Леслі Вайнфілд
У статті розповідається про експеримент у школі м. Каберлі (Каліфорнія) у 1967 р., коли вчитель створив прото-фашистський рух, який вийшов із-під контролю. Цей випадок був екранізований у фільмі 2008 року «Хвиля».
Хоча привид відродження фашизму видається майже забутим на тлі ейфорії з приводу возз’єднання Німеччини, він може не так вже й глибоко ховатися під мирною оболонкою цієї нації, чи, відверто кажучи, будь-якої іншої. Навіть нібито найбільш вільні та відкриті суспільства не мають імунітету від принад фашизму – включаючи такі місця, як Пало Альто.
Те, що пізніше стало відомим, як «Третя хвиля», почалося у Вищій школі м. Каберлі у Пало Альто у якості гри без будь-якого прямого стосунку до нацистської Німеччини, – розповідає Рон Джонс, який тільки-но взявся за викладацьку діяльність у 1966-67 академічному році. Коли учень із суспільствознавства запитав про відповідальність німецької громадськості за постання Третього Рейху, Джонс вирішив спробувати відтворити те, що трапилося в Німеччині, запропонувавши учням «просто слідувати інструкціям» протягом одного дня.
Але один день перетворився на п’ять, а те, що сталося наприкінці шкільного тижня, породило кілька документальних фільмів, досліджень та подібних соціальних експериментів з метою висвітлення темної сторони людської природи та головної слабкості державної освіти.
Перед приходом учнів до класу у понеділок Джонс добре вичистив свою класну кімнату та розташував парти незвично прямими рядами. Він пригасив світло та ввімкнув музику Вагнера, коли учні заходили до класу. Потім Джонс, популярний вчитель, який, уникаючи формальностей, зазвичай навіть не відмічав присутності учнів на уроках, сказав, що може дати їм ключі до влади та успіху – «Сила у дисципліні».
«Сказати “Давайте допоможемо нашому класу шляхом трохи вищої дисципліни” зовсім не відповідало характеру Рона Джонса» – пригадує колишній учень Філіп Ніл, тепер телепродюсер у Лос-Анджелесі. Але оскільки Джонс був цікавим вчителем, то клас погодився.
Однокласник Марк Генкок пам’ятає, як Джонс додав до навчальному процесу політичних відтінків та ряд стимулів одразу після цього. «Це було типу того, що якщо ти хороший учасник та добре граєш у гру, ти можеш отримати вищу оцінку. Якщо ти організовуєш революцію та зазнаєш поразки, то отримуєш незадовільно. За успішну революцію отримуєш “п’ятірку”» – розповідає Генкок, наразі директор регіонального розвитку у майновій компанії із Лос-Анджелеса.
Далі Джонс наказав класу зайняти нове сидяче положення для того, щоб посилити концентрацію та волю студентів: ступні горизонтально на підлозі, руки по швам, спина прямо. І він додав елементи муштри, після яких уся група могла перейти від байдикування за межами класу до тихого сидячого стану уважності менш, ніж за 30 секунд.
«Навіть коли ми лише почали із “Сили у дисципліні”, для мене було легко побачити переваги нової постави» – зауважує Стів Конільйо, який зараз допомагає вести справи у магазині «Тракі». «Уже того найпершого дня я помітив, що дихаю краще. Я був більш уважним на уроці».
Джонс завершив заняття першого дня кількома правилами. Учні повинні були уважно сидіти перед другим дзвінком, вставати для того, щоб поставити запитання чи дати відповідь, використавши для цього три слова чи менше, а кожне висловлювання повинно було супроводжуватись звертанням «пане Джонс».
«Наприкінці того дня, я був надзвичайно щасливим. Я маю на увазі, що, здавалося, все працює і кожен нібито був цим захоплений» – все ще дивується Джонс. Бали базувалися на участі і ніхто не обрав самостійних занять, як альтернативи, запропонованої Джонсом перед початком того навчального дня. В той же час ніхто не пов’язував ці заняття із уроками по історії Німеччини, які вони лише недавно завершили. «Більшість із нас орієнтувалася на вступ до коледжу – каже Генкок – Не життя нацистської Німеччини цікавило нас, а оцінки у Пало Альто».
Джонс припускав, що клас повернеться до звичного формату наступного дня. «Але коли я ввійшов, весь клас сидів…» Його голос завмирає, а постава змінюється, стаючи по-військовому зорганізованою.
Джонс думав привітатися, але підійшов до дошки і написав «Сила в єдності» під слоганом попереднього дня «Сила у дисципліні».
