ЩЕ ОДНА ЦЕГЛИНА У СТІНІ (розділ 5)

  • 19 December 2013
  • 1270
ЩЕ ОДНА ЦЕГЛИНА У СТІНІ (розділ 5)

Уривок з рукопису повісті

Розділ 1

Розділ 2

Розділ 3

Розділ 4

Іржава решітка з гуркотом упала всередину дренажного колектора і подала довгу луну в темряву, немов сигнал SOS про несанкціоноване проникнення. Застрибую всередину. Зі мною ще двоє. Я тупочу по вологому й потрісканому бетонному блоці, вилитому десь в Комсомольску-на-Амурі. Кросівки «Найк» куплені на секонді і швидко пропускають вологу. Вмикайте ліхтарі, — кажу я, і три кола оббльовують фотонами підземний тунель. Біля самого входу намалльовані графіті — знак анархії та тег якогось райтера. Навряд чи ці нонконформісти заходили далі — пес, який гавкає та не кусає. Повітря стає зовсім затхлим, проте дихати вже легше. Відчуваю себе рибою, бо пахне водоростями й Тихим океаном. Мабуть. Бо я не бував далі сусіднього райцентру. Я оглядаюся. Позаду видніється вихід, він розміром майже як проекція склянки по висоті. Де-не-де валяються пляшки від пива та інша гидота, яку гопники та неформали змогли докинути вглиб колектора. Зі мною ще двоє. Ми зовсім не підготовлені до такої мандрівки підземними аварійними ходами міста. Ми прогулюємо урок з геометрії.

— Пацани, в нас ще година часу, — каже хтось позаду, і ми пришвидшуємо хід.

Згідно з розповідями, ми маємо вийти у дворику поблизу центру міста, але ніхто з нас у це не вірить, і ми внутрішньо налаштовані на те, що прийдеться повертатися назад. Мокрі вже навіть шкарпетки. Принаймні, тут не тхне сечею, як у бомбосховищах. Колись я хотів украсти звідти протигази ПГ-5 і продати їх через інтернет, але коли ми пробралися всередину, то виявили там матраци, стоси картону та інше приладдя для сквоту бомжів. Від розчарування ми підпалили картон і втекли.

— Тут розгалуження, що робимо? — чується той самий голос.

Ми троє починаємо панікувати. Шкарпетки мокрі не лише в мене. Рівень води піднявся до сантиметра. Ми сподівалися, що тунель лінійний, аж тут нас таке спіткало. Обидва проходи абсолютно ідентичні. Ми повертаємо наліво, як знак нашої політичної орієнтації та жарт про зраду дівчатам. Колектор, здається, тягнеться по колу. Постійно присутній легкий запах страху, поту та совдепії цих стін. Краще би ми повернули направо. Але після бою кулаками не махають.

Темрява далі їсть нас, ковтаючи наші мізки і збуджуючи уяву, виховану на західних фільмах жахів. Ми мовчимо, і від мовчання ще страшніше. Ми чуємо подихи один одного. Відчуваємо думки один одного. Ми триєдина суть. Ті, хто бредуть по залишках пострадянських намірів збудувати технократичного гіганта. Ми бредемо по мерцю мозольної праці політв’язнів. Я шпортаюсь об щось тверде. Ми шпортаємся об наш переляк.

Я занурюю пальці в зеленуватий потічок води, щоб глянути на перешкоду. Якесь сміття, яке занесла сюди колекторна хвиля. Вода не така холодна, як я думав. Вона, певне, теж думає, що моє тіло мало бути гарячіше. Я витягую звідти щось тверде. Залізне. Пісок шкрябає по поверхні, і я рукавом светра витираю його. Насправді пісок — ідеальна геометрична фігура. Три ліхтарі (в одного починають сідати батарейки, але ми вдаємо, що не помічаємо цього) вп’ялися зубами-променями в матерію. Дивної в темноті форми. Насправді це не щось від позаземної цивілізації. Це телефонна слухавка від таксофона. На ній є номер та адреса таксофона, приклеєна скотчем.

Ми забираємося далі в підземні лабіринти міста. Вже якось байдуже, де вихід, а де вхід. Головне — це знайти хоч якесь джерело світала, аби знати, що все окей.

