Цю рецензію присвячено моєму загиблому на війні товаришу Євгенію Осієвському — хороброму бійцю ЗСУ й чудовому кінокритику. Одним із важливих для нього правил було — завжди додивлятися фільми до кінця титрів. Як побачать читачі цього тексту, без перегляду титрів повне розуміння фільму «Грішники» було б неможливим.
Ходіть у кіно, додивляйтесь фільм до кінця титрів і обговорюйте їх із близькими — як це любив робити і до чого захочував інших Женя.
У рецензії присутні спойлери до фільму «Грішники».
Горори і соціальна критика
Цієї весни одним із найкасовіших голлівудських фільмів стала стрічка «Грішники» — горор про вампірів, у якому неочікувано важливу роль відіграє музика. Кінокритикиня Ейлін Джоунз вважає, що Голлівуд потребував саме такого оригінального фільму в час, коли найбільшими хітам стають екранізації ігор, книг чи коміксів. «Грішники» не лише зібрали чималу кількість схвальних відгуків глядачів і кінокритиків, а й порушили низку важливих соціальних тем, пов'язаних з расизмом і культурою.
За останній десяток років горор перетворився з жанру, який просто мав на меті викликати у нас фундаментальні відчуття страху та відрази, на інструмент соціальної критики. Це, втім, не зовсім нове явище. Можна згадати фільми про зомбі Джорджа Ромеро з його критикою консюмеризму у другій половині ХХ століття. Одним з недавніх помітних прикладів соціального горору стала минулорічна «Субстанція» Коралі Фаржа — фільм, що звертається до феміністичної критики старіння і того, як індустрії краси та розваг ставляться до жіночої зовнішності загалом. Навіть Американська кіноакадемія, яка зазвичай ігнорує жанрове кіно як «низькопробне», номінувала Демі Мур на «Оскар» за одну з головних ролей у фільмі.
Кадр із фільму «Субстанція» з Демі Мур
З-поміж соціально критичних фільмів жахів яскраво вирізняються фільми колишнього коміка Джордана Піла, у фокусі яких знаходяться питання расизму у США і становища афроамериканців. Герої його стрічок «Пастка», «Ми» і «Е ні» — афроамериканці й афроамериканки, які стикаються з різними проявами расизму в американському суспільстві. Іноді ця тема стає центральною, як у його дебютній картині «Пастка», де сам факт того, що головний герой чорношкірий, перетворює його на жертву. В інших фільмах расизм стає лише одним з елементів сюжету, як в останньому «Е ні», де є лише відсилки до афроамериканської культури.
У квітні цього року до горорів, які торкаються теми расизму, приєднався фільм Раяна Куглера «Грішники»[1]. На відміну від Піла, Куглер розпочав свою режисерську кар’єру з фільму «Станція Фрутвейл», який прямо працює з темою расизму і насильства з боку поліції. Це заснована на реальних подіях історія про останній день з життя молодого афроамериканця Оскара Гранта ІІІ перед його вбивством поліцією на станції Фрутвейл у містечку Гейвард у Каліфорнії. Згодом Куглер отримав можливість знімати для великих голівудських франшиз: спін-офф до боксерських фільмів про Роккі — «Крід», а також два фільми про африканського супергероя Чорну пантеру у кіновсесвіті Marvel.
Тож «Грішники» стали для Куглера поверненням до хоч і жанрового, але авторського кіно. У цьому фільмі режисер звертається до ролі музичної традиції в історії афроамериканців: наскільки вона допомогла зберегти культурну ідентичність і яку роль зіграла у боротьбі за соціальну справедливість. І все це — у кривавій стрічці про вампірів з музичними номерами.
