Антон Яремчук — оператор-кінематографіст. У 2022 році він став співзасновником волонтерської платформи «БАЗА UA» — ініціативи, яка виникла з метою протистояння російській агресії шляхом надання гуманітарної допомоги та підтримки мирного населення. Зараз ініціатива працює в Донецькій області й охоплює широкий діапазон роботи: від мобільної клініки у вантажівці та евакуацій місцевого населення до реабілітаційних мистецьких таборів для дітей.
7 жовтня 2023 року Антон, маючи необхідні знання та навички, вирішив долучитися до гуманітарної місії в Палестині. Ми поговорили з ним про участь в цій гуманітарній місії, про досвід спілкування з місцевими та про взаємодію з ізраїльськими військовими.
Марія Соколова: Розкажіть, будь ласка, трохи про себе, чи були залучені в активізм та політичне життя до повномасштабного вторгнення?
Антон Яремчук: Останні 12 років я живу в Німеччині, але постійно залучений в проєкти в Україні, тому можна сказати, що з 2017 року я живу на два міста. Працюю у сфері кіно, оператором-постановником. Я завжди намагався бути активно залученим у те, що відбувалося в Україні, зокрема через свою професію. Від часів Майдану я в різний спосіб працював над проєктами, які або досліджували безпосередньо саму війну, або наслідки Майдану — цілеспрямовано шукав такі проєкти.
Ми зняли декілька повнометражних фільмів. Одних з них — «По той бік революції» (ориг. «Beyond Revolution») — про активістів і журналістів, які після Майдану зайшли в парламент: про Найєма, Заліщук і Лещенка. Нас цікавило, що відбувається з людьми, коли вони опиняються в системі, як вони змінюються, наскільки можливо трансформувати систему. Також багато років працювали над проєктом «Відкриті рани» (ориг. «Open Wounds») про справи Майдану, про суд над тими небагатьма беркутівцями, які були під вартою і яких врешті-решт обміняли. А останній проєкт, який тривав найдовше, — останні знімальні періоди проходили вже після початку повномасштабного вторгнення — це «Гартовані гнівом» (ориг. «A Rising Fury»). Він є детальним дослідженням процесів останніх десяти років, показаним через долі декількох людей, зокрема головного героя, який був і на Майдані, і на війні, де досі воює.
Постер до фільму «Гартовані гнівом» (ориг. «A Rising Fury»)
А як зустріли повномасштабне вторгнення та як почалась Ваша волонтерська діяльність?
Буквально за місяць до вторгнення я був в Україні, де разом зі своєю командою почав працювати над довгостроковим проєктом. Це дослідження зв'язку часів: проблеми України, яка зараз знаходиться у просторі, в якому намагається максимально віддалитися від ХХ століття, наче не від свого власного минулого. Але це минуле — єдине, яке в нас є, і поки ми його не осмислимо, не зможемо рухатися вперед. Після початку повномасштабного вторгнення я розумів, що продовжуватиму цей фільм, але вже в контексті безпосередньо війни, тому що це теж абсолютно нерозривні процеси.
Тож після 24 лютого я приїхав з Берліну до України і одразу почав знімати у Львові: масштабні потоки людей, переповнені вокзали і так далі. Перші шість тижнів я перебував там. Ми возили людей на кордон і домовлялися, аби хтось забирав їх з іншого боку. Перший рік для більшості тих, хто включилися в якісь процеси, все відбувалося спонтанно: ніхто нічого не планував — ти просто постійно був на підхваті.
Влітку 2022 року ми дуже швидко опинилися на Сході. З огляду на попередні кінопроєкти я мав і підготовку, і досвід роботи в зоні бойових дій. Спочатку ми діяли заїздами на декілька тижнів, почали займатися евакуацією цивільного населення з гарячих точок. У цьому була велика потреба, зокрема у Сіверськодонецьку. Так, ми почали там працювати і з тих пір продовжуємо здійснювати гуманітарну діяльність.
Влітку 2022 року, коли ми зрозуміли, що війна триватиме довго і що люди, які змогли зорганізуватися, більш-менш готові присвятити цьому багато часу, ми зареєстрували громадську організацію. Це було логічним рішенням, яке значно полегшило взаємодію з усіма структурами.
Спочатку працювали в Луганській області, але після її окупації почали роботу в Донецькій. У нас зараз дуже великий діапазон роботи: від мобільної клініки у вантажівці до реабілітаційних мистецьких таборів для дітей в Карпатах. Ми маємо культурний центр в самому Краматорську, а також займаємось ремонтом вікон, дахів на деокупованих територіях. У такому контексті я зміг зняти лише один повнометражний фільм, який запускався та дуже довго розроблявся якраз у період початку вторгнення. Тож оці два з половиною роки я, по суті, більше нічим іншим не займаюся. 99% часу я знаходився в Краматорську, звісно крім участі в гуманітарній місії в Палестині, яка тривала місяць.
