Перекотиполе з Таращі

  • 02 October 2019
  • 4040
Перекотиполе з Таращі

Міла Григоренко

Вантажник, політичний агітатор, промоутер, підсобник, продавець в електричці — і жодного запису в трудовій. Ромі Воробйову 24 роки. З них вісім поспіль хлопець їздить із рідної Таращі в Київській області до столиці на заробітки. 

Зараз Рома працює в бригаді, що доводить до ладу квартиру в одному з нещодавно заселених будинків на Виноградарі. Він підсобник.

 

 

«Я колочу розчин, подаю його майстру, а майстер штукатурить стіну. Тоді я мию ці інструменти, і все повторюється знову. Скукотіща»

Майстер Петро — хороший знайомий Роми. Як і всі робітники з бригади, він із Таращанського району. Об’єднуватися «своїм» — популярна для будівельників практика. Так менше ризиків, що тебе «кинуть», та й «ставляться не як до раба».

 

 

Як Київ заробітчан «взуває» 

Рома приїхав до Києва в 16 років саме на запрошення Петра. Тоді хлопець ще навчався в Рокитнянському училищі на маляра-штукатурника. В бригаді йому платять 600—700 гривень за семигодинну зміну. Рома каже, що робота порівняно неважка. Гроші отримує на руки в кінці робочого дня. Він не підписував жодних документів: у нього немає ні контракту, ні трудового договору. Він просто довіряє своїм знайомим, адже вони платять стабільно й стільки, скільки домовилися. Але не завжди все було так гладко.

 

"Про те, щоб влаштуватися за трудовим договором, він ніколи не думав, та йому ніхто й не пропонував."

 

 

Коли у 2015 році роботи в бригаді Петра стало мало, хлопець за оголошенням, що побачив на Теремках, знайшов роботу в іншій бригаді. Там пропрацював близько п’яти місяців, поки від інших працівників не дізнався, що із самого початку начальник його «кидав» на гроші. Тоді як середня оплата за зміну становила 1000 гривень, начальник бригади «взував» Рому на 400—500 гривень. Чоловік не лише відмовився платити більше, а й погрожував Ромі, якщо той вирішить працювати не через нього: «[Сказав, що] якщо я не буду робить, то він мене знайде і поб'є. Перед цим я йому сказав, що "якщо ти мені не віддаси гроші, я роблю собі об'явки (розклеює оголошення про пошук роботи. — ред.) і починаю сам на себе працювати”. Він сказав, що не дозволить мені тут працювати, хотів мене в машину заштовхати. І я звертався в правоохоронні органи. Дзвонив до поліції, є відповідна заява. Це все до бані їм [поліції] було».

 

 

 

За словами Роми, рано чи пізно всі стикаються з тим, що їх «кидають». Рома вважає, що «проблема в тому, що є незнання законів, невміння домовлятися. Люди не знають, як розрулити. Люди бояться». Про те, щоб влаштуватися за трудовим договором, він ніколи не думав, та йому ніхто й не пропонував. За весь час роботи хлопець жодного разу не стикався з профспілками, тож не дуже розуміє, що вони можуть для нього зробити. 

 

 

 

Електричка: надто довго, надто небезпечно

Як правило, у Роми немає одного місця роботи — він поєднує кілька видів заробітку. Зазвичай це будівельні роботи плюс роздача листівок у Києві. Слово «промоутер» Рома не вживає, називаючи роботу «рекламною діяльністю».

Доводилося й торгувати в електричці. Там він продавав станки для гоління, насіння, серветки. 

«Ходиш по електричці й говориш: "Салфєточки, салфєточки! Сємочки, сємочки!". За один рейс можна було спокійно 100—150 грн заробити». З великими сумками ходити цілий день тяжко, але все рівно легше, ніж працювати вантажником: на об’єктах нерідко відсутній ліфт, тож переносити до п’яти тон вантажу за день часто доводиться на спині.

Після двох тижнів роботи на маршруті Фастів-Київ на Рому написали скаргу «старожили» торгівлі в електричках. Тоді обійшлося виховною бесідою з поліцейським. Наступного разу наслідки могли би бути серйозніші. 

 

"З великими сумками ходити цілий день тяжко, але все рівно легше, ніж працювати вантажником."

