До аналізу Російської революції

Роздольський, Роман

  • 20 липня 2018
  • 2109

Роман Роздольський

Передмова Дениса Пілаша

Стаття «До аналізу Російської революції» (Zur Analyse der Russischen Revolution) була написана Романом Роздольським 1959 року, але друком вийшла посмертно, 1978 року, у збірці текстів, присвячених дискусіям щодо соціалізму. Вона писалась невдовзі після початку десталінізації та радянських успіхів у підкоренні космосу, але також і придушення радянськими військами повстання в Угорщині. Безпосередньо ж взятись за її написання дослідника спонукали перші чотири томи (які на той момент вийшли із запланованих чотирнадцяти) фундаментальної праці Едварда Г. Карра про історію Радянської Росії. Хоча текст Роздольського залишився неопублікованим за життя, з ним були добре знайомі у марксистських інтелектуальних колах, що видно і з його некрологу, написаного провідним троцькістським теоретиком Ернестом Манделем.

Нарис, який зрештою вийшов з-під пера Роздольського, став внеском до дискусій про результати революції 1917 року та класову природу Радянського Союзу, якими не припиняли перейматися ліві. Вони давали різні визначення встановленого у країнах «східного блоку» ладу: державний соціалізм, державний капіталізм, бюрократичний колективізм, деформована робітнича держава, держава з новим правлячим класом, новий експлуататорський спосіб виробництва тощо, і по-різному оцінювали його перспективи. Еволюція цих концепцій скрупульозно проаналізована Марселем ван дер Лінденом у його праці «Western Marxism and the Soviet Union»[1], у якій він окремо розглядає позицію Роздольського з цього питання.

Для Роздольського, як і для більшості західних критичних марксистів, було очевидно, що радянський «реальний соціалізм» мав мало спільного з баченням робітничого самоврядування як засновниками марксизму, так і самими учасниками революційних змагань 1917 року — тим паче, що чимало з них стали жертвами сталінського терору. Можливо, Роздольський, як ветеран розгромленої Сталіним Комуністичної партії Західної України, розумів це навіть краще за своїх колег на Заході.

Задаючись питанням, як за два перші десятиліття свого існування «робітнича держава, побудована Леніним і Троцьким, стала своєю повною протилежністю», він намагається визначити об’єктивні обставини, які «історично обумовили» постання сталінізму (від поразки соціалістичних революцій у Європі й наступної ізоляції СРСР до малочисельності робітничого класу та невирішених задач буржуазної модернізації на теренах колишньої Російської імперії). Хоча його симпатії однозначно на боці антисталіністської Лівої опозиції, тон автора може видатися аж занадто детерміністичним і фаталістичним, дозволяючи посперечатися про можливість альтернатив сталінізму. Натомість ступінь авторитарності раннього СРСР він явно недооцінював.

У результаті, на думку Роздольського, утворилося те, що не можна назвати ні капіталізмом, ні соціалізмом, а радше «суперечливим феноменом, який найрізноманітнішим чином поєднує у собі елементи нового і старого». І це мало наслідки не лише для самого СРСР та підконтрольних йому «народних демократій», а й для світового робітничого руху: «захват, із яким робітники Заходу сприймали революцію в Росії, зник, а на його місці залишилися байдужість і антипатія», дискредитуючи революційно-соціалістичний шлях боротьби.

З огляду на безправ’я радянських трудящих класів, Роздольський критикує старе троцькістське визначення «деформованої робітничої держави» як таке, що попервах мало сенс, але втратило його після краху сподівань, що світова революція може знести сталінський режим. Але водночас автор повністю відкидає інше популярне в марксистських колах визначення класової природи СРСР — «державний капіталізм», адже не бачить у панівної радянської бюрократії «головної ознаки капіталістичного класу — прагнення нажитися». З обережним оптимізмом він писав про появу економічних підвалин для «можливості соціалістичної демократії» і можливість антибюрократичного робітничого повстання в СРСР.

Навіть на схилі свого життя Роздольський лишався революціонером, і закінчив свою статтю закликом до радикальних рішень. У 1959 році він із надією вловлював «ознаки доби, перехідної до нових бурь, які перевершать усі попередні й порушать питання про існування всіх держав і суспільств взагалі». На жаль, бурхливі 1960-ті закінчилися поразкою, і замість «перемоги робітничого класу в світовому масштабі» врешті відбулася реставрація класової влади великого капіталу.

Кінцеве рішення питання про природу СРСР Роздольський залишав «найбільшій з усіх діалектиків» — історії. Ми живемо в часи, коли вже знаємо, якою була доля «реального соціалізму», як він закінчився, і що прийшло йому на зміну. Для нас це вже не актуальне питання політичної боротьби, а одна з проблем нашого минулого. І тепер ми можемо з нової перспективи оцінити роздуми видатного земляка, що несуть відбиток свого часу та контексту.

 

Вже кілька днів я щохвилини беруся за перо й не можу написати жодного слова. Я вивчав історію революції. Й мене ледь не знищив огидний фаталізм історії. Я бачу в людській природі жахливу однаковість, у людських стосунках невідворотне насильство, незрівнянне ні з чим. Індивід – лише піна на хвилі, велич – сліпий випадок, панування генія – ляльковий театр, сміховинна боротьба проти сталевого закону; єдине, що нам по силі, пізнати його – ось вершина,  опанувати ним неможливо»

Георг Бюхнер, 1833 р.

 

Небо вночі часто червоніло. Вони вважали це ранковою зорею. То був вогонь. Але й ранкова зоря наставала. А свобода, дітки, не наставала ніколи»

Бертольд Брехт, «Пісні солдатів Червоної армії»  

 

I[2]

​Цим текстом я великою мірою завдячую читанню «Історії Радянської Росії» відомого англійського історика Е. Г. Карра (Carr 1951—1954).

Карр не марксист, тож не прихильний до  Марксового матеріалістично-діалектичного методу. Історію він вважає результатом ​взаємо​дії двох сил: творчих зусиль визначних людей світово​го масштабу, з одного боку[3], і сукупності духовних та матеріальних чинників, втілених у сучасній державі та її правових інститутах, з іншого. Намагаючись вивести поняття історії з ​переплетення впливу видатних особистостей і тяглості державних утворень, Карр випускає найважливіше – історичну діалектику класових сил, що призвели до Жовтневої революції, а потім спричинили її деградацію. Т​ож  виходить, що він, попри своє скептично-іронічне ставлення, мимоволі піддається гегелівському рецепту приймати все «дійсне» за «розумне» і ​в цьому сенсі його виправдовувати. Однак слід зазначити, що в Карра цей елемент довільних історичних конструкцій завжди відходить на задній план, аби дати місце конкретному історичному матеріалу й добросовісному науковому дослідженню, тож Каррова монографія, попри, власне, ідеалістичну методологію, є багатим джерелом для матеріалістичного потрактування історії Російської революції – за умови, що читач не шкодуватиме сил​и​, читаючи її критично, тобто мислячи самостійно.

 

 

Водночас допитливий читач має пам’ятати, що перші чотири томи монографії[4] описують той період Російської революції, об’єктивний опис якого не вимагає особливих зусиль, а проблематика доволі зрозуміла та ясна.

По-перше, цей героїчний, ленінський період Російської революції був чесним: революція не боялася піддавати себе нещадній критиці й показувати всьому світу свої болючі місця. По-друге, тоді велика партія більшовиків ще була цілісною, вона ще не розкололася на два ворожі крила: інтернаціоналістсько-революційних лівих і національно-бонапартистську державну й економічну бюрократію. Та що далі відходить історик від героїчного періоду Революції, то все важчим і більш неохопним стає його завдання. Він мусить не лише пробиратися через трясовину сталіністської історичної маячні, щоб дістатися бодай найменших острівців історичної правди, а й (передовсім) вирішити «питання всіх питань» – про соціально-економічну роль радянської бюрократії та справжній характер держави, якою вона керувала. Іншими словами, він, як один із симпатизантів, має втрутитися в суперечку сторін і заново пройти минулі битви. Не дивно, що зʼясування цього величезного питання не посунулося ні на крок з часу ґрунтовного дослідження Троцького в «Зрадженій революції» (Trotzki 1936)…

 

ІІ

«Історія розвитку суспільства, – говорить Енгельс, – в одному значно відрізняється <…> від еволюції природи. У природі <…> діють одна на одну лише несвідомі й сліпі сили, у взаємодії яких і проявляється загальний закон <…> В історії ж суспільства дієвцями є виключно люди, наділені свідомістю, які вчиняють дії обдумано чи в поривах пристрасті, скеровані до певної мети; нічого не робиться без наміру, без усвідомлення мети <…>». «Але ця відмінність, – додає він, – хоч яка важлива для історичного дослідження окремих епох і подій, не змінює факту, що перебіг історії зумовлений своїми загальними внутрішніми законами. Адже й тут на поверхні, попри  свідомі й бажані цілі індивіда, повсюдно начебто панує випадок. Бажане здійснюється дуже зрідка, в більшості випадків множинні бажані цілі перетинаються й суперечать одна одній, або вони від початку є недосяжними, часто через нестачу засобів для їх здійснення <…> Але там, де на поверхні начебто грає випадок, насправді він підпорядкований прихованим внутрішнім законам. Вся річ у тім, щоб ці закони відкрити» (Engels 1975)[5].

Те саме можна сказати й про історію революцій:

«Люди, які хвалилися тим, що зробили революцію, – пише Енгельс 1885 року Вірі Засулич, – завжди переконувалися наступного дня, що вони не знали, що робили – що „зроблена“ революція зовсім не схожа на ту, яку вони хотіли зробити. Гегель назвав це „іронією історії“ – іронією, якої уникає мало хто з історичних постатей» (курсив Енгельса)[6]. Звісно, Енгельс вважав, що гегелівську «іронію історії» слід застосовувати тільки до минулої  історії людства[7] та минулих революцій, адже «необхідність сліпа настільки, наскільки не осягається в розумінні» (Гегель) (Engels 1963: 106), тому найбільше історичне досягнення марксизму полягало в тому, щоб озброїти пролетаріат, який бореться за своє звільнення, науковими засобами справжнього пізнання історичної необхідності. Однак, на його думку, «стрибок людства з царства необхідності у царство свободи»  може відбутися лише в повнокровному соціалістичному суспільстві. Адже це суспільство зможе остаточно ліквідувати «товарне виробництво і панування продукції над виробниками». Тільки тоді люди зможуть «із повним знанням справи застосовувати, а затим й опановувати» «закони своїх суспільних дій, які досі протистояли їм як чужі панівні закони природи <...> й лише тоді суспільні сили, які вони призвели до руху, переважною й невпинно висхідною мірою призводитимуть до того, чого вони прагнуть» (Engels 1963: 264).

Але й соціалістична революція пролетаріату, яка прагне «вивільнити елементи нового суспільства» (Маркс), котрі «вже зароджуються  <…> в утробі занепадницького панування буржуазії», буде спиратися насамперед на наукові знання з попереднього перебігу історії та, якщо змога, уникати пасток утопізму. Вочевидь тут гегелівська «іронія історії» буде значно обмежена, навіть якщо переможний робітничий клас не зможе з дня на день уявити себе цілковито незалежним агентом історії. Щодо цієї  революції начебто цілком можна буде сказати, що «це вперше в історії людство – через класове самоусвідомлення пролетаріату, покликаного до  панування, – свідомо бере долю у свої руки» і в цьому полягає «принципова і якісна новизна ситуації».