«Я почав лекцію про спільноту – щось більше, ніж індивід, щось, що приносить задоволення. Вони справді купилися на цей аргумент», пригадує Джонс.
Потужне відчуття приналежності раптово виникло між скромними софоморами на нижній сходинці трирічної школи, і Джонс визнає, що скоро він став частиною дійства і водночас його лідером.
«Це справді було помилкою, жахливим вчинком. Спочатку мене підштовхувала цікавість, а потім мені це сподобалось. Вони швидко навчалися і не задавали запитань. Для вчителя це було легко».
Після закінчення лекції «Сила в єдності», він створив класне вітання, яке полягало у піднятті правої руки над правим плечем у вигнутій назовні позиції, що нагадувало хвилю. Джонс назвав його Третя хвиля, і, незважаючи на подібність до Третього Рейху, стверджує, що запозичив термін із пляжного фольклору, де вважається, що кожна третя хвиля є найвищою.
Учні, які вітали одне одного таким чином у коридорах, привертали увагу старшокласників, які кричали, що знають значення такого салютування, каже Конільйо. Учні Каберлі почали пропускати свої уроки, просячи дозволу стати частиною Третьої хвилі. За три дні клас Джонса розширився до 60 учнів.
Після того, як Джонс проголосив перед збільшеним класом, що «сила це добре, тепер ви повинні діяти», кожному було призначено завдання, яке повинно було бути завершене до кінця дня. Комусь треба було запам’ятати імена та адреси кожного в групі; інші мали зробити банери Третьої хвилі, нарукавні пов’язки та членські картки. З того дня темою дня було «Сила у дії», і кожен повинен був поширювати вчення.
Конільйо каже, що до кінця дня банери були розвішані по всій школі, включаючи 20-футовий у бібліотеці. Члени принесли 200 конвертів з інших класів з проханням бути «заприсяженими».
«Воно швидко поширилося по всій школі» – пригадує Джонс, який все ще викладає, тепер уже в Рекреаційному центрі для інвалідів у Сан-Франциско. «Це було наче ходіння слизькою скелею… на третій чи четвертий день відбувся помітний емоційний вибух, який я не міг контролювати».
Кілька хлопців було призначено для «захисту» Джонса, коли той ходив шкільними коридорами. Вони носили нарукавні пов’язки Третьої хвилі для того, щоб відзначити рівень своєї відповідальності.
«Це була чорна пов’язка. Коли я прийшов додому, вона схвилювала моїх батьків» – каже Стів Бенсон, тепер механік у Пало Альто. «Вони думали, що це був еквівалент СС». Хоча його мати подзвонила Джонсу і висловила своє занепокоєння, вчитель запевнив її, що це була лише класна вправа.
Кожен залучений до Третьої хвилі отримував членську картку, три з яких Джонс випадковим чином позначив буквою Х. Тим, хто отримав позначені картки, було сказано записувати осіб, які порушували класні правила, що відтепер регулювали якими доріжками шкільного двору могли ходити учасники і з ким вони могли товаришувати.
«Було троє чи четверо стукачів, – прямо заявляє Джонс – Я хотів побачити, як це сприйматиметься за межами класу».
По завершенню чотирьох днів приблизно половина класу підійшла до Джонса із детальною інформацією про порушення інших, починаючи від неправильних привітань і завершуючи змовами проти нього.
«Це було феноменально. Розгорнулася справжня підпільна діяльність. Люди призначали себе охоронцями, – каже Джонс, – Я точно знав, що відбувається в класі через ці дивні донесення».
Підлітки, що були близькими друзями з дитинства, зраджували одне одного. Група приятелів могли разом розкурювати сигаретку у ванній, обговорюючи план «викрадення» Джонса наступного дня і виконати вимоги для отримання найвищого балу, але «цього б не сталося», каже Конільйо. «Хтось один із тих двох-трьох осіб обов’язково розказав би Рону Джонсу про змову».
Саме це сталося із Генкоком, який розказав кільком друзям, що купив пістолет на пістонах для школи – щоб заробити вищу оцінку за вдаване вбивство. Джонс змірив його суворим поглядом у класі, нагадавши групі про покарання за непокору. Генкок облишив свою ідею і до цього дня не може визначити зрадника.
«Джонс був здатний розірвати велику кількість ліній комунікації між людьми. Ось так він здійснював свою владу. Він тримав нас під ковпаком вкрай ефективно» – каже Генкок.