 

Одного разу Рому на гарячому спіймала жінка: «В неї була клікуха Глеваха — зразу ясно, що щось не впорядку. Сказала, що або припиняю торгувати, або наступного разу вона мене на ходу скине з електрички, і їй за це нічого не буде. Стрєманувся і перестав торгувати». 

Донедавна електричка для Роми була основним способом дістатись до Києва. Є маршрутка, але вона набагато дорожча — 120 гривень, тоді як електричка з Рокитного вдесятеро дешевша. Зараз Рома домовився зі знайомим перевізником, який возить його вдвічі дешевше. Якщо платити за дорогу повну суму, то з вирахуванням витрат на їжу з 500 зароблених за день гривень залишиться всього 200. 

 

 

 

 

Кілька років, коли Рома працював на будівництві, його день виглядав так: «У три години вставав, в чотири сідав у маршрутку і їхав до Рокитного — це найближча станція до електрички, вона виїжджає в 5 ранку. Сідаю в електричку, їду до Вишневого. Десь опів на дев’яту я був у Вишневому. Уявляєте? З чотирьох годин до половини дев’ятої їдеш на електричці. В дев’ять починається повноцінний робочий день. І після цього десь до шостої-сьомої працюєш. Важко. За один день треба розвантажити багато машин. Спина боліла. Ішов додому і засинав. Була така ситуація: сідаю в метро, засинаю, і в мене телефон вкрали. Коли ти дійсно втомлений, то засинаєш всюди». Тоді маршрутка в один бік коштувала 80 гривень, а за зміну Рома заробляв близько 400, тому мусив економити. 

 

"Рома вже жив у хостелі сім років тому і більше нізащо не хоче."

 

Якщо ти з іншого міста та працюєш в Києві, можна винайняти житло. Рома вже жив у хостелі сім років тому і більше нізащо не хоче. Вважає, що краще витратити час і гроші на дорогу, зате можна спокійно спати вдома. Тоді в двокімнатній квартирі він проживав із ще сімома заробітчанами. «Ти економиш, але по твоїй їжі бігають таракани. Різний сброд людей. Отримуєш зарплату — ховаєш її, боїшся. Платили кожен день і кидали часто. Я не вживаю алкогольні напої, а хтось напився — варнякає щось там... Коли тобі фіолетово до алкоголю, то ти себе некомфортно відчуваєш».

Коли шістнадцятилітній Рома вперше приїхав на роботу до Києва, йому доводилось спати «на об’єкті». «Листок пінопласту, постіль з дому — вкрився й нормально. Помитися — тазик. Будівництво — це постійний бруд, це нормально». На свій перший смартфон він заробив саме тут: платили 200—250 гривень за зміну. Про гроші з першої «стройки» Рома згадує із захватом: «Заходив в супермаркет, захотів — те купив, захотів — це купив. У мене свої гроші!». 

 

 

 

Тараща: капітальний депресняк

Райцентр Тараща Київської області Рома називає «капітальним депресняком». Місто — лідер за темпами скорочення населення, за офіційними даними там проживає близько 10 тисяч, але люди постійно виїжджають. «Роботи практично немає — на сьогодні Тараща займає перше місце по депресивності [в Київській області]. Немає ніякого виробництва. Я, наприклад, не вживаю алкоголь. І для таких, як я, немає можливості вийти десь культурно погуляти. У нас є тільки одні ригалівки. Молодь виїжджає».

Хтось з одномістян їде до Києва, але більшість, за словами Роми, рушає за кордон до Польщі; дехто подається в АТО, «щоб чимось зайнятися».

 

 

Його брат вже кілька років поспіль виїжджає на роботу до Польщі — він допомагає двом дітям від попереднього шлюбу. Зараз працює фасувальником у морозильній камері, додому приїжджає рідко. Неодноразово запрошував Рому поїхати до Польщі разом, але той відмовляється: «У Польщі ти чужий — тебе там ніхто не чекає, ти нікому там не потрібен. Ти раб. Вкалуєш по 12—14 годин. Я теж так працював. Але тут ти хоча б в Україні: щось не сподобалося — сів у автобус і поїхав додому. А в Польщі так не зробиш, не псіханеш і не поїдеш. Мусиш стиснути кулаки й важко працювати».

