Придушення історичних альтернатив: Німеччина 1918–1920

Передмова Тараса Білоуса

«Історія не знає умовного способу» — фраза, яку чули, мабуть, усі. В історичному цеху ця думка також є панівною, і науковці воліють уникати слова «якби», щоб не бути звинуваченими в безпідставних спекуляціях. Втім, є й важливі винятки, маловідомі, на жаль, в Україні^[1].

«Люди самі творять свою історію, але вони роблять це не свавільно, за обставин, які вони не вибирали». Протягом більшої частини часу наші можливості щось змінити у цьому світі дуже обмежені. Зусилля не дають бажаних результатів, а надмірний радикалізм часто є контрпродуктивним. Але в періоди революційних потрясінь обставини швидко змінюються, наші дії можуть мати далекосяжні наслідки, і важливо скористатися вікном можливостей. Сто років тому Перша світова війна й революція в колишній Російській імперії підштовхнули хвилю повстань у Європі й за її межами. Однією з найважливіших серед них була революція в Німеччині.

9 листопада 1918 року кайзер Вільгельм II зрікся престолу, в Німеччині була проголошена республіка, і влада перейшла до соціал-демократів. А вже наступного дня лідер Соціал-демократичної партії Німеччини уклав угоду з вищим армійським керівництвом, взявши на себе зобов'язання не чіпати офіцерський корпус в обмін на лояльність армії. Метою співпраці для обох сторін була боротьба з «більшовизмом» та «анархією». У гонитві за «стабільністю» лідери соціал-демократів не зупинилися перед переслідуванням своїх колишніх товаришів по партії — революціонерів із Незалежної соціал-демократичної та невдовзі утвореної Комуністичної партій, дали згоду на вбивство ульраправими фрайкорами Рози Люксембург та Карла Лібкнехта, придушили робітничі повстання і зруйнували надію на швидку світову революцію. А результатом стала нестабільна й недовговічна Веймарська республіка.

До століття Листопадової революції в Німеччині публікуємо переклад розділу з книги класика історичної соціології Барінгтона Мура, присвячений тим подіям. Дуже обережно, але переконливо, він доводить можливість (і бажаність) альтернативної політики за тодішніх обставин. У німецьких соціал-демократів, що мали масову підтримку робітників, не було потреби йти на значні поступки старим елітам. Обмежена соціалізація економіки та громадський контроль над армією могли закласти основи для значно стабільнішого й демократичнішого режиму. Але не наважившись навіть на такі реформістські кроки, вони створили передумови для приходу нацистів до влади.

Загальні зауваження

На сторінках цієї книги я неодноразово припускав, що певні історичні події не обов’язково мали розгортатися саме так, як це відбулося в реальності; історія може містити в собі згаяні можливості та альтернативи, що їх зазвичай не бачить оманлива мудрість суджень «заднім числом». Науковці періодично порушували питання про межі детермінізму в соціології та інших гуманітарних науках. Наразі ця дискусія досягла тієї точки, коли вже слід поставити ці питання руба. Ми вважаємо прийнятним для себе раціоналізований пошук придушених історичних можливостей, що міститиме конотації моральної відповідальності за втрачені шанси створити менш жорстокий і репресивний суспільний лад. Коли цей пошук буде чимось більшим, ніж просто риторичним знаряддям для викликання потрібних емоцій (наприклад, засудження всіх наявних соціальних інституцій, романтична глорифікація усіх форм збройної боротьби проти влади), то він має привести нас до розуміння, що і чому було можливим у конкретній історичній ситуації. Це передбачатиме розгляд історичних свідчень, висунення та перевірку припущень – усе це в спосіб ідентичний до того, що застосовується для пояснення будь-яких форм людської поведінки.

Отже, перед нами стоятиме завдання проаналізувати певну частину історичного минулого, щоб пояснити, чому щось не відбулося, та з'ясувати значення причини або низки причин цього. Ми збираємося вступити до тієї царини, де, як то кажуть, вхід – рубль, а вихід – два. Дехто вкрай скептично налаштований до подібних інтелектуальних вправ. Немає сенсу розмірковувати про логічний та онтологічний статус верблюда перед тим, хто не вірить в існування цієї тварини – простіше показати її скептикові. Але в нашому випадку це неможливо. Ми не можемо навести беззаперечних доказів існування нереалізованих історичних можливостей. Водночас неможливо й довести протилежне: що певна історична ситуація неминуче повинна була відбуватися точнісінько так, як у реальності. Між цими двома неможливостями лишається величезний простір для ведення дискусії, результати якої можуть мати серйозні практичні наслідки.

Нехіть істориків дебатувати про те, чому щось не відбулося, цілком зрозуміла. Історики слушно вважають, що мають достатньо роботи з пояснення того, що відбулося. Але пояснення того, що було в реальності, насправді, містить елементи пояснення, чому натомість не сталося щось інше. Якщо, скажімо, революціонери не змогли захопити владу, то мають бути причини, чому вони програли, та історичні свідчення, що підтверджують висунуті припущення. Бачимо, що історики мусять якоюсь мірою застосовувати концепцію придушених історичних можливостей, хочуть вони того чи ні. На мою думку, цього цілком достатньо, щоб вважати сформульоване вище завдання інтелектуально респектабельним, утім, я зовсім не збираюся перекладати тягар доведення цієї респектабельності на чужі плечі.

Коли задуматися над робочими звичками та практиками істориків, виникає ще одна цікава засторога. Згаяні історичні альтернативи в певному сенсі існують, але вони мають різний ступінь існування. Це може здатися складним філософуванням, але насправді все досить просто. Якщо, скажімо, взяти той випадок, який ми далі розбиратимемо, то навіть найзапекліший опонент історичної неминучості не ризикнув би стверджувати, що німецьке суспільство в 1918 році могло повернутися до середньовічних лицарів і кріпосного права. Але так легко не відкинеш можливість прориву до певного різновиду соціалізму або ліберального капіталізму, більш стабільного та гуманного, аніж Ваймарська республіка та нацистський режим. Факти доволі очевидно урізають віяло історичних альтернатив. Тому згаяні можливості мають бути конкретними можливостями та пасувати конкретній історичній ситуації. Левова частка завдань будь-якого емпіричного дослідження припадатиме на з’ясування того, наскільки відкритою була досліджувана ситуація: точніше, які факти обмежували різноманіття можливих варіантів, що були доступними тим чоловікам і жінкам, чия поведінка, власне, і визначала перебіг подій.