Останнє речення не Енгельсове. Це сказав Дьйордь Лукач 1919 року  (Lukacs 1923: 257). Звісно, Лукач написав це про російську Жовтневу революцію 1917 року; всі революційні соціалісти того часу поділяли його екзальтовані сподівання. Зрозуміло, всі знали, що Російська революція може бути лише чимось середнім між буржуазною та пролетарською революціями[8] і що в цій переважно селянській країні ще дуже довго сваволитимуть «сліпі ринкові сили». Але тоді ніхто не думав, що «більшовицький експеримент» так і залишиться ізольованим (теорію «соціалізму в окремо взятій країні» тоді ще не винайшли!); утворення всеєвропейської соціалістичної радянської республіки, напевне, неймовірно зміцнило б і підтримало б елемент свідомого управління економікою та суспільством, тож більша частина Лукачевих сподівань були виправдані. Лише в наступні роки сподівання зазнали жорсткого краху. Тоді всі з гіркотою визнали, що історія, ця «найжорстокіша з усіх богинь», ходить своїми часто дуже звивистими шляхами, що «принципова і якісна новизна», на жаль, виявилася радше програмою на майбутнє, а не реальністю, що очільники Жовтневої революції, хоч і пройшли школу марксизму, здебільшого «самі не розуміли, що чинять», тому зроблена ними революція «не була подібна на ту, яку вони прагнули зробити». І це перший великий висновок, який ми повинні зробити з трагічних доль Російської революції.

 

III

Іншими словами, Російська революція виявилася схожою на стихію, що промчала над головами учасників, адже стільки вчинків її провідників врешті-решт призвели до зовсім інших результатів, аніж хотілося, й тепер ми маємо постфактум досліджувати історичне значення й сутність цієї революції, відстежувати прихований закон її розвитку.

Матеріалістичний метод дослідження історії, відкритий Марксом та Енгельсом, буде нам найнадійнішим вказівником. Він вчить, що розвиток суспільних продуктивних сил є найглибшим фундаментом і рушійною силою всієї історії.

Капіталізм зміг стати всесвітнім способом виробництва, тому що під час свого «періоду бурі й натиску» йому з безпрецедентною енергією вдалося розвинути промислові й сільськогосподарські технології та транспортну систему  на значній частині світу – в Західній Європі, Північній Америці, Японії, Австралії тощо. Однак той же капіталізм, старіючи, став дедалі більш нездатним виконувати це завдання в решті світу — в Східній Європі, Азії, Центральній і Південній Америках та Африці[9]. Тож як історична переможна хода капіталізму, так і його нинішній спад пояснюються однією причиною — необхідністю постійного розвитку продуктивних сил суспільства.

Однак великі держави, навіть цілі континенти, можуть перебувати в стагнації десятиліттями й століттями, бути відрізаними від соціального прогресу (Індія, Китай). Це можливо лише в тому разі, якщо ці країни так чи інак спираються на  традиційну патріархальну натурально-господарську структуру суспільства. Варто зруйнувати цю структуру (а такий стан капіталізм запровадив нині майже скрізь), і ці країни безповоротно затягує у вир світових процесів. Але тепер вже не для того, щоб, як у минулі століття, захопити нові сфери для капіталістичного панування, а щоб поставити під сумнів подальше існування цього способу виробництва.

 

"Перед країною постав вибір: або подолати свою багатовікову відсталість шляхом швидкого розвитку продуктивних сил, або на довгий час стати напівколонією іноземного (насамперед американського) імперіалізму."

 

Російська революція стала могутньою подією, в якій проявився цей історичний поворот. Це була величезна країна з безмежними мінеральними ресурсами, чисельним й активним населенням, країна, яка володіла всіма можливостями для блискучого промислового розвитку[10], однак була здатна лише мінімально використовувати ці вигоди через свій напівварварський соціальний і політичний устрій. Тож перед країною постав вибір: або подолати свою багатовікову відсталість шляхом швидкого розвитку продуктивних сил, або на довгий час стати напівколонією іноземного (насамперед американського) імперіалізму[11]. На щастя для народних мас Росії, їхня соціальна структура виявилася достатньо сильною, щоб уникнути другого варіанту!

 

 

«Розвиток продуктивних сил», звісно, не якесь метафізичне поняття, не містична сила, що діє незалежно від живого суспільства. Він завжди пов’язаний із суспільними виробничими відносинами, тобто відповідною класовою структурою, відносинами між класами. Однак у Росії ці відносини були такими, що успішна революція могла закінчитися тільки повною ліквідацією передчасно старої й слабкої буржуазії та перемогою російського робітничого класу. Адже тільки російський робітничий клас, очолюваний більшовиками, зміг безоглядно відкинути все феодальне сміття й розв’язати найгостріше  соціальне питання – земельне. Із суто економічного погляду це начебто відкрило лише шлях до невпинного капіталістичного розвитку: саме так витлумачили результати перших місяців і років Російської революції її  соціал-демократичні опоненти. Однак для того, щоб закріпити досягнення аграрного перевороту, революція мусила вести багаторічну громадянську війну, під час якої довелося не лише націоналізувати всі великі й малі підприємства країни, а й повністю викорчувати й витіснити міську буржуазію як клас. Таким чином, для Росії, яка пройшла чистилище громадянської війни, капіталістичний шлях розвитку продуктивних сил був заблокований, тож майбутнього економічного зростання можна було досягнути лише на основі послідовної націоналізації (або контрольованого державою переходу до кооперативної форми власності) засобів виробництва, а також централізованої планової економіки.

Однак та сама історична необхідність, що привела до цілковитої перемоги російського робітничого класу, вже незабаром позбавила його реальної політичної влади! Якщо в російських робітників ще виявилося достатньо сил, щоб  придушити всі спроби буржуазно-аристократичної контрреволюції, організованої та підтримуваної капіталістичними державами, то – полишений сам на себе – цей клас не міг без прямої допомоги західноєвропейського пролетаріату утримати надважкий тягар пришвидшеної індустріалізації країни. Для цього йому ще бракувало матеріальних та культурних передумов. Тож це невідкладне завдання довелося вирішувати іншій суспільній силі, й нею стала державна й господарська бюрократія, котра виникла ще під час громадянської війни та НЕПу (нової економічної політики).

Все інше відбулося, так би мовити, само собою. Адже якщо загрожена з усіх боків країна мала бути індустріалізована за 20-30 років, їй довелося пройти через етап першопочаткового накопичення капіталу, капіталістичний  варіант якого ми знаємо з Марксового «Капіталу». Неймовірно високу ціну цього жорстокого й брутального процесу могли оплатити лише трудящі маси країни. Очевидно, що за таких умов їм довелося втратити свою свободу, виборену 1917 року. З іншого боку, індустріалізація, яку проводила бюрократія, мала призвести до страшного зростання соціальної нерівності та зрештою перетворити  цей привілейований прошарок на соціально й політично вирішальний фактор. І це справжня причина явища, яке ми називаємо сталінізмом.


 

IV

Сказане вище може здатися сьогодні збіркою трюїзмів. Та в перші роки революції це було не так. Процес помітили ще тоді й описали його симптоми, хоча на його науковий діагноз довелося чекати майже два десятиліття[12]… Найвидатніший теоретик австромарксизму Отто Бауер писав у перші місяці 1920 року:

«Наступним завданням Жовтневої революції було зруйнування панівного апарату  капіталістичної держави. Армія та бюрократична адміністрація були повністю розбиті, офіцерський корпус і бюрократія – висаджені в повітря. Так було цілком усунуто стару державну структуру. В окремих містах і районах влада сама падала в руки місцевим радам, які залишалися єдиними суспільними органами, що вціліли після усунення апарату державної влади та управління. Кожна міська та районна рада вела власну політику. Одна з них усуспільнювала промисловість, інша залишала її в руках капіталістів. Одна зосереджувала зусилля на усуспільненні дрібної торгівлі, інша намагалася організувати обмін товарами між містом і селом, а третя прагнула просування в сільській місцевості комун <...> Цей стан анархії треба було подолати. Без сильної центральної влади було неможливо створити сильну армію, нагодувати її й озброїти, забезпечити великі міста продовольством, усунути повну розруху в промисловості та транспорті. Тож незабаром після Жовтневої революції почалася боротьба за встановлення авторитету центральної радянської влади  на противагу місцевим радам.

 

 

Першим засобом цього став авторитет комуністичної партії. Вона очолювала більшість рад. І її фракції в цих радах дотримувалися вказівок Центрального комітету. Мʼякий федералізм у державі коригувався жорстким централізмом керівної партії. Вплив осередків керівної партії на місцеві ради підпорядковував їх Центральному комітетові, позиціонованому як центральна державна влада <...> До подальшого кроку змусила боротьба проти контрреволюції». (Бауер має на увазі створення ЧК з його необмеженими повноваженнями та революційним терором.) «Найперше ж війна вимагала зміцнення центральної влади. Війна змусила радянський уряд створити сильну, боєздатну армію. Для цього довелося скасувати виборність командирів й надати верховному командуванню право їх призначати, а також змушувати війська коритися наказам командувачів».  «Перетворивши Червону армію на потужний інструмент влади, центральна радянська влада набуває достатньо сили, щоб дедалі ефективніше контролювати цивільні адміністрації губерній, округів та повітів. Вона надсилає в органи самоуправління своїх комісарів і визначає їхні адміністративні завдання. Так, – продовжує Бауер, – пліч-о-пліч зі стрімкою централізацією радянського режиму <...> неминуче розвивається його бюрократизація. Жовтнева революція зруйнувала старий бюрократичний апарат. На цьому етапі революція покладала надії на подальше звільнення суспільства від будь-якої бюрократії <...> У той час[13] Ленін писав, що більшість функцій старої державної влади так спростилися, що їх можна звести до найпростіших операцій на зразок реєстрації, записів, перевірок, і їх зможе виконувати кожен, хто вміє читати й писати. Тобто вважалося, що можна  обійтися без професійних держслужбовців. Адмініструванням мали займатися члени рад. Вони повинні були навіть чергуватися між собою в цій роботі, щоб не перетворитися на бюрократію. Однак коли після знищення старого держапарату довелося створювати новий, коли необхідність регулювати й управляти всім економічним життям щодня ускладнювала адміністративні завдання, стало зрозуміло, що не можна відмовитися від професійно підготовлених та досвідчених чиновників. Радянський уряд, місцеві ради й господарські організації мусили залучати дедалі більше службовців, “фахівців” і “спеціалістів”. Постала нова бюрократія <..>.

Отже, з анархії, яка була першим прямим наслідком Жовтневої революції, за дивовижно короткий час виникла надзвичайно сильна центральна влада, яка, спираючись на армію та великий бюрократичний апарат, перетворила місцеві ради на «чисті» органи самоврядування й забезпечила собі вирішальний вплив у всій країні <...>. Цей могутній управлінський апарат виник як апарат диктатури пролетаріату, створений ним для того, щоб утиснути деспотію буржуазії  й звести владу селян до вузької сільської сфери.

Тимчасом як управлінський апарат пролетаріату збільшується, сам пролетаріат зазнає дедалі більшого утиску. Руйнування економіки громадянською війною дає міським робітникам відчути смак голоду та безробіття. Робітники тікають із міста до села, де вони можуть отримати земельні наділи під час розподілу поміщицьких угідь. Населення міст швидко скорочується. Промисловий пролетаріат – меншість населення Росії – стає ще меншою меншиною. Із занепадом промисловості зменшується реальна соціальна сила промислового пролетаріату. Виникає небезпека, що пролетаріат як основа могутнього управлінського апарату, стає для неї завузьким. Мірою того, як це відбувається, пролетаріат втрачає силу та здатність керувати й контролювати створений ним же управлінський апарат. Керівні структури радянської бюрократії та Червоної армії починають відриватися від свого пролетарського ґрунту, щоб стати незалежними. Це загрожує появою незалежної надкласової влади, яка лише в теорії представляє пролетаріат, а насправді здійснює деспотичну владу не (тільки) щодо буржуазії й селянства, але й щодо самих пролетарських мас» (Bauer 1920: 49—53).

