Крейґ Калхун: «Потрібно ставити питання про мету існування університету»

  • 09 January 2013
  • 3028
Крейґ Калхун: «Потрібно ставити питання про мету існування університету»

Інтерв'ю з Крейгом Калхуном

Вперше опубліковано вСпільне, 2011, № 3: Політика освіти. С. 18-25.

Крейґ Калхун – американський соціолог, автор численних праць із питань націй та націоналізму, сучасної соціології, вищої освіти та суспільного значення знання. Від 1999 р. – президент Social Science Research Council. Директор Лондонської школи економіки.

Ми б хотіли почати з питання, чи обговорюютьcя в середовищі учених та широкої громадськості зміни у вищій освіті США? Хто бере участь у цій дискусії та на які моменти звертається увага?

Здебільшого в нас немає активного обговорення вищої освіти. Проте у світлі кризи дискусія пожвавилася. Зазвичай в обговоренні беруть участь батьки, які турбуються про своїх дітей, але не дуже багато людей турбуються про освіту загалом. Фактор, який привернув найбільше громадської уваги, – вартість навчання в університетах, що стрімко зросла. Тридцять років тому навчання було значно дешевшим як у державних, так і в приватних університетах. Державні університети були здебільшого безкоштовними чи майже безкоштовними, приватні могли коштувати всього 3000 доларів на рік або близько того. З того часу вартість навчання в приватних університетах зросла неймовірно – швидше, ніж ціни на предмети розкоші. На шотландське віскі, автомобіль «Мерседес» і подібні речі не відбулося такого стрибка в цінах. Наразі вартість навчання в приватному університеті становить близько 50 000 доларів на рік, включно з платою за житло, але лише за можливість поїхати туди навчатися необхідно заплатити 30 000 або й усі 40 000 плюс інші витрати.

Водночас і без широкої дискусії природа вищої освіти змінюється, і хоч наразі в суспільстві відбувається лише обговорення цін на освіту, але й поза цінами є відмінності між різними закладами. Відбувся відхід від того, що ми називаємо liberal arts, а також від критичного осмислення широких питань та соціальних проблем до надпрофесіоналізованих та часто технічних курсів. Кількість студентів, які вивчають літературу, історію або соціологію, не зазнала такого стрімкого зростання, як кількість студентів у бізнес-школах. Не було ніякої значної публічної дискусії про те, що відбувається, тож різниця між державними та приватними університетами стала значно більшою. Тридцять років тому державні та приватні університети змагалися між собою на рівних, Каліфорнійський університет змагався зі Стенфордом та університетом Південної Каліфорнії, і це була справді чесна конкуренція, оскільки існувала серйозна державна підтримка 1.

Як щодо Берклі 2? Його вважають одним із найкращих у соціальних дослідженнях…

Так, і він досі один із найкращих. Але Берклі є прикладом кризи в такого роду закладах. Ще тридцять років тому Берклі та Стенфордський університет були рівними конкурентами, і в багатьох аспектах Берклі, поза сумнівом, був кращим. Берклі був майже безкоштовним для студентів, тоді як у Стенфорді вартість складала десятки тисяч доларів, тож із погляду демократичності Берклі був приголомшливим прикладом громадської справи. Тепер усе змінилося.

Ви питаєте, які були дискусії про освіту? Чи були дискусії про вступників? Так, але вони велися в термінах етнічності – чи дискримінує університет чорних або латиносів. І були рішення щодо, як тут кажуть, «формування» – ідея про те, щоб спрямувати зусилля на включення певної кількості етнічних груп, які зазвичай погано представлені. Це викликало багато суперечок, і багато білих американців заперечували проти надання місць чорним або латиноамериканцям, які мали скласти певну «норму». Зараз дискусія перейшла в площину приватного блага: наскільки ваша кар’єра стає перспективнішою через вступ до університету. І зазвичай не йдеться про громадське благо, залучення всього суспільства, сприяння демократії, посилення соціальної участі, створення можливості для всіх груп мати лікарів або інших людей, що в той чи інший спосіб турбуються про них. Дискусію почали вести у термінах приватної користі навіть у державних університетах. Люди питали: що моя дитина отримає з цього? В умовах зростання етнічного розмаїття це буде проблемою, оскільки, скажімо, в Берклі тридцять або сорок років тому, чи в Лос-Анджелесі, більшість студентів були білими та належали до середнього класу. Саме тоді почала зростати кількість азіатських студентів, чорних студентів, латиноамериканських. Тож білі батьки думали так: «Це не допомагає моїй дитині, вони беруть з мене податки, але витрачають їх на цих інших людей». Це був такий різновид ресентименту в університеті, породжений суспільним обговоренням на тему ціни навчання та етнічного складу вступників.