Виступ Карла Лібкнехта в Берліні, 1918 рік

Слово «визначати» мимоволі прокралося в наші розмірковування. Що ж воно насправді означає? Відповідь лежить далеко за межами англійської граматики чи семантики. Натомість воно вимагає роз’яснення, нехай і короткого, нашого погляду на одвічні й дражливі теми детермінізму та моральної або політичної відповідальності. Коротко кажучи, як може історичний а́ктор – великий чи малий, індивід чи група, як-от німецьке робітництво, – бути політично відповідальним за свої дії, якщо вважати, що дії мають конкретні причини? Концепція каузальності має бути повноцінною та послідовною. Не можна, дискутуючи, то застосовувати поняття детермінізму та відповідальності, то забувати про їхнє існування, аби обґрунтувати заздалегідь зроблений висновок. Як зауважував Макс Вебер щодо марксистського детермінізму: це не фіакр, у який можна сісти та з якого можна вийти, коли заманеться^[2]. Може здатися, наче моральна відповідальність несумісна з детермінізмом^[3].

"Плідна людська уява здатна легко народжувати найрізноманітніші теорії."

Спочатку розберемося з детермінізмом. Наскільки я можу розуміти, припущення про наявність у будь-чого у Всесвіті причини або низки причин не можна верифікувати, адже для цього вимагається абсолютне всезнання. Науковці, насправді, не потребують такого припущення для своїх студій. Науковцям цілком вистачає інтуїтивного відчуття, що між предметами, які вони збираються вивчати, існує певний зв'язок, і налаштованості дослідити, чи дійсно такий зв'язок існує та яким саме він є. Важливо не забувати: зв'язок між предметами може бути слабким і несуттєвим або ж зовсім відсутнім. (У цьому контексті слід згадати довгий час дискутовані питання ролі расового фактора та успадкованих розумових здібностей.) Зрештою, можна відшукати «докази» для будь-якого пояснення. Жодна теоретична підкованість нас від цього не захистить. Плідна людська уява здатна легко народжувати найрізноманітніші теорії. Отже, у реальному процесі дослідження концепція детермінізму якщо й відіграє якусь роль, то, безумовно, другорядну. Тому і в нашому дослідження вона не може бути перепоною.

Для того, щоб визнавати існування моральної та політичної відповідальності, ми зовсім не мусимо відкидати концепцію детермінізму або, краще, універсальної каузальності. І це видається мені питанням насамперед не теорії, а фактів дійсності, хоча такий погляд має своїх опонентів. Універсальна каузальність не виключає ідеї, що одні причини є більш вагомими, ніж інші, і питома вага причин може змінюватися. Ніхто не сперечатиметься з тим, що плоди людського розуму й людських зусиль постійно, скільки сягають наші джерела, входять до потоку історичної каузальності та змінюють його. Історія технологій та/або ідей надає достатню фактичну базу на доказ цієї дещо банальної тези. Хоч ми досі розуміємо цей процес доволі поверхнево, але бачимо певні причини, чому конкретні ідеї в певний час увійшли до потоку або чому не змогли стати його частиною. Але дослідник має доводити це, а не приймати як аксіому. Ідея моральної або є політичної відповідальності означає лише те, що застосування людських дій та інтелекту може спричинити зміни в житті людей. Роль дослідника полягає в з’ясуванні, які саме зміни. Щоб завершити із цим питанням на дещо іншій ноті, зауважимо: ця відповідальність зі свого боку може мати як причини, так і наслідки. Розбираючи конкретний історичний випадок, ми маємо відшукати їх.

Навряд чи мені вдалося всіх переконати, але для робочих цілей такої спроби поєднати загальну ідею персональної та колективної відповідальності із поняттям детермінованої каузальності цілком достатньо. Ба більше, якщо моральна відповідальність і має якийсь сенс, то означає, що людські створіння несуть відповідальність за ті наслідки своїх дій та рішень, які вони могли в тогочасних умовах передбачити. Тому питання моральної відповідальності завжди треба історизувати та включати до нього оцінку рівня знань і раціональності, доступних конкретним історичним а́кторам. Це буде невіддільною складовою нашого дослідження, до якого незабаром і приступимо.

Ці умовиводи повертають нас до концепції придушених історичних можливостей, і центральне питання, на яке слід знайти відповідь, буде таким: «Хто ці люди, що стримують історичні можливості та чому вони так вчиняють?»^[4].

Далі я розмірковуватиму над припущенням, що відразу після завершення Першої світової війни в Німеччині існували умови, які уможливлювали певного роду ліберальний зрив, що завершився б установленням режиму більш стабільного, ніж той, що через півтора десятиріччя поступився місцем Адольфу Гітлеру. Ця думка виринула, але не була систематично розроблена в сучасній німецькій історіографії, критично налаштованій до стандартної апології Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН): мовляв, 1918 року існував вибір лише між жорстокою революційною диктатурою пролетаріату та союзом зі старим ладом.

Критичний аналіз цього припущення забезпечить нас корисним набором питань, навколо яких далі гуртуватимемо матеріал, хоча спростування будь-якого припущення, звісно, не може бути ціллю науковця.

Натомість ми маємо дві позитивних мети. Перша – визначити, якого роду аргументи можуть промовляти на користь припущення щодо життєздатності ліберальної альтернативи. Це не вправа з формальної логіки. Ми розглядатимемо відповідні історичні факти, але, звісно, навряд чи наші студії можуть бути вичерпними. Спеціаліст з історії Німеччини, певно, вкаже на важливі аспекти, які я не помітив або неправильно інтерпретував. Але це мене не засмутить, адже означатиме, що конкретний історичний факт є релевантним для дискусії. Аналізуючи ці аргументи, ми зможемо наблизитися до нашої другої мети – зрозуміти можливості та обмеження, що їх мав німецький робітничий клас, намагаючись на цьому вирішальному історичному віражі створити більш справедливе та гуманне суспільство.

Я розглядатиму саме ліберальну, а не соціалістичну альтернативу, тому що вважаю втілення першої більш вірогідним у тогочасних історичних умовах; від впровадження відповідних інституційних механізмів радше можна було очікувати настання суспільного ладу менш репресивного, ніж той, що з крахом імперії відходив у минуле. Я не приховую, що з аналогічних причин мої політичні вподобання є ліберальними. Проте якщо хтось інший обере для розгляду соціалістичну альтернативу, то методика дослідження залишиться незмінною. У будь-якому випадку ми маємо шукати відповіді на такі питання:

1) Які конкретні кроки мали бути зроблені в тогочасних умовах для впровадження бажаної політики?

2) Що перешкоджало здійсненню такої політики? Чи були ці перешкоди реальними чи уявними? Як це можна перевірити?

3) На які ресурси в тогочасному соціумі могла подібна політика спиратися? Що ми знаємо про (дис)функціонування інституційних механізмів, становище та настрої різних груп населення в цей період?

