Коли наближаєшся до «сірої зони», стає страшно. Чи не страшно. Ти не можеш остаточно визначити, що відчуваєш, не знаєш, чого чекати. Про життя «там» ти читав у статтях, але частіше – у стрічках новин. Авдіївка, Зайцеве, Майорськ… «Обстріли зруйнували…», «Було поранено місцевого мешканця…», «Під час обстрілу було пошкоджено газопровід…». «Сіра зона» – це своєрідна нейтральна смуга між учасниками бойових дій, але саме її обстрілюють найбільше. Юридично це територія, підконтрольна Україні, але насправді все не так просто, адже чимало населених пунктів ще з мирного часу залишились закріпленими за нині непідконтрольними Україні «народними республіками». Але про все по черзі.
Я поїхала до «сірої зони» Донбасу 15 вересня 2016 року як учасниця гуманітарної групи однієї української миротворчої організації. Ми їхали, щоб «визначити гуманітарні потреби місцевих мешканців», і це була наша перша поїздка, тому їхали практично навпомацки, маючи лише перепустки та супровід із двох волонтерів. О 3:30 ми виїхали з Харкова, а на світанку, близько 6-ї, вже були біля першого блокпосту. Військовий зібрав наші паспорти, продивився їх, спитав навіщо й куди ми їдемо, і повернув. Їдемо далі.
Так зараз виглядає в’їзд до Слов’янська
Надворі стає дедалі світліше, і, дивлячись у вікно, помічаєш, що навколо красиво: початок осені, м’які пагорби, густе різнотрав’я на полях. Другий блокпост. Знову віддаємо військовому паспорти, розповідаємо, хто ми й куди їдемо. Просять відкрити одну з сумок і показати, що там. Ми показуємо, там одяг – і нас пропускають далі. Проїжджаємо кілька сіл. Напроти воріт будинків стоять стільці з підфарбованими білим банками. Це означає, що тут продають молоко. У нас роблять так само. Ми не зупиняємося, щоб зробити фотографії чи зняти відео. Нам треба якомога швидше впоратися з роботою, щоб не ночувати «там». Ми знаємо, що відбувається вночі.
Наш перший пункт призначення – село Новоолександрівка Донецької області. Кажуть, що це одне з тих місць, де найгірше. Справжнє пекло. Туди майже не доходить гуманітарна допомога, та й живуть там лише близько двох десятків бабусь і дідусів, на яких, здається, давно махнули рукою. По дорозі ми трохи заблукали. Навігатори не працюють, почалися проблеми зі зв’язком. Мій телефон уже якийсь час не знаходить мережу. У місцевого чоловіка таки розпитали, куди нам рухатися. Дорога поїдена обстрілами, нерівна, зі слідами від військової техніки. Знову блокпост, тут нас затримують на довше, розпитують детальніше. Військовий каже, що ніхто в Новоолександрівку не їздить уже давно й нас також навряд чи пропустять. Але вказує напрямок руху. Там іще один блокпост. «Якщо ви туди поїдете, то можете й без машини лишитись», – каже військовий на наступному пункті пропуску. Тут нас перевіряли найретельніше. І далі не пустили: небезпечно й «нема там що бачити: руїни, ніхто не живе». Направили в Бахмут, до військової комендатури.
У колишньому Артемівську ми пробули кілька годин. Не можна ж просто пояснити ситуацію – і отримати допомогу. Треба чекати, справи вирішують довго. Нарешті нам дали в супровід представника військової комендатури Володимира (ім’я змінено), із ним ми поїхали туди, «куди можна», убік КПП Зайцево. Приблизно два кілометри автомобільної черги з українського боку. Люди тут чекають інколи по дві-три доби. Із дітьми, з хворими, зі старими – все одно. Правда, місце в черзі можна купити. Від 200 до 500 грн залежно від того, як близько до блокпосту. Люди просто займають місця, а потім їх продають. Також уздовж черги є кілька місць, де можна купити чай чи пиріжки. На КПП документів у нас не питали, адже з нами був Володимир. Умовну лінію перетнули, тепер ми в «сірій зоні».
Пункт призначення – село Жованка. Це лише кілька кілометрів від КПП Зайцево, але проїжджати їх було справді страшно. Вузька дорога, побита обстрілами, з одного боку – посадка, у якій нема жодного цілого куща чи дерева, з другого – поле, на якому видніється терикон. За териконом позиція ДНР. Звідти стріляють. На цій дорозі відчуваєш себе під прицілом. Уздовж неї – обмежувальна мотузка, тут не можна «сходити в кущики»: ніхто не знає, скільки нерозірваних снарядів там лежить.