Сила традиції дельта-блюзу
Про що ж сам фільм? Надворі 1932 рік. У колишніх рабовласницьких штатах Півдня США панують закони Джима Кроу, які підтримують расову сегрегацію, а будь-кого, хто намагається її порушити, карає Ку-клукс-клан. Двоє близнюків — Смоук і Стек, яких грає постійний актор Куглера Майкл Б. Джордан, — повертаються до рідного містечка Кларксдейл у Міссісіпі, де більшість населення у поті чола трудиться на бавовняних полях. Ці двоє — ветерани Першої світової, які не знайшли для себе роботи у мирний час і подалися на службу до чикагських гангстерів. Вони приїжджають додому з купою грошей та планами відкрити клуб для місцевої бідноти — джук-джойнт.
Майкл Б. Джордан та Майлз Катон у фільмі «Грішники»
Близнюки викуповують лісопилку з підозрілими слідами крові на підлозі й висмикують з роботи на полі свого кузена Семмі, талановитого молодого блюз-музиканта, якому дарують добро-гітару. Семмі грає Майлз Катон — молодий виконавець ритм-енд-блюзу, для якого ця роль стала дебютною. Врешті близнюкам вдається відкрити свій джук-джойнт. Ба більше, клуб привертає увагу вампіра Ремміка, якого зачаровує музика Семмі. Так соціальна драма про життя афроамериканців на Півдні й блюз перетворюється на фільм жахів про вампірів з елементами мюзиклу.
Виступ Семмі — центральна і найбільш сюрреалістична сцена у фільмі. На подарованій близнюками гітарі молодий музикант під акомпанемент старого досвідченого піаніста Дельта Сіма виконує пісню «Я збрехав тобі». Її написали музикант Рафаель Саадік і постійний композитор Куглера Людвіг Йоранссон. У пісні Семмі розповідає про конфлікт зі своїм батьком-пастором, який не приймає захоплення сина музикою — адже її виконують у гріховних джук-джойнтах, де люди пиячать, грають в азартні ігри і де процвітає кримінал. Тому Семмі — як у житті, так і в пісні — бреше татові про свою любов до музики.
Пісня також розкриває один з основних конфліктів «Грішників» — розрив з існуючим порядком і водночас продовження традиції. Семмі пориває зі строгими релігійними приписами, які йому намагається нав'язати батько. Його музика виходить за межі сегрегованого американського суспільства — вплив, який блюз здійснив і на інші жанри музики. Проте навіть ламаючи усталені порядки — як всередині афроамериканської спільноти, так і поза нею — музика Семмі зберігає тяглість традиції.
Його музичний виступ — це не просто індивідуальне майстерне виконання, а колективне дійство, яке об'єднує відвідувачів джук-джойнта з попередніми і майбутніми поколіннями. На середині виступу Семмі, коли і він, і аудиторія вже наелектризовані та повністю поглинуті музикою, раптово починає лунати електрогітара. Ми бачимо чоловіка у яскравому вбрані, яке може викликати асоціації зі сценічним образом Джимі Гендрікса. Далі звучать характерні для раннього хіп-хопу скретчі і семпли, схожі на пізніший джі-фанк. Зі зміною звуку різних епох ми бачимо як змінюються виконавці на сцені і сама аудиторія. Ми чуємо госпел, характерний для проповідей батька Семмі, або племінні барабани, які відсилають до традицій Західної Африки. Найнеочікуванішим елементом у цьому сюрреалістичному каскаді музичних жанрів видається звучання китайської опери — адже в залі присутня китайська мігрантка Грейс Чоу, яка також танцює у натовпі джук-джойнта. Так блюз виходить поза межі афроамериканської традиції і поєднується з іншими культурами.
Майлз Катон у фільмі «Грішники»
Виступ Семмі прикликає музичних духів минулого і майбутнього, засвідчуючи тяглість музичної традиції — від ритмічних західноафриканських племінних мотивів до протяжних джі-фанкових мелодій, з якими може асоціюватися творчість раннього Доктора Дре і Снуп Догга. Сам Куглер, згадуючи свого дядька, який був з Півдня і любив блюз, зазначає, що цей фільм став для нього можливістю повернутися до традицій пращурів. Це не вперше у своїй фільмографії він звертається до культурної спадщини попередніх поколінь. Але якщо фільми про Чорну пантеру стали містком до уявної батьківщини в Африці, то Дельта Міссісіпі з її характерним блюзом — це реальна батьківщина мільйонів афроамериканців, які у першій половині ХХ століття вирушили на Північ і на Захід, зокрема до Каліфорнії, де й виріс сам Куглер.