4) Якщо вистачає аргументів на користь того, що така політика була здійсненною, то чому її не здійснили? Чи думав над цим хтось із можновладців, а якщо ні – то чому? Якщо над подібною політикою розмірковував хтось, позбавлений доступу до влади, то чому він перебував у такий слабкій позиції?

Звісно, є ризик, що факти підганятимуться під заздалегідь сформовані уявлення, але цей ризик існує під час будь-якого дослідження. У нашому конкретному випадку найбільшим, мабуть, буде ризик зобразити радикальні та революційні рухи чи то кволими й керованими, чи то нездоланною стихією. На щастя, дослідники мають не однакові політичні упередження та вподобання, а їхні висновки можна перевіряти за допомогою історичних свідчень. Відповіді на сформульовані вище питання міститимуть достатньо великий фактологічний компонент, щоб отримати досить широке визнання. Історики можуть доходити згоди щодо чогось значно більшого, ніж «голі» дати й факти. Зрештою, ситуація у Німеччині 1918—1920 років була тим, чим вона була, а не тим, чого б хотілося ліберальним, соціалістичним або реакційним історикам.

Сподіваюся, що цих попередніх зауваг має вистачити для доведення інтелектуальної легітимності завдання, яке ми ось-ось почнемо розв’язувати. Ми ризикували б загрузнути в порожніх полемічних спекуляціях, коли вдалися б до цих питань ґрунтовніше. У всякому разі ми ще повернемося до деяких із них, розбираючи конкретні історичні події, що зможуть кинути додаткове світло на їхнє значення. Щоб уникнути непорозумінь, необхідно вказати на ще одне обмеження, властиве нашому завданню. Це не буде в строгому сенсі доведенням висунутого припущення. Будь-хто, закоханий в історію Німеччини цього періоду, вимагатиме більше детальних історичних свідчень, яких я не знаю та які не дозволяє навести формат цієї книжки. Правильніше було б сказати, що ми збираємося дослідити, яка аргументація може бути сконструйована на основі широко відомих історичних фактів, більшість із яких я вже навів у попередніх розділах. Таким чином ми побачимо сильні та слабкі місця такої аргументації, завдяки чому краще пізнаємо політичні можливості й обмеження, що були притаманні цьому прикладу морального невдоволення народних мас на вирішальному повороті історії. Ми маємо вибудовувати нашу аргументацію так, щоб забезпечити можливість її спростування за допомогою історичних фактів. Позаяк точне доведення нашого припущення є неможливим, то принаймні можна сподіватися, що більш скромна мета виявиться досяжною й корисною.

Вирішальна бездіяльність: соціал-демократи й армія

Найперше завдання будь-якого уряду, особливо уряду щойно створеного, – керувати. У листопаді 1918 року новий німецький уряд на чолі з Фрідріхом Ебертом намагався використати авторитет СДПН для заповнення прірви, що утворилася між двома несумісними джерелами легітимності: дуже підваженим авторитетом імперського режиму та піднесенням народного протесту. За будь-яких передумов це було непростим завданням. І воно ставало зовсім нездійсненним, коли б уряд не мав у розпорядженні надійної сили. Якщо військова проблема (на той момент радше поліцейська проблема, ніж суто військова) не могла бути вирішена в спосіб, сприятливий для постання затим ліберального режиму, то про розв’язання інших проблем можна було забути. Уряд, що не здатен привести до покори, не є справжнім урядом і швидко зникає зі сцени. Уряд, що не розмірковує над тим, як він отримає та для чого використає силу, втрачає можливість ухвалювати самостійні політичні рішення.

Загальновизнаним є той факт, що уряд Еберта майже нічого не зробив для реформування бюрократії та судової системи або встановлення над ними контролю. Робота цих сфер державного життя й надалі зумовлювалася антиреспубліканськими та реакційними вподобаннями суддів і чиновників.

Революційні солдати та матроси в Берліні, 1918 рік

СДПН послуговувалася тактикою угодовства – в ім’я закону, порядку та відродження економіки – в усіх сферах. Її політика щодо армії не стала винятком. Але якщо ми уявимо собі рішучішу політику, то стартувати вона мала саме з військової сфери. Іншим шляхом нічого не можна було зробити. Скажімо, налаштувати проти себе цивільну бюрократію та водночас залишити недоторканним старий офіцерський корпус – безпрограшна формула викликання контрреволюційних путчів. Та якби армія була під надійним контролем, то інші актори двічі б подумали, перш ніж саботувати урядову політику, тим паче в умовах початку листопада 1918 року, коли новий уряд явно користувався широкою народною підтримкою. Якщо лідери СДПН дійсно не могли зробити в справі встановлення над армією контролю більше, ніж вони фактично зробили (тобто нічого), то вони не могли бути успішними й у будь-якому іншому напрямку.

З погляду реформістських лідерів подвійний імператив змушував їх до альянсу з Генеральним штабом. Перший його аспект – небезпека зліва. Сучасні історики зазвичай применшують цю небезпеку. У 8-му розділі, розповідаючи про протистояння між реформістами й радикалами, я навів свідчення, що вказують на реальну можливість заколоту з боку останніх. З іншого боку, стара армія була цілковито нездатною для підтримання порядку. Навпаки, спроби використати армію для таких цілей лише погіршили б ситуацію. Те, що не працюватиме на практиці, не є правдивим імперативом. Інший аспект – необхідність провести упорядковану демобілізацію. Цей бік подвійного імперативу, закоріненого в тогочасній ситуації, потребує детальнішого розбору.

"Якщо лідери СДПН дійсно не могли зробити в справі встановлення над армією контролю більше, ніж вони фактично зробили (тобто нічого), то вони не могли бути успішними й у будь-якому іншому напрямку."

З перспективи СДПН вельми бажаною була якомога більш упорядкована демобілізація. Солдатські маси вкрай втомилися від війни та просто хотіли дістатися своїх домівок. Однією з найнагальніших вимог моменту було повернення цих чоловіків додому. Будь-який уряд, який розраховував на народну підтримку, не міг зволікати в цьому питанні. Більша частина німецького війська досі перебувала на чужій території. (СДПН і Генеральний штаб ще не сперечалися на тему причин війни та поразки). На східних рубежах та деінде ще деякий час спалахували спорадичні бої. Технічний бік демобілізації виглядав дуже проблемним. Якщо не здійснити її швидко й задовільно, то наслідки для всього населення Німеччини, здавалося, могли бути катастрофічними. Генеральний Штаб наводив сильні й начебто реалістичні аргументи. Мільйони чоловіків мали бути вивезені з фронту. Для цього необхідні було відшукати поїзди. Також їх слід було забезпечити їжею. Нарешті, їх треба було організовано роззброїти. У протилежному випадку існував ризик, що солдати прогодовуватимуть себе, грабуючи все навколо, немов дика й люта Soldateska («солдатня») часів Тридцятирічної війни. Отже, продовжував Генеральний Штаб, необхідно зберігати централізований контроль над воєнним апаратом та владою в країні в цілому. Щоб робити свою справу, військові мусять підтримувати дисципліну у власних лавах, а це означає: жодного впливу солдатським радам, жодних «нісенітниць» на кшталт виборів офіцерів.

