Рік без світла. Як екстремальні умови спонукали українців до «соціальних перетворень» заради спільного виживання

20.08.2024
|
Oleksandr Kitral
1138
Oleksandr Kitral
Author's articles

Понад два місяці українці жили в умовах жорсткої економії електроенергії внаслідок ракетних обстрілів. Причому є ризик, що взимку ситуація значно погіршиться. Проте життя показує, що налагодити побут можна навіть в умовах багатомісячних блекаутів, якщо люди підтримуватимуть одне одного, а представники місцевої влади самовіддано виконуватимуть свою роботу. Саме про такий підхід до труднощів йтиметься у цій статті.

На прифронтових територіях України знаходиться чимало населених пунктів, де люди живуть без електроенергії рік, а то й більше. Ситуація ускладнюється через неможливість проведення відновлювальних робіт, адже територія довкола регулярно обстрілюється. Попри це, місцевим жителям вдалося організувати прийнятні умови життя. Люди безкорисливо допомагають одне одному технікою, діляться генераторами, під обстрілами відновлюють транспортну інфраструктуру, доставляють дрова у «найгарячіші» точки, організовують «народний бюджет» для вирішення гострих нагальних потреб. Публікуємо історії з життя мешканців та мешканок чотирьох сіл у Харківській, Сумській та Миколаївській областях.

«Кожен був у подібній ситуації»

Більшість українців знають із власного досвіду, що тривала відсутність електроенергії призводить до погіршення побутових умов, зокрема до проблем з водою, опаленням, зв'язком. У випадку з прифронтовими регіонами, що зазнають регулярних обстрілів, додаються ще й труднощі з пересування, а також з доставкою медикаментів, продовольства. Попри це, чимало людей обирають жити неподалік фронту навіть за таких екстремальних умов — незважаючи на небезпеку, вони воліють залишатися вдома. Староста Токарівського старостинського округу Дергачівської територіальної громади Харківської області Вікторія Колодочка розповіла «Спільному», що протягом двох років без світла залишаються чотири села старостату: Кочубеївка, Шопине, Токарівка та Гоптівка. Якщо до війни у ​​селах мешкало близько тисячі осіб, то сьогодні — 69, з яких 50 — у Гоптівці.

 

Вікторія Колодочка

Вікторія Колодочка. Фото: особистий архів

 

З часом люди пристосувалися до відсутності електроенергії. Оскільки холодильники не працюють, їжу доводиться готувати на один раз. Продукти та їжу, що швидко псуються (вершкове масло, супи), зберігають у тазиках з водою, яку часто міняють — це дозволяє зберігати провізію до двох діб. Одяг перуть руками. Для цього гріють воду за допомогою вогнища, але частіше використовують газ у балонах, тому що в регіоні є проблема з деревним паливом. Зв'язок у селах відсутній. Виручає подарована супутникова система Starlink, яку людям вмикають двічі на тиждень, щоб вони могли поговорити з рідними.

Проблему з відсутністю електроенергії місцеві жителі, за активної участі старостату, самоврядування громади та волонтерів, вирішують за допомогою генераторів. Також у багатьох є акумулятори. Але найгострішою проблемою все ж залишається опалення. Дрова мешканцям і мешканкам прифронтових територій держава надає безкоштовно, проте є проблеми з доставкою. За словами Вікторії Колодочки, дрова до села доводиться возити легковими автомобілями з причепами, оскільки вантажівки завжди обстрілюють. Однак легковиком багато не навозиш, тому, аби встигнути розвести дрова по господарствам, доводиться починати заготовки вже з кінця літа.

Варто зазначити, що надскладні умови життя не роз'єднали жителів прифронтового села. За словами Вікторії Колодочки, місцеві допомагають самотнім людям, людям з інвалідністю: приносять воду, прибирають у будинку, закривають вікна плівкою. Чоловіки із сусідніх сіл допомагають з доставкою дров — вони на власних автомобілях безкоштовно возять їх до Гоптівки. 