— Чувак, а якщо нас завалить, то ти казав комусь, що ми сюди йдемо?

— Нє! — каже Шапка. — А треба?

— Ну типу попередження, що якщо ми не вийдем на зв’язок протягом кількох годин, то треба нас шукати.

— Ну так вийди на зв’язок, шо тобі заважає?

— Тут його немає?

— Справді? — перепитує Шапка і дістає свій телефон. Зв’язок відсутній, але він не кладе його назад до кишені. — Зате тут ліхтар є!
— Кінчайте теревенити, пацани, — каже Петя, і ми наздоганяємо його, аби дати жартома під зад.

Повітря починає ставати свіжішим, і це приносить певне полегшення. Ми починаємо рухатися швидше. Дивно, чому в нас є цей страх, адже древні люди жили в печерах, це була їхня домівка. Навпаки, ми маємо почуватися в безпеці в таких приміщеннях, якщо можна це так назвати. Десь далеко з’являється біла яскрава крапка. Тепер я буквально розумію, що означає «світло в кінці тунелю». Світло стає настільки яскравим, що вже здатне освітити стіни колектора. Перед нами постають потріскані бетонні стіни. Мені стає шкода праці робітників, які будували цю велетенську споруду, аби через роки їхні внуки лазили тут задля розваги. Марна невдячна праця. Ще більш сумно стає, коли розумію, що ця споруда вже ніколи не буде використана за призначенням. Ближче до виходу стіни знову обмальовані, де-не-де валяються пластикові пляшки від пива та бульбулятори.

— Пацики дивіться, це тег Клеша, скейтера з паралелі.

— І він тут був. Де він ще не залишив свій слід?

Фарба ще не сильно висохла, тож Клеш був тут нещодавно. Треба буде поговорити з ним: звідкіля він дізнався про колектор. Думали, що в місті мало хто знає про цей об’єкт, а тут така ситуація прикра вийшла. Може, хтось із місцевих показав йому.

— До речі, чули, як він записав реп на мікрофон від навушників? — питає Петро.

Ми з Шапкою починаємо голосно сміятися, і луна нашого сміху йде по всьому колектору, пройденими і не пройденим шляхами.

— Та слухайте! — і з телефону Петі чути якусь інструментальну музику, записану на диктофон, а на задньому фоні ледь-ледь чути голос, який про щось чи то шепоче, чи то стогне.

Чути обривки фраз типу «Я на районі толкаю дурь» чи «Ми дєті уліц»

— Це точно він?

— Та він, він. Голос не впізнаєш?

— Голос? — перепитую я з сарказмом.

Через кілька років я згадуватиму цей момент як початок масової культури підлітків, у якій кожен третій грає в гурті, діджей чи поет. Куди не плюнь — попадеш в талант. Перехід кількості в якість за законом діалектики. Наприклад, один мій знайомий купив звичайний цифровий фотоапарат, і почав фотографувати все, що можна і не можна, потім потроху навчився правильно брати ракурс, усе частіше його просили щось пофоткати. Там, родичі, припустимо, просили їхні посиденьки за столом на чергових днях народженнях увіковічнити в байтах, чи дівчата хотіли пофотографуватися на фоні листя, якщо це осінь, зі сніжками, якщо це зима, ну і з усіма іншими необхідними реквізитами в інші пори року. Згодом він навчився ці фото ще й обробляти, освоїв кілька простих і не зовсім (як ото Photoshop чи Corel Draw) програмних засобів, і його фото наповнилися змістом. Кілька разів він показував мені свої витвори у фотошопі. Себе на фоні якоїсь наддорогої іномарки, яка, певне, ще й у серійне виробництво не вийшла. Чи голови наших однокласниць на місці облич акторів порнофільму. Хоч це все було весело і цікаво, але якоїсь справді культурної цінності там не було. Коли цей мій знайомий навчився користуватися Інтернетом, то він завів власний блог, у якому викладав свої фотороботи. Той блог мав назву «Галерея робіт фотохудожника Васі Пупкіна» (просто фамілію не хочу палити). Такі ось справи. Так звичайний хлопчина з цифровим фотоапаратом, навіть не професійним, став фотохудожником. Але прикол тут не в цьому. Тобто в цьому, але не зовсім. Просто таких фотохудожників з’явилося, як грибів після дощу, і майже в кожного свій блог. Всі ці фото подібні один до одного і виділити якість дійсно якісні роботи дуже важко або й зовсім нереально.