Подібні аргументи мали подіяти на Еберта й частину його колег з уряду, які в душі були поважними німецькими громадянами та прагнули діяти в інтересах своєї країни. Це, звісно, становило частину проблеми. Але наскільки ці аргументи були валідними? Чи існував спосіб більш-менш упорядковано розпустити солдат по домівках, не спираючись у цьому на Генеральний Штаб? Австрійський досвід доводить, що таки існував.

До моменту військової поразки в Австрії розраховували, що демобілізація триватиме близько двох років; у реальності вона відбулася за три тижні. Це був стихійний і до певної міри безладний процес, у якому верховне головнокомандування відігравало мізерну роль. Частково це пояснюється тим, що на момент укладення перемир’я австрійські збройні сили перебували в набагато більш глибокому стані деморалізації й розпаду, аніж німецькі. В Австрії побоювалися голодного мародерства, але ці побоювання не справдилися, за винятком локальних випадків. Самовідданість адміністрації та робітників залізниці забезпечили безперебійне транспортування солдат. За описом очевидця, солдати попросту кидали фронт і своїх командирів, набивалися в поїзди, навіть залазячи туди через вікна та обсідаючи дахи вагонів. Тому багато вояків загинуло, коли ешелони проїздили через тунелі. У більшості випадків цілком вистачило локальних організацій, які зайнялися роззброєнням солдат та забезпеченням їх продовольством та одягом. Це утримало мародерство в терпимих межах. Навіть військовополонені не спричинили великих проблем. Коли охорона залишила свої пости, табори досить спокійно спорожніли (Carsten 1972: 23–26).

Звісно, Австрія не Німеччина. Можна сперечатися з твердженням історика Франсіса Л. Карстена, що «без жодного сумніву, німецькі війська спокійно відступили б із території Франції та Бельгії, навіть якщо їхнім рухом не керував би генералітет» (Carsten 1972: 26). Але для цього треба вказати на ті елементи, які у випадку Німеччини унеможливлювали австрійський (або подібний до нього) варіант^[5]. Здається, австрійський досвід свідчить на корить того, що існувало вирішення проблеми (і не обов’язково революційне), придатне для Німеччини.

Отже, ми маємо достатньо доводів, що підважують тезу, згідно з якою Еберт та його прихильники не мали іншого вибору, крім опертя на офіцерський корпус у справі демобілізації армії та підтримання необхідного мінімуму внутрішнього правопорядку^[6]. Насправді, не важко зрозуміти, чому та як нові лідери Німеччини пішли тим шляхом, якого вони дотримувалися в реальності; можна навіть перейнятися людською симпатією до них (і до їхніх опонентів). Але зовсім іншою справою є визнавати, немовби обставини були такими, що Еберт і К° просто не могли вчинити з ними інакше. Якщо ми, спираючись на перераховані вище доводи, відкидаємо зазначену тезу, то можемо далі розмірковувати, політика якого штибу мала б певні шанси на успіх.

Чи була можливою інша політика?

Питання підтримання порядку й утримання влади мало центральне значення для реформістських лідерів: якщо вони не могли впоратися з цим, то відповідно не могли зробити й будь-що інше. Фактично вони були на межі повного провалу, доки не відшукали для себе інструмент насильства у вигляді фрайкорів. Проте проблема внутрішнього порядку та відносин із армією була далеко не єдиною справою, яка стояла перед Ебертом і К°. Це був лише один з елементів цілої низки взаємопов’язаних проблем. На додачу до них СДПН мала визначитися, якого типу суспільство вона прагне в тогочасних умовах створити та яким чином вона це робитиме. Отже, енергійніша поведінка уряду щодо старорежимного офіцерського корпусу вимагала б і зовсім інших дій у сферах політики й економіки. Уряд мав би дотримуватися цілком іншої, ніж він це робив у реальності, стратегії.

Тепер перейдемо до питання, яка генеральна стратегія відповідала б тогочасним обставинам та сполучалася б радше з ліберальними, ніж із революційними, цілями й гаслами. Говорячи «ліберальний», я всього-на-всього хочу підкреслити важливість свободи вираження та захищеності громадян від зловживань із боку влади. У цій площині дистинкція між ліберальним і революційним має тенденцію зникати, адже революціонери майже будь-якого відтінку звично стверджують, що лібералізм фактично є оманою, історичним анахронізмом, а революція, як вони її розуміють, – єдиний шлях для досягнення цілей, яким ліберали удають відданість. Немає сенсу далі заглиблюватися в це питання; лише слід нагадати читачам, що весь досвід історії після 1918 року, що нині забарвлює дискусії навколо лібералізму й революції, ще перебував за обрієм для тих, хто переймався подібними питанням в той час. Проблема, яка постає перед нами, дещо інша: чи був дійсно можливим «третій шлях» поміж фактичним альянсом зі старим режимом та революційною диктатурою. Один зі способів наблизитися до відповіді на це питання – визначити, із чого мала б альтернативна політика складатися на практиці. Тільки після цього можна зайнятися пошуком тих елементів суспільної ситуації, які сприяли б реалізації цієї політики, та перешкод, які вона б зустріла на своєму шляху.

Якби СДПН утверджувала свою владу без серйозної опори на армію та інші стовпи старого ладу, то вона мусила б проводити таку економічну політику, що підважувала її радикальних опонентів на лівому фланзі та водночас знаходила певну підтримку серед поміркованих представників правиці. Це означало змушувати шестерні економіки обертатися – в умовах військової поразки та дезорганізації. З одного боку маячіла Антанта, що тримала у своїх руках частину ключів від німецького майбутнього; з іншого – революційний уряд Росії, що на той момент мав величезну силу тяжіння. Але ми не погоджуємося з тим, що перешкоди для зазначеної політики були настільки серйозними, що жоден уряд, навіть найбільш талановитий, енергійний і наділений сміливою фантазією, не зміг би ці перешкоди успішно подолати.