Гостро постає й питання фінансової кризи, тому що існує реальна відсутність підтримки державного фінансування університетів – наприклад, Берклі втратив 40% свого бюджету. За мірками пострадянських країн, це невелика втрата, але на 40% втратилась також матеріальна база та заробітні плати співробітників, і за американських умов це означає, що Берклі хоч і не зникне, але йому доведеться шукати кошти в окремих спонсорів. Гроші в приватному секторі знаходили для хімічних або комп’ютерних технологій, але не для соціології, політології, антропології, історії. Для цих наук втрата державного фінансування значно гірша: вона означає, що буде мало коштів на дослідження. Професори просто викладають, тож на додачу до загальної кризи в університетах це ще більше ускладнює ситуацію в деяких дисциплінах. Часом це дисципліни, які культивують критичне мислення про суспільство, що має політичні наслідки.

Існує зв’язок із питаннями криміналізації, які ви обговорюєте з Лоїком Ваканом 3, тому що частково фінансова криза університетів пов’язана з витрачанням коштів на в’язниці, й це може підтвердити будь-який чиновник Сполучених Штатів. У США фінансування державних університетів залежить не від міністерства фінансів. Воно дає дуже мало, більшість забезпечують штати: Каліфорнія, Нью-Йорк та інші. І тридцять років тому кількість грошей, яка виділялася для університетів, була в десять разів вищою за суму, яку витрачали на в’язниці. Зараз ці величини приблизно рівні. Так розпорошуються державні ресурси. Це та політика, яку Лоїк Вакан добре описав як використання в’язниць у якості масової системи обходження з бідними. Це також впливає на університети та вертикальну мобільність людей, адже в них забирають кошти.

Тож, я повторюю, найбільше обговорюють: по-перше, ціну; по-друге, скільки представників різних рас і етносів вступить, і чи це будуть білі діти з середнього класу, чи ні; і по-третє, була також дискусія щодо того, як ставитись до університетської лівиці. Ще з 1960-х рр., а особливо з часів Рейґана, існує консервативна критика цього явища: казали, що в університетах повно бунтівних студентів і професорів-соціалістів, що вони не визнають консервативних і релігійних мислителів тощо. Це викликало критику університетів і звинувачення їх в заангажованості, що потім, під час кризи, заохотило скоротити витрати на них. Утім, впродовж останніх тридцяти років університети й надалі зростали. Лише в останні кілька років вони стали жертвами криз і були змушені закривати деякі програми. Буквально пару днів тому було повідомлення з одного державного університету, що він закриває педагогічну школу, всі свої педагогічні програми та звільняє професорів, навіть тих, хто мав безстрокові контракти. Це результат фінансової кризи, але це також є наслідком втрати попередньої моделі громадського блага, через що університети витрачають кошти просто на змагання за престиж, за рейтинги, за здатність залучати найвідоміших учених. З огляду на це вони значною мірою втратили залученість до ширшого громадського демократичного проекту суспільства.

Дякуємо. У 2006 р. Ви стверджували, що заледве існує якась соціологічна дискусія про освіту чи соціологічне дослідження освіти. Чи відбулися в цьому якісь зміни, і чи можемо ми бути більш оптимістичними щодо цього?

Так. Ситуація дещо змінилася, багато людей помітило ступінь кризи, тож наразі трохи більше досліджень і дискусій, але не набагато. Раніше соціологи не дуже звертали увагу на заклади, які підтримують їхню ж діяльність, і я гадаю, що такої уваги бракує досі, – ми недостатньо рефлексивні – і приймаємо це як належне, вважаємо самим по собі зрозумілим той факт, що ми повинні просто мати свої професорські позиції, не запитуючи про умови. І ще мені здається, що недостатньо усвідомлювалася важливість університетів як інституцій громадського обговорення та культури, а також освіти й мобільності.