Джонс також відібрав офіційну, але анонімну групу «секретної поліції», що сприяла впровадженню правил Третьої хвилі у школі та за її межами. Ці учні отримували допомогу від хуліганського шкільного автомобільного клубу, відомого як «Виконавці», який був залучений до Третьої хвилі. Обидві групи – поряд із рядовими членами Третьої хвилі – доносили на своїх однокласників за безліч реальних чи вигаданих порушень.
«Параноя була справді дивною» – каже Конільйо. «Люди шпигували і ти повинен був робити вибір таким чином – розказати чи ні».
На додаток до імен, які надавалися уповноваженими учнями, Джонс також діставатиме із кишені «звинувачення», листки, з яких він потім прочитає імена та приписувані правопорушення, розповідає Генкок.
Незважаючи на те, хто на них вказав, звинувачені вставали негайно. Кількох відпустили, але більшість було засуджено класом, що кричав «Винен(-на)!» – і відсилав їх на вигнання у бібліотеку. Недовіра процвітала навіть там. Генкок пригадує, як знайома пізніше розказала йому, як вона думала, нібито він її здав, бо її «спіймали» наступного дня після незначної короткої розмови.
Згодом Генкок запитував Джонса про обвинувачення і взнав, що вони зазвичай були сфабрикованими. «Він не лише змушував нас звинувачувати наших однолітків, але й просто обирав будь-яке ім’я та висував звинувачення. – продовжує Генкок – Допоки рівень страху був високим, система працювала».
Додатком до закваски було зародження антивійськового активізму. Оголошення про зібрання Третьої хвилі та інструкції зі щоденної діяльності, які передавали по шкільному радіо, постійно супроводжувалися закликами до революції та радикальних суспільних перетворень. Полярні крайнощі ще більше спантеличували підлітків, для багатьох з яких призив до В’єтнаму набував все реальніших обрисів.
«Ти або був радикальним, або ні. Ти не міг бути посередині. Мабуть ми були готові бути уформованими – знизує плечима Конільйо – Нас було зловлено між крайнощами, які отримували всю увагу.»
Щось на зразок руху опору існувало всередині Третьої хвилі, але Генкок каже, що воно було таким же ефективним, як і протести проти нацистського режиму у Німеччині.
Однією з основних проблем опору було те, що Джонс продовжував змінювати правила, встановлені на початку експерименту, і просто проігнорував кілька революційних спроб, учасникам яких пообіцяли поставити найвищий бал. Генкок розповідає, що дехто з відчайдушних змовників навіть задумував масований «удар» іграшковими кулеметами, замаскованими у пакунках з обідом, але Джонс щось запідозрив і змінив час проведення учнівських зборів, на яких повинно було відбутися вбивство.
Протягом п’ятого дня явний обсяг міграції учнів до Джонсового класу порушив нормальний шкільний порядок і збільшив його занепокоєння у тому, що справи виходять з-під контролю.
Окрім доповідей про учнів, які неправильно віталися, Джонс почув, що трьох найбільших скептиків збираються побити. Всі троє розказали своїм батькам про Третю хвилю; рабин однієї з сімей навіть подзвонив Джонсу додому із запитаннями, але прийняв Джонсові нечіткі відповіді, не особливо вдаючись у подробиці.
«Я сподівався, що він прийде страшенно розлюченим. – каже Джонс, – Я продовжував сподіватися, що хтось зайде і запитає про те, що відбувається, і я зможу вказати на них: «Правильно, подивіться, що ви робите, ви стали просто наче фашисти» та завершити все. Але цього не трапилось».
Деякі батьки радили дітям не відвідувати занять, що лише підсилювало бажання учнів брати у цьому участь, розповідає Конільйо.
Зі свого боку, Джонс легко відхилив кілька ввічливих батьківських запитів, описавши Третю хвилю як звичайну класну вправу. Він зазначає, що навіть вчителі не ставили під сумнів цього експерименту, поки він тривав.
Джонс вирішив негайно припинити експеримент, але не хотів втрачати суті уроку. Він ескортував трьох скептиків до бібліотеки задля їх власної безпеки, а тим, хто залишився, сказав, що Третя хвиля була більш, ніж просто вправою, що це було більше, ніж просто гра.
Фактично, Джонс сказав, що вони були місцевим осередком добірного молодіжного руху, що набирав учнів по всій країні. Більш ніж 1000 таких груп постануть протягом полуденного мітингу того дня для того, щоб підтримати кандидата у президенти, який оголосить Молодіжну програму Третьої хвилі, що принесе країні «нове почуття порядку, єдності, гордості та дії».
