Ольга Цецевич
Тато з мультфільму «Троє з Простоквашино» казав: «З глузду поодинці з’їжджають. Це тільки грипом всі разом хворіють». Хоча якщо глянути на статистику останніх років, закрадаються сумніви щодо непохитності цієї істини. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), у світі від розладів психіки страждає понад 450 млн людей, а в Україні — 1,6 млн. Однак треба розуміти, що на відміну від жителів Західної Європи, українці часто практикують самолікування, тому не стають на облік і роблять статистичні дані оптимістичнішими. Найпоширеніші хвороби — параноя, шизофренія, депресія й алкоголізм. Спробуймо розібратися, чи легко вижити з психічними розладами в Україні.
Психічно хворі люди vs. суспільство
Конфлікти між людьми з розладами психіки й оточенням трапляються досить часто в будь-якій країні світу, тому Україна в цьому випадку не виняток. Звісно, суспільству треба усвідомити, що ці люди також здатні переживати сильні емоції, страждати від cамотності й нерозуміння, їхньої вини в тому, що хвороба обрала саме їх, немає. Наприклад, більшість спеціалістів вважають, що шизофренія, найбільш міфологізована хвороба, передається генетично. Тож вразити вона може будь-кого, адже рідко коли люди вивчають історії хвороби своїх предків.
Головний лікар-психіатр Рівненської обласної психіатричної лікарні Анатолій Калинюк засуджує таке упереджене ставлення суспільства до хворих людей:
«Мені часто доводилося спілкуватись із керівниками адміністрацій міст та сіл, де проживають наші хворі, і я був шокований тим, що вони мені розповідали. Зі слів цих керівників, наших хворих всі бояться, вважають, що вони можуть будь-що витворити з оточуючими, що ніхто не знає, які думки в них у голові, тому звертаються до міліції, медичного керівництва, щоб цих жителів негайно повернути до лікарні. А наші пацієнти, коли перебувають у стані ремісії (послаблення симптомів хвороби), хочуть спілкуватись із рідними, сусідами, бути в курсі всіх подій як у країні, так і за місцем проживання. Близько 40% наших пацієнтів мають вищу освіту, а іноді й дві, і називати їх „дурнями“ або „недоумками“ ніхто не має права. Подібні висловлювання вказують на низький культурний рівень цих осіб, на відсутність співчуття та здорового глузду».
Психічно хворі vs. держава
Проте винити лише оточення в нерозумінні цих людей не варто. Справжній бар’єр між людьми з розладами психіки й нормальним життям створює держава. Якщо для людей із вадами слуху чи зору є лікувально-трудові майстерні, де їм платять гроші й офіційно працевлаштовують, то психічно хворим, що лежать у лікарні, за звичайну механічну роботу нічого не платять, лише безкоштовно годують. Коли хворий покидає лікувальний заклад, йому ніде заробляти гроші, адже на роботу неохоче беруть інваліда з психічними розладами, навіть попри пільги, які потім надаються роботодавцю.
На підприємстві має бути 4% інвалідів[1]. Але набагато простіше дати роботу людині з вадами зору, слуху чи опорно-рухової системи, адже їхні розумові здібності не залежать від хвороби. А от діагноз, пов’язаний із порушеннями психіки (особливо страшно для всіх звучить «шизофренія»), найчастіше викликає відмову роботодавця. Це може спричинити рецидив хвороби, тобто її повторний приступ, хоча в деяких людей його не буває до кінця життя. Для психічно хворої людини важлива соціальна реабілітація, однією з основних частин якої є робота. Вона дозволяє взаємодіяти з людьми й самостійно забезпечувати себе. Тож, можливо, якби держава виділила якийсь ліміт місць на підприємствах саме для людей із психічними розладами, то було б менше випадків рецидиву.
Багатьох звільнили за останні роки через кризу, особливо постраждали люди з психічними захворюваннями. Це закономірно, адже звільнити людину з інвалідністю дуже важко, а довести, що психічно хворий не придатний для зайнятого місця роботи, легко. Якщо після звільнення в хворого повториться приступ, то для нього може не знайтися ліжко-місця в найближчій лікарні, адже останнім часом їх активно скорочують. Це ускладнює правильне завершення лікування й надання стаціонарної допомоги всім, хто її потребує.