Ви сказали, що за останні пару років через фінансову кризу деякі університети опинилися перед перспективою закриття. Це означає, що це розпочалося два, три роки тому, але не раніше?

Дуже мало університетів закривається повністю, зазвичай закривають окремі програми. В університетах кажуть: ми позбудемося цього відділу, нам не потрібні педагогічні студії або давайте викинемо соціологію, – але вони не зачиняються цілком. Що привернуло найбільшу увагу, то це те, що криза торкнулася деяких із найкращих та найвідоміших університетів, таких як Берклі. Свого часу в США державні університети були сильні, а їхня ідея була в тому, що кожен може отримати освіту, аналогічну тій, яка надається в найбагатших приватних університетах, і мати доступ до досліджень та знань так само, як еліта. Так склалося, що в США переважали приватні університети: Гарвард, Єль, Принстон, Стенфорд, усі приватні університети Чикаго та Нью-Йорку. Приватний сектор у США був сильнішим, ніж у європейських країнах. Але Штати розширяли державний сектор, щоб надати рівний доступ до університету незаможним. І протягом усього ХХ ст. аж до останнього часу США мали незвичайно високий показник участі у вищій освіті, незвичайно відкриті можливості. Зокрема завдяки цьому США досягли економічного розквіту, високої соціальної мобільності та широких можливостей. Потім, наприкінці ХХ ст. і в ХХІ ст., цей канал було закрито. Нині США вже не є світовим лідером у цій сфері. Доступ до освіти почав обмежуватися, дедалі менше людей можуть собі це дозволити. Як люди не можуть отримати медичної допомоги, не можуть вони отримати й освіти; увагу соціологів привернув той факт, що на це почали зважати самі люди. Я маю на увазі, що ми повинні думати про цю проблему не лише в економічній площині, адже спершу всі думають саме про фінансовий бік проблеми: яка вартість навчання, які переваги й таке інше, а не про суспільну роль університету, його призначення. Що він дає суспільству чи державі, що він дав випускникам, які можуть отримати роботу деінде? Це питання здається мені знехтуваним, і не лише в соціологічних обговореннях, але навіть у плануванні політики університетів. Усі думають про університет так, ніби це бізнес: як йому дістати достатньо грошей, як отримати прибуток, як заплатити професорам…

Ви відомі своєю критикою зростання залежності університетів від приватних фондів та зорієнтованості на окремі дослідження, що обмежують можливості університету виробляти знання для громадського блага. Як Ваші критичні зауваження стосовно університетської системи сприйняли в академічних колах?

Коли я вперше опублікував статтю, яку ви читали, і ще одну про ту саму проблему, я отримав кілька листів від людей, в яких мовилося: «Немає ніякої кризи! Про що Ви говорите? Подивіться, якими багатими стають Гарвард, Стенфорд; завжди є гроші – справи йдуть добре!» Через два роки більше людей сказало: «О, так, я бачу, криза є, ми бачимо проблему», – тому що настала фінансова криза. Але вони не бачать, що проблема має глибокі корені в освіті, які не зводяться до нещодавньої кризи. Є люди, які погоджуються, що проблема полягає в моделі вищої освіти. Але зазвичай вони міркують про це як про економічне питання: аби тільки були гроші. Вони думають: «Що ж, якщо заможні дадуть більше грошей, тоді ми матимемо більше грошей». Це правда, приватні гроші можуть робити хороші речі, як-от підтримка Соросом Інституту відкритого суспільства. Я не проти приватних коштів загалом, я просто проти того, аби лише на них покладатися, я проти того, щоб дозволяти приватним особам будувати систему великої нерівності. Ми навіть даємо податкові пільги: якщо ви підтримуєте університет, ви не платите податків. Ці пільги дозволяють урядові вмити руки. Так, кожна окрема пожертва може бути корисною, але загалом це сприяє створенню вкрай нерівної системи в тому, що стосується якості й доступу до кожного рівня. Навіть якщо ми очікуємо від дослідників конкуренції за позиції в ієрархії замість використання їхніх здібностей для здійснення громадських проектів, то чому ми не навчаємо якнайкраще всіх студентів, чому не кажемо: «Знання повинне бути однаково добрим для всіх», чому твердимо натомість: ні, спершу в нас конкуренція. Хто повинен увійти до списку топ-університетів? І чи ми таким чином не перетворюємо університет за капіталістичною моделлю, замість того, щоб зробити з нього противагу капіталістичному ринку?

