Співіснування ринкових, планових і адміністративних механізмів господарювання в економічній системі СРСР

Захар Попович

Постановка проблеми

Ще з часів «перебудови» в СРСР склалася традиція розглядати «план» та «ринок» як абсолютні антиподи. Водночас дискусія між прибічниками «плану» та «ринку», як зазначають, зокрема, зарубіжні дослідники [1], велася, як правило, лише у «вузько-економічній» площині – ефективності економіки країни з точки зору критеріїв світового ринку. Аналогічний підхід практикувала й американська совєтологія, яка переймалася здебільшого абстрактними розрахунками неефективності радянської економіки в порівнянні з ідеальним ринком (див., наприклад, [2]). Дискусія й нині часто залишається в суто ідеологічній площині агітації за повну свободу ринку проти неефективної державної бюрократії, обходячи той факт, що навіть найбільш розвинені капіталістичні країни (чию відданість принципам вільного ринку майже ніхто не ставить під сумнів) зазвичай поєднують із ринком дуже потужну систему державного регулювання економіки. Планування економічного розвитку та активне втручання держави в економіку мало місце в більшості розвинених капіталістичних країн і в 60–70-х роках минулого століття [3], і в останні роки.

Отже, як наголошує, зокрема, Самарі [4, с. 3], «реформатори бюрократичного планування, котрі відкидали сталінізм без радикальної критики його політичної системи, дуже швидко дійшли до теоретизування навколо хибної альтернативи: або бюрократичне планування (та державний тоталітаризм), або раціональність ринку (та свобода)». Багато хто навіть вважав, що ринок може посилювати самоуправління, а відтак регулювання ринку є непотрібним. Тоталітаризм, відповідно, асоціюється в такій моделі з закритістю національного ринку від світового, свобода – з повною відкритістю національного ринку для світового. Реальний вибір здійснюється, однак, не між автаркією та участю в світовій торгівлі, а стосується радше критеріїв, що визначають, яким чином національна економіка включатиметься до світового ринку.

Таким чином, проблема застосування ринкових та планових механізмів господарювання має ставитися та розглядатися не як бінарна альтернатива, а як питання їх взаємозв’язку та розвитку форм господарювання в історичному контексті. Важливими аспектами взаємодії ринкових та адміністративних механізмів господарювання є, з одного боку, бюрократизація управління й державними, і приватними суб’єктами господарювання, і з другого – функціонування механізмів зворотного зв’язку та участі громадян в ухваленні суспільно важливих економічних рішень. Вирішення цієї проблеми лежить скоріше в площині розвитку таких механізмів участі громадян у економічному управлінні, які пов’язані, зокрема, і з розвитком протестного руху.

Актуальність проблеми. Досвід України та інших країн показує, що цілком можливо зберегти дуже потужну та корумповану бюрократію – і водночас досягти дуже високого рівня відкритості національної економіки (адже відкритість економіки України зараз вища, ніж економіки ЄС). Україні, котра, з одного боку, здійснює інтеграцію до світового ринку на умовах, які їй пропонують лідери цього ринку і які часто є дискримінаційними щодо неї, вдається одночасно зберігати дуже потужну бюрократичну машину, що має очевидно паразитичний та корумпований характер. Утім, вона цілком влаштовує привладну капіталістичну олігархію, оскільки забезпечує для великого бізнесу ті самі умови абсолютно вільного ринку, які дозволяють йому майже повністю уникати оподаткування прибутків та виводити їх у офшори, продовжуючи розграбовувати ресурси країни. Отже, для розуміння природи сучасної української бюрократії та перспектив подолання корупції здається дуже важливим дослідити її виникнення в радянські часи та можливості суспільного впливу на неї, зокрема шляхом протестних дій. Злободенність цієї історичної, здавалося б, тематики виникає й у зв’язку з започаткуванням Верховною Радою України процесу так званої «декомунізації» [5], який відбувається на тлі постійних заяв уряду про неприпустимість протестної активності та «розгойдування ситуації». Водночас зарубіжні партнери дедалі частіше заявляють про відсутність реформ у країні, замість яких, на думку автора, відбувається їх бюрократична імітація, припинити яку можливо лише через розширення механізмів участі громади в ухваленні політичних рішень, зокрема шляхом публічних протестів.