Визнано, що робота Отто Бауера 1920 року показує дуже добре розуміння  перебігу Російської революції та прекрасне історичне чуття автора. (Також деякі інші частини цієї праці[14], що ілюструють перебіг Російської революції, сьогодні, попри окремі перебільшення й промахи, читаються як анотації другого тому праці Карра, написаного три десятиліття потому; до того ж у розпорядженні Бауера було дуже небагато літератури). Хай як точно О. Бауер описав процес унезалежнювання радянської бюрократії, він приписував йому лише епізодичне значення. Прогноз Бауера полягав  у тому, що оскільки Російська революція за своєю моделлю була буржуазною, то диктатура більшовиків мала незабаром зникнути, щоб поступитися місцем пануванню російської буржуазії! Ніщо не може змусити його відступитися від цього традиційного соціал-демократичного погляду. Тож уже в наступному параграфі цитованої праці він пише:

«У Росії, де пролетаріат є лише невеликою меншиною нації, він може лише тимчасово встановити своє правління; він втратить його, щойно селянська маса нації стане достатньо політично зрілою , щоб взяти владу <...> Її панування може тимчасово мати форму цезаризму з опорою на селянство. Однак постійною правовою формою правління більшості, маси нації, є (буржуазна) демократія» (Bauer 1920: 69—70).

І у своєму іншому нарисі «“Новий курс“ Радянської Росії», написаному через півроку, Бауер прямо пише, «що об'єктивним результатом Російської революції не може бути нічого іншого, крім розвитку російського капіталізму з опорою на селянство,  яке завдяки революціїї розрослося й звільнилося від феодальних кайданів»,  тому завдання європейських соціалістів полягає лише в тому, щоб «підтримувати ті сили Російської революції, які змусять радянський уряд до своєчасної ліквідації диктатури, що стане на заваді його  насильницькому поваленню» (Bauer 1921: 33, 36).

Отже, досі старе кліше — з тією різницею, що Бауер визнає більшовицьку диктатуру 1917—1920 років як тимчасову (і тимчасово терпиму) «історичну необхідність»[15].

 

"Лише завдяки насильницькій колективізації селян, що розпочалася в 1929 році,  і знищенню ленінської партії Сталіним і його гвардією, очільники опозиції прозріли й почали наголошувати на загрозі бонапартизму, що походила від самої бюрократії."

 

Та як це обставляли самі лідери й ідеологи російських більшовиків? Чи бачили вони фатальне значення нової бюрократії? Та звісно! Крім добре відомих застережень Леніна, у програмі Російської комуністичної партії (більшовиків) за 1919 рік йшлося  про «часткове відродження бюрократизму всередині радянського ладу» (див. Программа Российской Коммунистической Партии (большевики) 1919: 10), а Бухарін (тоді ще в лівому крилі партії), полемізуючи проти так званої «теорії еліти» в кінці підручника з історичного матеріалізму 1920 року, ставив питання, хто кого поглине — бюрократія робітничу державу чи робітнича держава бюрократію[16]? Однак у ті роки провідні більшовики, зокрема керівництво партійної опозиції, вбачали головну небезпеку не в бюрократії як такій, а у відновленні капіталістичних тенденцій з боку так званих «куркулів» і «непівської» буржуазії. (Маємо на увазі опозицію 1923—1928 років.) Лише завдяки насильницькій колективізації селян, що розпочалася в 1929 році,  і знищенню ленінської партії Сталіним і його гвардією, очільники опозиції прозріли й почали наголошувати на загрозі бонапартизму, що походила від самої бюрократії. Та й цього разу ленінській опозиції лишалося хіба констатувати здебільшого вже завершений процес і шукати його наукове пояснення, що ще раз свідчить про природно-історичний характер цього процесу, що не залежить від свідомості й волі індивідів та класів.


 

V

Те, наскільки це важливо, найбільш наочно показали події 1929—1937 років.

Чи можна розглядати насильницькі індустріальні та сільськогосподарські зміни, що стали головними результатами діяльності режиму Сталіна – запитує його біограф Ісаак Дойчер[17] – як  хоч якось усвідомлені й наперед сплановані його дії? “Зовсім ні!” – відповідає він. Сталін «не дивився вперед і не продумував шлях <…> Спочатку він, зіткнувшись із безпосередньою загрозою, мало не проти власного бажання вліз у цю насильницьку справу <...> Так склалося, що він мусив діяти під тиском обставин, які були сильніші за нього. Оскільки він не був готовим до цих подій, вони примусили його до лінії поведінки, над якою він втратив контроль» (Deutscher 1951: 310, 333).

І справді, політика, яку проводив Сталін в 1924–1928 роках, повністю відповідала планам і намірам правого крила партії (Риков, Бухарін, Томський); по суті, вона керувалася захистом заможних прошарків селянства й була проти запропонованої лівими програми форсованої індустріалізації. Проте внаслідок такої недалекоглядної політики буржуазні елементи на селі настільки зміцніли, що (за висловом Троцького) на початку 1928 року куркулі, саботуючи хлібозаготівлі, «намагалися взяти за горло» (Trotzki 1936: 35) міста та всю радянську владу – це все вганяло Сталіна в справжню паніку. Він не лише викинув за борт своїх партнерів із правого крила, а стрімголов розпочав авантюрну політику примусової колективізації селянства, не маючи анінайменших технічних  умов для створення великих колективних селянських підприємств[18]. Наслідком став різкий спад сільського господарства й жахливий голод, який забрав життя мільйонів селян. Але тільки таким чином (продовженням правління Сталіна!) можна було «виправити» помилки попередніх років, забезпечити армію й міста необхідними засобами й сировиною та підтримати статус радянської влади. Власне, цей інстинкт самозбереження змусив Сталіна і його бюрократію до такого розпачливого експерименту in corpore vili[19].

Те ж стосується й проведеної протягом наступних десяти років індустріалізації. Якби навіть колективізація 25 млн дворів не закінчилася повною катастрофою, все одно сільське господарство, яке за 1929-1931 роки втратило майже половину всіх коней[20], мусило бути механізоване за будь-яку ціну та якомога швидше.

«Отже, це було найтерміновішим завданням – зробити так, щоб промисловість за найкоротший мислимий строк випустила безліч машин, а нафтові родовища надали мільйони тонн пального для тракторів. Країну потрібно було електрифікувати, отже з-під землі мали виринути нові електростанції, а мільйони селян (що, напевне, теж не найлегше завдання) мали навчитися керувати тракторами»[21].

З іншого боку, міжнародне становище Радянського Союзу, що ставало дедалі більш загрозливим, постійно вимагало безліч танків, літаків-бомбардувальників та іншої бойової техніки, щоб витримати можливий напад (як це сталося в 1941 році). Таким чином, все змушувало сталінський режим до поспішної колективізації, за якою йшов поспішний  розвиток важкої індустрії.

 

"Робітники мусили на 2,5 десятиліття забути не лише про підвищення рівня життя, а й миритися з декретами, які звели свободу їхнього пересування до мінімуму й встановили драконівську й принизливу дисципліну на підприємствах."

 

Це стосується виключно економічних аспектів сталінської аграрної та індустріальної політики. Але ще важчими виявилися її соціальні й  політичні наслідки! Селяни в Радянському Союзі були такі ослаблі й вимучені жорстоким голодом і мільйонними засланнями до концтаборів, що й думати не могли про спротив; на довгий час вони взагалі перестали бути політичною силою.  Після поразки як лівої, так і правої опозицій та вбивства внутрішньопартійної демократії робітничий клас також був відданий на поталу свавільному пануванню Сталіна та його оточення. Робітники мусили на 2,5 десятиліття забути не лише про підвищення рівня життя, а й миритися з декретами, які звели свободу їхнього пересування до мінімуму й встановили драконівську й принизливу дисципліну на підприємствах. Проте в керівній партії ще залишалися численні кадри опозиційно налаштованих комуністів, яких сталінська фракція хоч і змусила мовчати, але вони могли повстати проти неї в слушний момент. Сталін мусив будь-якою ціною покінчити з цими потенційними ворогами, щоб лихо, що він спричинив своєю авантюрною колективізацією, не повернулося на нього самого. Через це – тільки щоб зберегти владу – йому довелося винищити тисячі старих більшовиків і зробити з ленінської партії таких собі преторіанців!

Коли робітничий клас (і селянство) зійшов із політичної сцени, на яку ще соціальну силу міг опиратися сталінський режим? Лише на державну й господарську бюрократію, очищену від шлаку минулого[22] й наділену неймовірними привілеями, яка перейняла роль жандарма й погонича та радо підкорилася тирану, адже  сама тероризувала безправні народні маси. Не дивно, що тоді були знищені останні сліди радянської демократії, щоб звільнити місце для  автократичного тоталітарного поліцейського режиму; відданість богоподібному вождю заступила відданість партії, а сумнозвісний «Короткий курс історії ВКП(б)»  посів місце теорії марксизму. Так за два десятиліття робітнича держава, побудована Леніним і Троцьким, стала своєю повною протилежністю!

Як бачимо, прихід бюрократії до влади відбувся з вимушеністю природного процесу, адже виконавці не розпізнавали його подальші соціальні наслідки, не кажучи про те, що аж ніяк свідомо їх не прагнули. (Якби Сталін у 1927—1928 роках побачив себе в дзеркалі майбутнього  могильником радянської демократії та вбивцею тисяч своїх партійних товаришів, він би з жахом відсахнувся.) Насправді ж, майже всі заходи, вжиті Сталіним і керованою ним бюрократією, були викликані миттєвими нагальними потребами: особистим шалом Сталіна щодо влади та помсти, боротьбою зі справжніми чи уявними троцькістами, інстинктом виживання бюрократії, «першопочатковим накопиченням», необхідністю забезпечувати міста й армію, військовою загрозою тощо. Теоретично-програмне обґрунтування таких дій завжди підводилося заднім числом[23]: вони думали, що рухають щось, але насправді рухали ними, що наводить на згадку про старого Гегеля та його «світовий дух», який, за його словами, керує долею людства й обслуговує пристрасті та безпосередні інтереси обраних («іронія історії»), щоб досягти цілей історії, прихованих від них; це лише описує факт того,  що історичний процес досі не сприймається й не розглядається як результат суспільних дій людей. Але як можна чекати якогось вищого щабля пізнання від бюрократії, чиє право на існування базуються передовсім на постійному виснаженні й незрілості радянських мас;  як прошарок суспільства вона має тільки викривлену, «фальшиву» свідомість і внутрішньо суперечливу роль?


 

VI

Читач уже напевне помітив, якого великого значення ми надаємо десятиліттям ізоляції  Російської революції. Ми визнаємо, що з цього погляду перемога Сталіна та підвладної йому бюрократії здається «неминучою» — хай як високо ми цінуємо значення Лівої опозиції та, насамперед, здобутки Льва Троцького у 1925—1940 роках[24].

Однак постає питання: чи справді ця згубна ізоляція Жовтневої революції була неминуча, її не можна було уникнути?