Як співвіднести зростання числа студентів, числа університетів, економічного значення вищої освіти, з одного боку, та неоліберальний поворот, який полягає в пріоритеті приватних інтересів перед громадськими інтересами, з іншого боку? І який чинник був більш значним в останніх перетвореннях в академічній сфері?

Хороше питання. Я гадаю, що найважливіший чинник – гонитва за новими технологіями, які можна вигідно продати на ринку. Джерела цієї гонитви не лише в неолібералізмі, це просто дуже великі інвестиції у спроби отримати прибуток на продажі знання. Особливо це стосується технологій, що можуть патентуватися, а їх використання – контролюватися для отримання прибутку. Біотехнології, комп’ютерні технології – все це значною мірою розроблялося в університетах, тож дедалі більше грошей іде в університети, щоби розробити більше таких технологій. Це сильно вплинуло на університети, змінивши баланс між галузями. Таким чином, ті галузі, які продукують придатне для ринку знання, отримують багато грошей, у них все добре. Інші сфери бідні. Це підриває єдність університету, який перестає бути спільнотою інтелектуалів і стає поділеним залежно від цих ресурсів. Неоліберальне крило тепер намагається весь час мислити про все в термінах ринку: ринок професорів, ринок винаходів, ринок статей… Не те щоб це було повною помилкою (так, може існувати ринок професорів), але це також може бути деструктивним, адже якщо ви бачите себе на ринку, ви постійно витрачаєте час, щоб досягати успіху на ньому. Це залежить від вашого дослідження, а не від викладання. І професорам, як правило, кажуть: «Не витрачайте стільки часу на студентів», – тому що отримати роботу в іншому університеті можна завдяки якомусь відомому дослідженню. Це спотворює картину, і кожен тепер дбає про власний інтерес. Я гадаю, саме це є наслідком. А університети наймають людей на роботу через змагання статусів, через ієрархію, бо вони розуміють, що так вони отримають більше подарунків від багатих людей, якщо будуть відомими. Ця система, весь час підсилюючи сама себе, підриває рівність і посилює нерівність. Вона підриває ті цілі університету, що стосуються суспільного блага, зокрема навчання чи критичне обговорення соціальних питань, а натомість ставить цілі, що є цікавими для ринку.

Коротке питання стосовно природничих наук. Ви сказали, що більше грошей іде в цей сектор, тож науковці працюють у цій сфері досить гарно. Вони щасливі чи також усвідомлюють той факт, що патенти можуть завдати шкоди громадському благу?

Так, людям не подобається це, тому що це суперечить цінностям науковців, вони кажуть: «Як науковці, ми повинні вірити у відкритість знання, не тільки в патенти». Тож для науки це створює суперечність. Але завдяки цьому люди мають успіх. Цілком можливо будувати інституції, які процвітають у цьому секторі. Це не є правилом для всіх галузей науки, це не стосується людей, які навчають біології на бакалавраті, але це правда щодо тих, хто займається так званою «великою наукою» – більш технологічно орієнтованою. Великі університети зміщують свої акценти в бік технологічної науки та до фахових галузей від творчих і навіть від таких наукових дисциплін, які переважно сприймаються студентами як частина інтелектуальної спільноти, від «ArtsandSciences» 4, як ми їх називаємо.

Традиційно американські університети організовані за такими галузями знань: факультет природничих наук, факультет соціальних наук, факультет гуманітарних наук – це основні факультети протягом понад ста років. Часом університети мали правничу школу, часом – медичну школу, проте зараз професійні школи – право, медицина, бізнес – більші за основну частину, за «Arts and Sciences». Це змінило значення університету. Університет прагне зростати, як капіталістична корпорація, тобто за тією моделлю, в якій ви маєте весь час зростати, щоб отримувати більше грошей.