Викладення основного матеріалу

Недосконалість планування розвитку народного господарства СРСР не тільки зумовлювала організаційно-економічні труднощі й проблеми, а й мала негативні соціально-економічні наслідки, які підривали саму можливість розбудови соціалістичного ладу та вкрай згубно впливали на еволюцію громадської свідомості.

У цьому можна переконатися, зокрема, досліджуючи питання про те, яку роль у еволюції господарського механізму, а також соціальної структури радянського суспільства відіграло утворення специфічного прошарку «штовхачів» – людей, котрі мандрували величезною країною, намагаючись компенсувати прорахунки в плановому розподілі ресурсів. До останнього часу у вітчизняній літературі цій проблемі не приділялося належної уваги. Джералд М. Істер наводить цілу низку прикладів, як уже на початку 30-х для вирішення проблем, пов’язаних із прорахунками в плануванні, використовувалися неформальні зв’язки регіональних керівників, що виникли ще під час їхньої підпільної роботи до революції та в період громадянської війни [6]. Але в умовах, коли планові завдання часто не були забезпечені необхідними матеріалами та комплектуючими, такі проблеми виникали практично в кожного підприємства. І для їх вирішення директори добирали енергійних і наполегливих людей, яких відряджали до підприємств-виробників потрібних товарів із вимогою «добути за будь-яку ціну». Тут уже не йшлося про допомогу «за давньою дружбою» – «штовхач» отримував від свого підприємства гроші для прямого підкупу посадових осіб, право домовлятися про відповідне постачання потрібних виробів і т. ін.

Фактично, зусиллями «штовхачів», паралельно з «соціалістичною плановою економікою» (а точніше як її невіддільна частина) виникла її тіньова складова зі своїми потоками товарно-матеріальних цінностей, коштів (власне, тіньовий ринок ресурсів) і своїми людськими взаєминами.

Яка форма власності в ній переважала? З одного боку, діяльність «штовхачів» була потрібна для забезпечення роботи підприємств, котрі перебували в державній власності, з другого – цій їхній діяльності були притаманні всі риси приватновласницького господарювання. І люди, втягнуті в цей тіньовий процес, де-факто ставали представниками іншої системи з іншими можливостями та рівнем життя, заснованими на суто приватній власності. Наразі немає точних даних про кількість таких людей і масштаби капіталу, який вони накопичили, але можна приблизно оцінити, що їх були сотні тисяч, і вони вважали себе елітою, хоча масштаби їхньої особистої власності були непорівнянні з власністю капіталістів у країнах Заходу.

Зважаючи на характер планово-адміністративної системи господарства за часів СРСР, можна стверджувати, що діяльність «штовхачів» потребувала налагодження певних зв’язків із регіональною бюрократією. Тим самим вони надавали бюрократії багаті можливості для задоволення її приватновласницьких апетитів.

Таким чином, приватний капітал у СРСР, усупереч твердженням більшості тодішніх і багатьох нинішніх економістів, ніколи цілком не зникав. Змінювалися його форми, механізми і, меншою мірою, ступінь його впливу на державну політику. Хоча в СРСР були фахівці, котрі намагалися дослідити його; ще в 1927 році Ю. Ларін писав: «Повністю буржуазний капітал не зникав і не припиняв своєї активності навіть у розпал військового комунізму» [7].

Усупереч поширеним уявленням, основним джерелом формування та накопичення приватного капіталу в СРСР, навіть у роки нової економічної політики (НЕП), були не іноземні інвестиції (їх насправді було дуже мало) і навіть не приховані в роки воєнного комунізму приватні статки колишніх великих власників, а гроші, отримані шляхом нелегального або напівлегального переведення коштів із державних фондів.

