Наступ українських консерваторів на наше право самим обирати, що, коли і як дивитися, має цілком несподівані наслідки. Заборонивши український прокат фільму «Бруно», Міністерство культури увійде до історії як цензорська установа, що наклала табу на найбільш радикальний взірець політичної сатири початку століття.
Попередній фільм видатного британського коміка Саші Барона Коена – «Борат: Культурні вивчення Америки щоб зробити процвітання видатної країни Казахстан» – свого часу також не потрапив на український екран. Тоді причиною була всього лише самоцензура російського дистрибутора, котрий, вирішивши не ображати братній казахський народ, відмовився від прокату «Бората» в Росії, що автоматично унеможливило й прокат в Україні. Саша Барон Коен в образі казахського журналіста Бората Саґдієва шокував публіку нав’язливим відтворенням найпотворніших кліше щодо громадян Третього світу, що існують у західній уяві. Казахстан у цьому фільмі було зображено уособленням усіх кошмарів західного ліберала – від повсюдного інцесту до інституціалізованого антисемітизму. Та найбільш травматичним у задумі Коена був цілком щирий потяг Бората до американського способу життя: проголошуючи США «найвеличнішою державою світу», Борат за сприяння Міністерства культури Казахстану вирушає в приголомшливу подорож Америкою. Його мета – набути чимбільше знань про американське суспільство й поширити їх удома – є цілком типовою для колоніального культурного туризму, що ховається під маскою «обміну досвідом». Та Коену вдалося не лише викрити цю лицемірну практику (зокрема, під час одного з документально записаних інтерв’ю з представниками «американського способу життя» він просить навчити його користуватись унітазом), але й сатирично відтворити політичну оптику, що домінує в сучасній Америці. «Борат» зображав Третій світ (насамперед – його пострадянську складову) саме крізь погляд «середньостатистичного американця», котрий і був справжнім об’єктом нищівної сатири Коена. Непристойним зворотом цієї ситуації є те, що Борати, як виявилось, таки існують: держава Казахстан сприйняла «Борат» за національну образу й розпочала кампанію цькування фільму, що не може не свідчити про влучність сатиричного жесту Саші Барона Коена.
Фільм «Бруно» створено за ідентичним принципом здебільшого документально зафіксованих інтервенцій Коена в навколишній простір – от тільки функцію Бората відтепер покладено на австрійського гея-телеведучого, котрий, подібно до свого попередника, мандрує Америкою. На зміну постколоніальному прагненню «пізнати кращий світ» і встановити його приписи у власній батьківщині, Бруно репрезентує інший виворіт сучасної глобалізованої культури – потяг «бути знаменитим» й увійти до світової celebrity culture. Бруно, вигнаний з австрійського телебачення за численні ідіотські витівки, вирушає до Каліфорнії, щоб стати, як він каже, «найбільшою австрійською зіркою після Гітлера та Шварцнеґґера». Щоб стати знаменитим, Бруно випробовує усі можливі способи – й одним із них, зрозуміло, стає так звана благодійність. Під час запису у власній новісінькій резиденції інтерв’ю зі співачкою Полою Абдул, що займається «гуманітарною діяльністю», Бруно, не маючи меблів, змушує хатніх робітників-мексиканців стати на підлозі навкарачки й запрошує гостю сідати де заманеться. Гуманітарна діячка дещо знічено розташовується на спині огрядного мексиканця й починає розводитись про принади допомоги ближньому. З рівноваги її виводить лише обід, накритий на животі іншого заробітчанина – й вона зі своєю свитою тікає з резиденції псевдоведучого, котрий щойно викрив правдивий механізм функціонування благочинних організацій. Після подорожі на Близький Схід з метою припинити війну й таким чином прославитись (під час переговорів він плутає гумус із Хамасом, арабів із індусами й вимагає «повернути піраміди євреям») Бруно заїжджає до Африки, де вимінює місцевого малюка за i-phone: «В Мадонни є це! В Бранджеліни є це! Тепер і в Бруно є це! Ці шість кілограмів чорного золота точно зроблять мене знаменитим!». Після приголомшливого візиту на одне техаське ток-шоу негреня у Бруно конфіскують, втім, йому згодом вдається виміняти дитину в місцевої влади за MacBookPro. Фінальний епізод фільму являє собою вершину сучасної політичної сатири: ставши врешті знаменитим, Бруно записує благодійний кліп під назвою «Голуб миру» у форматі all-stars: разом із ним про біди третього світу й потребу зупинити війну співають Боно, Елтон Джон, Стінг, Снуп Доґ та інші. При цьому Елтон Джон, сидячи за роялем на спині того самого мексиканця, на заклик Боно – I want Third World to have clean water, food and teaching» – відповідає: «And in every city, every town – a place for anal bleaching”.
