Дім без мін: де працює суперсила і вжух-магія у Святогірську

Як пройшов мистецький тиждень для дітей в деокупованому Святогірську — п'ять днів вільної радості, ігор та творчості на зеленому газоні серед руїн. Текстовий репортаж про два світи: один всередині дитячого табору і другий — той, куди діти повертаються наприкінці дня.

Мистецький денний табір влаштували волонтерки зі всієї України за підтримки ГО «БазаUA», яка знаходиться в Краматорську і відповідає за широкий спектр діяльності: від евакуації населення із зони бойових дій до організації дитячих таборів для дітей переселенців. 

Святогірськ — умовно безпечна зона на прифронтовій території Донеччини. Як кажуть місцеві, «сюди не прилітає вже давно, хіба що чути вибухи від розмінувань». Місто було під окупацією три місяці, зараз деокуповане, зруйноване, але потроху оговтується від війни. Сюди повертаються люди, а також — діти. Наразі в Святогірську проживає близько 40 дітей різного віку.

Дитинство в Святогірську зараз — це випробування на терплячість. Треба перечекати та перетерпіти, поки розмінують території, відновиться інфраструктура, знову буде можливість вчитися або ходити в дитячий садок. Саме тому з'явилася ідея провести культурний тиждень, щоб діти відволіклися від всього навколо, нічого не чекали, а тут і зараз занурились в процес творчості, спортивних активностей та спілкування. В культурному тижні взяли участь більше 20 дітей віком від 5 до 17 років, зі Святогірська і села Тетянівка.

Мистецький денний табір у Святогірську

На порозі

— Наші аніматори приїхали! — радісна жінка виходить з будиночку та зустрічає нашу команду. Це власниця локації, де ми будемо працювати наступний тиждень.

— Тільки ми не аніматори. Ми — ментори.

— Не аніматори? А до мене кожне літо аніматори приїжджали до війни...

Те, що ми не аніматори, а ментори — для нас дуже важливо. Бо це означає відокремити себе від роботи, яка базується на епізодичному контакті з дітьми і на розвагах, без врахування особливостей кожного та кожної. Нам хочеться побудувати простір, який поверне дітям відчуття безпеки, довіри та щасливого дитинства. І щоб цей простір існував не пів дня і навіть не п'ять днів, а більше. Навіть попри те, що війна в 30 кілометрах. Попри те, що вона в будь-який момент може стати ще ближче.

«Ми» — це 9 людей зі всієї України, які планували цю подію не один місяць, які нарешті зібралися всі в одному місці і вирушили до Святогірська двома машинами, заповненими творчими матеріалами. Наступні дні пройшли настільки активно та казково, що ще довго відлунюватимуться в нашій пам'яті.

Зліва направо: Саша, Аня, Іванка, Лєра, Юра, Марина, Варя, Света. Міша залишився за кадром, бо він фотограф

Всередині — у супердомі

Все починається з бібліотеки, де ми збираємо дітей. Декого привозимо прямо з дому або з їхньої вулиці. Приблизно об 11:00 ранку всі вже на місці, і ми збираємось у нашому новому супердомі. Це халабуда, яку ми разом з дітьми побудували з тканини, мотузок, палок, різнокольорових стрічок, бусин, букетів трав та квітів. Тепер в цьому домі стартує кожен наш день.

Ми всі сідаємо в коло, розмовляємо, ділимось, граємо в різні ігри, які з командою придумали для дітей напередодні ввечері. Під час ігор, квестів, знайомств, розповідей про себе звучить трохи дивне, але майже магічне слово «вжух». Це не просто слово, а імпульс. Імпульс енергії. Його можна легко передати, сковзнувши долонею по долоні в напрямку того, кому цей імпульс призначається, дивлячись в очі і сказавши таємниче «вжух». Так, це просто слово, але таке іскристе, дитяче.

Сьогодні одним із завдань було принести в наш супердім амулет, щоб він зарядився енергією за весь творчий тиждень, а потім його можна забрати з собою. Після кожного «вжух» звучить невеличка особиста історія:

— Я принес перчатку. Потому что это перчатка-путешественник. Она побывала во многих областях Украины. У меня много воспоминаний с ней.

— Это подкова. Она всегда приносила мне удачу. Когда я что-то хотел, я брал ее в руку и загадывал желание.

— Ммм... Я сегодня принесла браслет. Его мне подарила подруга. Он сколько со мной провел! Он год со мной провел! Люблю, когда что-то висит на руке.

— Я принесла з собою окуляри, вони вже старі та зламані, але в мене з ними дуже багато спогадів.

— Я знайшов такое пёрышко тут, оно очень красивое і мені воно подобається.

— А я сьогодні принесла отаку дитячу рожеву ложку. Вона всюди зі мною їздить, теж багато де побувала.

— А я нічо не приніс.

— Та ладно? Ти приніс себе — а це вже суперкруто!