Це запитання може здатися натягнутим хіба якимось доморослим фаталістам, переконаним, що якщо вже щось відбулося в історії, то так воно мусило статися, тим, які відкидають як «ненаукове» кожне припущення, що певних історичних подій чи процесів можна було уникнути. (Чим такий погляд відрізняється від кальвіністської теології, пояснити неможливо.) Тому ми не будемо занурюватися в псевдофілософську дискусію, а обмежимося лише зустрічним запитанням: чи можемо ми й прихід до влади Адольфа Гітлера розглядати як подію невідворотну? Навіть поборники реформістського чи сталіністського фаталізму дадуть негативну відповідь. Якби німецький робітничий клас зміг протистояти гітлерівському фашизму в 1932—1933 роках, то й історія Радянського Союзу була б іншою.

 

 

Отже, ми далекі від того, щоб вважати простими «ілюзіями» революційні надії Леніна, Троцького та інших більшовиків на західноєвропейський пролетаріат (як це завжди робили реформістські противники більшовизму на чолі з О. Бауером). Навпаки, в період з 1918 по 1937 рік  у Центральній і Західній Європі було чимало кризових ситуацій (наприклад, громадянська війна в Іспанії), які могли призвести до вирішальних революційних дій пролетаріату, а ігнорування яких можна прирівняти до найганебнішого опортунізму. (Зважаючи на це, так звані «ілюзії» більшовиків були в будь-якому разі більш обґрунтованими й реалістичними, ніж реформістські фантазії про «мирне вростання в соціалізм», що, як відомо, закінчилося аж ніяк не мирним «вростанням» у фашизм.) Однак на цьому місці починає прокидатися сумнів: оскільки  сьогодні, через багато десятиліть після перемоги Жовтневої революції, у всіх західних країнах досі править буржуазія, чи не мусимо ми зробити з цього висновок, що революційний прогноз Леніна та Троцького спирався на почасти хибні засновки? Що цей прогноз не помітив моменти, які суттєво продовжили життя капіталізму?

 

VII

В такому разі критика цих прогнозів мусить виходити з їхніх власних припущень. Пригадаймо, що одне з наукових досягнень Леніна полягає у відкритті значно відмінного характеру реформізму в імперіалістичну епоху:

 «Монопольно високий дохід, який капіталісти отримують з певної галузі промисловості, з певної країни тощо, дає їм економічну можливість підкупляти окремі прошарки пролетаріату, на певний час навіть досить значну меншість, переманювати їх на сторону буржуазії даної галузі чи даної нації, налаштовуючи проти всіх інших» (Ленин 1969).

І в іншому місці:

«Римський пролетарій жив за кошт суспільства. Теперішнє суспільство живе за кошт сучасного пролетарія. Маркс особливо підкреслював це глибоке зауваження Сісмонді. Імперіалізм трохи міняє справу. Привілейована частина пролетаріату імперіалістичних держав почасти живе за кошт сотень мільйонів представників “нецивілізованих” народів» (Ленин 1970)[25].

І саме цей підкуп частини робітничого класу, здійснюваний імперіалістичною буржуазією, який спостерігаємо в усіх високоіндустріалізованих країнах, «створює об’єктивний, економічно обґрунтований базис реформізму та соціального імперіалізму в сучасному робітничому русі» (Ленин 1970).

Так писав Ленін в 1916 році. Частково такий же хід думок можна знайти і в зачинателів марксизму, коли вони намагались прояснити собі цей, на перший погляд, своєрідний феномен англійського робітничого руху у другій половині ХІХ століття. Вже 1858 року Енгельс жаліється Марксові в листі, що

«англійський пролетаріат фактично дедалі більше обуржуазнюється, ніби ця й так найбільш буржуазна зі всіх націй хоче зрештою дійти до того, щоб мати буржуазну аристократію й буржуазний пролетаріат поряд із самою буржуазією. Звісно, для нації, яка експлуатує весь світ, це певним чином  виправдано» (Marx und Engels 1979: 358)[26].

А 24 роки потому Енгельс писав Каутському:

«Ви питаєте мене, що думають англійські робітники про колоніальну політику? Те ж що вони думають про політику взагалі; тут немає робітничої партії, є тільки консерватори та ліберальні радикали, а робітники преспокійно користуються разом із ними колоніальною монополією Англії та її монополією на світовому ринку» (Engels 1967: 358).

Цікаво, як коментує ці (і схожі) висловлювання Енгельса Ленін:

«В 1848—1868 роках і частково пізніше монополією користувалася лише Англія; тому в ній на десятиліття міг перемогти опортунізм; інших країн з такими багатими колоніями чи з промисловою монополією просто не було[27]».

 

 

«Остання третина ХІХ століття була переходом до нової, імперіалістичної епохи. Монополією користується фінансовий капітал не однієї, а декількох великих держав <...> З цієї різниці випливає те, що монополія Англії десятиліттями могла бути беззаперечною. Монопольне ж становище сучасного фінансового капіталу дуже спірне; почалася епоха імперіалістичних війн. Тоді робітничий клас однієї  країни можна було підкупити на десятиліття. Зараз це дуже малоймовірно чи навіть неможливо, зате кожна імперіалістична сила здатна підкупити менші (ніж Англія в 1848—1868 роках) прошарки «робітничої аристократії» і власне це й робить. Тоді “буржуазна робітнича партія”, за дуже кмітливим формулюванням Енгельса, могла з’явитись лише в одній країні, але на дуже довгий час, оскільки лише ця країна мала монопольне становище. Тепер “буржуазна робітнича партія” неминуча й типова для всіх імперіалістичних країн, але, враховуючи їхню дику боротьбу за поділ здобичі, малоймовірно, щоб така партія змогла перемогти в багатьох країнах надовго. Бо трести, фінансова олігархія, дорожнеча тощо, дозволяючи підкуповувати незначний верхній прошарок, все сильніше давлять, гноблять, нищать, мучать маси пролетаріату й напівпролетаріату» (Ленин 1970).

Ленін мав рацію, коли говорив про неминучість виникнення «буржуазної» (тобто такої, яка залежала б від імперіалізму) робітничої партії в усіх провідних капіталістичних країнах, але помилявся, коли припускав, що вплив цієї партії обмежиться лише «незначним верхнім прошарком» пролетаріату і що така партія зможе існувати лише відносно недовго... Причина цієї помилки полягала не стільки в неправильній оцінці ситуації чи могутності європейської буржуазії, а у своєрідному недооцінюванні сили й життєздатності північноамериканського імперіалізму! Бо ж саме Північна Америка допомогла західним державам перемогти в Першій світовій війні і вона ж завадила соціалістичній революції поширитися Центральною й Західною Європою. (Зараз, після Другої світової війни, роль Сполучених Штатів у перешкоджанні революції стає ще більш зримою.) У цьому й лише в цьому плані революційні прогнози Леніна й Троцького можуть розглядатися як «невдалі»[28] й «несвоєчасні». Так стійкість капіталістичного режиму в західноєвропейських країнах, по суті, є лише похідною, рефлективною – без протекції американського капіталізму вона одразу почала б втрачати фундамент.

 

"Наскільки б міщанським та обмеженим не був по-реформістському вихований на Заході робітник, одне він інстинктивно вловлює дуже точно: не робітничий клас керує сьогодні Радянським Союзом!"

 

Так само й панування американського імперіалізму йде назустріч своєму краху. Попри те, завдяки його існуванню й підтримці, буржуазія Західної та Центральної Європи може не тільки рятувати свій режим, а й переживати капіталістичне «бабине літо». І що активніше вони будуть сприяти монополії Сполучених Штатів на світовому ринку, то легше їм буде через соціальні реформи й підвищення стандарту життя підняти свій пролетаріат до рівня «робітничої аристократії світу» і таким чином практично унеможливити удар революційно-соціалістичних ідей[29]. З іншого боку, сьогодні суперництво між імперіалістичними державами (на якому так  наголошував Ленін) відійшло на задній план, оскільки всі вони мають однаковий страх перед все більшими хвилями антикапіталістичної революції на інших континентах[30]. І нарешті – last but not least – не можна не зважати на тісний взаємозв’язок  долі сталіністського деградованого  радянського режиму й кожного західного робітничого руху! На жаль, це правда – захват, із яким робітники Заходу десятиліттями сприймали Російську революцію, зараз безслідно зник, а на його місці залишилися жахлива байдужість або й зовсім неприкрита антипатія (як у Німеччині чи Австрії[31]). Та наскільки б міщанським та обмеженим не був по-реформістському вихований на Заході робітник, одне він інстинктивно вловлює дуже точно: не робітничий клас керує сьогодні Радянським Союзом! Дні, коли «вся влада» належала вільно обраним робітничим радам, давно минули, стали легендою, овіяною романтичним сяйвом; тепер радянські робітники – незважаючи на націоналізацію й планову економіку! – в щоденній практиці мають не більше права висловлюватись, аніж робітники будь-якої західної країни. «Навіщо йти революційним шляхом, якщо ним ми отримаємо те, що нам і так постійно обіцяють наші парламентарі й голови профспілок?!» – настрої, з яких знаходять собі підживу глупуваті, вирощені капіталістами та їхніми прикажчиками,  надії на державу загального добробуту.


 

VIII

Тепер можемо повернутись до нашої основної теми. Головним для нас було описати сталінізм як історично обумовлену (і в цьому значенні необхідну) фазу Російської революції. Відносно легко побачити, що титанічна робота з індустріалізації Росії в наявних обставинах, тобто в ізольованій Радянській державі, яка постала з напівфеодального стану, може спрацювати тільки під командуванням новоствореної економічної та державної бюрократії. А от що пояснити набагато складніше, то це соціальну й політичну роль цієї бюрократії, тобто справжній характер сьогоднішньої Радянської держави.

Очевидно, що радянська бюрократія була здатна зробити абсолютно неможливим відновлення капіталістичних виробничих відносин. Через це, щоправда, вона (як панівний прошарок суспільства) заперечила б власне існування. Єдиним базисом, на основі якого бюрократія могла діяти, була націоналізація засобів виробництва й зовнішньої торгівлі, приведена в дію диктатурою пролетаріату. У цьому сенсі бюрократія залишалася вірною спадщині Жовтневої революції, і тільки в такому сенсі керована нею держава може претендувати на назву «соціалістичної».

Звичайно, це «соціалізм» дуже своєрідного зразка; такий, де робітничий клас не має жодної влади та ще й мусить (як міщанство за епохи освіченого абсолютизму) подобатись своєму жорстокому, жадібному опікуну в особі сталінської бюрократії... За таких обставин термін «соціалістичний» не може по праву стосуватися всього соціально-політичного режиму, а лише його економічних основ.

Але чи не можуть існувати капіталістичні держави з плановою економікою й послідовною націоналізацією? Можливо, Енгельс говорив якось про щабель розвитку, на якому капіталістична держава перейме на себе управління всім виробництвом і залишить капіталістичному класу лише «функцію тих, хто підраховує прибуток, відрізає купони та грає на біржі». Втім, Енгельс мав на увазі таку державу, яка б у жодному разі не зачіпала права власності  капіталістичного класу[32] й просто працювала б як «ідеальний сукупний капіталіст» (Engels 1962: 260). Історія не дає нам жодного прикладу такої держави, і навряд це колись зміниться (хоч який би своєрідний розвиток не здійснювався в цьому напрямку[33]).

Натомість ми бачили, що націоналізація, яка вийшла з вогню Російської революції, одразу ж покінчила з капіталістичною приватною власністю – тобто діяла повністю протилежно до гіпотетичного прикладу, який змальовував Енгельс... В будь-якому разі для цієї націоналізації також видається правдивим те, що вона запропонувала не «розв’язання конфлікту» (між продуктивними силами й капіталістичними виробничими відносинами), а «можливість його розв’язання»[34]. Доктринери, які нехтують російською націоналізацією, мали б собі уявити, яких рік крові коштувало б влаштувати в західній півкулі націоналізацію засобів виробництва, пов’язану з експропріацією капіталістичного класу; тоді б вони побачили, що така націоналізація передбачає «тільки» одну дрібницю – власне антикапіталістичну народну революцію! І далі вони побачать, що, якими б «варварами» вони не вважали росіян, китайців тощо, ці народи вже мають ту Енгельсову «можливість розв’язання конфлікту», коли їхні власні народи спершу ще повинні її вибороти... Велику Жовтневу революцію ще не скинуто з рахунку історії!

