Книгу французького історика Андре Роша видавництво «Основи» перекладає за рік після перевидання класичної роботи Симони де Бовуар «Друга стать». І хоча сама назва — «Перша стать» — спокушає до порівнянь, це було б доволі грубою роботою: тексти дуже різні. Тоді як де Бовуар здебільшого змальовує сучасне їй становище жінок, використовуючи критичну лінзу екзистенціалістської філософії, Рош відповідно до своєї спеціальності поміщає маскулінність в історико-культурний контекст.
Франція XVlll—XlX сторіч може здаватися доволі далекою від сьогоднішніх процесів конструювання мужності, однак читачі й читачки зможуть провести певні паралелі з українською ситуацією в постмайданний період.
Робота Роша складається зі вступу, шести розділів і висновків. Кожна частина сфокусована на проживанні «чоловічості» в конкретний часовий період і в конкретному середовищі. Революційний вибух, армія, буржуазне місто, село, школа, дозвілля — всі ці місця формують специфічну форму домінантної маскулінності.
У першому розділі Французька революція скидає батька-короля з престолу й оголошує чоловіче братерство. Свобода й права людини перетворюються на «права патріотичного розбишаки» (с. 18). Карикатури та висміювання короля фокусуються на порівнянні його з жінкою, немаскулінній тілесності, манірній поведінці й слабкості. Короля символічно каструють, він не гідний престолу, бо не поводиться як чоловік, а радше схожий на незрілого хлопчака. Монархія безсила тією ж мірою, якою король є імпотентом. Чоловічий член стає революційною емблемою, «сперма запліднює націю так само, як сила суверена запліднює державу» (23).
Критика спрямовується на придворних і шляхту: слабкі і розм’яклі, вони користуються своїми привілеями, аби відібрати у звичайних чоловіків право на жінок — пан може заволодіти жінками, яких вважає своїми, це принижує честь активного громадянина. Але пани виявляються слабкими в ліжку, а «білі лиця, ніжні руки» і кокетство придворних роблять їх недостойними своїх привілеїв. Активність, фізична сила, непокора, грубість стають ознаками справжнього чоловіка.
Що призвело до такого становища у монархії? Тут вперше виявляється недолік підходу Роша. Протягом усього тексту він намагається утримати баланс, зберегти певну нейтральність. Інколи це призводить до абсурдних тез. Навівши всі ці, безумовно, сексистські приклади афірмації маскулінності, автор заявляє, що не варто «обманювати себе», адже все це «не протиставляє чоловіків жінкам», а лише Французьку революцію — Старому режиму. Через декілька речень виявляється, що, на думку революціонерів, Старий режим був зіпсований ніким іншим, як жінками. Господині салонів мали надто великий вплив на політику, тому свобода жінок у громадянському житті — ідея, що підтримує королівську владу. Жінки, що прагнуть влади, руйнують суспільство, а держава деградує.
Дивно, чому революційний рух практично витіснив жінок на маргінес. Рош пов’язує це з філософією Руссо, яка розділяла простір на приватний і публічний і відводила жінкам місце вдома. Саме це, на його думку, врешті-решт призвело до заборони створювати клуби для жінок. Заперечити це важко, але таким дискурсивним ходом автор відкладає вбік важливий аспект. Приниження чоловіків через порівняння з жінкою не є просто «протиставленням Французької революції Старому режиму». Автоматично з чоловіками принижується і жінка, визначається її позиція.
Аналізуючи становище чоловіків і жінок у революційному просторі, автор знову вдається до певної маніпуляції. Думка Мішле про те, що жінки є «інстинктивними і натхненними» у революції, через декілька сторінок перетворюється на думку самого автора. Вулиця як громадський простір, звичайно, «не була винятково чоловічим простором», бо ж згадується «єдина жінка, що з цієї нагоди була не на роботі». Жінки були символом нестачі, відсутності благополуччя, і отаким чином нагадували про «рани нації», надавали непокорі «історичного сенсу» і «визначали напрям революційного пожвавлення», не маючи при тому голосу і права на публічний простір. Роззброївши гвардію в мерії, вони віддали зброю чоловікам, і ті стали громадянами. Пречудова роль!