За оцінкою Ларіна, обсяги такого капіталу в перший період НЕПу (1921–1923 рр.) сягали щонайменше 350 млн. крб. Для порівняння зауважимо, що за оцінками, які наводить Преображенський [8], середньорічна чиста продукція всієї державної промисловості в СРСР становила в 1922–1923 роках не більше як 877 млн. крб. І то Преображенський наголошує, що ця цифра є «якщо не точною, то в бік зменшення» [8, с.429] ¹. Слід зазначити, що це були вже аж ніяк не роки безпросвітної розрухи, а період активного економічного зростання.

Написана в 1927 році за матеріалами судових справ над непманами, книга Ларіна «Приватний капітал у СРСР» може бути своєрідним підручником із розграбовування державної власності. Тут описано й «відкати», і зареєстровані на родичів «фірми-прокладки», у яких втридорога закуповувалася потрібна держпідприємству сировина (вкрадена в держави або придбана «прокладками» за безцінь у інших держпідприємств як списаний неліквід), і «хижацька» оренда держмайна за заниженими цінами, і отримання пільгових державних кредитів за умов шаленої інфляції (не кажучи про те, що значна частина кредитів узагалі не поверталася). Читаючи цю стару книгу, отримуєш тривале враження, що за розграбування держвласності в 1990-х не було вигадано абсолютно нічого нового. Недарма книгу Ларіна було перевидано 1993 року, і вона мала тоді великий успіх [10].

Повернімося, однак, із 90-х у 20-ті. Вражають не тільки обсяги розкрадання, а й усеосяжний системний характер злодійства. Зрозуміло, що таких неймовірних успіхів у приватному збагаченні нова непманівська буржуазія не могла досягти без активної й систематичної участі широких верств бюрократії: «Та обставина, що вона [буржуазія] мала можливість досягти в цій царині досить великих, як ми побачимо, успіхів, пояснюється, зрозуміло, не в останню чергу й загальновідомою вадою нашого державного апарату. Інакше кажучи, тими бюрократичними збоченнями, наявність яких давала й іноді досі дає можливість приватному ділку перетворювати на господарському фронті держоргани на знаряддя і засоби свого збагачення» [7].

Що ж являла собою ця нова буржуазія та її, висловлюючись словами Ларіна, «агенти й співучасники в держапараті»? Матеріали судових справ над непманами, що їх узагальнив на прохання Ларіна помічник прокурора Союзу РСР т. Кондурушкін, дають нам безцінний матеріал для відтворення їхнього групового портрета.

Виявляється, що «в переважній більшості вони не були людьми, які ще до революції були приватними підприємцями» [7], тобто, відбувався процес утворення нової буржуазії, пореволюційної. Це були люди, котрі перетворювалися на справжню підприємницьку буржуазію в перші роки непу, використовуючи можливості своєї посади в державних органах. Вони збагачувалися, створюючи приватні підприємства на ім’я підставних осіб, родичів і т. д. Тобто, основним джерелом формування буржуазного класу в СРСР у 20-х, як і в 90-х роках була бюрократія. На три чверті це були інтелігенти, інтерновані в роки воєнного комунізму в держапарат, котрі знайшли ширше застосування своїм знанням та підприємливості в роки непу: «з-поміж осіб, які були державними службовцями, у 1921–1923 рр. організували всі ці паралельні контори і т. д., до часу суду виявилися самостійними приватними підприємцями 53%» [7].