Якби уряд дотримувався генеральної стратегії, яку я окреслив, то мав би вжити низку заходів. Зокрема, він мусив рішуче втрутитися в справи армії та бюрократії, надіславши своїх людей на ключові позиції у цих сферах. У випадку армії це можна було здійснити через солдатські ради, на які уряд мав би поширити свій вплив, та урядових представників із широкими повноваженнями, надісланих до Генерального штабу^[7]. 

Подібне втручання було б тимчасовою мірою, нехай і неминучою. У реальності уряд спробував втрутитися подібним чином у діяльність цивільної бюрократії, але зробив це мляво й неефективно^[8]. Є вагомі підстави, щоб стверджувати: слід було сформувати сили правопорядку (із поліцейською, а не військовою функцією) на основі традиційних форм дисципліни, тобто без виборності офіцерів, але водночас іншими засобами забезпечуючи лояльність урядові та його головним принципам. Водночас було необхідно віднайти способи надійно захистити громадян Німеччини від поліцейських зловживань, насправді досить поширених за кайзера. Історія знає ліберальні уряди, які цілком успішно справилися з такими завданнями, проте в умовах, що відрізнялися в кращий бік від Німеччини 1918–1919 років. Починати необхідно було з утворення нових інституцій та розпуску старих. Так, завдання було неймовірно складним. Але історичні джерела свідчать, що соціал-демократи зробили в цьому напрямку дуже й дуже мало; ба більше, вони навряд чи усвідомлювали, що перед ними взагалі стоїть така проблема. Зі свого боку те, що соціал-демократи не спромоглися діяти рішуче, призвело до поширення сумнівів і розчарування в середовищі промислових робітників. Якщо ця неспроможність і не створила радикалізму промислового пролетаріату, то, безсумнівно, посилила його до такого градусу, коли СДПН зможе контролювати ситуацію лише за допомогою насильства.

"Уряд, що дослухався до народних вимог, міг зберегти для себе певні важелі в цих сферах, тоді як робітники отримали б можливості непрямого впливу на такі рішення – через участь у визначенні умов праці."

У соціально-економічній сфері урядові слід було встановити контроль над стратегічними секторами економіки, передусім гірничодобувною промисловістю (подібний захід міг принаймні на деякий час заспокоїти шахтарів, що досягли вищого ступеня радикального розбурхання), та надати робітниками додаткові інструменти впливу на умови їхньої праці. На мою думку, можна було обійтися без допущення робітників до ухвалення найбільш суттєвих рішень щодо інвестування та збуту, тобто без повноцінного робітничого контролю. Уряд, що дослухався до народних вимог, міг зберегти для себе певні важелі в цих сферах, тоді як робітники отримали б можливості непрямого впливу на такі рішення – через участь у визначенні умов праці. Багато ознак вказує на те, що політика, максимально стислий начерк якої я щойно зробив, підважила б масову підтримку радикального варіанту^[9].

У тогочасній ситуації, коли соціал-демократи частково успадкували, а частково взяли владу, існувало кілька факторів, що сприяли подібній політиці або принаймні утворювали більший простір для маневру, ніж той, яким користувалися Еберт і його сподвижники. Стихійна революція, що розповсюдилася з Кіля, та виступ армії на користь завершення війни приголомшили прихильників старого ладу. Офіцерський корпус гірко жалівся на безхребетність середнього класу, подібні звинувачення лунали й 1919 року. Якби новий уряд від самого початку енергійно здійснював окреслену вище політику, це навряд чи могло б спровокувати контрреволюційний правий заколот. На той момент, як ми вже могли побачити, армія була паперовим тигром: солдати попросту не стали б виконувати контрреволюційні накази^[10]. А без дієвої військової підтримки жоден контрреволюційний заколот не міг мати успіху. Та вже незабаром Еберт і його колеги своєю політикою створили у вигляді фрайкорів та частин старої армії незамінний інструмент для контрреволюції старого, дофашистського зразка (тобто такої, що не використовує масову народну підтримку) та піднесли цей інструмент правим на тарілочці із золотою облямівкою. На момент Каппівського путчу (березень 1920 року) принаймні окремі профспілкові лідери старого гарту (наприклад, Карл Легін) зрозуміли це, але вже було запізно.

Отже, старий лад на деякий час був знерухомлений. Більша частина «солідних» елементів суспільства намагалися залишатися непоміченими, щоб протриматися й вижити. Середні класи немов зникли з політичної арени приблизно до часу виборів до Національних зборів (січень 1919 року), тоді як на сцену історії вийшли робітники зі своїми внутрішніми сварками. Почасти це, звісно, є своєрідною оптичною ілюзією, яку намагаються виправити сучасні дослідження. У колах середнього класу панувало відчуття, що неминучими є ґрунтовні зміни в економічному та соціальному устрої і ці зміни передбачатимуть надання більшої влади нижчим класам. Багато хто жахався подібної перспективи, але водночас вагомий сегмент середнього класу вважав такі зміни бажаними. У перші тижні після проголошення республіки багато впливових буржуазних лідерів (переважно з-поміж інтелігенції, але траплялися й фігури зі світу великого бізнесу, наприклад Ялмар Шахт), що були приємно вражені позицією нового режиму стосовно права власності, законності й громадянських свобод, публічно заявили про своє визнання нового ладу та навіть про допустимість соціалізації монополізованих галузей економіки. Звісно, треба мати на увазі, що подібні заяви були виявом замішання й ейфорії, зазвичай властивих початковим стадіям революційних подій. Проте такі почуття були невіддільною складовою загальної мінливості революційної ситуації; рішучі та кмітливі політичні лідери цілком могли використати їх для просування важливих політичних рішень. Отже, це свідчить на користь того, що Еберт і його оточення мали набагато більший простір для політичного маневру, ніж вони використовували або прагнули використовувати.

Енергійна політика за означеними напрямками могла отримати від середніх класів досить значну підтримку, що додавало шансів її успішному завершенню. Середні класи нічого не втрачали у випадку створення нових військових і поліцейських сил, а дещо могли й виграти – адже це передбачало зменшення впливів юнкерства. Навіть якщо німецький середній клас надто схилявся перед аристократією, аби самотужки виконати це «буржуазне» історичне завдання, то він принаймні міг не дуже заважати робітничому класу зробити це за нього; тим паче на той момент середній клас і не мав змоги заважати. Якщо були б визначені чіткі межі соціалізації промисловості (насправді, досить складне завдання у світлі того, що соціалісти встигли протягом тривалого часу наговорити з цього приводу), то цілком можливо, що одні квартали середнього класу терпіли б новий режим, зціпивши зуби, а інші квартали – радо вітали б його. Впливові сегменти вільних професій, легкої промисловості та експортної торгівлі, як ми вже могли побачити, схилялися до підтримки нового режиму через опозиційність аристократичному характеру зниклої імперії; у той самий час великий бізнес, страхаючись перемоги радикальніших сил, демонстрував готовність до компромісу. Звісно, що напружена боротьба просто відкладалася на потім. Але вона мала б місце в будь-якому випадку, і уряд, який на початку свого існування здійснював би енергійну політику, обіймав би під час цієї боротьби кращі позиції.