 

 

 

«Я просто хочу змін»

Рома вірить у зміни в рідному місті і вважає себе громадським активістом. Він сповнений ентузіазму щодо політичних процесів в Україні; з політикою в нього пов’язані важливі епізоди життя. Перший раз до Києва він потрапив у 8 років, втікши з дому: «Мама дала мені гроші на книжку, я не захотів її [купувати], подумав нащо вона мені. [На ці гроші] поїхав до Києва. Спав на Майдані, на лавочці — було літо. Тоді мене знайшла поліція. Я 4 чи 5 днів там провів. Просто цікаво було поїхати, отримати нові враження, екстрим. Там якраз були мітинги — вже не згадаю які — тому я був нагодований. Я з усіма бастував. Каша була, я був щасливий — що ще треба? Мені подобалося. Я взагалі мітинги люблю». 

У 2010 році Рома працював на місцевих виборах у Таращі. Це був його перший досвід роботи. «Я підійшов у виборчий штаб Віталія Кличка, тоді він був ще модний. Для мене це такий патріотизм був: це ж Кличко, “Удар”, спортсмен. Ми з мамою разом роздавали листівки».

Згодом Рома розклеював місцеві оголошення про викуп авто, продаж будинків та розпродажі в Таращі — 70—80 гривень за 1000 листівок. За місяць виходило близько 2000 гривень. Грошей не вистачало, тож він почав додатково працювати в Києві на будівництвах.

 

 

 

Рома активно стежить за політичною ситуацією: «Я просто хочу змін в Україні, і ці зміни можуть прийти лише тоді, коли з'являться нові політики». Цьогоріч він працював на штаби одразу двох партій — «Слуги народу» та «Голосу». На позаминулих виборах волонтерив агітатором в «Радикальній партії» — пишається тим, що за його роботою спостерігав сам Олег Ляшко. Щоправда, зізнається, що за «волонтерство» йому платили 100 гривень на день: «Тоді це ще були гроші».

 

 попередній владі розчарувався після корупційних скандалів, і мріє, що з децентралізацією Тараща знову розквітне."
 

Хлопець перераховує волонтерські організації, до яких причетний: рух «Твереза Україна», «Україна без сміття», ініціативи з допомоги військовим в АТО. Мріє створити сортувальну станцію в Таращі й задумується над власним відеоблогом на Ютубі — один з його улюблених каналів називається «Україна без грошей». Розповідає, що в попередній владі розчарувався після корупційних скандалів, і мріє, що з децентралізацією Тараща знову розквітне.

 

 

 

Поки буду жити — буду працювати 

Рома ділиться планами на життя: «Хотів би більше розвиватися». Зараз мріє про вступ на журналістику або на рекламний менеджмент. Але для цього спершу треба заробити грошей. Його не лякає фізична робота, але до неї «серце не лежить». «Зараз багато дивлюся різних мотиваційних відео. І відомі люди кажуть, що робота повинна приносити задоволення. Якщо робота не приносить задоволення, то ти не повинен там працювати. Зараз я мушу».

 

"Ромі вистачило б і 10—12 тисяч на життя, адже продукти свої, з городу, а його відпочинок — це з’їздити до Києва та пограти у футбол."

 

У хороший сезон за місяць Рома отримує десять тисяч гривень: «Це якщо кожен день робота є». Запевняє, що міг би заробляти і 15 тисяч, але не хоче. Взимку, як правило, сидить вдома. Підробляє розчищенням снігу в Таращі — разом з іншими підробітками виходить до трьох тисяч гривень на місяць.

 

 

На запитання про те, чи хотів би переїхати до Києва, відповідає непевно, вагається. З одного боку, у Києві завжди є робота. З іншого, у Таращі «не дурять, а в Києві неясно, що на тебе чекатиме за годину». Ромі вистачило б і 10—12 тисяч на життя, адже продукти свої, з городу, а його відпочинок — це з’їздити до Києва та пограти у футбол: «Я вважаю оплату своєї праці середньою. Не скажу, що це геть справедливо».

Про пенсію хлопець не думає: «Не світить це мені, не доживемо ми до пенсії». Точно знає, що залишиться в Україні. Каже: «Поки буду жити, буду працювати».

Фото: Міла Григоренко


Читайте також: 

«Принцеса» баштового крана (Діна Артеменко)

Гроші та відчай на фасадах: історія будівельника Колі (Діна Артеменко, Міла Григоренко)

Leave a Comment