ПІСЛЯ КАТАСТРОФИ

23-24 лютого в Києві, 25 лютого в Одесі, а 26 лютого – у Львові відбулася презентація журналу «Політична критика», що є локалізацією однойменного польського видання. Втім, «Політична критика» в Польщі – це не стільки журнал, скільки інтелектуальне середовище, об’єднане переосмисленням таких ключових проблем сучасності, як відродження заангажованої польської інтелігенції та подолання штучних бар’єрів між політикою, наукою і мистецтвом. З моменту своєї інституціоналізації в 2002 році «Політична критика», яка об’єднує філософів, публіцистів, есеїстів, літераторів та художників з цілого ряду польських міст, стала знаним гравцем публічної сфери. В Україні презентація нового видання завершилася  показом фільму «Катастрофа» – нової роботи одного з найяскравіших представників польського критичного мистецтва  Артура Жмієвського.

Коли 10 квітня 2010 року літак з польською політичною елітою на чолі з президентом Лєхом Качинським розбився під Смоленськом, в головах багатьох, дуже багатьох українців промайнула думка: «От якби й наш істеблішмент посадити на такий літак, і…». Ці слова стали загальним місцем у побутових коментарях до польської катастрофи. Вже тоді давалася взнаки втома від перманентної політичної кризи в Україні – так, що фізична ліквідація ключових дієвих осіб української політики вкупі могла видатися навіть цілком тверезим людям катартичним виходом із ситуації.

Присвячений аварії 10 квітня останній фільм Артура Жмієвського «Катастрофа» можна вважати відповіддю на нездійсненні у випадку українців заклинання про ліквідацію політичної еліти. Жмієвський не розслідує самої аварії, а показує сконструйовану апостеріорі Катастрофу, подію дискурсивного характеру – реакцію простих і відомих поляків, що виходили на польські майдани, нескінченні хресні ходи й колективні співи псалмів, зародження й стрімкий розвиток серед населення (і серед правих політиків) конспіративних теорій про руку Росії, сором’язливі заклики поодиноких лібералів отямитися від націоналістично-релігійного безумства й виснажливу боротьбу за ліквідацію/збереження меморіального хреста біля президентського палацу.

«Катастрофа» ідеально ілюструє ситуацію сучасної Польщі, описану на презентації «Політичної критики» головним редактором її польської версії  Славоміром Сєраковським і публіцистом Міхалом Сутовським – а може, цей опис сформувався вже як коментар до фільму. Так, польська публічна сцена великою мірою обмежена сварками між релігійними консерваторами (головним топосом для яких є церква) й ринковими лібералами (супермаркет). І хоч процедурно вона лишається демократичною, виявляє всі ознаки грамшіанської ситуації гегемонії. Класове невдоволення в цій ситуації приречене лишатися несимволізованим, бо в гегемонічному дискурсі не знаходиться адекватних форм для презентації позиції незгоди, оскільки той замкнений на дурній нескінченності позірно вичерпних суперечок між консерваторами й прибічниками ліберального  прогресу [1].

Утім, перед камерою у 90% випадків з’являються  лише консерватори, вони складають абсолютну більшість дійових осіб фільму Жмієвського. Їхня політична позиція набуває реального вияву в твердому переконанні, що загибель президента не можна вшанувати ніяк інакше, окрім як встановивши перед президентським палацом меморіальний хрест. Коли ж перед камерою опиняються персонажі, які апелюють до цінностей світської держави («хрести мають стояти в церкві», «не треба перетворювати трагедію, в якій загинули люди, на плацдарм для ідеологічних спекуляцій»), – апеляції ці завжди чомусь поодинокі, дещо сором’язливі й почасти висловлені притишеним голосом. Цей момент, який на презентації підкреслив Славомір Сєраковський, є предметом занепокоєння і рефлексії польських лівих сил: що може протиставити раціональний політичний проект пасіонарності консервативних католиків, харизмі їхніх релігійних лідерів, ледь не бойовій готовності вірян виходити на майдани й обстоювати свою позицію? Коли Жмієвський проблематизує відсутність в антиконсервативних сил утопічної складової, яка б надала їхнім переконанням релігійної безумовності, може навіть видатися, що він заграє з пасіонарністю правих, ототожнюючись зі своїми консервативними героями.