Та головним джерелом підтримки для уряду, безумовно, стали б промислові робітники. Можна не сумніватися, що вони вітали б політику, лівішу від реальної політики уряду Еберта. Досить поміркований за своїм складом Всенімецький з’їзд робітничих і солдатських депутатів (Берлін, 16–21 грудня 1918 року) ухвалив з військових і економічних питань резолюції, зміст яких більш лівий, ніж те, що ми визначили вище як здійсненне. За допомогою затягувань Еберт приспав ці резолюції. Але це ясно говорило: навіть помірковані робітники втратили віру в реформістський соціалізм. Як зазначалося в попередніх розділах, своєю політикою уряд серйозно послаблював найбільший власний актив – моральний авторитет у середовищі промислового пролетаріату.

"Навіть якби ситуація всередині Німеччини була максимально сприятливою (якою вона у дійсності не була), лівіша політика легко могла зазнати невдачі через указані причини."

Якби Еберт і його оточення обрали менш консервативну стратегію, революційний радикалізм, можливо, ніколи б не набув такого розмаху, як у реальності. А за відсутності натиску радикалів ультраправі втрачали головне виправдання для свого існування. Щоб бути справедливими до поміркованих соціал-демократів, варто відзначити, що не вони самотужки викликали лівий радикалізм: це війна створила соціальні умови, в яких він міг розквітнути. Є підстави вважати, що лівий радикалізм вже становив певну загрозу на момент приходу нового уряду; це питання залишається дискусійним. Але немає жодного сенсу сперечатися з тим фактом, що дійсно потужний наступ радикалів, підтримуваний широкими масами, розпочався тоді, коли уряд Еберта вже близько двох місяців перебував при владі. Найвищої точки цей рух досяг під час Рурського повстання навесні 1920 року. Підйом радикалізму спричинила урядова політика, точніше – відсутність політики, а особливо незалежної політики у військовому питанні, що зрештою привело до повстань радикалізованих мас.

Тепер ми можемо перейти до розгляду труднощів і перешкод, які історичні обставини висували на зустріч іншої політики. Чи толерувала б Антанта заходи щодо створення німецької регулярної армії до того, як був підписаний мирний договір, навіть якщо б ця армія перебувала під ретельним контролем демократичних сил? Чи закрили б переможці очі навіть на найобмеженішу соціалізацію в тогочасних умовах, коли комунізм ще не продемонстрував свій зворотній бік та мав чималу привабливість для народних мас? Достатньо самих цих питань, щоб намітити найбільш серйозні з перешкод. Навіть якби ситуація всередині Німеччини була максимально сприятливою (якою вона у дійсності не була), лівіша політика легко могла зазнати невдачі через указані причини.

Якби навіть зовнішньополітичні проблеми вдалося вирішити, залишається питання, чи був би новий німецький уряд, що проводитиме описану політику, здатний вести за собою решту країни. Промисловий робітничий клас досі становив меншість серед трудящих, тому уряд навряд чи міг би спиратися лише на нього. Щоб вижити й бути дієвим, уряд мав би відшукати союзників справа, водночас утримуючи ультраправих у пасивному стані. Аби урядові розпорядження виконувалися на всій території Німеччини, нова влада мала протиставити себе сепаратистським й партикуляристським традиціями, що ґрунтувалися на регіональних економічних інтересах. (Наприклад, сепаратизм у Баварії можна схарактеризувати з певного погляду як недозрілий та зле керований національно-визвольний рух, що не надавав достатньої уваги інтересам селянства.) Передусім, такий уряд мав подолати сумніви щодо можливості поставити прийдешні Національні збори перед доконаними фактами – дещо він мав би однозначно виконати, а саме: встановити ретельний контроль над армією та провести обмежену соціалізацію економіки.

Насправді, малоймовірно, що ці ліберальні й законницькі сумніви дійсно мали таке велике значення. І річ не в тім, щоб з’ясувати інтенції чи залізти в Ебертову голову; принаймні це далеко не все. Ми маємо зауважити, що ж фактично відбулося. Рішення спертися на армію та згодом на фрайкори, відкласти соціалізацію – все це теж ставило Національні збори перед доконаними фактами. Носке не сумнівався, коли на захист ліберальної демократії розстрілював повсталих робітників.

Усі відхилення соціал-демократів від чистого, найімовірніше неможливого в реальності, лібералізму – коли всі соціальні конфлікти розв’язуються шляхом дискусії та раціонального переконання – були відхиленнями справа. Реформістські лідери наче й не зрозуміли, що для виживання демократичного й конституційного уряду (нехай як неминучої прелюдії до соціалізму) слід було щось вдіяти з силою тих груп та інституцій, які здавна проявляли себе переконаними й дієвими ворогами принципів такого уряду. Дуже дивно – навіть для зовсім номінальних марксистів.

Чому не вдалися до іншої політики?

Наш аналіз виявив підстави, що дозволяють стверджувати: обставини на момент приходу Еберта до влади не були настільки непереборними, як це зазвичай зображують. Можна припустити, що урядові слід було відразу встановити контроль над збройними силами, адміністративною бюрократією та судовими органами, перекувавши їх в інструменти, лояльні до республіки. Уряд також мав би взяти на озброєння економічну політику, що передбачала державний контроль над окремими секторами важкої промисловості та певні поступки робітникам щодо умов праці. Для цього уряд мав бути готовий прийняти низку незворотних за своєю суттю рішень ще до початку роботи Національних зборів. Це заклало б підґрунтя для ліберальної та демократичної версії капіталізму. Подібна політика могла зазнати невдачі. Але це вже мало стосується нашого дослідження. Важливішим для нас є те, що її навіть не спробували здійснити. Чому? У пошуках задовільної відповіді ми повертаємося не лише до історії Німеччини, а й до загальних принципів історичного аналізу.

На думку відразу спадає така відповідь: для того, щоб зробити все перераховане вище, провідні члени нового уряду мали б перетворитися із соціал-демократичних посадовців на когось зовсім іншого. Це серйозне зауваження, тому розберемо його детальніше.