Трохи про гроші
ВООЗ рекомендує витрачати на охорону здоров’я громадян від 5% ВВП країни. У 2017 році в Україні на медицину мають витратити 4% від ВВП, а в наступному планують 3,5%. Про це повідомила заступник голови комітету Верховної Ради з питань охорони здоров’я Тетяна Донець. Але вона вималювала красиві перспективи, що ці витрати зростуть до 6,5% від ВВП. Однак більшість цих коштів буде витрачено на сфери, яких торкнулась медична реформа. Психіатрії ж вона не зачепила.
Якщо в Радянському Союзі держава повністю забезпечувала психічно хворих ліками, то на сьогодні ситуація кардинально змінилася. Тепер медикаменти купують самі родичі. Якщо ж вони відмовляються від хворого, його «списують» до інтернату для «психохроніків». Це місце, де люди з психічними розладами, від яких відмовилися родичі, постійно проживають. Вони отримують пенсію по інвалідності, за яку адміністрація інтернатів їх утримує і купує їм ліки. Ускладнилася ситуація й із медикаментами, які виготовлялися в СРСР, а нині Україна їх має закуповувати, бо якісних аналогів, на жаль, немає.
В економічно розвинених країнах дедалі частіше відмовляються від стаціонару, який передбачає повну ізоляцію хворих. Там практикують реабілітаційні центри після лікування, де вони відновлюють соціальні навички. В Україні ж психічно хворі — відмежована ланка суспільства, що поросла міфами, стереотипами. У суспільстві їх не хочуть сприймати через страх, у державі про них забули через війну й купу інших проблем. Але владі та суспільству варто зрозуміти, що зараз в Україні рівень психічних розладів зростає через війну. У зоні АТО порушується психіка, бійці потребують допомоги спеціалістів після повернення додому. А це реальна проблема, яка потребує здійснення кількох кроків для вирішення. Для початку було б непогано припинити війну. Потім ветеранам необхідно забезпечити курси психологічної адаптації до мирного життя, а суспільство треба навчити взаємодіяти з ними, щоб полегшити їхню реабілітацію, а не створювати нові конфлікти.
Вирішення проблем
Оскільки фінансова ситуація в країні досить складна, у сфері психіатрії треба впроваджувати реформи, які не потребуватимуть затрат великої кількості ресурсів. У наших психлікарнях перебуває 30–40% людей, які можуть лікуватися амбулаторно. Тобто це психічно хворі, в яких ззовні не проявляються ознаки хвороби, якщо їх не активізує кризова ситуація. Але вдома лікуватися вони не можуть через нестабільну ситуацію з психотропними ліками. Альтернативи стаціонарному лікуванню, як за кордоном, у нас немає. Головні лікарі також охоче кладуть таких пацієнтів на стаціонар, оскільки в нашій системі охорони здоров’я залишились система оплати за радянські ліжко-дні за зразком радянської практики, і якщо їхня норма буде недовиконана, то лікарні скоротять фінансування. Варто налагодити й виготовлення ліків для психічно хворих на українських фірмах. Спочатку доведеться витратити значну суму на відбудову фармацевтичної галузі, однак вона швидко окупить себе. І якщо буде достатнє забезпечення ліками, то в майбутньому можна буде скоротити до мінімуму стаціонари закритого типу та перелаштувати клініки за західним зразком.
Очевидно, що в медичній реформі варто було подумати й про психіатрію. Тож сподіваємося, найближчим часом наші законодавці візьмуться й за цю галузь. І в майбутньому в Україні з’являться страхові поліси, що покриватимуть вартість лікування, психіатричні клініки за західним зразком та якісні ліки в необхідній кількості.
Примітки
1. Норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів, згідно з чинним законодавством, установлено в такому розмірі:4% від середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік. Але якщо на підприємстві працює від 8 до 25 осіб — одне робоче місце. — прим. ред.↩