 

ІХ

Вже непогано, скаже доктринер. Я ж охоче додам, що історично радянська націоналізація мала родиму пляму робітничої революції, з якої вона й постала. Та яка з цього користь, коли націоналізація через десятиліття стала основою для нового класового розшарування, коли в Росії замість землевласників і капіталістів з’явився новий панівний клас – державна й господарська бюрократія?

Тут мусимо уточнити: коли критики радянської бюрократії вважають, що ця бюрократія є єдиним соціально привілейованим прошарком радянського суспільства, а крім того – через посередництво сталінської партії – насолоджується політичною монополією (риса, яка суттєво відрізняє цю бюрократію від усіх інших), не має потреби з ними сперечатись. Коли ж хто намагається поняттями «прошарок», «каста»[35] тощо пом’якшити свою ворожість до радянської бюрократії чи вірить, що одним тільки словом можна вбити сталінізм, то лишимо йому його наївну радість. Але не в цьому основа критики! Словом «клас» він, власне, хоче висловити, що для пролетаріату націоналізація засобів виробництва та планова економіка були неважливими і що єдиний справжній результат Жовтневої революції (як і Китайської) полягав у тому, що замість капіталістичної чи напівкапіталістичної експлуатації постав новий тип відносин пригноблення, де держава як «сукупний капіталіст», прагнучи нажитись, експлуатує та пригнічує маси робітників. Це така собі «соціологія», яка працює з недобросовісно отриманими вихідними даними  й демонструє свою нечесність вже в тому, що визначає клас з огляду не на об’єктивні виробничі відносини, а на свої моральні переконання[36]. Її прихильники позиціонують себе зазвичай дуже «радикально», але вони не розуміють, що якби їхня теорія була правильною, коли б за останні десятиліття на третині планети (де проживає третина земного населення) постало нове класове суспільство, що з часом стає все сильнішим, то про безкласове, соціалістичне суспільство ще дуже довго не буде й мови, оскільки людству доведеться для початку пройти цілу епоху «державного капіталізму» чи «бюрократичного колективізму»… Удаваний радикалізм впадає в найпохмуріший песимізм.

Чисто теоретично проти такого бачення нічого заперечити. «Наполегливий думач – пожартувала якось Р. Люксембург. – може все надумати», зокрема й новий «капіталізм» без капіталістичного класу... Якщо народні маси Радянського Союзу ще десятиліттями терпітимуть опікунство авторитарно-бюрократичного режиму, яке триватиме й після індустріалізації країни, коли потреба в наглядачах і жандармах вже відпаде, тоді це варто буде розцінювати як «непрямий доказ» невідворотності особливої «бюрократично-колективістської» державної формації як наслідку історичної «некомпетентності» робітничого класу. Можна буде стверджувати, що й пролетаріат з інших країн і континентів надовго залишиться в заціпенінні[37], а північноамериканський капіталізм безперешкодно розвинеться до рівня державномонополістичної «залізної п’яти». Бачимо, що класову природу радянської бюрократії можна зрозуміти тільки через майбутній історичний розвиток (і майбутній розвиток класової боротьби у світовому масштабі). Хто вже сьогодні намагається остаточно відповісти на це запитання, той шукає геть не наукове пояснення. Така людина покладається виключно на «праведний гнів» (як у дотепному жарті В. Адлера[38]). Нічого дивного, що з цього не постає жодної теорії.

Повторимо: кому йдеться не про дифамацію, а власне про аналіз радянського суспільства, той відмовиться від гри з готовими відповідями й буде працювати з Радянським Союзом як з особливим перехідним утворенням між капіталізмом і соціалізмом[39]. Нічого з тим не зробимо, що історія, найбільша з усіх діалектиків, «так досі й не розв’язала питання про справжній характер Радянського Союзу»! (Trotzki 1936: 245)

 

Х

Зі сказаного випливає, що сьогодні Радянський Союз є досить суперечливим феноменом, який найрізноманітнішим чином поєднує в собі елементи нового і старого.

Що принципово відрізняє устрій радянського суспільства від капіталістичного способу виробництва, то це історичний акт знищення Жовтневою революцією класу великих землевласників та капіталістів. Їхню класову владу позбавили основи у вигляді монополії на власність над засобами виробництва, а останні було передано у розпорядження державі. Від цього має відштовхуватися будь-який аналіз радянського суспільства.

Але! Державна власність – це не власність народна:

«Щоб стати народною, – пише Троцький 1936 року, – приватна власність обов’язково має пройти етап державної – як гусениця повинна пройти етап лялечки, щоб стати метеликом. Але лялечка – це ще не метелик. Міріади лялечок гинуть, так і не ставши метеликами. Державна власність тільки тою мірою стає всенародною, наскільки зникають соціальні привілеї і відмінності, а значить також і потреба у державі. Іншими словами: державна власність перетворюється на соціалістичну настільки, наскільки вона перестає бути державною» (Trotzki 1936: 232).

І в іншому місці:

«Якщо поспіхом розглянути власність на засоби виробництва, то різниці між маршалом і служницею, головою тресту і чорноробом, сином наркома і беспритульником ніби й не існує. Але одні з них живуть в розкішних квартирах, мають кілька дач у різних місцях країни, їздять на першокласних автомобілях і вже забули, як чистити власні чоботи; а інші, потерпаючи від голоду, мешкають у дерев’яних бараках, часто без перегородок, і не чистять своїх чобіт тільки тому, що ходять босоніж. Високопосадовцям така проблема не вартує уваги, тоді як чорноробу вона архіважлива[40]. <…> Якщо оголосити пароплав колективною власністю, але так само розділити пасажирів на перший, другий і третій класи, то для пасажирів третього класу різниця якості умов існування буде набагато важливішою, ніж юридична зміна власності. Натомість пасажири першого класу між кавою та сигарою будуть проповідувати, що колективна власність – це все, а каюта – ніщо» (Trotzki 1936: 232).

 

"Коли нові умови життя не особливо відрізняються від попередніх, вони не спричиняють у самих масах відчуття якісної зміни, а тому ми можемо говорити тут лише про половинчасту революцію."

 

Бачимо: «юридичний статус власника» (у цьому разі передача власності на засоби виробництва державі) є надзвичайно важливим фактором, але надалі не є достатнім. Що виглядає незрівнянно важливішим – це соціальні[41] умови існування, в яких опинились реальні люди та класи внаслідок зміни юридичного власника. Коли нові умови життя не особливо відрізняються від попередніх, вони не спричиняють у самих масах відчуття якісної зміни, а тому ми можемо говорити тут лише про половинчасту революцію (призупинену чи навіть «зраджену»).

 

 

Далі: соціальний рівень існування визначається передусім тим, кому належить право розпоряджатися націоналізованими засобами виробництва, чи, правильніше, - хто ними, власне, керує. Хто в Радянському Союзі розпоряджається засобами виробництва? Хто вирішує щодо напрямів виробництва, темпів виробництвата, насамперед, щодо відносин розподілу, тобто про те, які прошарки та скільки отримують від відповідного «соціального пирога»?

Тут може бути тільки одна відповідь: самовільна, не підпорядкована дієвому суспільному контролю та позбавлена відповідальності державна та господарська бюрократія! Вона єдина керує процесом виробництва, саме вона ухвалює рішення стосовно розподілу національного продукту. Робітники не можуть сказати й слова; їхнє «право участі» на виробництвах, у колгоспах, у профспілках та радах тощо навіть зараз, після смерті Сталіна, і близько не сягає того рівня, який ми знаємо в буржуазних демократіях. Не дивно, що робітники Радянського Союзу – незважаючи на абстрактний статус власника – не можуть почуватися господарями у власному домі, а радше відчувають себе наймитами, звичайними робітниками великого економічного концерну, що їх відчужує й "оречевлює" та на долю якого вони мають так само мало впливу, як і на рух небесних тіл.

Відзначимо що ми не синдикалісти. Ми знаємо, що відібраними в експлуататорів засобами виробництва мусять керувати не виключно та безпосередньо робітники окремих підприємств. Керівництво має здійснюватись в інтересах всього народу – тобто державою, допоки ми від неї не відмовилися[42]! Тоді лишається питання: хто керуватиме державою? Теоретично в Радянському Союзі це сукупність робітників, практично ж нею править особисто й одноосібно партійний та державний апарат, який складається з декількох (чи можливо десятка) тисяч людей, що, подібно до середньовічної знаті, отримує свої права (або привілеї) прямо від попередника, але не від волі мас. «Авраам породив Ісаака, Ісаак породив Якова»… — Хрущов перейняв владу від так званого «колективного керівництва», «колективне керівництво» — від післясталінського Центрального комітету, до того ним керував Сталін, Сталін – від центристсько-правого блоку і так далі, і так далі. Маси, справжні маси, з’являються тільки в останній ланці цього ланцюжка, оскільки Ленін та ленінська партія отримали владу від самих робітників. Але це було так давно, «що скоро вже не буде правдою»[43], і теперішня радянська реальність має дуже мало спільного з цим фактом, що знаходився у витоків радянської історії[44]. Тут нам відкривається справжня «ахіллесова п’ята» сучасного радянського режиму.

 

ХІ

Підсумуємо: що в радянського режиму є соціалістичного (чи потенційно соціалістичного), то це послідовна націоналізація засобів виробництва й централізоване державне планування економіки. На цьому фундаменті постає соціальна структура, яка набуває все більше ознак нової класової диференціації та в якій держава слугує зміцненню і підтримці цього розшарування. Не має жодного сенсу називати це нове суспільне утворення «капіталізмом» (чи «державним капіталізмом»), бо, як відомо, не кожне класове розшарування мусить бути капіталістичним, і, з іншого боку, панівній бюрократії не вистачає головної ознаки капіталістичного класу – прагнення нажитися. Так само не можна назвати це утворення  «робітничою державою» чи «деформованою робітничою державою», бо в Радянському Союзі самі робітники мають найменше можливості висловлюватись, а також тому що панівна бюрократія робить (і буде робити) все для того, щоб завадити переходу державної власності у власність народну[45]! Отож те, що ми спостерігаємо в Радянському Союзі і країнах Східного блоку, — це дуже особлива й ніким не передбачена форма державного колективного господарства, чий колективний характер обмежується націоналізацією засобів виробництва й центральним регламентуванням усього економічного життя, головним розпорядником і бенефіціаром якого виступає привілейований прошарок державної та господарської бюрократії.

Для марксистів, які звикли бачити найважливішим двигуном людської історії  розвиток суспільних продуктивних сил, результат усієї попередньої історії Російської революції більше не видається чимось надзвичайним. Ми вже знаємо, що жодна соціальна революція не може досягти більшого, аніж це дозволяють їй матеріальні умови існування суспільства, жодна не здатна перестрибнути необхідні стадії розвитку чи скасувати їх декретами! Справжнім (не ілюзорним) завданням Російської революції було семимильними кроками форсувати десятиліттями гальмований і запізнілий розвиток продуктивних сил такої величезної й багатої на природні ресурси країни; і це завдання могло бути виконаним, зважаючи на тодішнє становище Росії, лише через концентрацію всіх економічних і людських ресурсів у руках всемогутньої держави, тобто через послідовну націоналізацію всіх засобів виробництва[46]. Чого ж дивуватись, що зі всіх досягнень Жовтневої революції вдалося зберегти тільки це, і врешті-решт саме воно й стало основою специфічної державно-соціалістичної системи. І що дивного в тому, що в Радянському Союзі, який так наполягає на своїй «соціалістичності», немає елементарних умов соціалістичного співтовариства – вільного економічного, політичного і культурного самовизначення робітників?