Як Ви прийняли рішення поїхати туди і чим саме там займалися?
Я давно слідкую за ситуацією в цьому регіоні. Багато всього читав, дивився і намагався спілкуватися з людьми. Для мене це не якийсь новий конфлікт або нова ситуація, про яку я дізнався лише 7 жовтня 2023 року. Однак до поїздки в Палестину я ніколи публічно не висловлювався з цього приводу, бо відчував, що не можу сказати нічого, що не було б повторенням вже сказаного.
Я побачив, що відбувається в Палестині, і захотів долучитися та допомагати. Після подій 7 жовтня досить швидко сформувалася коаліція декількох організацій, зокрема «Civil Fleet», в якій працює мій близький друг, а також медична організація «CADUS», з якою ми активно співпрацюємо в Україні. Тобто я знав людей в цих гуманітарних місіях. І в якийсь момент виникла потреба в людях з моїм досвідом, тож я долучився.
Наслідки бомбардувань міста Хан Юніс на півдні сектора Гази, 7 травня 2024 року. Фото: Majdi Fathi / NurPhoto
Ви відчули, що Ви там зараз потрібніші, ніж, скажімо, в Краматорську? Чи були у Вас сумніви?
Сумніви були, але не стільки внутрішні, скільки технічні. У нас дуже маленька команда, і я, як проєктний координатор, відповідаю за багато процесів. Тому моє рішення, серед іншого, означало, що комусь в команді доведеться виконувати більше роботи. Тобто це було не просто «хочеш — їдь, хочеш — не їдь». Але ми з командою вирішили, що моя поїздка в Палестину потрібна.
Ще до поїздки я розумів, — а тепер, після цього досвіду, можу підтвердити — що рівень гуманітарної катастрофи в Газі такий, якого я не бачив в Україні навіть у перші дні. Я не хочу сказати, що такі речі варто порівнювати. Але водночас їх і неможливо порівняти — це абсолютно різний рівень. Тому я ніколи не ставив під сумнів необхідність бути залученим і допомагати.
Які у Вас були очікування перед поїздкою? Чи вони справдилися?
Було набагато гірше, аніж я очікував. Була неймовірна фрустрація, тому що там дуже важка ситуація і водночас багато перепон для роботи. Тим паче на контрасті з Україною, де в нас тривалий час немає майже ніяких обмежень — особливо в Донецькій області — і де майже будь-хто може залучатися до будь-яких територій та працювати там. Палестина — це тотальна протилежність.
Для мене було суперважко: ти дуже відрізаний від того середовища, від тих людей, яким допомагаєш. Насамперед, через усі механізми, які побудував Ізраїль, а по-друге, через те, що міжнародні організації, з огляду на потребу балансувати в політичній площині, діють відповідно до більш стандартного підходу. Є багато аспектів організації роботи, з якими я категорично не погоджуюся, і щоразу було відчуття, що як тільки знайдеться формальний привід закрити нашу місію, це буде зроблено. Саме тому ці міжнародні організації аж надто обережні. І це зрозуміло, але від цього робота надзвичайно ускладнюється. У нас, наприклад, не було жодної можливості вільного пересування: ми або знаходилися на базі, або в домовленій точці. Я не міг вийти просто і піти на ринок, спілкуватися з людьми, не міг напряму дізнатися, що їм потрібно.
І так працює більшість організацій, тому «екстрене реагування» (emergency response), оперативна робота стають дуже важкими. Ти постійно запізнюєшся з допомогою, постійно відштовхуєшся від якихось формальних досліджень, оцінювань, ти ніби й там, але ти і не «на землі». Занадто багато обмежень як безпекових, так і організаційно-бюрократичних, які побудував Ізраїль спеціально для того, щоб контролювати та обмежувати подібну діяльність.
Коли я там знаходився, це вже була фінальна фаза більш спокійної ситуації, тому ми працювали в більш рутинному режимі. Я їхав як координатор медичних евакуацій, і перші два тижні ми працювали в конвої ООН. Наша база була в Рафаху, в Аль-Мавасі, і ми їздили на північ у місто Газа. Туди ми завозили якісь ресурси та евакуйовували поранених. Серед них були переважно діти з травмами. Лише кілька випадків не були безпосередньо повʼязані з бойовими діями. Ми вивозили постраждалих з півночі на південь, адже за рахунок польових госпіталів та фізичних лікарень, які ще тоді існували, там були кращі можливості для надання медичної допомоги. В цілому все працювало в рамках дуже обмеженої, але налагодженої системи подальшої евакуації поранених — здебільшого дітей — в Єгипет.