«Кожен із них був у подібній ситуації, от і намагаються допомогти. Хочу додати, що і старости між собою також стали набагато дружнішими. Можна навіть сказати, що між нами склалися сімейні стосунки. Завжди тримаємо між собою зв'язок, допомагаємо хто чим може, ділимося досвідом», — розповіла Вікторія Колодочка. 

Сьогодні самій жінці, яка мешкає в сусідній Дубівці, окрім функцій старости, доводиться виконувати роботу соціальної робітниці, медсестри, психологині. Крім того, жінка мусить їздити окремо до кожного з мешканців знеструмлених сіл, бо через відсутність зв'язку інформацію людям інакше не донести.

Створили «дорогу життя»

Інший приклад — село Рижівка Білопільської громади Сумської області, що знаходиться неподалік російського селища Тьоткіно Курської області і регулярно зазнає обстрілів. Вперше електроенергія в селі зникла восени 2022 року: снаряд пошкодив лінію електропередач за 500 м від кордону. Але тоді, завдяки ініціативі місцевого жителя, головного лісничого району Сергія Анікіна, подачу електроенергії таки відновили. Чоловікові вдалося вмовити бригаду електриків, які погодилися виїхати на місце аварії виключно на транспорті Анікіна, оскільки автомобілі, які не належали місцевим, обстрілювалися. Пошкодження ліквідували, проте через кілька місяців лінію електропередач знову обстріляли. Цього разу електрики навідріз відмовилися виїжджати з міркувань безпеки. Самостійно мешканці села відновити лінію не змогли, хоча й мали певний досвід і необхідні інструменти, якими їх забезпечили електрики.

 

Сергій Анікін

Сергій Анікін

 

З весни минулого року Рижівка живе без світла. Самого Сергія Анікіна місцеві жителі обрали старостою, оскільки чоловік активно займався постачанням продовольства та гуманітарної допомоги. Анікін каже, що робота старостою сильно вплинула на його здоров’я та мало не коштувала йому життя. Чоловік неодноразово бував під обстрілами. Якось він навіть заплутався в розтяжці, але, на щастя, міна не спрацювала, і Сергій, а також жінка, що йшла за ним, залишилися живі. Неодноразово староста вручну розміновував ділянки доріг. Каже, що спочатку було страшно, а потім звик. За словами Анікіна, мешканці та мешканки Рижівки досить швидко звикли до повної відсутності електроенергії та всі сили спрямували на адаптацію.

 

Рижівка

Зруйнована будівля в селі Рижівка

 

«Без електроенергії важко було жити перші три дні. Потім починаєш пристосовуватися. Ми створили для людей “пункт незламності”, де встановили генератор, і жителі з ранку й до обіду могли приходити заряджати свої мобільні телефони. Також за допомогою генератора подавали воду, оскільки в нашому селі працює система централізованого водопостачання», — розповів він нашому виданню.

З побутовими генераторами, за словами старости, населенню частково допомагали волонтери та місцева влада. Часто жителі кооперувалися із сусідами та купували один генератор на кілька сімей. Звичайним явищем стало дзвонити одне одному та запрошувати підзарядити телефони, акумулятори. Серед мешканців та мешканок діяв принцип: сьогодні допоможу я, а завтра можуть допомогти мені. Адже через зруйновані та заміновані дороги, постійні обстріли село було фактично ізольоване. Туди не могли приїхати державні служби та волонтери. Якось жителі та жительки зіткнулися з тим, що вода розмила дороги, якими вони могли виїхати з села. Єдиний вихід — побудувати міст через струмок. Але справа була небезпечною, оскільки залишався ризик обстрілу.

 

рижівка міст

Чоловіки будують міст через струмок в селі Рижівка

 

«До того моменту із працездатних чоловіків у нас залишилося до десяти людей. Я запропонував збудувати міст і мене підтримали, нікого не довелося умовляти. Усі розуміли, що будують для себе. До того моменту я давно зрозумів, що маю підтримку, що хлопці завжди допоможуть», — зазначив Сергій Анікін.