Повертаючись до вашого основного питання: для деяких людей у великій науці з’явились можливості добре почуватися за цих змін. Це не означає, що їх схвалюють усі, але є більше можливостей для тих, хто може отримати ресурси, далі робити те, що вони хочуть. Тому більше людей задоволені системою, але навіть у соціології, яка мала б бути досить критичною дисципліною, багато старших професорів кажуть: «Ах, це вкрай погано, що кон’юнктура на ринку праці не така сприятлива для молодих»; однак вони насправді не беруть участь у критичній дискусії, вони самовдоволені. Адже ці професори є частиною еліти, вони мають безстроковий контракт, стабільне робоче місце й відносно гарну зарплату. Тож хоча вони й не мають перспектив стрімкого зростання, ці професори не те щоб щасливі, але, знову ж таки, почуваються відносно комфортно.

Люди, які страждають від цього, – це молоді люди, які не отримують гарантованих робочих місць. Дуже швидко зростає ринок прекарної академічної праці, де зайняті люди з PhD, з хорошим резюме. Їх наймають, але платять за обсяг зробленої роботи – 2-3 тисячі доларів за кожен курс, тож доводиться дуже тяжко працювати, багато викладати без кар’єрних перспектив. Так, ті, хто мають хорошу роботу, думають собі: «Це просто питання якості. Я повинен мати хорошу роботу, тому що я ж набагато кращий». І вони дійсно не звертають увагу на катастрофічне становище на ринку праці, тому що всіх навчили думати в поняттях ієрархії. Бо це ж успіх… Це ж якість, правда? Це залежить від ваших оцінок, це нормально, так? Але ні, не так, це насправді створює величезну армію академічного пролетаріату.

Вони роблять те саме з професорами, що працюють повний робочий день в університеті та викладають як запрошені професори. Український запрошений професор, який викладає в Колумбійському університеті курс, отримує приблизно десяту частину зарплатні професора, що викладає той самий курс, але має повну зайнятість.

Це правда. Йому, певно, йдеться краще за місцевих, але він навіть близько не може претендувати на те, що отримують повністю зайняті професори…

За таку саму роботу, але за іншим контрактом…

Отож-бо. І це надзвичайно шкодить солідарності тих, хто працює в будь-якій галузі, включно з академічною. Вчені, звичайно, не думають про себе як про робітників: «Ні-ні, ми ж професори!». Але насправді це те саме питання, що і в профспілках. Як зруйнувати профспілку? Ви даєте комусь із працівників кращий контракт – і тоді він не приєднується до інших працівників із робітничої солідарності. Це те саме питання. В університетах воно наразі дуже актуальне. Навіть на одній кафедрі люди отримують дуже різні зарплати. Так що ви можете мати двох осіб зі званням «професор соціології», але один із них отримуватиме вдвічі більше за іншого, хоча обидва мають стабільні робочі місця.

Далі, у вас є люди, які не мають стабільних робочих місць, але роблять невелику роботу й можуть бути звільнені в будь-який момент. Зважте ще й на різницю між університетами: в одному, наприклад, в Колумбії 5, професори можуть отримувати одну, дві або навіть три сотні тисяч доларів на рік. В іншому університеті, хорошому університеті, люди отримують удвічі менше. І виправдання таке: «Це питання якості. Ми платимо більше за краще». Але питання в тому, до якої міри це розшарування нам потрібне і які наслідки такої організації. «Ролс-ройс» – автомобіль дуже високої якості, «Ферарі» – автомобіль дуже високої якості, вони коштують неймовірну кількість грошей, але фактично роблять не набагато більше для перевезення, ніж звичайний автомобіль.

І в такий спосіб ми, як суспільство, вкладаємо багато грошей у предмети розкоші, які існують переважно для надання персонального статусу. Ми розглядаємо університети з аналогічної точки зору. Замість того, щоб питати: «Яка ціль освіти?», ми запитуємо: «Яка мета статусної відмінності?». І тоді ми чинимо так само зі студентами: «О, він отримав ступінь у Гарварді і Єлі, це дуже престижно», – замість спитати: «Що він вивчив?». Ми робимо те саме з професорами, ми змушуємо людей почуватися кращими через почесні звання та гарні позиції, ми змушуємо їх забути, що вони вірили в інтелектуальну спільноту, де точилася активна дискусія між рівними. А вони в це вірили. Наука залежала від дискусії між рівними.

