та спротиву імперіалістичним зазіханням.
Ліберальні та праві погляди протилежні лівим, оскільки їхні представники стоять на позиціях необхідності конкуренції в межах вільного ринку як окремих індивідів, так і цілих держав. В умовах конкуренції не можуть виграти всі, а в умовах жорсткої — програє більшість, і рівність як між громадянами однієї країни, так і між різними країнами не є можливою. Тому ці ідеології, що в різний спосіб — від антимігрантської політики до розділення людей на «віннерів» та «лузерів» — закріпляють та поглиблюють нерівність.
Звичайно ж, ці три ідеології є тільки такими собі ідеальними типами. В реальних умовах сучасної політики часто виникають коаліції між різними силами щодо конкретних питань задля апелювання до різних груп населення. Все це призводить до ряду наслідків, про які мова йтиме на сторінках збірки.
Чому ця книга важлива для українського читача? Історичні перипетії, які Україні довелося пережити за останні десятки років, сильно вплинули на те, яким чином формується політика в суспільстві. Замість політичного спектру, в якому б на різних полюсах були ліві та праві ідеї, в нашому суспільстві сформувався політичних спектр, де домінують ліберальні та консервативні націоналістичні ідеї. Представники перших просувають необхідність, навіть більше — безальтернативність (!), ринкових реформ під керівництвом міжнародних структур, а українські праві ж, подібно до своїх європейських «колег» (які в більшості своїй їм не колеги, бо симпатизують репресивному режиму в Росії), пояснюють усі проблеми «ворогами держави». І якщо в європейських правих це зараз мігранти, зокрема й українські заробітчани, то в українських правих — це, насамперед, ті, хто піддає сумніву необхідність вирішення конфлікту на Сході збройним шляхом, але коло «ворогів» може змінюватися від російськомовних українців до лесбійок та геїв. Чому праві та ліберали захопили гегемонію в суспільстві? Невже в Україні немає пригноблених? Якраз навпаки. Як і в країнах Європи, із часів глобальної фінансової кризи 2008 року в Україні соціально-економічна ситуація погіршується — нестабільність праці, урізання соціальних гарантій, підвищення цін на базові продукти та послуги, недоступність житла, необхідність їхати за кордон на заробітки, з цими та іншими соціальними проблемами українці стикаються кожного дня. Чому ж не виникають ліві сили, які б організовували робітників на боротьбу з такими проблемами? Причин тому декілька, але одна з основних — це антилівий консенсус, що сформувався як реакція на програш радянського проекту, від усіх «рудиментів» якого — включно з будь-якими лівими рухами — країні треба позбутися. Така ідеологія активно підживлюється ліберальним та правими силами задля утвердження своєї популярності й аж ніяк не сприяє підняттю в суспільстві соціально-економічних питань до рівня публічного обговорення.
Наша збірка покликана зробити крок назустріч розвінчанню цього хибного консенсусу, в основі якого лежить стереотип «усе ліве = усе негативне, що було за радянської влади = російське». Такий крок ми робимо за допомогою аналізу різноплановості лівих сил у різних країнах, а саме в країнах Європи, де вони в цей історичний момент переживають хвилю трансформації. Ми поговоримо й про «старих» лівих, що ностальгують за Радянським Союзом та активно критикують американський імперіалізм, відкидаючи потужність інших, наприклад російського, тому й вважають прогресивними будь-які антиамериканські рухи, зокрема донбаських сепаратистів. Але проаналізуємо й «нових» лівих, що критикують таку консервативність «старих», хоча й вони часто припускають помилки, результатом чого стає те, що пригнобленні йдуть за правими. Досвід інших країн може показати українському читачеві, яким важливими, але й тернистими є шлях боротьби з капіталістичною системою та вироблення альтернатив для неї, розвіявши міф про застарілість чи нереальність такої боротьби.