Політика реформи війська та обмеженої соціалізації промисловості, що ми запропонували як можливу альтернативу реальній поведінці Еберта, мало відрізняється від програми поміркованого крила Незалежної соціал-демократичної партії Німеччини (НСДПН)^[11]. Цей факт є дуже важливим із двох міркувань. По-перше, він вказує на те, що запропоновані в попередніх підрозділах ідеї були присутні в тогочасному інтелектуальному обігу; 1918 року не було «зарано» для їх існування. По-друге, нам відомо, що трапилося з поміркованим крилом НСДПН, наскільки мало підтримки воно здобуло, не лише серед робітників, а й загалом у країні. Коли ми володіємо цим знанням, то чи не буде гіпотеза, що лідери СДПН могли прийняти або ж виконати подібну політику, дещо наївною з погляду соціологічної та історичної наук?

Хіба не саме місце СДПН у німецькому суспільстві, її структура та рушійні сили зумовлювали появу лідерів на кшталт Еберта та його колег? Чи взагалі реалістично було б сподіватися від них навіть думки про принципово іншу політику? Хіба Еберта і К° не можна чудово пояснити як вияв історичних особливостей розвитку робітничого класу Німеччини: профспілкових і політичних організацій, що виникли та розквітли в довоєнні роки, досвіду, який ці лідери переживали, та відбитків, який цей досвід на них залишив? Як зазначав уважний спостерігач, уряд Еберта намагався керувати Німеччиною як великою профспілкою.

Під цим кутом зору вся наша історія починає здаватися підтвердженням сентенції «ніщо так не сприяє падінню, як успіх». Невдачі лівої опозиції та радикальних рухів також мають свої історичні й соціологічні причини. Але ми мусимо вийти поза межі історії робітничого класу. Чи не була невдача (якщо ми погодимося називати це невдачею) робітничого класу на цьому відрізку історії Німеччини структурним наслідком не лише досвіду та історії різних частин промислового пролетаріату, а й німецького суспільства загалом: політичної недорозвиненості середніх класів, безсилля лібералізму, збереження комплексу сил, що породили війну й поразку – бюрократії та аристократії?

Але тут, якщо й не раніше, цей ланцюжок міркувань починає викликати у нас сумніви. Очевидно, що й на німецькому суспільстві зупинитися не можна. На цьому відрізку історії треба помістити німецьку ситуацію в міжнародний контекст. Але останній є суттєвим не тільки у 1918 році. Це важливий елемент і для пояснення політики Бісмарка, безсилля німецького лібералізму та інших згадуваних аспектів історії Німеччини. Така логіка веде до того, що вся світова історія слугуватиме для пояснення поведінки окремих досить посередніх робітничих лідерів. Знову спадає на думку заувага Вебера, що детермінізм не фіакр. Подібний тип всесвітньо-історичного детермінізму не допоможе нам правильно оцінити різні форми й ступені каузальності. Пояснюючи все, ми зрештою не розуміємо нічого.

Доцільніше прийняти такий постулат: не всі ланки ланцюга історичної каузальності є однаково сильними. Позаяк кожна ланка насправді з різних боків піддається дії кількох сил, ще краще буде зовсім облишити метафору ланцюга та підібрати іншу. Мережа реле, на які діють різноспрямовані сили, – більш точний опис дійсного стану речей. Потуги сил, що діють на окрему точку, відрізняються одна від одної. Людські істоти мусять давати свою відповідь на зовнішні обставини, але ж ці відповіді часом можуть бути кардинально різними. Якщо ми приймаємо такий погляд, то маємо визнати: політична воля та політичний розум є важливими факторами, що можуть суттєво вплинути на кінцевий результат; хоча, як вже зазначалося, ступінь їхньої розвиненості обумовлений власним набором причин. Правильне розуміння цих причин може сприяти кращій ефективності політичної волі та розуму в майбутньому, тоді як неправильне – може призвести до стагнації або навіть деградації.

Отже, куди нас доправив цей невеличкий відступ у сферу соціологічної теорії? Якщо ми не відмовляємося від концепції придушених історичних альтернатив, то залишається питання: хто й чому не реалізував ліберальну альтернативу? Одна з відповідей може звучати так: Еберт і його безпосередні помічники вчинили так, адже були характерними породженнями тогочасної СДПН. У 1918 році соціал-демократи мали шанс і можливість. Вони не побачили їх та не використали, адже їхній історичний досвід зробив їх нездатними до цього.

Це зовсім не нова відповідь, хоча частіше її надавали щодо революційно-соціалістичної, а не ліберальної альтернативи. І це не дуже задовільна відповідь. Надто велика вага в ній надається силам, які інтегрували СДПН в наявний суспільний порядок. Не будемо забувати, що ці сили могли повноцінно діяти лише протягом досить короткого проміжку часу – 1890–1914 років. До цього партія була нелегальною. Навіть після легалізації вона лишалася об’єктом різноманітних обмежень і підозр. Ми не будемо зараз зіставляти між собою ці «різнозаряджені» фактори, тим паче на них зосереджена увага багатьох дослідників (Groh 1973; Lidtke 1966; Roth 1963; Ritter 1963; Wachenheim 1971; Schorske 1955). Достатньо зауважити, що ніхто не довів соціологічної неможливості для СДПН генерувати енергійних і проникливих лідерів, які могли б впроваджувати політику, окреслену вище. Домінування Еберта та подібних до нього лідерів, здається, не було неминучим. Виглядає цілком вірогідним, що німецький робітничий клас таки міг висунути нагору більш рішучих провідників, навіть якщо Еберт, визнаємо це, все одно залишався б потужним кандидатом на лідерство.

Ці міркування повертають нас до розгляду боротьби всередині робітничого класу. Можливо, внутрішня динаміка цієї боротьби справила значний вплив на кінцевий результат. Якщо в цьому криється відповідь (або принаймні її вагома частина) на наше питання, то це означатиме зміну типу каузальності та застосовуваних методів пояснення. Коли ми приймаємо такий підхід, то першим нашим кроком має бути розміщення боротьби всередині німецького робітничого класу в ширшому історичному контексті.

Під час найбільш гострих фаз довгої низки конфліктів, які були невіддільною складовою процесу народження ліберального суспільства, – Нідерландської революції, Пуританської революції в Англії, Французької революції, Громадянської війни в США – радикали за підтримки мас робили більшу частину «брудної роботи», що уможливлювала існування ліберальних режимів. Вони завдавали непоправної шкоди інституціям і представникам старого ладу. Царевбивства Пуританської і Французької революцій – найбільш відомі прояви цих багатогранних процесів, що не стали основою міфів, що надихають, ані для поміркованих, ані для радикалів. Надто брутальними й кривавими були ці процеси. Німецька революція 1918–1920 років була також сповнена брутальності й кровопролиття, але масові рухи (тепер уже не підмайстрів, ремісників і селян, а промислових робітників) не здійснили нічого, схожого на це.