Люди працювали впродовж двох тижнів по дві години, бо далі починався мінометний обстріл. Проте міст таки збудували, на щастя, люди не постраждали. Чорний день для села настав у березні цього року, коли внаслідок потужного обстрілу, який тривав п'ять діб, було знищено до 70% населеного пункту. На сьогодні у Рижівці мешкає лише шестеро осіб, решта виїхали.

Відповідальність за людей

Більше року без електроенергії живе ще одне село Білопільської громади — Ободи, де нині із 600 жителів залишаються лише 65. Пошкоджена лінія електропередач, яка живила населений пункт, проходить за кількасот метрів від кордону, причому заміни потребує чотири кілометри лінії. Місцева влада планувала прокласти підземний кабель із сусіднього села Катеринівка, але через проблеми з погодженнями момент було втрачено.

Найважливішим питанням життєзабезпечення села сьогодні є водопостачання. Через пекельну спеку в липні вода в ставках і колодязях майже пересохла. Проте завдяки централізованій системі водопостачання в селі та потужним генераторам від спраги люди та тварини не страждають, хоча воду і дають по годинах, а місцевим про всяк випадок доводиться робити запаси. Чимало мешканців села і собі запаслися генераторами. За словами старости Олени Мінакової, раніше планували забезпечити кілька домогосподарств одним потужним генератором, але через віддаленість домогосподарств одне від одного від цієї ідеї відмовилися. У результаті влада громади та волонтери допомогли селянам отримати частину генераторів, решту — люди купували за власні кошти: хтось відкладали з пенсії, комусь допомагали діти. Бажаючі можуть заряджати свої гаджети в старостаті. Зв'язок у населеному пункті нині повністю відсутній, адже внаслідок обстрілу було пошкоджено базову станцію, розташовану в сусідньому селі. Аби додзвонитися до близьких, мешканцям та мешканкам Ободи потрібно їхати за п'ять кілометрів по обстрілюваній дорозі, нерідко FPV-дронами.

 

Олена Мінакова

Олена Мінакова

 

Гуманітарну допомогу, ліки, паливо, продовольство до села в основному доставляє Олена Мінакова зі своїм чоловіком, який є водієм, а також виконує багато іншої роботи. До війни жінка займалася соціальними питаннями, але після звільнення попереднього керівника села за станом здоров'я прийняла пропозицію стати старостою. Вона давно могла б виїхати, проте вирішила залишитися з односельцями, бо відчувала відповідальність. Робота у Олени складна. Необхідно вирішувати безліч важливих питань, причому з ризиком для життя. Раз або двічі на тиждень Олені з чоловіком доводиться виїжджати із села, аби привести людям усе необхідне. При цьому над населеним пунктом часто пролітають літаки, гелікоптери, дрони, регулярно відбуваються обстріли.

«Вздовж узбіччя та на полях — міни, а самі дороги у такому стані, що доводиться їхати на малій швидкості. Страшно-не страшно, а перехрестився та їдеш», — розповіла «Спільному» Олена Мінакова.

Подружжя має службовий автомобіль «Нива». Однак транспорт споживає чимало палива, яке вкрай необхідне для роботи генераторів у селі, а більше міська рада виділити не може. Тож Олена з чоловіком їздять переважно своїм легковим автомобілем, який часто доводиться заправляти власним коштом.

Попри непрості умови, Олена Мінакова запевняє, що ніякої депресії серед мешканців та мешканок села вона не помічає. Люди намагаються стежити за благоустроєм населеного пункту, утримують у чистоті дороги, косять узбіччя. Самі намагаються виглядати охайно, вбираються. Це, за словами старости, є для людей психологічним розвантаженням. Крім того, всі питання громада села намагається вирішувати спільно.

«Я бачу, що люди стали дружнішими. Виявляється це у дрібницях. Сусіди завжди повідомляють іншим про наявність гуманітарної допомоги. Якщо хтось один прийшов до старостату, то звідти іншим розносить гаджети, які люди приносили на зарядку. Навесні допомагають одне одному садити городи. Для цього використовують у кого що є: трактор, мотоблок, коня. Постійно цікавляться життям одне одного. Якщо хтось не виходить надвір — турбуються, відвідують», — розповіла Олена Мінакова. Вона зазначає, що, попри труднощі, односельці продовжують вірити у якнайшвидше закінчення непростих часів.