У чому ж полягає радикальна політичність коенівської сатири? «Борат» і «Бруно» є гротесковими репрезентаціями двох найбільш жорстких різновидів сучасного американського імперіалізму: в першому випадку йдеться про мультикультуралізм, здатний толерувати іншого лише тією мірою, якою він позбувається своєї іншості (Борат, являючи собою проекцію усіх найнепристойніших ксенофобських уявлень, щосили прагне перейняти західний спосіб життя – що й робить його поведінку такою нестерпною); в другому – йдеться про індустрію мас-медій з її чільною ідеологемою: «кожен може стати знаменитим». В обох випадках Коен створює образ ідеального, вивершеного суб’єкта сучасної колоніальної політики: мешканець Третього світу, котрий щиро вважає Америку взірцем для наслідування й радо приймає найпотворніші прояви цього суспільства; представник індустрії розваг, що вважає за чисту монету усе, до чого кожен із його колег мусить ставитись із цинічним відстороненням. Як не парадоксально, творчість Коена є унікальним взірцем подолання ідеологічного цинізму, в якому так чи інакше перебувають усі сучасні суб’єкти. Сучасний цинік, за відомою формулою, дуже добре розуміє, що чинить зле, що його вчинки продиктовані хибною свідомістю, але все одно продовжує це робити. Натомість, персонажі Саші Барона Коена цілковито позбавлені цієї цинічної дистанції між думкою та дією – що й гарантує їм статус найбільш непристойних героїв сучасності. Якщо Борат був утіленням ксенофобського образу чужинця, то образ Бруно, поза сумнівом, сформований оптикою патологічного гомофоба. Не дивно, що організації сексуальних меншин були обурені «Бруно» не менше, ніж казахи – «Боратом». Втім, кращої критики гомофобії, ксенофобії та інших суспільних хвороб, ніж у виконанні Коена, в сучасному кіно годі шукати.
Критичний метод Саші Барона Коена, що полягає у вдаванні закінченого ідіота з метою спровокувати співрозмовника на спонтанну відвертість і таким чином викрити непристойну підкладку «здорового глузду», у порівнянні з «Боратом» помітно вдосконалився. Ці провокативно ідіотські питання стали ще непомітнішими для його жертв і ще очевиднішими для глядачів. У першому ж епізоді Бруно, ще в статусі австрійської телезірки, запитує в однієї з топ-моделей : «Ваша робота є найтяжчою в світі, як вам вдається запам’ятати, що спершу треба крокувати однією ногою, потім іншою, і так далі?», на що модель цілком серйозно починає розповідати про власні професійні труднощі. Вершиною ж його викривального методу є епізод кастингу дітей для «мистецької» фотосесії, де Бруно ставить їхнім батькам питання на кшталт: «Чи зможе ваша дитина за тиждень до зйомок позбутися десяти кілограм ваги?», на що мати впевнено відповідає: «Так!».
Тож українська заборона фільму «Бруно» є взірцево симптоматичним фактом, що, як у випадку казахської атаки на «Бората», тільки підтверджує вбивчу влучність коенівської сатири: виявляється, десь (а саме, в Україні) ще існують люди, здатні сприймати її всерйоз, себто плутати сатиру з її об’єктом. Показово, що ситуація української експертної комісії, котра заборонила «Бруно», уже присутня в самому фільмі. В одному з епізодів продюсери Бруно збирають фокус-групу, щоб продемонструвати їй пілотний випуск нового шоу, де сконцентровано запаморочливі прояви гомосексуального bad taste. Документально зафіксована реакція непідготовлених глядачів, що потрапили до фокус-групи, є безсумнівно ідентичною до реакції українських «моральних експертів»; більше того, саме цей епізод найімовірніше послужив причиною заборони фільму. Характерно, що серед «експертів», котрі проголосували категорично проти показу «Бруно» в Україні, опинилися не лише заслужені українські Борати на кшталт голови асоціації «ТАБУ» Ростоцького, але й кінознавець Сергій Тримбач, котрий останнім часом щосили вдає «просунутого» голову Спілки кінематографістів. Отже, синдром Бруно охопив українське суспільство всерйоз і надовго – що створює широкий простір для удару у відповідь.