У Газі вся медична система функціонує виключно в режимі тотального надзвичайного стану. Для довготривалих або реабілітаційних заходів немає жодних умов. Усе робиться так, аби людина просто зараз не померла: можливі якісь втручання, зокрема хірургічні, для підвищення її шансів на повноцінну реабілітацію. Потім, коли Ізраїль окупував Рафах, це все призупинилося. Насамперед через те, що люди не могли більше евакуюватися в Єгипет. І навіть ті, кого ми останніми вивезли, довгий час залишалися на півдні, відрізані, без перспективи виїзду та можливості повернутися на північ.
Пацієнти та внутрішньо переміщені особи в лікарні Аль-Шифа в місті Газа, 10 листопада 2023 рік. Фото: Khader Al Zanoun / AFP
А що відбувається після окупації півдня з людьми, які в Газі отримали поранення?
Коли я ще був там, працювало доволі багато лікарень, стабілізаційних пунктів та пунктів перев'язки, які давали раду зі свіжими поранення. Наприклад, є умовний International Medical Corps Field Hospital, де в їхньому відділі екстреної допомоги щодня працює близько 150 людей. Також є PRCS — Palestinian Red Crescent. Ця організаціє має швидкі, займається безпосередньо перевезенням та евакуацією поранених до таких лікарень.
Коли я заїжджав, ситуація була дуже-дуже складною, але все ж таки більш-менш контрольованою. Однак вона різко погіршилася з відновленням наступу ізраїльської армії на півдні. Наразі медична система перебуває в катастрофічному стані. За один раз до лікарні можуть привезти 200 поранених. Жодна, підкреслюю, жодна лікарня у світі не здатна впоратися з травмами такого масштабу і в такій кількості — це фізично неможливо. В тебе ніколи не буде достатньо ресурсу.
Медична система продовжує триматися завдяки зусиллям місцевих працівників та працівниць медичної сфери, сотні яких було вбито всупереч будь-яким міжнародним гуманітарним правилам. Коли я був там, у Палестині працювало близько 60 міжнародних організацій, з яких приблизно третина спеціалізувалася на медичній допомозі. Більшість таких організацій зосерджуються на роботі в конкретних пунктах чи лікарнях. Заїжджають 10-12 людей, серед яких половина — хірурги, половина – інші фахівці. Вони працюють там 2-4 тижні. Це надзвичайно важлива допомога, але з огляду на масштаби кризи — це мінімум із мінімуму.
Фізичних госпіталів залишилося мало. Один із ключових — Аль-Акса, найбільший та найважливіший у регіоні. Однак такі заклади, як Аль-Акса, опинилися під серйозною загрозою закриття.
Чи потреба в медичній допомозі залишається сталою?
Потреба, можливо, навіть збільшується, тому що дуже багато хронічних захворювань. У звичайному житті це була б частина медичної рутини, але з часом, коли немає доступу до ліків та певних процедур, ці захворювання стають катастрофічними. Окрім цього, є підтверджені випадки поліомієліту та інших інфекцій, що несуть епідемічну загрозу. Ситуація не покращується, тільки погіршується. Тому потреба в медичному забезпеченні нікуди не зникає: вона може тільки збільшуватися або залишатися більш-менш сталою.
Медична інфраструктура майже повністю знищена, а в ООН та міжнародних організацій так само зав'язані руки для завезення необхідних медикаментів та інструментів. Тобто доступ до медичних ресурсів, без яких робота неможлива, навіть у безпечних зонах, є катастрофічно обмеженим.
Поставка медикаментів обмежена до мінімуму, і часто не зовсім зрозуміло, від чого це залежить. В тому то і справа, що Ізраїль створив супербюрократичну систему. Більшість наших переміщень по Газі треба було погоджувати за 24 години. Після першого погодження доводилось чекати на «зелене світло» безпосередньо перед виїздом. До того ж, є блокпости, де треба чекати додаткового погодження. Окрім складної процедури погодження маршруту, ізраїльська адміністрація ще й могла вносити до нього зміни.
Як ізраїльська влада виправдовує цю систему обмежень?
Номінально вся ця система координації існує для того, щоб убезпечити тебе від ізраїльського вогню. Однак досвід понад 300 днів показує, що ця бюрократія ніяк не впливає на твою безпеку. Якщо Ізраїль вирішив вести вогонь, то ніяка координація тебе не врятує.