 

"Без повернення права робітників вільно висловлюватись на підприємствах, у публічному житті та взагалі в країні, тобто без повернення соціалістичної демократії, все вищесказане лишається порожнім словом — це саме собою зрозуміло."

 

Це веде нас до того, що радянські маси повинні повернути собі все, чим володіли після повалення класу капіталістів і великих землевласників і що були змушені втратити пізніше через ізоляцію революції й технічну та культурну відсталість країни, а саме: фактичні повноваження розпоряджатися засобами виробництва й державу, яка ці повноваження реалізує. Без повернення права робітників вільно висловлюватись на підприємствах, у публічному житті та взагалі в країні, тобто без повернення соціалістичної демократії, все вищесказане лишається порожнім словом — це саме собою зрозуміло.

«Чиновник з’їсть робітничу державу чи робітничі маси розправляться з чиновником? Так стоїть зараз питання, від якого залежить доля СРСР» (Trotzki 1936: 277).

І хоча (або навіть тому що) «чиновникам», тобто панівній бюрократії, таки вдалося звести колишню державу робітників до блідої тіні, до цих слів Троцького й сьогодні більше нема чого додати.
 

 

ХІІ

Водночас ми не повинні недооцінювати могутні перешкоди, які стоять на заваді цього проекту.

Головна перешкода – це, звісно, панівна бюрократія, яка ще не є класом в історичному значенні, але відмовлятися від своїх соціальних привілеїв і політичної монополії не хоче. Вона знає, що специфічний сталіністський метод правління, заснований на терорі й неприкритій брехні, вже себе віджив, і готова навіть на деяке пом’якшення або «лібералізацію» режиму. Але вона не дозволить підірвати основи побудованого на кістках ленінської партії панування державної й партійної бюрократії[47]! У цьому сенсі бюрократія й надалі «сталіністська» — і такою лишатиметься[48].

Хто ще в цьому сумнівається, має уважно перечитати відому промову Хрущова з ХХ з’їзду КПРС. Сталін у тій промові зображений дуже зловісною фігурою, а методи його режиму рішуче розкритиковані. Окрім того, Хрущов не вагався засудити й жахливі Московські процеси 1936—1938 років, утім, вважав за необхідне в такому ж тоні говорити про «троцькістсько-бухарінських ворогів народу». Радянське суспільство могло дізнатись лише половину жахливої правди – і мусило й надалі жити в тіні напівбрехні… Але чому?  Тільки тому, що панівні на той час політики були співвинні в Московських процесах, адже всі вони були поплічниками чи підопічними Сталіна? Звичайно, що ні. Суть справи в іншому, а саме в тому, що Московські процеси були інсценовані, аби «викрити» провідника марксистсько-інтернаціонального крила компартії, Льва Троцького, і таким чином знищити дух старої ленінської партії.  Звільнити жертв цього процесу від звинувачень у злочинах значило б виправдати не лише Троцького як історичного діяча, а й Програму пролетарсько-соціалістичної демократії в Росії, яку він відстоював. Це, в свою чергу, значило би поставити під питання raison d`etre[49] сучасного бюрократичного правління! А цього панівна верхівка не могла допустити в жодному випадку.

 

"Капіталістична демократія може бути вдало поборена тільки тоді (звичайно, ми не говоримо тут про брутальне застосування зброї!), коли їй протистоятиме демократія соціалістична."

 

Інший приклад пропонує угорське народне повстання 1956 року. Звичайно, помилково (як дехто стверджує) вбачати в цьому повстанні ліво-соціалістичну революцію проти сталінізму, що його перемога призвела б до творення справжньої радянської республіки в Угорщині тощо[50]. Насправді угорське повстання вже через декілька днів після початку остаточно опинилось у буржуазному фарватері, навіть коли на його чолі тимчасово знаходився екс-комуніст Надь. Однак прирівнювати це повстання до підбурюваних західними імперіалістичними силами «фашистських» рухів, як це робили сталіністи та їхні посіпаки, є невимовною брехнею! Угорські маси насправді прагнули, окрім усунення іноземного панування, не фашизму Горті, а буржуазно-капіталістичної демократії на зразок сусідньої Австрії[51]. А капіталістична демократія може бути вдало поборена тільки тоді (звичайно, ми не говоримо тут про брутальне застосування зброї!), коли їй протистоятиме демократія соціалістична. Але саме цього не могли й не можуть дозволити сталіністські й неосталіністські правителі Радянського Союзу, якщо вони не бажають похитнути свій власний узурпаторський режим. Тому найзухваліші твердження про «фашистське» угорське національне повстання 1956 року, як і розпочатий урядом Кадара (чи радше доручений йому) нестримний терор (вбивство Імре Надя та інших товаришів), уможливлюють порівняння з вдалим терористичним режимом Габсбургів 1849 року. Сталіністсько-бюрократичний режим таким чином знову показує, що вже історично себе віджив і що все більше стає гальмом суспільного прогресу як у Радянському Союзі, так і в так званих народних демократіях.



 

ХІІІ

На чому ґрунтується представлена в передостанньому розділі перспектива? Чому сподіваємося вже в недалекому майбутньому побачити відродження соціалістичної демократії в Радянському Союзі?

Це знову матеріалістичний метод Маркса, який вчить нас осмислювати радянський розвиток останніх років у його істинному значенні.

Ми намагалися пояснити прихід до влади сталінізму передовсім необхідністю прискореної індустріалізації. В ізольованій радянській країні, яка була обтяжена фатальним спадком технологічного й культурного відставання та де промисловий робітничий клас становив лише маленьку крихту населення, нова економіка могла бути побудована тільки коштом робітників і тільки під командуванням авторитарної бюрократії[52]. Якраз у цьому криється першопричина всіх успіхів Сталіна й поразки Троцького як керівника ленінської опозиції.

Хоч би яку неймовірно високу ціну не заплатило населення Радянського Союзу за нав’язаний йому пришвидшений темп індустріалізації, жертви того десятиліття не були даремними. Радянський Союз станом на сьогодні є могутньою індустріальною державою, і схоже на те, що в найближчому майбутньому – як передбачила Р. Люксембург 1910 року[53] – в економічному плані «буде на рівні Німеччини, Англії і Сполучених Штатів, але не перевершить їх». Це значить, що той самий розвиток продуктивних сил, який дозволив бюрократії верховодити, починає діяти проти неї й загрожує її поховати[54].

По-перше, процес індустріалізації головно вже завершений. Нині економічного прогресу країни вже не потрібно досягати за кошт постійного стримування чи навіть заниження рівня стандартів життя населення; навпаки, теперішня важка індустрія Радянського Союзу за великим рахунком спроможна не тільки на нормальну акумуляцію, а й на поступове (хоча й досі доволі скромне) покращення рівня життя мас[55]. Що вищим буде рівень життя, то багатшою ставатиме економіка й меншою буде потреба в жандармі, який керує виробництвом і розподілом, вимагаючи собі за це плату. Так, через процес індустріалізації буде створено соціальні умови, які потрясуть економічне командування бюрократії й одного дня поставлять під питання її політичне панування.

 

 

Так само має підвищуватись і рівень загальної освіти. Окультурене суспільство, яке вже не складається здебільшого з неписьменного мужика та якому пощастило розпрощатися з класом великих землевласників і капіталістів, скоро не потерпить опікунства ані деспотичної бюрократії, ані безконтрольного індустріального вождя; воно все більше наполягатиме на праві самоврядування в країні та економіці! Ба більше, скорочення робочого часу внаслідок автоматизації виробничого процесу вперше створює передумови для того, як говорив Ленін, «щоби всі виконували функції контролю й нагляду і щоб ніхто не міг стати через це “бюрократом”» (Lenin 1947)[56]. Тільки так можна забрати силу та привілеї у бюрократії та з пана суспільства зробити її слугою…

Це все, звичайно, робиться не за один день, але можливість, реальна економічна можливість, соціалістичної демократії в Радянському Союзі нарешті з’явилась – на які б соціальні та політичні перепони не наштовхнулася її реалізація.

 

XIV

«Може бути», — скаже доброзичливий, але й досі скептично налаштований читач. Може бути, що настільки очікуване антибюрократичне повстання в Радянському Союзі одного дня настане. Чи не є наведені для цього причини дещо поверховими? Подумаймо про північноамериканських робітників, які, незважаючи на давню традицію боротьби, високий рівень освіченості й скорочений робочий день, зі спокійною душею віддаються на панування «Power Elite», капіталістичної монополії й не демонструють сьогодні ані крихти незалежної політичної (не говорячи вже про соціалістичну) активності. Чому радянські робітники поводитимуться інакше, ніж їхні північноамериканські товариші? Чому не мають вони на віки вічні віддатися на кровопускання та панування своїй бюрократії?

 

"У політичному сенсі народні маси ще апатичні, вони ще не навчилися діяти як незалежна сила."

 

Таке заперечення здається нам безглуздим. По-перше, теперішній «душевний спокій» північноамериканського пролетаріату має дуже добре й дуже матеріальне підґрунтя: світова економічна монополія північноамериканського капіталізму й факт того, що цей капіталізм здатен експлуатувати багато мільйонів жителів так званих недорозвинених територій (подумати лише про Латинську Америку). Радянська бюрократія ніколи не буде в змозі покращити життя радянським людям таким чином. По-друге, ми забуваємо, що духовні засоби поневолення мас, якими володіє американська буржуазія, незрівнянно могутніші, глибші й «натуральніші», ніж ті, що є в бюрократії радянської, і що радянські народні маси завжди мають позаду себе Жовтневу революцію! Одне правильно: народ, який пережив жахи Другої світової війни й безнадійний період сталінської доби, жив єдиним бажанням покращити своє життя, аби нарешті вести людське існування й мати можливість у мирі насолоджуватися результатами своєї праці. У політичному сенсі народні маси ще апатичні, вони ще не навчилися діяти як незалежна сила. (Однак бюрократична верхівка так-сяк опікується інтересами країни, захищає її від ворожого нападу, а також – як і просвічений абсолютизм до цього —  намагається придушити соціальний неспокій обережно дозованими соціально-політичними реформами.)[57]  Якби ми очікували, що стан цієї апатії й відносного «тваринного» задоволення затягнеться ще на довго, то це однозначно б доводило, що революційна концепція Леніна й Троцького помилкова, що Російська революція зовсім не була передвісницею соціалістичного суспільного ладу, а навпаки є  «суспільством менеджерів» у світовому масштабі, яке ніхто не міг передбачити. Від помилок такого штибу не застрахований навіть найвидатніший розум.

На щастя, змальована скептиками перспектива, дуже малоймовірна. Вони дивляться на Радянський Союз через свої «західні» окуляри, тому сповнені презирства до дій справжніх — таких, які не відповідають їхній ідеалізованій картинці — робітничих мас; також вони бачать теперішній, повний небезпек світ як незмінний, статичний і тому не здатні рахуватися із революційними потрясіннями майбутнього. Насправді, саме цей час, в якому ми живемо, несе всі ознаки доби перехідної до нових бурь, які силою й масштабом перевершать усі попередні й порушать питання про існування всіх держав і суспільств взагалі[58]. Радикальні часи вимагають радикальних рішень.