Загалом ви вказуєте на дві цінності: одна ґрунтується на якості освіти, на досконалості, як ви казали у своїй статті, а інша – на доступності. І ці дві цінності не мають суперечити одна одній, але їх часто подають як суперечливі. Ми хочемо поставити таке питання: чи знаєте ви приклади рішень, де ці цінності не суперечать одна одній і де можна було б охопити широку громадськість та зробити університет більш демократичним без шкоди для якості освіти?

Я не думаю, що зараз можна знайти багато прикладів. Є кілька місць, де багато нових інвестицій. Так, ситуація швидко поліпшується в Китаї – вони будують багато університетів, мають багато ресурсів. Але якщо ви говорите про сучасну систему, це глобальна проблема. Найкращий приклад, який я можу пригадати, – це система державних університетів до того, як ця проблема стала настільки серйозною, приміром, університети в Каліфорнії. Я думаю, там був хороший баланс між ієрархією, виправданою з точки зору продуктивності, та відкритим доступом.

Берклі, Каліфорнійський університет Лос-Анджелеса та Сан-Дієго, тобто система, що складається з дослідницьких університетів Каліфорнії, мала ресурси для проведення досліджень задля громадського блага. І студенти, які туди вступали, мали високий рівень підготовки, достатній для вільного вибору гідної роботи. Але існували також інші державні університети та громадські коледжі з відкритим доступом. І хороше навчання в дворічних коледжах гарантувало вступ до найбільш елітних закладів, навіть до Берклі. Якщо ви отримували достатньо високі оцінки, Берклі не міг відхилити вас. Він був відкритим до соціального включення.

Я гадаю, це була гарна система, вона була компромісною: «Ми не можемо витрачати стільки грошей, щоб центри дослідження були всюди. Але ми хочемо, щоб люди мали можливість потрапити до тих науково-дослідницьких центрів, до яких вони хочуть». Ця система також враховувала, що не кожен студент хоче так тяжко працювати. Дехто просто хоче отримати свій диплом, дехто – отримати гарну роботу, і прекрасно. Для них також були можливості. Тож я б сказав, що це дуже гарний приклад, який заслужено став всесвітньо відомим. Він створив нові корисні технології, навчав медсестер, лікарів і шкільних вчителів для всього штату.

Ось це була успішна модель. Це був компроміс, це не є крайній приклад, що був би прийнятний лише для людей, які вірять у соціалістичну утопію. Але це ефективно працювало в умовах капіталістичної країни, створюючи громадське благо. І я би сказав, це найкращий мій приклад. Сьогодні я бачу небагато гарних прикладів. Я бачу, що загалом державні університети зазнають втрат. Деякі з них кращі за інші, деякі штати в США цінують освіту більше за інші – це пояснюється тим, як вони бачать роль освітнього сектору в економічному зростанні. Наприклад, Північна Кароліна інвестувала в державний університет штату й не допустила його занепаду, як це сталося в Берклі. Університет Північної Кароліни не такий відомий, як Берклі, але він дуже хороший, і штат вірить, що він буде джерелом економічного зростання, тож постійно його підтримує. І це допоможе громадянам штату. Тож ця модель досі може працювати, і частина проблеми в тому, що Каліфорнія втратила таку впевненість…

Так, і натомість багато в’язниць…

Забагато в’язниць, замало роботи. Відтоді як тут стало занадто дорого жити, багато підприємств можуть переїхати до Малайзії чи деінде. Авіаційна промисловість та інші стали скорочувати робочі місця, і Каліфорнія опинилась у структурній кризі. Але Іллінойс, Арізона та інші штати теж врізають фінансування університетам. Щороку штат має інвестувати чимало коштів. Як на мене, навряд чи річ у тому, що є забагато місць для інвестицій, окрім університетів, і навряд чи це просто економічна проблема. Це відбувається почасти тому, що вони втратили віру в університет як джерело поліпшення ситуації кожного. Справді, мало віри. Вони думають, що університет може щось зробити для деяких щасливчиків, які отримують з нього зиск, але не для кожного. Тож чого я зичу університетам, то це того, щоб вони почали запитувати себе, як вони можуть щось зробити для ширшої публіки. Завдяки цьому ми заслуговували б на громадські кошти. Замість думати, ніби ми отримуємо державні гроші тільки тому, що маємо гарні оцінки й публікуємо книжки (я гадаю, публікувати книжки – це добре, я публікую книжки, але ми повинні мати і якусь іншу мету).