Також кажуть, що система координації існує, аби спростити проходження блокпостів. Але навіть після всіх погоджень доводиться чекати годинами. Наприклад, ООН принципово не відмовлялася від водіїв палестинців. Переважно це не викликало проблем, але траплялися випадки, коли ізраїльські мобілізовані знімали з маршруту перевіреного водія, з яким ми їздили багато разів, роздягали його та казали нам: «У вас 10 хвилин, або назад, або вперед!» І ми нічого не могли з цим вдіяти.
Або інший аспект: кожен раз, коли ми перетинали блокпост, на високопоставлених чиновників ООН, які захищаються міжнародним правом і всіма можливими статутами ООН, була направлена зброя. І це лише один приклад — таких ситуацій безліч. Ізраїль робить все що хоче, немає жодного важелю впливу на їхні дії. Звісно, довгостроково це матиме наслідки, але поки Ізраїль діє без жодних обмежень. І я розумію, що навіть США, я впевнений, докладали значних зусиль для припинення вогню. Але ніхто нічого не може зробити.
Протест проти в'їзду вантажівок з гуманітарною допомогою до сектору Гази на прикордонному переході Ніцана на півдні Ізраїлю, 14 лютого 2024 року. Фото: Ерік Мармор / Flash90
Для мене це катастрофа глобального масштабу, оскільки вона оприявнює той факт, що ми живемо в світі тотальних подвійних стандартів. Ізраїль може вчиняти те, що чинить у Газі, але Росія чомусь, каже ООН, США та інші, не має права робити те саме в Україні. Те, що відбувається в Палестині, особливо в контексті цивільних жертв, — це просто неможливо уявити. Таке неможливо помислити.
Цю війну Ізраїлю неможливо виграти військовими методами. Сектор Гази — це величезна урбанізована територія, щільно забудована і заселена наметовими осередками. Майже 99% її населення — цивільні. В цьому просторі розсіяні лише тисячі чи десятки тисяч осіб з парамілітарних угруповань. Як можна виграти цю війну? Тільки шляхом тотального руйнування та виселення людей з цієї території.
Як палестинці, з якими ви спілкувалися, бачать розвиток ситуації?
Це вперше з 2006 року, коли більшість людей хоче виїхати. З одного боку, так, вони дуже прив'язані до землі і розуміють, що, якщо вони вийдуть, то вже ніколи не зможуть повернутися. Саме цього Ізраїль і прагне. Навіть якщо війна закінчиться завтра, то без перебільшення можна сказати, що в Газі все зруйновано. Вся Газа виглядає як Бахмут чи Маріуполь. Вся інфраструктура, вся забудова, всі установи, інституції, соціальні системи — все знищено. І ніхто це не буде відбудовувати, тим паче для місцевого населення. Люди розуміють, що будь-які перспективи майбутнього фізично знищені.
З моєї нерепрезентативної статистики, створеної на основі розмов з невеликою групою людей, більшість ненавидить ХАМАС. По суті, в 2006 році відбулася свого роду громадянська війна або, радше, війна між елітами. І ХАМАС або задавив, або фізично знищив своїх супротивників. Тож це в першу чергу диктатура, в другу — воєнізована диктатура та ісламістсько-радикальна диктатура.
Будь-які посади — від директора школи до директора лікарні, або загалом будь-які високопоставлені люди — це були або члени ХАМАСу, або ті, хто прагматично мали бути в партії чи наближеними до неї. Водночас, значна частина населення не погоджувалася з такою ситуацією. Але будь-які спроби виходити, наприклад, на демонстрації чи протистояти ХАМАСу зазвичай швидко та жорстоко придушувалися репресіями. Тому, я думаю, для української аудиторії одним із найбільш хибних і небезпечних наративів є твердження, що всі в Газі топлять за ХАМАС.
Це абсолютно не так. Цивільне населення Гази страждає як від ХАМАСу, так і від дій Ізраїлю. На жаль, ХАМАС монополізував владу і майже 20 років зміцнював свої позиції, зокрема військові, в тому числі за сприяння Ізраїлю. І зрештою сталося те, що сталося.
Ми зараз бачимо, що після вбивства Ісмаїла Ганії до влади остаточно прийшов найрадикальніший, найвоєнізованіший осередок ХАМАСу. І це вже точно не допоможе в сповільненні ситуації. Це саме те, на що сподівався Ізраїль. Той самий Ізраїль, який з 2006 року дуже багато зробив для того, щоб ХАМАС став таким, яким він є, зокрема, надаючи ресурси або дозволяючи їхнє постачання. Ізраїль зробив це, адже мати такого ворога набагато зручніше — можна виправдати свою жорстокість в імʼя справедливості.