Радянська влада сьогодні запевняє нас (та і яка влада не таїла б таких ілюзій?), що створений нею режим і надалі стоятиме твердо й у всій своїй бюрократичній красі незабаром буде переведений у «другу фазу соціалізму[59]». …Але вона не думає про те, що побудова соціалізму передбачає не лише послідовну соціалістичну демократію всередині, а й (передовсім) перемогу робітничого класу у світовому масштабі, а ця перемога залежить від об’єктивних умов, які поки ще відсутні, але коли вони визріють, то призведуть до радикального підйому всього інтернаціонального робітничого руху задля проголошення перманентної революції. І радянська влада буде останньою, хто це зможе побачити. Під час довгої ночі сталінської деспотії вона цілковито й безнадійно забула мову революційного марксизму; ба більше, термідоріанці стали реформістами!

Переклали: Ірина Зробок, Катерина Данілова, Неля Ваховська, Вадим Назаренко за наукової редакції Максима Казакова.
За виданням: Rosdolsky, R. 1978. "Zur Analyse der russischen Revolution". In: Ulf Wolter (Hrsg.): Die Sozialismusdebatte. Historische und aktuelle Fragen des Sozialismus. Olle & Wolter, Berlin (West), S. 203–236.

Вперше опубліковано в: Спільне, №11, 2017: Революція: історія та майбутнє

 


Посилання:

Bauer, O., 1920. Bolschewismus oder Sozialdemokratie? Wien.

Bauer, O., 1921. Der “Neue Kurs” in Sowjetrußland. Wien.

Carr, E., 1951—1954. A History of Soviet Russia. London.

Deutscher, I., 1951. Stalin. Die Geschichte des modernen Rußland. Stuttgart.

Deutscher, I., 1972. Der bewaffnete Prophet. Stuttgart.

Engels, F., 1962. “Anti-Dühring”. In: Marx-Engels-Werke, Bd. 21.

Engels, F., 1967. “Engels an K. Kautsky”. In: Marx-Engels-Werke, Bd. 35.

Engels, F., 1975. “L. Feuerbach und der Ausgang der klassischen deutschen Philosophie”. In: Marx-Engels-Werke, Bd. 21.

Lenin, V., 1947. «Staat und Revolution». In: Ausgewählte Werke, Bd. II. Moskau.

Lukacs, G., 1954. Der junge Hegel. Berlin.

Marx, K., 1965. “Theorien über den Mehrwert”. In: Marx-Engels-Werke, Bd. 26.

Marx, K. und Engels, F., 1979. 7 October. In: Marx-Engels-Werke, 1979, Bd. 29.

Preobrashensky, E., 1965. The New Economics. Oxford.

Trotzki, L., 1918. “Der Krieg und die Internationale”. In: Lenin, V. und Trotzki, L. Krieg und Revolution (Schriften und Aufsätze aus der Kriegszeit). Zürich.

Trotzki, L., 1936. Die Verratene Revolution. Antwerpen.

Trotsky, L., 1942. In Defence of Marxism. New-York

Дойчер, И., 1991. Троцкий в изгнании. Москва: Политиздат.

Дойчер, И., 2006a. Троцкий: безоружный пророк. Москва: Центрполиграф.

Дойчер, И., 2006b. Троцкий. Вооруженный пророк. Москва: Центрполиграф.

Дойчер, И., 2006c. Троцкий: изгнанный пророк. Москва: Центрполиграф

Енгельс, Ф., 1930.  «Людвіг Фоєрбах і кінець класичної німецької філософії». В: Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. Харків — Київ: Державне видавництво України.

Ленин, В., 1917. Государство и революция. Москва: Жизнь и Знание. 

Ленин, В., 1969. «Государство и революция». В: Полное собрание сочинений, том 33. Москва: Издательство политической литературы.

Ленин, В., 1969. «Империализм, как высшая стадия капитализма». В: Полное собрание сочинений, том 27. Москва: Издательство политической литературы.

Ленин, В., 1970. “Империализм и раскол социализма”. В: Полное собрание сочинений, том 30. Москва: Издательство политической литературы.

Маркс, К., 1926. До критики політичної економії. Харків: Державне видавництво України. 

Маркс, К., 1930. Капітал. Процес капіталістичної продукції в цілому. Том III. Ч. II. Кн. III. Харків: ДВУ. 

Преображенский, Е., 2008. Новая экономика (теория и практика): 1922—1928 гг. Москва: Издательство Главархива Москвы.

Программа Российской Коммунистической Партии (большевики), 1919.

Роздольський, Р., 2009.  «Роль випадків і “великих людей” в історії». В: Україна модерна (марксизм на Сході Європи), Ч. 14 (3), с. 178—206.

Троцкий, Л., 1922. Война и революция. Крушение второго Интернационала и подготовка третьего. Петроград: Государственное издательство.   

Троцкий, Л., 1926. Европа и Америка. Москва: Госиздат. 

Троцкий, Л., 1991. Преданная революция: Что такое СССР и куда он идет? Москва: НИИ культуры Министерства культуры РСФСР. 