Ще знаю одну цікаву історію про це. Чув ніби один такий фотограф таким чином клеїть дівчат. Ніби пропонує їм безкоштовну фотосесію, після якої в них зав’язуються псевдоромантичні відносини, які тривають до першого статевого акту. Це дешевше, ніж водити в кінотеатри, ресторани тощо. Як каже один мій знайомий: «Котлета відрізняється від дівчини тим, що перш ніж її з’їсти, її не треба водити в кіно». Хоча в мені й немає зовсім чоловічого шовінізму, але в цьому жарті є якесь зерно істини чи що. Ну в ті роки ніякого зерна я би там точно не знайшов. Але жарт, певне виявив би.

Ну і подібні історії про різних там митців з різних галузей можна розказувати нескінченно, але про інших пізніше. Просто не треба плутати хобі з якоюсь там місією. Це добре видно на музикантах. Є ті, які професійно цим займаються, а є ті, які грають в колі сім’ї чи друзів під блатні три акорди і не кажуть, що вони такі круті, як Макаревич. Але й зараз тут є над чим посміятись. Чи то поплакати.

Отож, так ми підійшли до виходу з колектора, слухаючи реп-запис нашого знайомого і дивуючись його словнику. Таке відчуття, ніби він не в трьох школах був, а в трьох тюрмах сидів. Майже біля самого виходу до нас закралася думка: а чи не зачинений цей вихід з колектора? Думка лякала нас, бо ми вже пройшли такий далекий шлях, що повертатися назад не було сил. Ні фізично — бо ми змокли сильно в ноги, — ні морально — бо знов переживати цей страх не дуже хотілося. Шапка підбігає до ґрат, якими зачинений вихід, і робить спробу відчинити їх, немов двері, але вони не піддаються.

— Твою маму! — кричить Шапка. — Назад я не піду, виламуємо цю штуку!

І я починаю дико копати ногами по ґратах, намагаючись вирвати їх, намагаючись звільнити нас із цієї неволі. Ми з Петром розганяємося і починаємо з бойовими кличами з «Володаря перснів», немов древні воїни Нуменору, налітати на ґрати.

— Хитається ж! — кричу я, і ми з новою силою і більшою амплітудою несемося на перешкоду. Ґрати починають хитатися сильніше й сильніше. Згори падає перша іржава гайка, яка свідчить, що ми на правильному шляху.

— Давайте бити одночасно, — закликає нас Петро.

— Нащо?

— Це резонанс. Я читав в енциклопедії, яку мені дідусь на день варення подарував, що колона солдат йшла нога в ногу, і від ударів їхніх чобіт міст розвалився. Це правда. В енциклопедії ж не брешуть.

— Ну спробуємо. Що вже.

— Раз! Два!! Три!!.. Бах

Ґрати з шумом падають на землю, і ми виходимо назовні. Шапка починає лаятися. Каже, що думав вертатися вже. Ми озираємося навколо себе. Ми вийшли у дворику неподалік від автовокзалу. У дворику автомайстерня і якийсь магазин із сантехнікою. З магазину на веранду виходить якийсь мужик, завтовшки більший, ніж заввишки. Він, певне, вийшов на шум. Дивиться на ґрати, що нашими зусиллями валяються на подвір’ї його крамниці.

— Гей, малі, я зараз міліцію викликаю! Ану сюди хутко!

— Та пішов ти, мужик! — кричить Петро і ми тікаємо, хоча нас ніхто й не збирався наздоганяти.

Мужик заходить назад у крамницю з надією, що йому щось сьогодні вдасться продати до вечора.

Явище резонансу в житті мені більше не знадобилося, а ось те, що гуртом легше робити діло — закарбувалося надовго.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

МЕХАНІЗМ С-19 (Тарас Ковтун)

КІНЦІ У ВОДУ (фоторепортаж) (Катерина Яковленко)

ОБРАНІ (Олексій Бумагін)

ЕРОЗІЯ НИЗОВОГО СПОРТУ (Ольга Папаш, Станіслав Мензелевський)