Цьому сприяла м’якість тодішнього радянського кримінального законодавства та пенітенціарної системи щодо господарських злочинів: «… крім усяких амністій, провадяться періодично розвантаження в’язниць, під час яких за ґратами залишають тільки найбільш важливих злочинців, наприклад убивць, а менш важливих – злодіїв – випускають» [7]. Завдяки цій специфіці (яка, до речі, збереглася й у сталінських 30-х, коли господарські злочини стали розглядати як набагато менш тяжкі, ніж навіть політичні), переважна більшість колишніх засуджених через кілька років після ув’язнення знову ставали приватними підприємцями або бюрократами на державній службі. Серед активних приватних підприємців переважна більшість вже мали судимість: «Із теперішніх приватних великих підприємців майже нікого немає, хто б раніше не опинявся під судом або не був висланий адміністративно в господарських справах. Серед приватних оптовиків, напівоптовиків і тим більше великих приватних фабрикантів майже не виявляються такі елементи, що не пройшли би через кримінальне клеймо в перші роки непу»… «із приватних підприємців, справи яких слухалися в суді у 1924–1926 рр., перебували на державній службі до 1921 р. 90%» [7]. Це те, що стосується легальної буржуазії.

А щодо другої половини злодіїв-бюрократів, які не подалися в приватні підприємці, то вони дивним чином, незважаючи на всілякі заборони, виявлялися знову працевлаштованими в державному апараті: «Злодії першого періоду непу, засуджені за законом, оскільки вони не стали приватними підприємцями, часто-густо поверталися знову на державну службу» [11, c. 21].

Ларін наводить безліч фактів, коли осіб, котрі щойно вийшли з в’язниці, одразу ж приймали на роботу якщо не в ту ж саму, то в сусідню держустанову. Є всі підстави вважати, що схожа практика була масовою. Про це ж свідчить і статистика судових процесів над злодійкуватими держслужбовцями: «З усіх службовців, які в другий період непу, тобто в 1924–1926 рр., вчиняли господарські злочини, було вже засуджено раніше за господарські злочини приблизно 80%» [7]. Цей відсоток трохи нижчий, ніж серед легальних приватників, але також вражає. Решта ж 20% припадає, очевидно, на втягнутих у корупційну діяльність нових співробітників апарату, що дедалі збільшувався. Цікаво, що серед корупціонерів часів непу відсоток фахівців із вищою освітою був, схоже, вищий, ніж у середньому в держапараті.

Лояльність радянських керівників до господарських зловживань, принаймні доти, доки вони трималися в певних рамках і не заважали виконанню виробничої програми підприємства, було зумовлено тим, що господарські зловживання стали в 1930-х роках необхідною умовою виконання виробничої програми для більшості підприємств. Адже здатність керівників радянських підприємств «викручуватися за браку ресурсів» [8, с. 3–33, 47–51] високо цінувалася ще в часи воєнного комунізму й здобула ще більше визнання за часів непу. У роки перших п’ятирічок така здатність не тільки не втратила важливості, а й стала для керівників необхідною для виживання.

Здавалося б, потреба в умінні «викручуватися за браку ресурсів» мала відпасти в директорів радянських підприємств. Адже той, хто працює за єдиним узгодженим і централізованим планом, мав би отримувати саме стільки ресурсів для його виконання, скільки потрібно, і саме тоді, коли це потрібно. Проблема дефіциту могла б ще існувати на непланованому споживчому ринку, але не там, де всі дефіцитні ресурси вже заздалегідь планово розподілені. Насправді все було зовсім інакше. Звернімося до аналізу роботи важкої промисловості СРСР у 30-х роках, який провів на основі доступних тепер архівних документів Пол Грегорі в своїй книзі «Політична економія сталінізму» [12].

Ясно, що план треба було виконати будь-якою ціною – у цьому полягало основне завдання, що його ставили перед директором будь-якого радянського підприємства. І то в першу чергу йшлося про виробничий план або валовий план випуску продукції. За умови виконання плану «за валом» на невиконання інших показників – низьку продуктивність праці, перевитрату ресурсів тощо – зазвичай заплющували очі. А невиконання плану «за валом» призводило до майже автоматичного звільнення, а часто й кримінального переслідування за «шкідництво» і «контрреволюційну діяльність» – найтяжчі злочини в системі сталінської юстиції, за які належало набагато суворіше покарання, ніж за господарські злочини.

