Переклали Олексій Телюк і Наталка Нешевець
Якщо вже з 14 вересня профспілки — це модно, то, може, скоро молодь нарешті відкине сором і скаже про себе: «Так, ми вимагаємо!»
Ані уряд, ані неприхильні до профспілок коментатори, ані навіть учасниці й учасники суботньої демонстрації у Варшаві не очікували такої чисельності акції. Мирний марш, що об’єднав три головні профспілки біля пальми на транспортному колі де Ґолля, не був, як зазвичай до цього часу, просто копією протестів працівників Парижа чи Брюсселя. Це був гучний маніфест громадянського невдоволення — найбільший за останні десятиріччя опір соціально-економічній політиці держави.
Мейнстрімні ЗМІ, як завжди, лякали публіку — переважно паралічем міста через наближення орд примітивних профспілчан. Наголошення на можливих труднощах з міською інфраструктурою для деяких медіа, здається, вже стало елемент цілої стратегії дискредитації профспілок. ЗМІ малювали загрози вуличних заворушень, спалення шин, нищення тротуарної плитки; дискредитували профспілкових лідерів — голову «Солідарності» Пйотра Дуду; називали профспілки старою піснею. Якщо й згадували робітничі лозунги, то найчастіше їх висміювали експерти організацій роботодавців, які, як зазвичай і буває, забули, що економіка — в першу чергу суспільна наука, а не точна. Ми знову почули, що відмова від останніх змін у трудовому законодавстві — то замах на економічну свободу, а збільшення мінімальної зарплати від 1600 злотих на папері — зневага до випрацюваної в поті чола ощадності підприємців.
Певні сумніви в рядах противників профспілок посіяло дослідження Мілворда Брауна для TVN 1, у якому 59% опитаних висловили підтримку протестувальників у столиці. Однак те, що відбулося у суботу, захопило зненацька ледь не всіх — хоча очевидно, що не багато хто в цьому зізнається, окрім хіба що міністерства праці, яке відразу суботнього вечора запросило профспілчан до столу перемовин. Згідно з різними підрахунками, до Варшави з’їхалися від 60 аж до 200 тисяч протестувальників. Натовп розтікся від Палацу культури і науки до Стадіону народового, від Сейму через площу Тшех Кжижи, транспортне коло де Ґолля і Нови Швят до площі Замковей, де стояла сцена, з якої промовляли лідери профспілок.
Пйотр Дуда підкреслював, що від часу падіння Польської Народної Республіки ще не було протесту, який зібрав би разом в одному місці так багато робітників. Можливо, він правий: в часи реформ уряду Єжи Бузка у Варшаві було організовано численні маніфестації здебільшого шахтарів, але такого великого міжгалузевого протесту після Перебудови ще не було — не було протесту, який виступав би за інтереси робітників. Були великі демонстрації проти обмеження права на аборт на початку дев’яностих (хто про це пам’ятає?) чи проти ACTA 2 — але розпорошені по різних містах. А вчора сталося щось, що за більш ніж двадцятирічний період пропаганди руйнування суспільних зв’язків (яке звільнює державу від відповідальності за громадянина та перекладає всю відповідальність за економічне й соціальне становище на кожну окрему людину) пересуває межі дискусії про ситуацію робітників, соціальне забезпечення і ціну кризи.
Адже після цієї демонстрації більше не можна безкінечно раціоналізувати антисуспільні рішення, які проштовхував не лише уряд Туска, а й інші прем’єр-міністри. Ярослав Качинський ліквідував 40% ставку оподаткування фізичних осіб для найбагатших, зруйнував бюджет установ соціального забезпечення (Zakładu Ubezpieczeń Społecznych, ZUS), радикально понизивши ставки пенсійних внесків, і практично ліквідував податок на спадок. Лешек Міллєр увів 19% фіксований податок на прибуток для юридичних осіб і зменшив залізничні пільги для студентів. Ці двоє тепер хочуть бути радниками: перший — «Солідарності», другий — Всепольського об’єднання профспілок (Ogólnopolskie Porozumienie Związków Zawodowych, OPZZ). Але, на щастя, профспілки відмовили політикам в участі в протесті.