Син Ісмаїла Ганії в секторі Гази на руїнах зруйнованого ізраїльським авіаударом будинку лідера ХАМАС, 29 жовтня 2014 року. Фото: Majdi Fathi / NurPhoto
А як цивільне населення прийняло цей напад, який стався в жовтні?
Зараз вони всі дуже незадоволені та одночасно значною мірою звинувачують Ізраїль у тому, що відбувається. Водночас частина відповідальності, на їхню думку, лежить і на ХАМАСі, адже, вони переконані, саме його дії призвели до цієї ситуації.
Вони завжди починали з того, що категорично засуджують і не підтримують жодних дій, спрямованих на вбивства чи заподіяння шкоди цивільним, наголошуючи, що це категорично харам, і абсолютно неприйнятно в ісламі. Дехто більш позитивно ставиться до збройної опозиції, розглядаючи її як спробу звільнення й протистояння з Ізраїлем у класичному сенсі боротьби пригнобленої нації за незалежність від окупації.
А коли Ви в Україні говорили про свій досвід з іншими людьми, Ви зустрічали якісь міфи про Палестину?
У своїй бульбашці — ні. Судячи з медійної реакції на напад 7 жовтня, я впевнений, що міфів дуже багато. Але після того як світові медіа почали висвітлювати воєнні злочини Ізраїлю, стало складніше підтримувати цей ура-ізраїлізм. Відтоді новин про Ізраїль та Палестину в українському медіапросторі значно поменшало. Однак, на мій погляд, це все від початку було неправильно інтерпретовано, і згодом більшості людей бракувало додаткової рефлексії. Коли я розповідаю людям в Україні про Палестину, багато хто питає: «А де про це почитати?» Якщо не шукати цю інформацію цілеспрямовано, то не будеш нічого про це знати.
Не було якихось вражень, що українці більше асоціюють себе з Ізраїлем? Що Ізраїль сильний, могутній, Україна теж така. Хоча здається, що більше паралелей можна провести саме між Україною і Палестиною. Як Ви взагалі вважаєте, чи треба проводити ці паралелі? І чи можуть такі паралелі сприяти міжнародній солідарності між пригнобленими й жертвами імперіалізму, такими як українці та палестинці?
Я думаю, що це неконструктивно і неправильно, тому що паралелі можна проводити лише в приватних розмовах між людьми, які володіють певними знанням і критичним мисленням. Мені здається, що на рівні масової інформації цього робити категорично не можна.
Ізраїль та Україна нічим не схожі. Це варто розуміти не лише номінально, а й концептуально: ізраїльський проєкт від самого початку був сіоністським і колоніальним, навіть без негативних конотацій. Це зазначено в їхніх маніфестах, і вони цілком усвідомлювали, що вирушають колонізувати певні території з певним місцевим населенням. Тому для мене зрозуміло, що це протилежність Україні, яка так чи інакше захищається від колоніальної чи імперської сили у вигляді Росії.
Ізраїль — це дуже сучасна, складна й в чомусь хитра військова машина, яка діє на дуже багатьох рівнях. Для України цей досвід може бути актуальним, хоча в зовсім іншому контексті та з іншими вихідними даними. Ми досі шукаємо свою ідентичність і формуємо розуміння, хто ми є і що таке Україна. У випадку Ізраїлю все навпаки: вони мали чітке уявлення про свою мету, мали чіткий проєкт країни і дуже швидко його реалізували. В цьому, можливо, ми могли би повчитися — будувати інституції, політичну систему, економіку цілеспрямовано й ефективно. Але у нас інші вихідні позиції і, я сподіваюся, Україна зробить це іншими методами. Мені хотілося б, щоб у довгостроковій перспективі Україна ставала на захист слабших і робила може, не завжди прагматичні, але етичні речі. Може, за рахунок цього країна теж формувала б собі якесь ім'я. Наприклад, як тоді, коли ми надали літаки маленькій Македонії під час югославського конфлікту, коли всі інші відвернулися. Я вважаю, підтримка слабших — це про довгострокову історію. Декларативна підтримка, скажімо, Ізраїлю, нічого суттєвого нам не дає. Натомість Україні варто зосередитися на пошуку більш нейтрального й збалансованого діалогу з країнами Глобального Півдня. Це буде значно ефективнішим для нас і я сподіваюся, що це станеться.