За публічні (навіть на партзборах) висловлювання сумніву щодо здійсненності плану також карали звільненням. Наприклад, Орджонікідзе 8 січня 1934 р. показово звільнив директора Ярославського гумового комбінату Михайлова за те, що той заявив на загальнокомбінатській партійній конференції про неможливість виконання плану. Орджонікідзе тоді заявив: «План, затверджений урядом, є законом. Виступ проти затвердженого плану є порушенням партійної та радянської дисципліни. Директор підприємства, який виступає проти затвердженого плану, не може залишатися керівником підприємства» [12, с. 210].

Водночас брак необхідних для виконання плану ресурсів не вважався достатнім виправданням для невиконання плану. Орджонікідзе, наприклад, не приймав за виправдання заяви про брак матеріалів. Ось витяг із його промови 6 червня 1932 р.: «Скільки б ви не скаржилися, скільки б не висували вимог до машинобудування і до кого завгодно, всі ці вимоги з повним правом можуть бути повернуті назад, тому що ви металу не даєте. … Ви свої вимоги можете висунути, але ці вимоги повинні бути підкріплені тим, що ви дасте кількість металу, необхідну для роботи» [12, c.210]. Але щоб дати цю необхідну кількість, потрібні сировина та обладнання, а отримати їх можна тільки після того, як буде видано цю необхідну кількість. Майже безвихідна ситуація, з якої радянські директори завжди знаходили вихід.

Цікаво, що незадовільна якість сировини також не могла бути підставою для невиконання плану. Озвучувалося це цілком публічно. Ось ще одна цитата з Орджонікідзе (20 вересня 1934): «Ми не будемо слухати цих людей [які твердять, що з нашою сировиною справа не піде], ми кажемо так: якщо хороший директор заводу, якщо хороший технічний директор, якщо начальники цехів хороші, якщо хороші майстри, якщо вони вміють організувати справу як слід, то результати будуть» [12, c.210]. Посилаючись на архівні документи, П. Грегорі доводить, що керівники, котрі скаржилися, що їхні контрагенти не виконують плану постачання, зазвичай отримували відповідь, що свої проблеми вони мають вирішувати самі. І це в плановій економіці, де, здавалося б, кожне постачання повинно мати точного адресата й надходити вчасно. Отже, хорошим керівником вважався той керівник, котрий використовував неформальні канали, щоб забезпечити виконання виробничих завдань, і керівництво не ставило йому з цього приводу жодних підступних питань [12]. Адже неформальна угода, навіть не цілком законна, загрожувала в найгіршому разі господарської статтею, а невиконання плану – навіть розстрілом за контрреволюційну діяльність. Е. А. Осокіна наголошує, що в боротьбі ОГПУ] ² з приватними торговцями й спекулянтами «заходи покарання були відносно м’якими за “сталінськими мірками” 30-х років – позбавлення волі від місяця до 5 років, конфіскація майна, заборона вести торгівлю протягом п’яти років»[13, с. 55].

Складність завдання для директорів посилювалася ще й тією обставиною, що главк, якому вони були підпорядковані, дбаючи про виконання плану на рівні главку, вимагав виконання плану постачання насамперед для «своїх» підприємств. Щодо інших главків і особливо інших наркоматів, то їхні замовлення виконувалися в останню чергу. Таким чином, якщо завод мусив для виконання плану отримати сировину від підприємства з іншого відомства, то навіть наявність затвердженого плану й правильно оформленого договору не гарантували, що потрібна сировина надійде на підприємство, скажімо, не 31 грудня – тоді, коли використати його для виконання плану цього року буде вже фізично неможливо. Хоча за таких обставин виробничий план підприємства-контрагента буде вважатися виконаним. Неформальні зв’язки були необхідні навіть для того, щоб отримати вчасно вже заплановані до постачання підприємством-постачальником ресурси, за зрив постачання яких контрагент, здавалося б, може зазнати суворого покарання. А щодо всіляких допоміжних ресурсів і матеріалів, які були необхідні для виробництва, але не становили значну частку в плані підприємств-контрагентів чи й могли взагалі окремо ними не плануватися, то «роздобути» їх без неформальних зв’язків було просто неможливо.