"Нестача критичного духу в Роша дозволяє прочитати сторінки першої частини як кульгаве виправдання маскулінності революції, бо жінки своєю символічною роллю аж «дають початок повстанню»".
Друга частина присвячена армії як інституту, що формує маскулінність.
Рош пише: введення обов’язкового призову у Франції створило новий часовий і просторовий вимір у житті всіх чоловіків. Тепер кожен мав пройти етап служби в армії, і саме це відрізняло справжнього чоловіка від жінки, дитини чи каліки. Однак створення нового героїчного образу відбулося не одразу: у перші роки у військкомати не з’являлася більшість призовників, а дезертирство було масовим явищем. Такий спротив владі певний час був ознакою мужності, але це тривало недовго. Автор наводить промовистий приклад своєрідного «пограничного» стану маскулінності. Певний час діяв закон, згідно з яким чоловік міг заплатити іншому чоловіку, аби той пішов в армію замість нього. Однак повернення солдата після армії створює в чоловіка почуття провини перед тим, хто ризикував життям замість нього, виникає «інтеріорізована залежність чоловіка від іншого». Скасування права на відкуп і дедалі ширше залучення чоловіків до армії стали чинниками формування сприйняття цього періоду життя як обов’язкового для набуття мужності.
Однак ці фактори були не єдиними. Руйнація станової системи, бідність і нестабільність соціального життя допомагає образу вояки стати компенсацією, опорою в житті. Переможність війська сприймалася як успішність у цілому і, що важливо, як особистий успіх. Жорстка детермінованість соціального положення зникла, і солдат став символом конструювання самого себе: «він, володар усіх перемог, сподівається на самого себе більше, ніж на Бога чи навіть монарха» (44).
Як героїзм, так і страждання стають характеристиками мужності й витривалості. У цьому контексті Рош аналізує феномен рани. Рана на полі бою може бути ознакою слабкості, однак рани стають символом витривалості. Солдат приносить своє тіло в жертву армії, і так народжується слава. Скарги і стогони є неприпустимими, і лише подолання болю і холодна розсудливість, сам момент зневаги до власного тіла створює репутацію героя. Зневага до смерті — риса справжнього солдата.
Рош аналізує армію як інститут соціалізації: як гомосоціальне середовище без жінок, армія виробляє специфічні форми зв’язків між чоловіками. Сам факт відділення хлопця від дому стає символічним утвердженням незалежності від батьків. Хлопець перетворюється на зрілого чоловіка в армії, а після років битв ностальгія за домом не викликає заперечень, оскільки дім залишається простором чоловіка і батька, простором для практикування ролей, абсолютно необхідних для реалізації зрілої маскулінності.
Військо формує спільноту героїв. Ініціація новачків проходить через навчання досвідченими вояками. Призовник вчиться героїзму в старшого, ідеалізуючи його, і це взаємно стимулює їх до самовдосконалення. Головним випробуванням є, звичайно, битва, однак важать не технічні якості: новачок заслужить повагу, якщо продемонструє зневагу до смерті. Формуються емоційні зв’язки і солідарність, а статус виражається через чітко регламентовані ритуали нагородження. Важливим тут є те, що солдат уже жертвує собою не стільки заради держави чи нації, а заради самої армії, заради спільноти, що стала для нього орієнтиром. Однак незважаючи на безумовну повагу до порядку і дисципліни, трансгресія букви закону є необхідною для ствердження мужності. Популярними є дуелі між різними гарнізонами. Солдат має довести свою відданість цінностям групи, а цінності ніколи не вичерпуються законом. Завойовник не може просто підкоритися — це ознака жіночості. Ця риса маскулінності — демонстрація здатності до порушення норм взагалі — видається універсальною, певні її форми проявляються у всіх інституціях, які описує Рош.