Речі, які перетворились на талісмани

Майже всі щось принесли, а хто не змогли знайти якусь важливу для себе річ або забули, ті зможуть сьогодні створити амулет на занятті з ліпки. Хтось вперше триматиме глину в руках, а хтось продовжить розвивати набуту раніше навичку. 

З предметів, які допомагають нам створити магію дитинства тут і зараз, є багато чого: це і різнокольорові стрази, які ми клеїмо на обличчя дітей, розділяючи їх на вікові групи. І простір з деревами, де кожне має своє ім'я. І сама халабуда, стіни якої плескає вітер, створюючи відчуття легкості й невагомості.

День за днем в супердомі збираються нові предмети, наповнені чимось чарівним. Їх створюють самі діти. Це картини маслом, малюнки, на яких відображені їхні спогади про улюблені місця, пластилінові істоти, глиняний посуд, розписані текстильними фарбами футболки та колажі.

Все це створюється на заняттях. Є загальні воркшопи, а є для різних вікових груп. Заняття з глини — для всіх. Як і колажі, розпис футболок та виготовлення цукерок. 

Заняття з глини

Кожного дня присутні різні діти, але формується і група постійних відвідувачів. Серед них — Ваня — 16-річний хлопець з особливостями. 

— Що це ви ліпите? — звертаюсь до Іванки, яка допомагає Вані ліпити з глини.

— Це тарілка з чипсами.

— Ого! А який смак?

— Сметана із зеленню, — смаки Вані тверді та незмінні. Наприклад, він обожнює гурт Skofka і слухає його перед сном. Також він любить пса Патрона і Спанч Боба. 

Ваню завжди супроводжує дядя Юрій. Він займається з ним реабілітаційною йогою, яка за дуже короткий термін дала видимі результати. Він завжди дає якісь мудрі поради, поки везе інвалідний візок з Іваном: «держи спину, помнишь, как я тебя учил?», «не забывай про ноги».

Дядя Юрій

Кожного дня приходить дівчинка Таїсія. Вона майстриня бісеру і навіть проводила майстер-клас з бісероплетіння під час нашого творчого тижня.

Є три подружки — три берізки, які завжди і всюди разом — Соня, Лера та Соня. Дуже різні, але однакові в своїй міцній дружбі.

У таборі зародилась і нова дружба — Саши та Яріка. Двох підлітків, які спочатку чинили звичайний хлопчачий бунт, але потім знайшли цікаві заняття для себе і активно допомагали.

Саша — хлопець у передпідлітковому віці, який спочатку мало чим цікавився, крім футболу, але потім виявилося, що він полюбляє готувати і на кулінарному воркшопі по повній проявив свої здібності.

Є Рома, який не сказав ні слова за весь табір, але завзято ліпив та малював. Ми так і не дізналися, що сталося із ним і що викликало цей стрес та мовчання. Але знаємо, що це «щось» відбулося ще до війни.

Я могла б довго розповідати про кожну дитину окремо, але краще давайте зазирнемо в халабуду і підслухаємо, що там відбувається.

Всі діляться враженнями, передаючи таємничий «вжух»:

— Мне очень понравилось, как мы делали бусы. 

— И как раскрашивали палочки!

— А мне понравилось, как мы играли с Юрой в футбол! 

— Мені понравилось теж розмальовувати гілки та шишки.

— А мне понравилось со всеми познакомиться.

— Все до ужаса понравилось! Особенно, как мы с Мариной играли в бадминтон. Никогда не видела ещё, чтобы я так играла.

— А я запомнила вот это затишье перед халабудой. И разговоры по душам с Мариной и Аней…

Ми не встигли поговорити, як раптом чуємо звук. Щось летить дуже гучно і прямо над нами. Здається, що це ракета, і вона летить кудись прямісінько в нас. Ми всі хутко біжимо до бомбосховища.

Хтось з дітей плаче, хтось падає обличчям в землю і закриває голову руками, а хтось заспокоює нас, менторів:

— Та не переживайте, это истребитель. Наш-наш. Ракета… она по другому звучит.

Багато хто не боїться, особливо старші діти. Вони встигли багато чого побачити, тому їхнє ставлення до небезпеки відрізнялося від ставлення тих, хто не жили під обстрілами. 

На щастя, все минає. Це, дійсно, був наш винищувач. Але подія знову нагадала, де ми знаходимося і наскільки тендітний той світ, що ми тут створюємо. Бо за парканом вже зовсім інше життя.

Назовні — за стінами супердому

Щодня, коли діти повертаються додому, ми, ментори, вирушаємо в місто. Роздивитися, переключитися та зрозуміти, серед чого працюємо. Під час однієї з таких прогулянок нас супроводжує учасник табору — Саша. Він живе в Святогірську разом із сім'єю. Повернувся майже одразу після деокупації. 

Він залюбки ділиться всім, що знає про місто. По-перше, показує спортивний майданчик і книжкову шафу для буккросингу. Потім — де їх годує місцева кухня, і де вони з друзями наклеїли купу наліпок від упаковок їжі (в Святогірську людей годує гарячими обідами гуманітарна організація World Central Kitchen — видає їжу в контейнерах, на яких є фірмові наліпки).