Традиція і руйнування порядку
Тут знаходиться основний нерв фільму для режисера, який говорить про традицію. Проте традиція це не лише щось домодерне, що ми зазвичай любимо відкопувати з небуття історії — таким зазвичай займаються традиціоналістські рухи, які намагаються політизувати якісь аспекти минулих практик задля досягнення політичних цілей сьогодні. Соціолог Крейг Калгун дивиться на традицію по-іншому: для нього вона жива не тоді, коли закріплює певний зміст практик, а коли здатна його відтворювати[2].
Блюз не відтворював достеменно західноафриканські чи духовні мотиви, проте під їхнім впливом після завершення Громадянської війни у США він увібрав різні культурні течії, щоб передавати переживання і злидні афроамериканців. Це була і форма розради, і спосіб добре провести час після виснажливого робочого дня — навіть якщо самі пісні часто й розповідали про ті самі негаразди.
Проте традиція може набувати і революційного змісту. Зв’язці традиції та радикалізму присвячена книга Крейга Калгуна про західні радикальні соціальні рухи початку ХІХ століття. Основний аргумент Калгуна полягає у тому, що традиційні спільноти селян і ремісників, яким розвиток індустріального капіталізму загрожував повним знищенням традиційного укладу, були більш готовими до радикальних дій, ніж наймані працівники на заводах. Крім екзистенційної загрози від капіталізму, саме солідарність, побудована навколо традицій їхніх спільнот, дозволяла легше організуватися для повстання, збройної боротьби чи інших радикальних дій[3].
Напевно, найяскравішим прикладом революційної організації серед африканців, вивезених у рабство до Західної півкулі, став ритуал вуду у місцині Буа-Кайман під час Гаїтянської революції у 1791 році. Тоді зібрання представників різних груп рабів об’єднало стратегічне планування повстання проти рабовласників і релігійний ритуал, який був каталізатором до широкого повстання[4]. Це підтверджує тезу Калгуна, що традиції допомагають скріплювати зв’язки між повстанцями, які ризикують своїм життям, погоджуючись на радикальні кроки.
Вампіри і комунізм
Хоча блюз сам по собі не був революційною традицією, проте у «Грішниках» майстерне виконання Семмі збурює у навколишніх містичні почуття, які виходять за межі простого відпочинку у барі. Гаїтянські раби також переживали містичний досвід у Буа-Кайман, і їхню солідарність було каналізовано на політичну боротьбу проти французьких рабовласників. Проте джук-джойнт у дельті Міссісіпі — не політичне зібрання, а лише спосіб відпочити після важкого робочого дня. Проте цю солідарність можна політизувати до радикальної дії.
Джек О'Коннелл в ролі Ремміка у фільмі «Грішники»
Саме тому на сцену виходить ірландський вампір Реммік, який хоче отримати доступ до сили Семмі знаходити зв’язок з різними поколіннями і пропонує радикально розправитися з расовою несправедливістю, перетворивши всіх на вампірів. Тут ми підходимо до точки напруги між збереженням афроамериканської культурної окремішності та розчиненням у ширшому русі. Хоча останнє обіцяє соціальне визволення, тобто ламання сегрегації, коли всі стають вампірами без огляду на колір шкіри, проте Семмі ризикує підпорядкувати свій талант волі Ремміка.