Аналогічно до ситуації з революцією, практикується мізогінне ототожнення ворогів з «бабами». Опір, страждання і смерть належать лише чоловікам. І тут знову автор демонструє схожу логіку:«образа, яку зронив головнокомандувач стосовно своїх супротивників, спрямована не проти жінок, а проти чоловіків, які не мають власної честі та втрачають гідність» (60). Хіба те, що ті, хто «не мають честі і гідності», ототожнюються з жінками, не означає, що жінки як такі не мають цих якостей?
У третій частині Рош описує становлення буржуазної моделі маскулінності.
Зміни в законодавстві, як-от дозвіл на розлучення, надали жінці деякої юридичної суб’єктності, і водночас певною мірою змінилася її роль. Стала важливою категорія любові, і на чоловіка поклали певні зобов’язання щодо її забезпечення. Так, чоловік мусить створювати умови для процвітання своєї дружини, а згідно зі звичаями він не може самостійно розпоряджатися спільною власністю — це потребує угоди. Жінка стає не просто необхідним елементом для функціонування господарства — вона є «депозитарієм репутації» чоловіка, віддзеркаленням його статусу. Рош навіть називає її «гарантом чоловічої ідентичності», вона має «владу утримувати престиж чоловіка».
Я б сказав, що називати таку роль владою — доволі некритична теза. Адже уже на наступних сторінках Рош показує, чим для жінки може обернутися невдала репрезентація престижу її чоловіка. Хоча такий провал, безумовно, наражає чоловіка на неповагу і глузування серед спільноти: жінка не виконала свою роль, це показує його внутрішню слабкість і відсутність контролю над сім’єю, коли ж для дружини це може результувати в загрозу насильства. Адже тоді як безпека заміжньої жінки гарантується завдяки репутації її чоловіка, моральна і фізична безпека незаміжньої жінки, «старої діви» в публічному просторі не захищена ніяк. Саме так те, що Рош називає владою, виявляється новою формою підкорення. Тоді як на жінку покладається задача задовольняти всі потреби чоловіка «ще до того, як брак чогось стане відчутним», чоловік має бути «чутливим до її переживань». Уважний чоловік має бути ніжним до своєї дружини, наприклад подарувати їй букет на день народження чи навіть (!) написати для неї вірш. Так і досягається ідеал гармонії в буржуазній родині. Стає справді зрозумілою така увага чоловіків-буржуа до «privacy» та ідеалізація подружнього життя. Рош пише про жінок, які «слова не мають, але контролюють домашній простір», однак насправді ніякого контролю в жінок нема. Контроль передбачає наявність вільного вибору, який відсутній.
Буржуазна маскулінність реалізується через самостійне досягнення соціального статусу. Зникнення станової системи призводить до формування культури амбіційності, успішності й раціонального розподілення часу. «Ділова людина» не переймається манерами й балачками про культуру і мистецтво, її час обмежений, тому цінним стає лише те, що приносить практичну користь у вигляді додаткових доходів. Зверхня поведінка перестає бути нормою, респектабельність асоціюється зі стриманістю, простотою і скромністю. Найголовніше — піднятися кар’єрною драбиною, і саме це приносить ту повагу серед спільноти чоловіків-колег, яка, скажімо, в армії завойовувалася демонстрацією зневаги до смерті.
У контексті становища французьких сільських чоловіків найцікавішим є аналіз Рошем явища міграції та відтворення гомосоціальних просторів.
Криза патріархальної сім’ї, зумовлена впровадженням приватної власності та зникненням станової системи, окрім іншого, результувала в переформатування чоловічих просторів. Раніше поширеною практикою була толока — спільна вечеря, до якої долучалися сім’я і сусіди, на ній вирішувалися питання обміну, врегульовувалися відносини між хлопцями і дівчатами, але, що найбільш важливо, вона не була простором виключно чоловіків. До кінця XlX сторіччя така практика занепадає, чоловіки переміщуються в шинок, зростає споживання алкоголю. Напитися в закритому від жінок просторі — ритуальна практика, що дозволяє чоловіку самоствердитися. У шинках лунають бридкі жарти й розповіді, чоловіки кричать і штовхаються, а на вулиці бійкою доводять один одному свою мужність. Цей простір знову демонструє певну субверсивність: він дає змогу висловити неповагу до усталених моральних норм і правил. Покора й чемність — жіночі риси, саме тому жінка в стані алкогольного сп’яніння втрачає повагу. На відміну від опису буржуазної родини, тут Рош чітко стверджує підпорядковане становище жінки. Дружина може прийти в шинок, адже привселюдно заборонити пиячці туди приходити — це сором для чоловіка. Однак, вказує автор, наслідки такого вчинку однозначні: він її поб’є.