Вирішення проблеми уможливлювали так звані «горизонтальні угоди»: виробник машинобудівної продукції міг, наприклад, запропонувати виробникові сталі краще обладнання або строге дотримання термінів виконання постачання в обмін на великі обсяги постачання сталі. Якщо в результаті постачання поліпшувалося, обидва виробники (і сталеплавильник, і машинобудівник) могли більше уваги приділяти випуску своєї основної продукції, що вело до скорочення завищених заявок на виробничі ресурси, формування додаткових резервних позапланових фондів, які використовувалися в подальшому для інших угод і обміну на іншу потрібну продукцію. Такі угоди між двома наркоматами-монополістами ще можна розглядати як обопільно корисний неринковий обмін «споживчими вартостями», у якому справжня ринкова мінова вартість ще не з’являється. Щодо угод безпосередньо між підприємствами – а більшість угод були саме такими – то підприємства змушені були конкурувати за ресурси на досить великому всесоюзному неформальному ринку фондів – із обмеженим, але все ж чималим набором незалежних постачальників і вельми великою кількістю потенційних покупців.

Досить часто підприємства-одержувачі не мали фондів, які могли б бути корисними безпосередньо підприємству-постачальнику. Щоб отримати від постачальника потрібну продукцію, доводилося вибудовувати складні багатоходові схеми бартерних обмінів. Бартерні схеми різних підприємств перепліталися, створюючи ситуацію, за якої більшість фондів можна було так чи інакше обміняти за більш-менш сталим курсом, що залежав від їхньої дефіцитності й вартості виробництва. Формувалася класична ситуація, описана в першій главі «Капіталу» Маркса, коли кожен вид виробничих фондів протиставлявся всім іншим видам фондів для обміну, набуваючи таким чином сутності товару, що має не тільки споживчу вартість, а й мінову вартість або просто вартість.

Як зазначає Маркс, «мінова вартість насамперед представляється у вигляді кількісного співвідношення, у вигляді пропорції, у якій споживчі вартості одного роду обмінюються на споживчі вартості іншого роду, – співвідношення, що постійно змінюється в залежності від часу й місця. Тому мінова вартість здається чимось випадковим і цілком відносним, а внутрішня, притаманна самому товару мінова вартість (valeur intrinsèque) представляється якимось contradictio jecto [протиріччям у визначенні]» [14, с. 44 ]. Це недоступне бюрократичній свідомості «протиріччя у визначенні», користуючись висловом Е. Ільєнкова [15], усувалося шляхом заклинання товарних відносин і клятв у вірності справі будівництва комунізму на священних книгах політекономії соціалізму. Ні ринок, ні мінова вартість, ні товарний характер державного промислового виробництва від цих заклинань, природно, нікуди не зникали.

Ускладнення та зростання кількості схем і обсягів обміну промислових фондів спричиняли потребу у використанні універсальних обмінних еквівалентів. Безпосереднє застосування для цих потреб безготівкових коштів підприємств було ускладнено високим ступенем державного регулювання їх обігу, а також високим рівнем інфляції, особливо на початку 1930-х років. Безготівкові й особливо готівкові гроші відігравали колосальну роль у функціонуванні ринку промислових фондів у СРСР. А там, де використання грошей було утруднено, у повній відповідності з Марксом на роль обмінних еквівалентів претендували й деякі інші товари: насамперед гостродефіцитні й досить універсальні в застосуванні фонди. Такими в тридцяті роки стали автомобілі та споживчі товари.

Щодо автотранспорту, то найширшого розмаху махінації в цій сфері набрали ще в роки непу. Як повідомляє Ларін, під гаслом ліквідації неліквідних фондів державні підприємства масово списували справні автомобілі та збували їх як такі, «що не надаються до ремонту», за 5% їхньої реальної вартості: «за ціною від 400 до 600 руб. за штуку, а ціна справного автомобіля зараз у нас не менша ніж 10 тисяч рублів». Така діяльність призвела тоді до формування цілої нової галузі господарства – приватного автотранспорту: «У приватних руках унаслідок “реалізації неліквідних фондів” перебуває тепер уже близько 8% всього автомобільного транспорту СРСР» [7].