Залучають власні ресурси

Досвід жителів села Зелений Гай Шевченківської громади Миколаївської області цікавий тим, що після дев'яти місяців життя без електроенергії та під обстрілами люди створили фонд взаємодопомоги, який дозволяє оперативно реагувати на місцеві суспільні проблеми. Електроенергія у Зеленому Гаї зникла у березні 2022 року. Внаслідок одного з ударів по школі загинули одразу кілька людей, зокрема староста села. Потім у полон потрапив голова Шевченківської громади Олег Пилипенко. Тож село залишилися фактично без управління. Жителька Зеленого Гаю Оксана Гнедько, яка займалася в той час соціальними питаннями в населеному пункті, розповіла «Спільному», що взялася активно допомагати співвітчизникам вирішувати труднощі, пов'язані із забезпеченням Зеленого Гаю гуманітарною допомогою. При цьому вона постійно доглядала в лікарні свого чоловіка — він був директором школи та одним із тих, хто постраждали через обстріл навчального закладу. Втім лікарям не вдалося врятувати чоловікові життя.

 

Оксана Гнедько

Оксана Гнедько

 

«Гуманітарні організації готові були надати нам допомогу, проте просили самостійно відвозити її до населеного пункту через інтенсивні обстріли. Тому завезення гуманітарки до села взяв на себе один із наших місцевих фермерів. Він також підключив до водонапірної вежі свої генератори, які сам і заправляв. Тому жителі Зеленого Гаю, незважаючи на відсутність електроенергії, були з водою», — розповіла Оксана Гнедько, яка сьогодні є старостою села.

Бойові дії навколо населеного пункту завершилися у листопаді 2022 року. Тоді до села зайшло чимало благодійних організацій, які не лише допомогли у відновленні, а й встановили потужні сонячні панелі для живлення водопостачання. Мешканці та мешканки села вирішили створити фонд взаємодопомоги, аби мати змогу також за рахунок власних ресурсів оперативно вирішувати різні питання в селі. Наприклад, щодо благоустрою, підтримки тощо.

«Ми розуміємо, що є села, яким на відновлення потрібно більше коштів, аніж нам. Тому вирішили підключати до підтримки й власні ресурси. Провели збори, на яких обрали касира, який подає звітність щодо фонду. Фінансуємо фонд за рахунок внесків — по 50 грн щомісяця з кожної особи — це рішення самих людей. Гроші начебто невеликі, але за деякий час виходить чимала сума. Усі питання щодо витрати грошей також вирішуємо на загальних зборах. Обговорення ведемо за допомогою закритої групи у Viber», — зауважила Оксана Гнедько.

З коштів фонду селяни вже здійснили благоустрій кладовища, уклали плиткою алею — чим дуже пишаються. Староста відмічає зацікавленість односельців у спільному вирішенні питань. «Для мене село унікальне тим, що люди були згуртованими й раніше, але під час війни стали ще більш дружніми», — підсумувала вона. 

***
 

Досвід мешканок і мешканців прифронтових громад, з якими нам вдалося поспілкуватися, свідчить про те, що хоча й влаштувати побут без електроенергії вкрай складно, втім в екстремальних ситуаціях, коли підтримка держави обмежена, люди змушені покладатися лише на самоорганізацію. У такій взаємодії достаток та особиста вигода, зазвичай, поступаються місцем колективним цілям, тож люди обʼєднують зусилля, активно допомагають тим, хто не можуть про себе подбати самостійно, самовіддано вирішують суспільні питання. І чим більше учасників суспільства буде залучено до такого процесу розбудови горизонтальних зв’язків солідарності, тим ефективніше громадськість долатиме виклики часу, коли покладатися на владу марно. 

Автор: Олександр Кітраль

Переклад французькою: Entre les lignes entre les mots

Обкладинка: Катерина Грицева

Share