Тепер слід уважніше пильнувати руки антипрофспілкової політики, бо, здається, дехто все ще хоче провести так званий антипрофспілковий закон (висунутий Яном Філіппом Лібіцкім та парламентською коаліцією вільного ринку). Обмеження і без того незначних як для Європи профспілкових прав і зміна способу фінансування профспілок може унеможливити організацію таких великих демонстрацій.
І хоч у демонстрації була сила, єдність та натхнення, мабуть, ще зарано стверджувати, що революція стукає у двері.
Більшість учасників протесту були членами «Солідарності» та профспілкових організацій, які входять до Всепольского об’єднання профспілок і Форуму профспілок (Forum Związków Zawodowych, FZZ). Ян Гузь і Пйотр Дуда у своїх виступах підкреслили, що попри те, що ситуація на ринку праці найбезнадійніша саме для молоді, на демонстрації переважали люди середнього віку і — це пов’язане як з організованістю профспілок, так і, звісно, з передбаченими трудовим договором труднощами. Проте досить багато молодих людей спостерігали за маршем з міріад магазинів на Королівській — і працівники, і клієнти. Одні з виразною усмішкою, інші з цікавістю.
Це покоління, переважно позбавлене елементарної колективної відповідальності за суспільство, не розуміє, чим може зарадити така демонстрація — зрештою, безпосередньо від неї більше робочих місць не стане. Не розуміє воно до кінця і вимог профспілок. Молоді працівники не можуть створювати профспілки, бо працюють «у тіні» 3 — в кращому випадку, а в гіршому — сидять без роботи. Переваги трудового договору для них — абстракція: вони не знають оплачуваної відпустки, вони не можуть піти до лікаря в робочий час, бо не мають права на відгул, термін «розторгнення» ні про що їм не говорить, бо їх можуть звільнити з дня на день, а деякі з них не можуть скористатися навіть безкоштовними закладами охорони здоров’я, бо не сплачують податку. Останні суперечки про пенсійний фонд для них беззмістовні, бо щоб розраховувати на пенсійне страхування, треба бути працевлаштованим на умовах трудового договору.
Водночас вони не розуміють свого відчуження. Вони думають, що самі винні. Вони вже засвоїли неоліберальні догми, що їх проголошують більшість економістів, тому вони не вбачають у спілках своїх союзників. Вони дивляться на протест покоління своїх батьків, які не мусили вбиватися тридцятирічним кредитом на квартиру чи страхом будь-якого дня втратити роботу. Проте вони вважають, що, всупереч текстам Зигмунта Баумана, вони не будуть тим першим поколінням у повоєнній Європі, що житиме менш стабільно і безпечно, ніж їхні батьки.
Саме тому їхня участь у русі має вирішальне значення. Однак для цього їм треба повірити в рівність та переконатися, що головна функція держави — перерозподіл. Суботня демонстрація показала, що в Польщі можна мобілізувати більше ста тисяч демонстрантів в інтересах прав трудящих. Це вже саме по собі — зміна. Якщо вже з 14 вересня профспілки — це модно, то, може, скоро молодь нарешті відкине сором і скаже про себе: «Так, ми вимагаємо!»
Перекладено за: MICHAŁ WSZOŁEK. REWOLUCJA U BRAM?
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
СПЕКОТНІ ДНІ КОМСОМОЛЬСЬКОЇ «ІТАЛІЙКИ» (Захар Попович)
ПРОТЕСТИ ЖІНОК НА ВІЙСЬКОВИХ ЗАВОДАХ: ФРАНЦІЯ 1917 (Ірина Дубей)
БЕЛАРУСЬ: КОНЕЦ «СОЦИАЛЬНОГО» КАПИТАЛИЗМА
УСЕ НЕ ЯК У ЛЮДЕЙ (Денис Пілаш)