У роки індустріалізації вантажний автотранспорт був формально націоналізований, але махінації з його придбанням та використанням не припинилися. Розподіл таких високоцінних і дефіцитних товарів, як автомобілі, планувався на найвищому рівні – через спеціальну комісію при Політбюро, яку очолював В. Молотов. План розподілу затверджували з точністю до машини, іноді в процес втручався особисто Сталін. А от фактична реалізація плану розподілу «чомусь» не контролювалася, комісія Молотова розпоряджалася здійсненням конкретного постачання тільки в найпріоритетніших випадках. Тим більше не контролювався перерозподіл автомобілів через вторинний ринок. Фактичне постачання з незрозумілих причин суттєво відрізнялося від планового, іноді в рази. На Горьківському автомобільному заводі машини зникали просто зі складального конвеєра. Справні нові автомобілі «ламалися» й списувалися. Організації, яким у офіційному порядку не дозволялося мати автомобілі, купували й переоснащували використані автомобілі або збирали їх із запчастин. Автомобілі, призначені одним користувачам, «через помилку залізничників» потрапляли зовсім іншим людям. Таким чином, Політбюро не так забезпечувало автомобілями виробничі потреби підприємств, як забезпечувало найбільш пріоритетні з них високоліквідним фондом, який було легко обміняти на будь-який інший. Використання автомобілів як обмінного еквівалента підтверджується й тим, що, як повідомляє Сігельбаум, «автомобілі та вантажівки постійно переводили з однієї установи в іншу» [16, с.324].

Обсяги вторинного ринку автотранспорту можна проілюструвати на прикладі Сталінграда. Так, протягом 1933 року в Сталінграді з 2000 наявних автомобілів близько 25% було списано як такі, що «не надаються до ремонту», а ще близько 10% відсотків як «украдені». Тобто, більше ніж третина транспортних засобів зникали на «терені» неформального розподілу [12, с. 190]. Ці дані дають підстави вважати, що питома вага річного обсягу чорного ринку в загальній річній кількості наявних машин у часи індустріалізації в рази перевищувала загальну частку приватника в автопарку часів непу. Щонайменше, цей факт можна вважати встановленим для такого великого індустріального центру, як Сталінград, що бурхливо розвивався в 30-х роках. Немає підстав вважати, що на інших великих будовах того часу ситуація суттєво відрізнялася.

Щодо другої категорії обмінних еквівалентів – товарів широкого вжитку, то обсяги чорного ринку тут, напевно, перевищували обсяги державної торгівлі й розподілу в рази. Велика частина того, що продавалося через державну торговельну мережу, багато разів перепродавалося, не кажучи про значні обсяги кустарного, а часто й мануфактурного приватного виробництва. Споживчі товари могли цілком законно продаватися за гроші, що суттєво полегшувало їх нелегальний обіг. Незважаючи на те, що приватна торгівля споживчими товарами в часи непу часто перевищувала державну й також значною мірою засновувалася на перепродажу товарів, виготовлених у держсекторі, чорний ринок часів індустріалізації, схоже, перевершив і це.

У 30-х роках стало масовим створення на великих промислових підприємствах підсобних виробництв споживчої і – насамперед – сільськогосподарської продукції. Таку практику заохочували на найвищому рівні. Вироблена продукція, звісно, йшла не тільки на забезпечення потреб працівників цих промислових підприємств, а й на різноманітні презентаційні витрати «штовхачів»: подарунки керівникам інших підприємств та іншим «штовхачам», представникам вищих організацій, інспекторам. Невеликі партії гостродефіцитної споживчої продукції витрачалися на оплату послуг «штовхачів»-посередників, а то й безпосередньо для обміну.