Міграція сільських чоловіків у міста, зумовлена бідністю, стимулює створення районів компактного проживання мігрантів. Сам довгий шлях, який частіше долали пішки, створює мережу солідарності і взаємодопомоги між чоловіками — це шлях до завоювання міста. Пізніше навіть з’являються спеціальні змагання з пішої ходи, присвячені цим подорожам. У самому місті чоловіки відмовляються інтегруватися повністю, фокусуючись на накопиченні, а не траті коштів. Мігранти зберігають зв’язки з малою батьківщиною, їхньою метою стає повернення, вони прагнуть допомогти сім’ї. Крім того, молодики, що піднялися в місті, користуються більшим попитом серед сільських дівчат. Конструюється нова схема взаємодії, яка передбачає лише часткові контакти з міським середовищем. У місті селяни зазвичай зайняті на виробництві, нехтують небезпечними умовами праці, працюють понаднормово й погоджуються на погане житло, через те конфліктують з місцевими робітниками й профспілками. Автор пов’язує це з гендерними нормами: справжній чоловік мусить витримати все й не здаватися боягузом. Однак чи не стосується це банального прагнення зберегти роботу? Рош побіжно вказує, що пізніше ці уявлення зникли, однак не пропонує жодного пояснення причин такої зміни.
Мігранти з одного кантону оселяються разом, культура наділяє ці групи специфічними характеристиками. Так, про мігрантів з Озанса кажуть, що вони дуже вірні, а з Крока — суворі. Необхідність символічного ствердження серед мігрантів з інших регіонів призводить до формування нового гомосоціального простору міста — спортивного рингу. Бійці репрезентують свою малу батьківщину й групу робітників звідти, вони стають «колективною власністю» гурту. Якщо у своєму селі кожен чоловік міг побитися й довести свою мужність у шинку, то в місті такі бійки символічно стверджують маскулінність цілих спільнот.
У шкільній освіті держава починає відігравати дедалі більшу роль. Хлопчики мають отримати якісну освіту, оскільки саме це дозволить їм реалізуватися в житті, дівчатам же приділяють значно менше уваги — надмірна освіченість може стимулювати їх до критичної оцінки власного становища. Чоловіки мають бути індивідуальностями, жінки — становити однорідну покірну масу.
Рош простежує три зміни у формі шкільної освіти для хлопців. Спочатку почали втрачати популярність церковні школи з їхнім патерналістським вихованням, їх почали заміщати державні інтернати, найголовнішою ознакою яких була жорстка дисципліна. За умовами ці школи були схожі на казарми й намагалися виховувати з хлопчиків покірних закону громадян. Тут не можна не згадати концепт дисциплінарної влади Фуко. Саме таку форму намагається втілити інтернат з його неухильним контролем. Однак такий формат скоро починає видаватися застарілим, заборони на вихід з інтернату та додаткові завдання заміщують фізичні покарання. Рош ніде чітко не формулює причин таких змін, але протягом усієї частини лейтмотивом лунають тези про критику негуманності інтернатів з боку впливових, уже дорослих вихованців цих закладів, заклики до чуйності й уваги до індивідуальності які, на думку Роша, і результували в пом’якшення дисциплінарного режиму.
Текст насичений думками на кшталт неможливості абсолютної влади вчителя в «демократичному» суспільстві, про занепокоєність громадськості «розквітом метафор інтернату як місця страждання» тощо. Ліберальний наратив про лінійну гуманізацію суспільства майже змушує Роша загубити основну, на мій погляд, причину.