Це виглядає досить дивним, адже, якщо весь наш попередній аналіз не був помилковим, «брудної роботи» було зовсім небагато. Шок від військової поразки зробив свою справу. У ейфорії катастрофи більша частина прихильників старого ладу готові були «стояти на ґрунті фактів», переважна більшість серед «поважних» класів йшла на поступки.

Відмінний характер і наслідки натиску радикалів під час Німецької революції зумовлені комбінацією причин. Жодна з них сама собою не була достатньою, а хронологічна послідовність має важливе значення. Існували лише окремі вогнища масової підтримки революційних змін, і ці вогнища не були значними, доки їх не роздули. Ба більше, вогнища розташовувалися не там, де власне були потрібні, – тобто не в столиці (за винятком певних епізодів на самому початку революції), а в Рурі та інших індустріальних «плямах» на карті Німеччини. Це було зумовлено особливостями історичного розвитку країни, які обговорювалися в попередніх розділах. Навряд чи хтось міг змінити їх або по-іншому скористатися ними.

Інші фактори мали випадковішу природу, тобто більше залежали від дій і особистостей окремих лідерів. Велике значення мало відносно безболісне перетворення імперії на республіку. Якби старі еліти вирішили відразу ж дати серйозний бій, то міжусобиця на лівому фланзі, ймовірніше, не зайшла б так далеко. У цьому плані важливим є те, що розкол лівиці, характерний для революцій процес, далеко просунувся ще в роки війни, тобто задовго до колапсу імперського режиму. Лідери промислового робітничого класу, зважаючи на досвід воєнних років, ставилися один до одного з обґрунтованими підозрами, а помітних ворогів на правому фланзі на той момент не було видно. Це дозволило міжусобиці та поляризації досягти такого розмаху, що ціла лівиця зазнала непоправної шкоди, а всі, хто перебував між Ебертом і спартакістами, були неймовірно послаблені. У цій революції, що за великим рахунком не вдалася, старий режим зміг спертися на «відповідальних» поміркованих, щоб зробити свою брудну роботу, тобто придушити радикалів. На мою думку, в тогочасній ситуації, що дуже швидко змінювалася, навіть досить незначні зміни в послідовності й тактиці дій могли привести до цілком іншого розв’язку. Дещо підправимо в лідерському складі та його тактиці – і ми вже легко зможемо собі уявити, як менш «відповідальні», ніж Еберт, помірковані, отримують від старих еліт значно більші поступки, погрожуючи у протилежному випадку приходом до влади революційних радикалів. Якби сталося так, то Німеччина та решта світу уникли б жахливих трагедій.

Застосована нами пояснювальна стратегія залишає місце для моральної відповідальності Еберта, але розміщає її в іншому контексті, інтерпретуючи не як наслідок довготермінових тенденцій розвитку німецького суспільства, а радше як результат специфічної політичної динаміки: розпочавши в певному дусі, політики й далі притримуються обраного темпу. Подібна форма пояснення також покладає провину на Еберта та його супротивників. Але на кін тут поставлені зовсім не оцінювальні судження, а точність наукового аналізу. Той, хто спростовуватиме нашу позицію, може більш чітко продемонструвати обмеження поведінки різних акторів, успадковані з минулого, та вказати на хиби нашого аналізу динаміки поляризації, таким чином довівши, що зміни в лідерському складі або політичній тактиці були цілком неймовірними.

Іншою жертвою описаної констеляції обставин і дій стала соціалістична альтернатива. Я не обрав її предметом свого дослідження, позаяк у тих конкретних обставинах імпульс, що містився в ній, був слабший, а сили, рішуче налаштовані проти неї, – набагато сильніші. Крім того, революційна соціалістична альтернатива на практиці не стала б найбільш мирним варіантом розвитку подій. Розмірковуючи про ліберальний шлях, ми майже нічого про це не згадували, тому зараз буде доречним хоч коротко вказати, чому придушення соціалістичної альтернативи можна розглядати як ще одну трагедію Німецької революції. Щоб ретельно з’ясувати це питання, ми мусили б здійснити ще карколомніший умоглядний стрибок, під час якого меншою мірою були б підстраховані залученням історичних свідчень. Утім, питання «Що змінилося б у світовій історії, якби після поразки в Першій світовій у Німеччині відбулася соціалістична революція?» залишається правомірним. Чи пом’якшило б одночасне існування соціалістичних режимів у Німеччині та Росії напругу соціалістичної модернізації таким чином, що жахів сталінізму вдалося б уникнути? Чи Антанта була готова й спроможна зупинити переможну ходу революції?

Цього ми ніколи напевно не дізнаємося. Натомість ми добре знаємо, що дійсно відбулося. У Німеччині інституційні перешкоди для розвитку парламентської та капіталістичної демократії з часом призвели до перемоги Адольфа Гітлера, розв’язання Другої світової війни та, зрештою, до радянської окупації юнкерських володінь. Поки все це відбувалося, то не було кому запитати мільйони жертв, чи були ці результати того варті.

Переклали Леся Бідочко та Максим Казаков за публікацією: Moore, B., 1979. Injustice: The Social Bases of Obedience and Revolt. London: The Macmillan Press Ltd. Pp. 376–397.

Вперше опубліковано в: Спільне, №11, 2017: Революція: історія та майбутнє

Читайте також:

Українська революція 1917-1921 років: вирішуючи долю Європейської соціалістичної революції (Кріс Форд)

Забута грузинська революція: більшовизм і меншовизм (Ден ла Боц)

До аналізу Російської революції (Роман Роздольський)

Радянський Лімерик (Денис Горбач)

Посилання

Carsten, F. L., 1972. Revolution in Central Europe 1918–1919. London: Maurice Temple Smith Ltd.

Groh, D., 1973. Negative Integration und revolutioniirer Attentismus. Frankfurt a. M.: Propyläen Verlag.

Lidtke, V. L., 1966. The Outlawed Party: Social Democracy in Germany, 1878–1890. Princeton University Press.

Ritter, G. A., 1963. Die Arbeiterbewegung im Wilhelminischen Reich. Berlin–Dahlem: Colloquium Verlag.

Roth, G., 1963. The Social Democrats in Imperial Germany: A study in working-class isolation and national integration. Totowa, N.J.: Bedminster Press.

Schorske, C. F., 1955. German Social Democracy 1905–1917: The Development of the Great Schism. Harvard University Press.

Wachenheim, H., 1971. Die deutsche Arbeiterbewegung 1844 his 1914. Frankfurt a. M.: Büchergilde Gutenberg.