У Жованці колись жило 800 осіб, зараз – менше як 300, хоча поступово переселенці починають повертатися сюди. Мало кому вдалося влаштувати своє життя на мирних територіях, та й таки тут їхній дім, кажуть, що їх сюди тягне. Дітей небагато: зовсім малі з батьками, а школярів возять до бахмутської школи-інтернату, де вони живуть протягом робочого тижня, а на вихідні приїздять додому. Дітям так легше й безпечніше. Уже два місяці в Жованці немає електроенергії, день закінчується, коли сідає сонце. Потім починаються обстріли. «До обстрілів неможливо звикнути», – каже місцева мешканка Людмила. «Їжі в нас достатньо, кожної середи нам привозять хліб, був час, на початку лютого, коли було геть важко, ніхто до нас не їздив, тоді нам допомагали військові, вони просто ділилися тим, що в них було», – додає жінка. Практично немає медикаментів, будівельних матеріалів, дров, газу, вугілля. У Жованці бояться приходу зими й морозів, а надія лише на гуманітарку.
У Жованці нам дозволили фотографувати, але не все й дуже швидко. Військовий відвів колегу на одну з вулиць, яка найбільше потерпіла від обстрілів.
Так сьогодні виглядають вулиці селища Жованка Донецької області… Замість будинків – руїни. Навколо – картина, яка нагадує скоріше звалище, ніж колись обжите місце. Часом можна побачити дбайливо зібрані руїни будинків. Це місцеві мешканці так «наводять лад» серед уламків свого життя. Адже вдома все має бути чисто, прибрано, по-людськи…
Про настрої в Жованці говорять без проблем. Частина населення «за Україну», частина підтримує «народні республіки», але конфлікту між людьми немає, допомагають одне одному, разом відбудовують будинки. Людмила каже, що є скоріше напруга й втома від постійного чекання.
Військовий уже почав нас підганяти, тож ми вирушили до сусіднього населеного пункту – містечка Майорськ. Тут ми мали не більше як півгодини часу, тому лише побіжно поговорили з місцевими в магазині, який відкрився зо два місяці тому й став центром Майорська. Люди приходять поговорити, обмінятися новинами й купити дітям морозиво… І просто люблять приходити сюди, адже купувати щось для дому чи до столу – це ніби рутина мирного життя.
Ось такий горщик для квітів зробили зі снаряда.
Кілька днів тому Майорськ, так само як і Жованку, приєднали до Бахмутського району. Для місцевих це гарна новина. Раніше вони адміністративно були частиною Горлівського району, який зараз непідконтрольний Україні, а отже – не отримували українські пенсії, і їм доводилось оформляти собі допомогу як переселенцям. Нині в містечку живе близько 300 осіб, раніше було 1000. Залишилися в основному люди похилого віку, хворі й ті, кому нікуди їхати. Є діти. До школи ходять, але не кожен день. Когось на навчання возять автобусом у Бахмут. Хтось ходить до школи на територію, підконтрольну ДНР. У дітей там друзі ще з мирного часу. Кожен день обстріли, кілька разів надовго лишалися без електроенергії. Подекуди немає газу й води. Роботи – ніякої.
Це будинки в Майорську. Коментарі тут зайві. До війни в дворах цих будинків гралися діти, дорослі зробили для них майданчики й прикрасили їх міською скульптурою з шин. Так само роблять у Києві, Хмельницькому чи Полтаві.
Ще одна дрібна деталь: у Майорську ходять лише по протоптаних вузьких стежках чи по дорозі, де видно, куди йдеш. У траву ніхто не ступає. Там можуть бути рештки снарядів чи міни. «Один рік війни – п’ять років розмінування. Хто знає, що тут у траві лежить», – сказав Володимир; він уже почав нас підганяти. Йому їхати в Бахмут, на військову частину, а нам – додому, до мирного життя.
Зазвичай насамкінець мають бути висновки. «Мораль чи повчання», як вчили в молодшій школі. Яке тут може бути повчання? Ти перебуваєш у «сірій зоні» й думаєш, що так не має бути. Завершу словами Марії Тимофіївни, 67-літньої мешканки Жованки: «І ті стріляють, і ті стріляють. Я не знаю, хто більше стріляє. Я вже два місяці живу в підвалі, але обстріли чутно всюди… Обстріли сильні. Не бачу, хто, куди й навіщо… Зробили війну незрозуміло навіщо».
Фото Сергія Одарича.