Мотивація вампіра також стосується пошуку власної культурної традиції. Він прямо каже, що хоче отримати шанс возз’єднатися зі своїми ірландськими пращурами. Найяскравіший доказ цьому — сюрреалістичний музичний виступ самого вампіра з рештою перетворених на кровопивць людей. Зібравшись навколо джук-джойнту, Реммік починає витанцьовувати з вампірами і співати відому «Кам’янисту дорогу до Дубліна» — пісню, яку можна почути у виконанні безлічі ірландських музикантів і не тільки.
Ця пісня родом з ХІХ століття, написана ірландським поетом Д. К. Гаваном, розповідає про молодого ірландця, який вирушає до Дубліна в пошуках щастя та роботи. У Дубліні його обкрадають, і він сідає на корабель, що прямує до Англії, де місцеві кепкують з його ірландського акценту. Ця пісня стала важливим елементом культурної ідентичності багатьох ірландців, які залишили свою батьківщину у пошуках ліпшої долі. А до ірландців у ХІХ і на початку ХХ століття існувало жахливе ставлення у протестантських країнах, таких як США чи Британія. Їх вважали «нижчою расою» порівняно з білими протестантами англосаксонського походження, а для самої Британії Ірландія була колонією. Тому «Кам’яниста дорога до Дубліну» втілює досвід ірландського вигнання, насичений символами — такими як терен — і географічними відсилками, наприклад, до містечка Туам на заході острова.
Інша важлива грань ірландської ідентичності Ремміка — це зв’язок вампірів з ірландською культурою. Як і багато народів світу, ірландці мають свої міфи про вампірів. Зокрема, у них є історія про жорстокого Абгартача, який пив кров людей. Канадська дослідниця Елізабет Міллер навіть стверджує, що ірландський письменник Брем Стокер надихався цією історією, створюючи свій відомий роман про графа Дракулу[5]. Версія про ірландське походження Дракули подобається і Куглеру.
Проте Реммік не аристократ-вампір, який прагне викупити нерухомість для того, щоб полювати на людей. Він заробітчанин, який змушений поневірятися за океаном, тікаючи від переслідувань. Його так само не задовольняє расистське і ксенофобне американське суспільство. Тому навернення людей у вампірів має для нього політичний характер. Реммік фактично організовує масове повстання і набирає людей до свого руху. Він пропонує забарикадованим у джук-джойнті вільне від расизму суспільство рівності, бо серед вампірів мирно можуть співжити і куклукскланівці (двох із яких Реммік першими робить вампірами), і чорношкірі. Більше того, він розповідає, що на світанку прибуде загін Ку-клукс-клану, щоб вбити всіх відвідувачів джук-джойнту. Близнюки насправді купили колишню лісопилку у місцевого голови Клану, який використовував її як катівню і хотів би це продовжити. ККК того часу були противниками рівних прав не лише для чорношкірих, але й для католиків, серед яких ірландці були однією з основних груп у США. Тому Реммік пропонує Семмі й решті у джук-джойнті боротися проти спільних ворогів разом.
Джек О'Коннелл та Гейлі Стайнфельд у фільмі «Грішники»
У цій пропозиції Ремміка можна прочитати спробу підняти революцію проти тодішнього расистського американського суспільства. Для цього йому потрібен Семмі — як носій унікального таланту, здатного викликати до життя різні культурні традиції й об’єднувати навколо них людей. Куглер про це ніде не говорить, але цікаво, що під час подій, до яких відсилають «Грішники», головою Компартії США був ірландець за походженням — Вільям Фостер. У той час Комуністична партія сильно покладалася на чорношкіре населення і вбачала в ньому революційну силу. Проте за обіцянками соціального визволення вже тоді ховалися небезпеки авторитаризму, адже сам Фостер прийшов до влади за підтримки Сталіна, змінивши більш популярних, але менш лояльних до радянського керівництва попередників. Тому між реальним ірландцем-комуністом й ірландцем-вампіром у кіно можна провести паралелі як між авторитарними лідерами, які обіцяли соціальне звільнення, але за цим ховалося бажання персональної влади.