У частині про школу Рош розповідає про спротив школярів у дисциплінарних інтернатах. Це формувало спільноту хлопців, що, з одного боку, засвоюють урок влади й стають беземоційними справжніми чоловіками, що можуть витримати будь-який фізичний і моральний стрес. З іншого боку, жорстока влада формує собі опозицію, вони повсякчас намагаються підірвати авторитет учителів, інколи вибухають справжні повстання. Після тонни гуманістичних розповідей у декількох реченнях у кінці глави Рош розкриває основний стимул зміни політики:
«Але тепер впроваджуються нові правила гри, що створюють можливість обійти опір, який раніше не могла подолати дисципліна. Поволі з’являються умови для зменшення заколотницьких настроїв і неконтрольованих реакцій, що були проявами юнацької суб’єктивності». (172)
Ба більше, він навіть коротко пише про класову диференціацію політики. Увага до індивідуальності поширювалася лише в ліцеях на дітей із багатих сімей — там виховували лідерські якості, тоді як дисциплінарна політика продовжувала існувати для дітей із нижчих класів. Звичайно, фінальний акорд глави буде в іншому місці, де всі усвідомили «ризик розбити ідентичність тендітної істоти», однак тут варто використати улюблену фразу автора і наголосити: не варто обманюватися!
В останньому розділі Рош прослідковує зміни в дозвільних практиках. Хоча чітко це, знову ж таки, ніде не вказано, але, здається, мова йде передусім про практики буржуазії та містян. Тоді як стара аристократія пишалася наявністю вільного часу, нова буржуазна еліта пишається своєю зайнятістю, а вміння знайти вільний час стає характеристикою справжньої еліти. Цей вільний час чоловіки витрачають на полювання, автомобілі чи альпінізм — «завоювання недоторканих вершин». А дружина буржуа має безліч вільного часу й може витрачати його «як завгодно». Якщо жінка буржуа має змогу провести півдня над роздумами про свій туалет — це успішний буржуа. Вона має знайти баланс між домашнім господарством і демонстрацією незайнятості.
Рош також описує перетворення флірту на загальну практику завдяки проліферації гендерно-змішаних просторів. Так, зникнення окремих пляжів для чоловіків, жінок і родин, як і нові планування круїзних лайнерів, що передбачали великі відкриті простори, стимулювало чоловіків і жінок до взаємодії. Галантність і елегантність стають нормою для чоловіка-буржуа, мистецтво флірту набуває розквіту. Чоловік тепер має виглядати приємно, це, як і більша відкритість просторів, приводить до розвитку догляду за собою. Відкриваються спортивні зали, призначені не для бійок, як серед мігрантів, а для тілесного самовдосконалення, важить не фізична сила, а естетика.
Ця книга, залишаючись історією мужності французів минулих сторіч, виявляється актуальною для українського сьогодення.
Війна на Сході реактуалізувала героїчний образ захисника, компоненти фізичної сили і відваги, здатності захистити свою батьківщину вступили в конфлікт з уже усталеним концептом чоловіка в костюмі, зорієнтованого на індивідуальний успіх у ринковій економіці. І, схоже, поки що чоловіки в костюмах перемагають: ритуальне уславлення героїв аж ніяк не впливає на поведінку чоловіків під час призовної кампанії. Рош показує певного роду лінійність переходу від чоловіка армії до self-made man у французькому контексті, однак в нашій ситуації про лінійність годі й мріяти. Міграційна поведінка селян певною мірою перекликається з поведінкою українських заробітчан, що тікають від бідності, працюють в нелюдських умовах і сподіваються повернутися.
А процес зміни підходів до шкільної освіти дозволяє поставити питання: чи дійсно розповіді про прогресивне навчання є еволюцією, поступом гуманізму? Якого суб’єкта-громадянина продукуватиме така форма влади? Який тип підкорення виробить «Нова українська школа»?