Звідки ця асиметрія в репрезентації розстановки сил? – німе  риторичне питання, яке супроводжує змонтований Жмієвським відеоряд. Можна лише спробувати на нього відповісти, наприклад, так: події не можуть існувати у символічному вакуумі, вони мають бути введені в символічне, апропрійовані певними дискурсами. Жмієвський же показує, що травматичні події наділені різним ступенем «поживності» для різних дискурсів (не через притаманні подіям властивості, а через різні «апетити» різних дискурсів). Якщо для прибічників ліберальних цінностей світської держави загибель владної верхівки є просто «людською трагедією», потрапляючи в жорнова правої ідеології, реальна загибель майже ста осіб одразу редукується до смерті президента (в крайньому разі президентського подружжя, бо про інші 90 з лишком осіб майже ніхто з промовців не згадує). І хоча катастрофу 10 квітня поспішили охрестити «польським 11 вересня», попри безумовну наявність спільних рис, у випадку Польщі є абсолютно відсутній в американських терактах вимір – вимір сакральності влади, надзвичайно потужний, як виявилося, в польському суспільстві.

А вже кількісна редукція відкриває дорогу для повної, здавалося б, свободи інтерпретації цієї одиничної (читай, унікальної)  смерті, яка, тим не менше, знову й знову трактується в одних висловах – президент, якого цькували й з якого насміхалися за життя, виявився святим (варіант: гидке каченя стало прекрасним лебедем). Чому святим? Відповідь настільки ж абсурдна для стороннього спостерігача, як і самоочевидна для учасників меморіальних хресних ходів – він-бо загинув, обстоюючи національну цілісність Польщі («боротьба» тут не випадково полягає у відвідинах Катині, національного місця пам’яті й, варто припустити, джерела нескінченних проекцій, що віктимізують сучасну польську націю завдяки апеляціям до трагічного минулого). Звідси й масова істерія з усім арсеналом характерних органічних метафор, в яких Польща після загибелі Качинського порівнюється з сиротою, а то й взагалі з головою без тіла.

Замість підсумку уявімо на хвилинку, що український президент все-таки щез разом з найвищими посадовими особами внаслідок якоїсь невідомої катастрофи. Якщо говорити про урок фільму Жмієвського для України, то він полягає в тому, що ймовірність очищення і суспільного оздоровлення внаслідок цього зникнення дорівнює нулю. Трохи складніше з тим, які гіпотетичні наслідки воно може мати. І тут прогноз, який можна вивести з «Катастрофи», двоякий. Тільки в кращому разі відповідь буде нейтральною: жодних наслідків, бо справжні зміни в суспільстві можливі тільки шляхом виходу за гегемонічно окреслені межі, «підваження панівного “постідеологічного” консенсусу» [2] – що в даному випадку означає зупинку ліберально-консервативного маятника й артикуляцію нових дискурсиних позицій – але ніяк не перетасовку дійових осіб на владній верхівці. У гіршому ж випадку потрясіння й шок від цієї гіпотетичної катастрофи будуть миттєво абсорбовані й використані для консолідації націоналістичними ідеологіями, для яких паразитування на трагічних подіях давно стало звичною справою.

Читайте також:

Славомір Сєраковський: Чи здобуде лівиця владу в Польщі?

«Профспілкова» расистська кампанія проти українських робітників у Польщі (Кріс Форд)

Сповідь ката з підпілля (Стефан Донмбський)

Негативная фабрика Освенцим (Роберт Курц)

Збігнєв Лібера: «Творити нове – це повторювати» (Олексій Радинський)

Примітки