Книжкова шафа для буккросингу

— А це що, магазин?

— Так, був. А це кафе було. А отут теж магазин, там ще речі досі висять, — в магазині одягу з розбитим склом, дійсно, залишились речі на вішаках, ніби от-от зараз туди зайде продавець і відкриє двері для покупців. — А отут в нас був прильот прямо в дом. А тут їжу готували на вулиці. Туди на клумбу не ходіть, бо може бути небезпечно. Через ліс знаю дорогу, що точно не замінована, пішли.

Магазин одягу з розбитим склом

Нас зустрічає зруйнована п'ятиповерхівка, з якої ракета ніби вигризла частину, залишивши провалля. Завали ніхто на розбирав. Далі — місце, де можна зробити багаття і приготувати вечерю. Під вцілілим під'їздом, де живуть люди, пляжна парасолька — незвично яскрава для цього місця. Очі розбігаються, думки комом стають у горлі. Бої були менше року тому, але відчуття, що вчора — настільки місто застигло, ніби в очікуванні нових ударів. 

Зруйнована п'ятиповерхівка

Ми рушаємо далі за Сашею, повністю покладаючись на нього. Проходимо повз зруйновані будинки і бачимо, як серед руїн двоє чоловіків грають у шахи — дивна картина застигла серед палючого сонця та душного повітря сходу. Я її сфотографувала.

Чоловіки грають в шахи

По дорозі ми зустрічаємо брата Саші — Яріка. Старенький ровер, на якому він тягне якийсь вантаж, дуже засмагла шкіра, як для червня, робочий одяг. Він трошки старший за Сашу, але турботи в нього вже інші — постійно працює і живе в повністю розбитому селі біля Святогірська — в Борогородичному. У наш табір він не приїжджає, бо зайнятий.

Звісно, ми напросилися з Яріком у його село. Він повертається додому. Вагаємося, але зовсім трішки. Уламки снарядів хрустять під ногами, під мостом щось дивне і дуже сильно хлюпає (схоже на сомів), опускається темрява. Інфернальна атмосфера огортає нас, і ми вирушаємо вперед.

Богородичне. Ярік.

У Богородичне потрапляємо через зруйнований міст. Іноді доводиться перестрибувати і карабкатися по розбитим плитам, тримаючись за арматуру. Спочатку вниз, потім наверх, поки міст не закінчиться. Ідемо чітко по дорозі, бо узбіччя небезпечні, розпитуємо хлопця про все.

— Тут всюди прильоти були. От ракета стирчить, і тут, і там он теж. Там в нас школа була, там магазин — нічого не залишилось. Наш дім повністю розбили. От він, до речі. Потихеньку розбираємо завали, але все треба будувати заново.

За воротами дім. Точніше те, що від нього залишилось. Обпечені уламки стін серед завалів цегли сумно дивляться у небо, яке вже починає темніти. 

— Це мій дім.

— Можна подивитись?

— Та можна, чого не можна. Отут в нас кухня була з пічкою, ванна стояла, а тут плазма. Моя кімната була, де я жив разом із братом. Дім невеликий, компактний, але затишний і повністю облаштований. Як кажуть «заході і живи». А отут уламки від ракети ми на городі зібрали. Отут прильот був в рост мене…

Ярик на руїнах свого дому

Ми спускаємось на город. Вся сім'я Яріка там поралася, вони вели активне хазяйство, вирощували фрукти, овочі, облаштовували теплиці. А між роботою відпочивали на гойдалці та на лавочці. 

— А зараз де живеш?

— У бабусі, в неї будинок вцілів. А тут просто розбираємо потроху. 

— А мародери у вас бувають?

— Та ясно, шо бувають. Але вони получають від нас нормально, якщо бачимо їх.

Хлопець з гіркою любов'ю показує свій дім і кожен його кут. Город, теплиці, бочки, лавочку і все інше. Я таке чула тільки від старших людей, але от — юний Ярік, який любить своє село, свій город та свій край. Любить навіть тоді, коли любити, здається, вже нічого.

Повертаємось назад, бо вже майже темно. Ярік іде на свою вулицю, а до нас прибивається собака. Через її дивну поведінку нам здається, що в неї сказ. Але потім ми розуміємо, що це контузія. Вона побита, нажахана, неадекватна — як лохматий символ цього місця. Ми хочемо скоріше назад, нам стає моторошно, бо повсюди мертво і ні душі, окрім цього пса.

Собака йде за нами до табору через зруйнований міст. До нашого тимчасового дому без мін. Ми скоро поїдемо до своїх домівок, розкиданих по Україні, а діти залишаться тут. Образ мирного простору залишиться разом із ними, як образ дому, який не можна просто так зруйнувати. 

Сподіваємось, що не можна.

«В твоїх очах я бачу розмінований ліс та гори».

«В твоїх очах я бачу гарне відношення до себе».

«В твоїх очах…»^[1].