Опівдні учні наповнили аудиторію: спини випрямлені, очі прикуті до телевізора по центру кімнати. Джонс заходив у приміщення на чолі групи, що співала та салютувала кільком його друзям, що видавали себе за репортерів та фотографів. Вхід охороняли хулігани із автоклубу.
Потім Джонс пригасив світло, ввімкнув телевізор та вийшов з кімнати.
Учні зосереджено очікували на зображення майбутнього, але екран залишався порожнім.
«Очі кожного з нас почали рухатися ось так» – каже Генкок, метаючи поглядом зі сторони в сторону. Після кількахвилинного переглядання, розповідає Генкок, він із подивом усвідомив, що «не було ніяких охоронців, не було ніякого Джонса. Ми всі просто дисципліновано сиділи.»
У Конільйо сірі обличчя із очима, витріщеними на сірий екран, викликали асоціацію із найбільш сильним образом Другої Світової війни – газовими камерами.
«Я подумав: “Господи, ми всі помремо”». Він скрикнув: «Я забираюся звідси» – і побіг у напрямку чорного ходу, який, як він думав, повинен був бути зачиненим, як у печах концентраційних таборів. Але двері відчинилися і Коніґліо здивовано зіткнувся зі звичайним весняним днем в обідню пору. «Знадвору лунала музика, квіти цвіли собі і теплий бриз обдавав теплим подихом».
Повернувшись, Джонс вимкнув телевізор та зайняв позицію на сцені за мікрофоном, в той час як відео зі сценами Другої Світової спалахнуло на великому екрані позаду нього.
«Не існує ні руху Третя хвиля, ні лідера» – повідомив він приголомшеній аудиторії. «Ми з вами не є кращими чи гіршими за жителів Третього Рейху. Ми б також працювали на оборонних заводах. Ми спостерігатимемо, як наших сусідів кудись забирають – і нічого не робитимемо.» – сказав Джонс, посилаючись на трьох скептиків, які перебували на засланні у бібліотеці за злочин зневіри. «Ми просто як ті німці: ми відмовимося від свободи заради можливості стати особливими».
Ніл пригадує, що «кожен просто сидів там протягом довгого часу. Потім кожен пішов своєю дорогою. Ніхто не хотів про це говорити. Здається, я пам’ятаю кількох людей, що сиділи там, не рухаючись».
«Нацист – це завжди брудне слово, коли ти підростаєш, але коли тебе самого це зачіпає, коли ти сам стаєш таким, це твердження дуже шокує».
Кілька учнів плакало. Барбара Міллер Мур, учасниця Третьої хвилі, що не відвідала збори, пригадує, як бачила кількох людей, що йшли геть шокованими. «Стів був блідим, – згадує вона про Конільйо – Я хвилювалася за нього. Він завжди був таким вразливим. Я не знала, що може з ним трапитись.»
Вітання завершились загальними зборами; членські картки перетворилися на сміття, а увага переключилася на В’єтнам. Але спогади про однотижневий експеримент залишаються сильними навіть 25 років потому.
«Було дуже боляче усвідомлювати, що мене надурили, проте, зрештою, це був урок» – зазначає Коніґліо. Після деяких роздумів він зрозумів, що «це був один із найцінніших уроків у моєму житті. Як часто ви – 16-річний підліток – маєте можливість не лише дізнатися щось з історії, але й прийняти у ній участь?»
Хоча Ніл пам’ятає почуття страху перед зборами та думкою про з’єднання із загальнодержавним рухом, він вважає, що тиск ровесників переборов його сумніви, поряд із його повагою до Джонса та тогочасними обставинами.
«Важливою причиною того, що я на це погодився, була моя повага до Джонса» – каже Ніл. Більше того, він «якраз починав озлоблюватися з приводу В’єтнаму і на певному етапі експерименту здалося, що ми можемо притягнути уряд до відповідальності за те, що він нам шкодить. Було відчуття, що щось справді значне повинно трапитись, поширитися по всій країні – що рух збирається змінити політику, змінити структуру школи. Поєднання всього цього примусило це статися, і воно сталося».
Ученицю Алісу Гесс Райт наслідок експерименту Третьої хвилі привів до щирого співчуття та співпереживання з німцями. «Було очевидно, що якщо зграйка старшокласників із Пало Альто, які мали все і нічого не втрачали, могла бути так просто втягнена, знаючи, що це просто гра, то зрозуміло, як це було для справжніх людей, які втрачали роботу та сім’ї. Це не значить, що не існувало способів опиратися чи що вони не могли цього робити, але ж ми навіть не знали, як це робиться.»