В останні роки відбулася велика кількість протестів студентів і освітніх працівників, як у Європі, так і в США. Як ви ставитеся до вимог демократизувати університети, до опору Болонському процесові та комерціалізації освіти загалом?

Ви кажете, відбувається багато протестів… Це, звичайно, справедливо, якщо зважити на все сказане. Але порівняно зі шкодою, якої зазнають університети, я б сказав, що протестів не дуже багато, їх якраз недостатньо. Ще недостатньо розуміння, якої глибокої шкоди завдано. Риторика демократії є проблематичною: значна частина цих протестів проходила під гаслами демократизації університетів або відновлення демократії. Це гарна мета, але вона, як на мене, пов’язана з непорозумінням. Адже вона звертає увагу лише на те, що ухвалення рішень в університеті має бути більш демократичним (включати різні голоси), і вона недостатньо запитує про мету університету. Тож я вважаю, що більш доцільно піднімати питання громадського блага замість питання демократії – не питання балансу влади всередині університету, а питання, що це за проект, який вони намагаються донести суспільству. Ми повинні запитувати не тільки про демократію, а й про громадське благо. Тому я думаю не стільки про те, що це погано загалом, як про те, що це обмеження – говорити лише про демократизацію університету, якщо ми маємо на увазі, що лише всередині університету є демократія. Якщо ми наголошуємо на тому, що хочемо зробити університет хорошою інституцією для демократичного суспільства, то я цілком згоден. І я думаю, що часом ці протести мають позитивні наслідки.

І які стратегії здаються вам найбільш перспективними в питанні захисту суспільної місії університету? Чи повинні ми захищати громадську місію в усіх університетах, або ми повинні розділити різні типи університетів, провести чітку лінію демаркації? Таким чином, чи може бути один університет більш державним, а інший – більш приватним? І третя можливість – який потенціал незалежних дослідницьких центрів і різноманітних альтернативних освітніх структур, вільних університетів у виробництві та розповсюдженні відповідного громадського знання?

Я відповім у зворотному порядку… Потенціал незалежних дослідницьких центрів та незалежних публікацій і незалежних груп є настільки значним, що може продукувати й розповсюджувати знання, але він ніколи не замінить повномасштабного державного забезпечення. Отже, ми не повинні уявляти, що тільки тому, що центри можуть працювати, вони можуть вирости настільки, щоб забезпечити освіту мільйонам студентів, усім нам… Я гадаю, що ми мусимо прийняти наявність певної диференціації: оскільки вливається дедалі більше приватних коштів, безнадійно казати: мовляв, давайте повернемося до системи виключно державного фінансування. Але також, я гадаю, ми повинні запитати, наскільки добре організованим є приватне фінансування, чи навіть поставити питання приватним університетам, чи вони мають перед собою якісь суспільні цілі, чи вони замислюються над ширшими питаннями, чи діють вони таким чином, щоб заохотити вільну публічну дискусію. Але найважливіша річ, як я вже казав, – це поєднати доступ із якістю. Сам факт доступу до освіти мало чого вартий, якщо якість низька. Якість сама по собі ще менше важить, якщо вона доступна виключно вузькому колу еліти, отже, ми повинні мати і те, й інше. Щодо тактики, нам знадобляться компроміси, думаю, це також включає визнання відмінностей, але за умови відносно малої диференціації, яка має слугувати певній меті. Отже, не стане ресурсів, щоби сказати: гаразд, у нас буде Гарвард для всіх. Що нам потрібно зробити – то це знайти хороший компроміс, а це означає створення загального доступу, щоби існували шляхи до вищої освіти для всіх, хто хоче туди потрапити. Крім того, нам потрібна більш-менш раціональна неприватизована університетська економічна система, яка включала б доступ до більш спеціалізованих та просунутих можливостей. Але має бути певний рівень доступу для всіх, вся сфера не може бути приватизованою. В академічних колах має вестися дискусія про те, що коли рівень ієрархізації стає таким, то вона більше не є корисною. Добре, якщо ми кажемо: студенти повинні здати іспити, щоби потрапити в університет, оскільки в нас недостатньо місць. Гірше буде, якщо ми скажемо: в нас буде сто різних рівнів університетів і кожен значитиме щось геть інакше…