Культурна самобутність і радикалізм
Тема небезпек революційного насильства для Куглера не нова. У першій «Чорній пантері» головний антагоніст також пропонував повалити світовий порядок, заснований на багатовіковому гнобленні чорношкірих. Проте як у «Чорній пантері», так і в «Грішниках» головні герої відкидають шлях революційного насильства. Збереження власної культури й ідентичності стають для Семмі головним вибором тієї ночі. Його рятує один з двох близнюків, Смоук, і вбиває Ремміка. Семмі тікає, щоб стати успішним блюз-музикантом, а Смоук лишається, щоб розправитися з бійцями ККК, які прибувають на світанку, і гине у перестрілці.
Головні герої відкидають спільну з вампірами боротьбу проти своїх гнобителів, що робить збройний спротив самогубчим. Американське суспільство лишається расистським без революційних змін, але блюз, який розповідає про злидні афроамериканців, живе. Він стає ще одним важливим елементом афроамериканської культури, який підкреслює її окремішність, але, як і рок-н-ролл, блюз легко переймають білі музиканти інших жанрів.
Напевно, «Грішників» можна було би прочитати як відмову від революційної боротьби задля збереження власної ідентичності, якби не сцена під час титрів. Ми бачимо виступи старого Семмі, якого грає відомий блюзовий музикант Бадді Гай. І ось старий Семмі сидить у барі після виступу, коли до нього раптово підходять один із близнюків Стек і його дівчина Мері, які вижили тієї кривавої ночі у джук-джойнті. Виявляється, вони також стали вампірами, але їм не вдалося втекти на відміну від решти. Стек каже, що йому більше подобається рання творчість Семмі, а не його виступ з електрогітарою, який ми щойно побачили. Поява Стека з Мері у цій сцені залишає відкритим питанням про революційну боротьбу і використання насильства. Стек одягнений як репер початку 1990-х, але з панафриканською символікою, характерною для реп-гуртів на кшталт A Tribe Called Quest чи Brand Nubian. Це явний натяк, що блюз і Семмі втратили свій революційний потенціал, проте він може зберігатися за хіп-хопом.
Неочікуване змішання мюзиклу і горору про вампірів у «Грішниках» піднімає питання зв’язку (музичної) традиції з соціально-політичними змінами. Куглер усвідомлює напругу між збереженням власної колективної ідентичності та розчиненням у ширшому русі. Він показує, що багато чорношкірих американців у ХХ столітті свідомо обрали шлях збереження власної культурної ідентичності та мирних реформ. Це шлях музиканта Семмі, який не став революціонером, але прожив своє життя, граючи улюблену музику. Проте традиція афроамериканського радикалізму залишається живою в культурі, як це показує Стек, чиї музичні смаки можуть змінюватися протягом десятиліть, але вони завжди будуть сфокусовані на тому, що формує солідарності на радикальну дію.
Примітки
- ^ Авторство фільму можна приписувати не лише режисеру, але й багатьом іншим залученим у його виробництво. Попри те, що я вважаю створення кіно колективним процесом, у своєму аналізі я спираюся на авторську теорію кіно, яка розглядає режисера як головного творця. У випадку «Грішників» режисер також є і сценаристом фільму. До того ж, можна помітити повернення до схожих тем у фільмографії Куглера, про що мова йтиме далі.
- ^ Craig Calhoun, Nations Matters: Culture, History, and the Cosmopolitan Dream (Routledge, 2007), 22.
- ^ Craig Calhoun, The Roots of Radicalism: Tradition, the Public Sphere, and Early Nineteenth-Century Social Movements (The University of Chicago Press, 2012), 8-10.
- ^ Огляд відомостей про цей ритуал і його реконструкція у David Geggus, “The Bois Caïman Ceremony,” Journal of Caribbean History 25, no. 1/2 (1991), 41-57.
- ^ Elizabeth Miller, Dracula: The Shade and the Shadow (Desert Island Books, 2011).