Примітки

  1. Третій розділ цієї праці перекладений на українську інтернет-журналом «Вперед»: [link]. — прим. ред.
  2. Роман Роздольський вживає стосовно подій 1917 року на території колишньої Російської імперії термін «Російська революція» як найбільш поширений серед західної аудиторії. — прим. пер.
  3. У своїх працях Карр відводив цю роль Леніну.
  4. Наступні томи ще мають з’явитися.
  5. Перший український переклад «Людвіга Фоєрбаха і кінця класичної німецької філософії» з'явився 1930 року й ввійшов до збірки «Карл Маркс і Фрідріх Енгельс». —  прим. пер.
  6. Цит. за Роздольський 2009.
  7. «По-друге, історія відбувається таким чином, що кінцевий результат весь час виходить з конфліктів багатьох окремих прагнень: коли хтось чогось хоче, а інший йому заперечує, то потім виходить щось таке, чого не бажали обидва зовсім. Так ставалася історія до цього часу, за зразком природного процесу, і була, по суті, підпорядкована тим самим законам руху» (MEW Bd.37: 464). «Люди самі творять свою історію, але досі вони творили її, не керуючись загальною волею, не за спільним планом <…> Їхні прагнення перехрещуються, накладаються одне на одне, і у всіх таких спільнотах панує через це необхідність, доповненням і формою виявлення якої є випадковість» (MEW Bd.39: 206).
  8.  Після Першої світової війни про це говорив і К. Каутський.
  9. Частково це пояснюється монополістично-паразитичним характером нового капіталу, але також і тим, що колоніальним і напівколоніальним країнам все важче й важче позбутися впливу великих країн в їхньому індустріальному розвитку й визволитися з такого залежного стану.
  10. «Як тільки Росія <…> скине кайдани застарілої форми держави, — пише Р. Люксембург у 1910 році, – завдяки величезному населенню й природним багатствам вона семимильними кроками надолужить пропущене <…> Стане могутньою індустріальною державою як Німеччина, Англія чи Сполучені Штати, але не переплюне їх».
  11.  Цю дилему ставив Троцький ще 1917 року. Детальніше в Deutscher 1972: 257.
  12. До появи «Зрадженої революції» Троцького.
  13.  Насправді це цитата з праці Леніна «Держава і революція», написаної до Жовтня.
  14. Маємо тут на увазі передовсім § 7 і § 9 з Бауера: «Селянин і комунізм» і «Націоналізація промисловості».
  15. Якраз тут Бауер відрізняється від більшості соціал-демократичних теоретиків із Каутським на чолі.
  16. Набагато важче було з питанням про перехід від капіталізму до соціалізму, тобто період пролетарської диктатури. Робітничий клас добився перемоги тоді, коли робітники ще не були (та й не могли бути) єдиною консолідованою силою; перемога далася їм тільки через падіння продуктивних сил і матеріальної непевності широких мас – через це пізніше й з’явилася тенденція «переродження», тобто переходу провідного, активного прошарку населення у форму класового зародка. З іншого боку, вона була паралізована двома тенденціями: ростом продуктивних сил і знищенням освітньої монополії. Подальше репродукування технічних спеціалістів і передовсім організаторів з робітничого класу унеможливило потенційне класове розшарування. Від того, яка тенденція проявлялася сильніше, залежав і результат боротьби.
  17.  Дойчер називає сталінські колективізацію й індустріалізацію «другою революцією», з чого випливає, що обидва процеси були нібито продовженням Жовтневої революції, а не її запереченням, тобто значною зміною її початкового  характеру. (Це, по суті, головний недолік його книги.)
  18. Перед колективізацією «експерти з економічних питань говорили, що для впровадження плану потрібно мінімум чверть мільйона тракторів і ще купу іншого господарського знаряддя. Коли колективізація вже почалася, у всій Росії було тільки 7000 тракторів, тому ціною нелюдських зусиль впродовж 1929 року було добудовано ще 30 000» (Deutscher 1951: 340). 
  19. На малоцінному організмі (лат.). —  прим. перекл.
  20.  За власними оцінками Сталіна (1934), у 1929 р. у Радянському Союзі було 1829 34 млн коней, коли ж у 1933 р. – всього 16,6 млн!
  21.  «Цілий експеримент — читаємо далі у Дойчера. — виглядав плодом хворої фантазії, заперечував усі закони логіки  економічної теорії. Так, ніби ціла нація раптом повалила всі свої хати й села і зі всім, з жінками і дітьми разом переїхала до якогось фантазійного замку, біля якого не було тим часом нічого, окрім будівельного лісу. І лише потім та нація подумала, що для нових будинків їй потрібна цегла, щоб зрозуміти, що ні глини ні соломи для цегли у неї немає. І ніби цілий народ — брудний, змерзлий, голодний, розпачливо бігав у пошуках тих цеглин, глини й соломи для будівельників і зодчих, які зроблять йому нові просторі помешкання, набагато кращі, ніж ті халупи, які він потовк у божевільному поспіху. І подумаймо — зі 160-мільйонним народом це зробив абсолютно звичайний, прозаїчний чоловік, який сам поставив себе найвищим лицарем і архітектором, сучасним фараоном. Ось приблизно такою була картина російського життя — повною страждань і надій, пафосу і гротескних уявлень. На місці фараонського трону на цій картині було місце Сталіна — абсолютно непотрібна піраміда, до будівництва якої він змушував народ» (Deutscher 1951: 340-341).
  22. Все ще велика частина бюрократії складалася тоді зі старих членів партії, колишніх військових тощо. Усіх тих, хто так і не підкорився верхівці, тисячами засуджували або депортовували.
  23. Навіть божевілля, яке приписували Сталіну в похилому віці, з’явилося набагато раніше — з бруталізації тоталітарно-бюрократичного режиму, а не з особистого божевілля Сталіна.
  24. Також і «історична необхідність» має дві сторони медалі. З одного боку, за умови ізоляції Російської революції було необхідно, щоб індустріалізація Радянської Росії відбувалася під керівництвом бюрократії; але так само було важливо, щоб під час свого приходу до влади бюрократія зіткнулася з жорстким спротивом інтернаціонально-революційних елементів партії – і зараз нам саме ця друга сторона «історичної необхідності» здається більш значущою для майбутніх подій.
  25. Мабуть, більш влучно ця думка висловлена у Троцького (Р. Роздольський посилається на працю Der Krieg und die Internationale (Trotzki 1918), написану восени 1914 року й видану 1918 року в США й аж в 1922 році в Радянському Союзі в двох томах під назвою «Война и революция. Крушение второго Интернационала и подготовка третьего» (Троцкий 1922). — прим. перекл.)
  26. Те саме Енгельс писав у передмові до другого видання «Стан робітничого класу в Англії», 1892 року. – прим. перекл.
  27. «Чому монополія Англії пояснює там (тимчасову) перемогу опортунізму? Бо монополія дає надприбуток, тобто надлишок прибутку вище нормального, звичайного у всьому світі капіталістичного прибутку. І з цього прибутку капіталісти можуть викинути частинку (і навіть не маленьку!), щоб підкупити своїх робітників, створити щось на зразок союзу (згадаймо знамениті «альянси» англійських тред-юніонів зі своїми господарями, описані Веббами) – союзу робітників цієї нації зі своїми капіталістами проти решти країн» (перекладено за Ленин 1973: 173).
  28. «Хто зараз хоче або намагається – застерігає Троцький 1924 року, – планувати долю Європи та світового пролетаріату, не беручи до уваги силу й значення Сполучених Штатів, той робить те саме, що писав би рахунок без хазяїна у відомому значенні. Бо, – зрозуміймо це твердо – зараз хазяїном капіталістичного суспільства є Нью-Йорк і Вашингтон як його управлінський орган» (Перекладено за Троцкий 1926).
  29. Тут мається на увазі власне знецінення продуктів першої необхідності (в найширшому розумінні) через стрімкий індустріальний прогрес¸ розвиток сільського господарства й засобів комунікації, яке дає розвиненим капіталістичним країнам, незважаючи на зростання додаткової вартості й інтенсивності експлуатації робітничого класу, можливість значно піднімати реальні зарплати й таким чином тимчасово розширювати «внутрішній ринок». Цим і пояснюється теперішнє «затемнення» західного пролетарського руху.
  30. Тільки старий немічний Сталін міг собі подумати, що сьогодні, після Другої світової війни, суперництво США та Британії може мати реальне значення для світової політики.
  31. Те, що ця неприязнь, антипатія й відверте несприйняття виходять передовсім з почуттів національних, не має бути тут відрадою, бо все частіше постає питання: як так сталося, що стільки німців бачать в Росії свого «національного ворога»?
  32. У «Нарисах критики політичної економії» Маркс пише, що «капітал необхідний так само, як і капіталіст. Соціалісти так кажуть: нам потрібен капітал, а не капіталісти, але тоді капітал починає бути абстрактною штукою, а не виробничими відносинами…» (Маркс 1926.). Ще краще це сказано у третьому томі: «У тому самому значенні говорять і англійські соціалісти: “Нам потрібен капітал, а не капіталісти”. Але коли вони приберуть капіталістів, то приберуть і в умов праці характер капіталу» (Marx 1965: 291).
  33. Порівняйте з Trotzki 1936: 239: «Теоретично, правда, можна собі уявити, що буржуазія могла би конституюватися як акціонерна компанія, яка посередництвом своєї держави керувала б усім національним господарством. Економічні закономірності такого режиму ні для кого не були б таємницею. Окремий капіталіст, як відомо, отримує як дохід не ту частину додаткової вартості, яка виробляється робітниками на його підприємстві, а тільки пропорційну його капіталу частину сукупної додаткової вартості, яка виробляється по всій країні. При інтегральному «державному капіталізмі» закон рівної норми доходу здійснювався б не обхідними шляхами, тобто конкуренцією між капіталами, а прямо й безпосередньо через державну бухгалтерію. Такого режиму, проте, ніколи не було, і через конфлікти всередині самих власників ніколи не буде, тим паче що як універсальний носій капіталістичної власності держава була б надто спокусливим об`єктом для соціальної революції».
  34. Державна власність на продуктивні сили не вирішує конфлікт, але формально містить в собі можливість його вирішення (Engels 1962: 260).
  35.  «Ми нерідко називаємо радянську бюрократію «кастою», підкреслюючи цим замкнутість, вседозволеність і гординю панівного прошарку, який вважає, що він один походить від божественних уст Брахми, тоді як народні маси – від значно менш пошанованих частин тіла. Але й ця дефініція не має строго наукового характеру, її відносна перевага тільки в тім, що всім відоме переносне значення і нікому й на думку не спаде ототожнювати московську олігархію з індійською касою брахманів» (Trotsky 1942: 6).
  36. Це показує, що ніхто з прихильників тези про державно-капіталістичний характер Радянського Союзу не потрудився виштудіювати та проаналізувати конкретну історію розвитку радянської економіки. Вони бачать, що в Радянському Союзі є економічні категорії товару, грошей, ціни, зарплатні – і з того тріумфально виводять, що ціле радянське суспільство мусить бути капіталістичним. Але економічні категорії в різних суспільствах можуть виконувати різні ролі, і не треба забувати, що справжнє соціалістичне суспільство (яким Радянський Союз не є) в будь-якому разі мусило б спочатку послуговуватися грошима й обмінними відносинами. Іншими словами, вони доводять занадто багато, і з того в результаті нічого. (Так, ніби щоб називати державу несоціалістичною, вона має бути капіталістичною за всіма пунктами...)
  37. Що знову передбачає можливість «безкризового» капіталізму або мирне вирішення колоніальних проблем.
  38. Дивовижним чином ховається цей «праведний гнів» (нім. schöner Zorn) в куток, коли йдеться не про Східну Німеччину чи Угорщину, а про ницість і підлість світового імперіалізму…
  39. Ми ще повернемося до цього у ХІ розділі.
  40. Ми часто жартуємо собі з того, що при буржуазній демократії бідні й багаті мають «рівне право» «спати під одним мостом». Чи не можна сказати так само, що в сучасному Радянському Союзі підручний і маршал (як громадяни) однаково володіють засобами виробництва?
  41. Ми спеціально говоримо тут не «матеріальні», а «соціальні» умови існування, бо само собою ясно, що перехід до соціалізму не міг одразу покращити рівень життя мас, а певною мірою (через громадянську війну зокрема) навіть суттєво його погіршив.
  42. Це, звичайно, ніяким чином не заперечує пізніше самовизначення робітників на підприємствах!
  43.  Добрий християнин Гегель якось записав у свій юнацький нотатник: «У Швабії про щось, що відбувається вже дуже довго, кажуть: це так довго, що скоро перестане бути правдою. Так само і Христос – так давно помер за наші гріхи, що скоро це вже не буде нічого значити» (Цитата за Lukacs 1954: 590).
  44. Щоб трохи прикрасити цю узурпацію, ще Сталін вигадав таку дитячо-примітивну догму «соціалістичної однопартійності»: «Багато класів – багато партій, один клас – одна партія». Ця «соціологія», яка звучить насмішкою над історичним матеріалізмом Маркса й Енгельса, насправді дуже добре відповідає інтересам й апетитам керівної бюрократії.
  45. Тут ми відхиляємося від традиційного троцькістського формулювання; коли Троцький назвав Радянський Союз 1930-х років «деформованою робітничою державою», це було дуже влучно й точно, бо тоді ще можна було сподіватися на те, що cталінський режим тимчасовий і що майбутня соціалістична революція на Заході просто його знесе.
  46.  Ще більше це стосується Китаю та всіх «малорозвинених» територій. Вже у 1926 видатний марксистський економіст Преображенський пише: «Американська експансія не може зіткнутися з незламним спротивом у будь-якій країні капіталістичного світу, поки країна, на яку напали, залишається капіталістичною… Сама економічна структура виключає можливість серйозного спротиву американському / економічному завоюванню, оскільки вже досягнутий рівень світового розподілу праці, світового обміну поряд з існуванням величезної й щораз більшої економічної, технологічної та фінансової зверхності Америки над усім іншим світом, неминуче підпорядковує цей світ американським відносинам вартості. Жодна країна не може, не припиняючи бути капіталістичною, перестати підкорятися дії закону вартості, нехай у видозміненій формі. Саме тут на неї сходить лавина американського монополізму.» (Preobrashensky 1965: 157). На нашу думку, тут Преображенський дає щонайкращу відправну точку для аналізу так званих колоніальних революцій сьогодні.
  47. Якраз в ігноруванні цього аспекту криється слабкість І. Дойчера, біографа Сталіна та Троцького, якого ми цитували раніше. Кожному його уважному читачу мусило впасти в око, наскільки неповним, неякісним (по суті, не марксистським) є його аналіз Московських процесів і сталінського терору 1936-38 років. Дойчер бачить у цьому терорі тільки «помсту (дореволюційного) минулого революційному сьогоденню» і «відносне затемнення (Дойчер-Роздольський вживають слово Eklipsе – прим. перекл.) європейської Росії на користь відсталої азійської чи напівазійської периферії». Він дивується з того, «як мало структура режиму помінялася під Сталіним» (Deutscher 1952:.360, 368, 382), але так і не доходить до думки, що таке цілісне заперечення, відкидання ленінської партії було необхідним, щоб довести нове суспільство до абсолютного державного панування.
  48. Тут маються на увазі передовсім вершки бюрократії. Найнижчі ж її прошарки тісно пов’язані з робітничим населенням і (як показує польський випадок) у майбутньому конфлікті між населенням і бюрократичною верхівкою стануть на бік народних мас (це доказ того, настільки безглуздо приписувати державній і господарській бюрократії характер повністю сформованого і достатньо сильного суспільного класу).
  49. Raison d`etre — французький вислів, що означає смисл, смисл існування, раціональну підставу існування. — прим. ред.
  50. Як шкода, що ця «народна демократія» не розвинулася надалі! Бо зараз в Угорщині панують настрої здебільшого«ревізіоністські», а   не ліво-«троцькістські».
  51. Який жахливий доказ власної неспроможності для сталінізму, що після стількох років угорського «соціалізму» угорський робітник все ще сумує за капіталістичною демократією.
  52.  Зрозуміло, що не вся жорстокість була необхідною та що була (і непомірно зростала) вона переважно через незнання, недосвідченість і відсутність під ногами сталінської бюрократії ґрунту. І якби німецькі соціал-демократи не покинули російський робітничий клас 1918 року, то він би не пережив усі труднощі, які виникали головно через відсталість Росії.
  53. «Як тільки Росія <…> скине кайдани застарілої форми держави, — пише Р. Люксембург у 1910 році, – завдяки величезному населенню й природним багатствам вона семимильними кроками надолужить пропущене <…> Стане могутньою індустріальною державою як Німеччина, Англія чи Сполучені Штати, але не переплюне їх».
  54. Це заслуга Дойчера, власне він вперше глянув на ситуацію з такого боку (в статті «Росіє, що далі?» (англ. Russia, What next?), написану через тиждень після смерті Сталіна).
  55. Це не стосується сільського господарства, де досі досить відчутні наслідки огріхів сталінської примусової колективізації.
  56. Р. Роздольський наводить неповну цитату, повністю звучить так: «Негайний перехід до того, щоб всі  виконували функцію контролю й нагляду, щоб всі ставали “бюрократами” й в той же час ніхто не міг стати “бюрократом”» (Ленин 1969). — прим. перекл.
  57. Так само величезну роль для пригнічення мас відігравав культивований бюрократією великоросійський шовінізм.
  58.  Небезпеки, з якими вже стикається капіталізм, чисто економічні: подумаймо про автоматизацію, яка у великих масштабах призведе до суттєвого скорочення робочих місць для мільйонів людей (а відтак до спаду норми прибутку), або ж до повстання цілої армії безробітних. «Якби розвиток продуктивних сил зменшував абсолютну кількість робітників, - пише Маркс в «Капіталі» (Маркс 1930) – то це викликало б революцію, бо більшість населення лишилася б не при справах».
  59. Так, ніби «друга фаза соціалізму» з поліцейською державою, соціальною нерівністю, нерівноправністю статей, дискримінацією за національною ознакою тощо є бажаною!

Залишити коментар