Останнє питання. Які приклади соціології та інших наук, що виходять на широку громадськість, є, на вашу думку, найбільш перспективними з погляду громадського блага?

Найважливіше, що соціологи роблять для громадськості, – це викладання, а не публікації чи щось подібне. Викладання – це дійсно найважливіша місія. І його потрібно цінувати. Ми повинні запобігти його перетворенню на пролетарську працю, на найупослідженіший вид академічної діяльності. Ми повинні впевнитися в тому, що викладання залишатиметься на найвищому рівні й буде пов’язаним із критичним мисленням. Це по-перше. Потім, щодо внесків, я гадаю, існує багато-багато центрів, які так чи інакше працюють над цим… Наприклад, робота Ульриха Бека в Мюнхені. Не просто його теорії чи дослідження; але той факт, що його центр порушує суспільні проблеми і його дослідники працюють над питаннями працевлаштування, довкілля, охорони здоров’я, показує, що соціологія дійсно може працювати задля суспільного блага на рівні міста. Маю на увазі – конкретно в Мюнхені, а не по всьому світу. Соціологи, які фокусуються на темах прекарної праці (особливо в Європі), які співпрацюють із суспільними рухами, організаціями, профспілками, є дуже важливими. Отже, справа не лише в публікаціях, але і в розбудові союзів з активістами та неприбутковим сектором. Такий союз мені здається перспективною моделлю, до того ж, дослідження може частково скеровуватися потребами цих організацій, а не лише потребами тих, хто його фінансує. Якщо ж ви питаєте в категоріях програм чи публікацій, то хороших прикладів не так багато, але є соціологи, які пишуть про важливі проблеми і для широкої публіки. Мій колега Ричард Сеннет пише здебільшого книги, які читаються тисячами й тисячами читачів, – на теми на кшталт нового капіталізму або змін у трудовій політиці тощо. І він віддано пише для широкої публіки, тоді як інші орієнтуються на академічні журнали та вузькі ринки. Думаю, нам потрібна суміш, зв’язки між різними аудиторіями, хоча зазвичай у нас між ними чітке розділення. Хтось пише для академічних кіл, хтось – для широкої аудиторії, і одне одного не поважають.

Розмовляли Анастасія Рябчук та Володимир Іщенко

Розшифрування запису виконали Наталя Нешевець, Ніка Пона та Катерина Сорока

Переклад з англійської Олени Скрипник та Дмитра Прокопчука

 

Читайте також:

«Кожен студентський протест – частина глобальної боротьби» (Інтерв’ю з Мо Шмідтом)

Глобальний університет (Ендрю Росс)

Кінець американської академії (Сара Кендзьор)

Олександр Бікбов: Студентський протест – це не для двієчників

Знецінення дипломів та майбутнє університетів (Рендал Коллінз)

Проект массовой доступности высшего образования может быть свергнут (Крейг Калхун)

 

Notes:

1. Із названих, Каліфорнійський університет – державний. – Тут і далі: прим. Ред.

2. Підрозділ Каліфорнійського університету.

3. Див. перший випуск «Спільного», присвячений криміналізації соціальних проблем.

4. У США магістерські та докторські програми проводяться в двох типах «шкіл»: 1) graduate schools, орієнтовані на науку, і насамперед graduate school of arts and sciences, яка охоплює природничі, соціальні та гуманітарні науки; 2) professional schools, більш практичного спрямування, що випускають медиків, юристів, бізнесменів та інших «професіоналів».

5. Тобто Columbia University.