Райт запевняє, що не знає нікого, кому б зашкодила Третя хвиля. Джон «допоміг нам пробудитися, і за це я була йому завжди вдячна. Хороший досвід не обов’язково є приємним. Я часто над цим задумувалась, і я рада, що його отримала. Я б хотіла, щоб мої діти також мали подібний досвід».
Багато батьків також підтримували Джонса та вправу, незалежно від того, чи були їхні діти до неї залучені. Вони пішли битися за нього двома роками пізніше, коли його позбавили посади з причин, нібито непов’язаних із Третьою хвилею.
«Джонс був визначним та креативним вчителем, чиєю основною метою було навчити дітей думати за себе, – каже Джозеф Піккерінг, зацікавлений батько. – Джонс мав чудовий характер та найшляхетніші мотиви».
Експеримент породив численні дебати серед Джонсових колег-вчителів, однак дехто з них вважав, що не його справою було піддавати учнів таким емоційним стражданням.
«До певної міри вони праві» – погоджується Джонс, хоча вважає, що будь-які негативні впливи були тимчасовими і ризик був того вартий.
Бернард Олівер, президент муніципального відділу середньої освіти, який позбавив Джонса посади, критикував стиль викладання Джонса з кількох причин.
«Ми були розчаровані його діями здебільшого через те, що предмет погано викладався. Якщо вас не турбують базові цінності, то з його викладанням все добре. Легко перевантажити уроки емоційним збудженням, штучками, які подобаються дітям. Хоча це вражає деяких батьків, це також може бути однобоким та далеким від традиційних цінностей» – додає Олівер.
Джонсова Третя хвиля також привернула увагу психолога зі Стенфордського університету Філіпа Зімбардо, чий відомий експеримент у тюрмі кілька років потому призвів до появи садизму серед студентів та, в кінцевому підсумку, емоційного вибуху після того, як їх призначили на роль тюремних наглядачів.
«Обставини чинять набагато сильніший вплив на людську поведінку, ніж зазвичай припускається» – пояснює Зімбардо, який багато разів запрошував Джонса для проведення лекцій.
Хоча така схильність суперечить Західним ідеям особистої відповідальності, Зімбардо вказує на два приклади з реального життя на підтвердження своєї позиції: масові вбивства цивільних осіб у Мі Лай американською армією та післявоєнні тести, проведені на наглядачах у концтаборах, які не показали будь-якої подальшої схильності до насильства.
«Це неприємне твердження, яке люди не полюбляють чути. Але поки ви не усвідомите вразливості, ви не помітите, як легко симуляція стає реальністю, коли уніформа починає домінувати над особистістю».
Ветерани третьої хвилі погоджуються.
«Коли він почав нагороджувати людей, я міг побачити, що починається довгий шлях до майбутнього впливу на них, – розповідає Ніл, – Я міг побачити, наскільки сприйнятливими є люди до такого типу поведінки та як легко вони із нею погоджуються. Ти хочеш подобатися своїм вчителям, одноліткам, і ти не хочеш провалитися».
Хоча Джонс переконує, що ніколи не повторить Третьої хвилі, він наполягає на тому, що це могло б легко трапитися сьогодні будь-де у Сполучених Штатах із різних причин.
«Фашизм є завжди можливим, бо він настільки простий, а люди настільки розчаровані. Вони втрачають роботу, гідність, почуття власної значимості, а хтось підходить і каже «У мене є відповідь».
Шкільні системи готують добрий ґрунт, каже Джонс, використовуючи лише стандартизовані тести успішності, не помічаючи альтернативних шляхів викладання, а також велику різноманітність особистих досягнень.
Освітні інституції відсіюють баламутів та тих, кого важко навчити, винагороджуючи спокійних учнів, які бажають досягти успіху за будь-яку ціну та сприйматимуть владу.
«Це сумно. Вчителі можуть це стимулювати, сказавши учням, що вони особливі, що вони є частиною спільноти, що вони здатні на особливі вчинки. Лояльність – все, що вони мають дати взамін, – підсумовує Джонс – Це щодня трапляється у школі, відсутня лише зовнішня атрибутика. Діти не вчаться задавати запитання. Ви створюєте населення, в якій свобода є просто порожнім словом».
Переклад Остапа Кучми