Ретельно досліджуючи чорний ринок часів індустріалізації, Е. Осокіна також дійшла висновку, що він розвивався в органічній єдності, в симбіозі з плановою розподільною економікою. «Виправляючи огріхи й заповнюючи діри централізованого розподілу, ринок пристосовувався до наявної системи економічних відносин, мало того, використовував її. Ринок перетворився на невіддільну частину соціалістичного господарства. У цій спілці планового розподілу й ринку обидві сторони залежали одна від одної, впливали одна на одну й не могли існувати одна без одної» [13, с. 6].

Разом із тим, ринок і відповідні йому буржуазні відносини та соціальні групи не зникли наприкінці періоду непу й не виникли знову після смерті Сталіна, вони продовжували існувати й розвиватися в 30-х роках. Про це говорить і М. І. Воєйков: «Саме в перебігу і внаслідок індустріалізації набували розвитку такі суто буржуазні відносини, як господарський розрахунок, матеріальне стимулювання, преміальні системи, тарифікація праці, ударництво, стаханівський рух» [17, с. 211].

Як пише Е. А. Осокіна, у другій половині 1930-х років «бурхливо розвивався заборонений бартер. … Обмін товарами й послугами … пов’язував підприємства, колгоспи, радгоспи, установи. Метал, дерево, цемент, яких потребували колгоспи, обмінювалися на сировину й продовольство для робітників і службовців» [13, с. 222]. Судячи з того, з якою подиву гідною регулярністю урядові та партійні органи ухвалювали грізні «антибартерні» постанови та роз’яснення, це явище було перманентним, масштабним, а головне – невикорінним у сталінській системі планування.

Звичайно, обсяги позапланового ринкового обміну промисловими фондами в 1930-х роках оцінити складніше, ніж обсяги приватної торгівлі часів непу, і не тільки через їхню нелегальність. За часів непу існувало ЦСУ] ³, НК РСІ] ⁴ та інші організації, які професійно займалися моніторингом, у тому числі чорного ринку. Застосовували різноманітні соціологічні методики, опитування й т. д. Щодо 1930-х, то тут доступні матеріали в основному вичерпуються матеріалами розробок ОГПУ-НКВД] ⁵.

Частина бартеру між підприємствами, особливо коли йшлося про складні схеми обміну й відносно невеликі партії, успішно оформлялася через радянську торгівлю. Наприклад, як це не дивно, через так звані комісійні магазини: «Помилкою буде думати, що комісіонки продавали тільки ширвжиток. У них існували спеціальні відділи продажу сталі, алмазів, деталей, проводів, верстатів і машинного обладнання» [13, с. 155]. Один-єдиний Комісійний магазин № 23 на Красній Пресні продав Туркменській вищій сільськогосподарській школі, Черкизовській авторемонтній майстерні Метробуду та іншим організаціям 183 пуди сталі й на 300 тис. руб. фрезерних, револьверних і токарних верстатів [13, с. 167]. Ця сума в масштабах країни невелика, близько 1%, від вартості імпортного обладнання Дніпробуду (31 млн. руб.). Але Черкизівська майстерня – не Дніпрогес, для цієї установи купівля обладнання на 300 тис. руб. була досить суттєвим придбанням. Але ж таких комісійних магазинів у країні були тисячі – торговий обіг обладнання, що продавалося в них, міг сягати сотень мільйонів крб. Це, звичайно, дуже приблизна оцінка, але те, що через напівлегальний ринок перерозподілялася значна частина нового обладнання, не викликає сумнівів.

Це проливає світло й на незбагненне, з точки зору й радянської «політекономії соціалізму», і ліберальної совєтології Ф. Хайєка та Л. Мізеса, питання про те, чому підприємства прагнули отримати з Держбанку якомога більші суми грошей, та ще й, за можливості, заздалегідь, задовго до того, як вони справді знадобляться для оплати замовлень. «Керівники підприємств всіляко шукали можливості акумулювати кошти, особливо у вигляді готівки, і готові були заради цього на будь-які хитрощі, незаконне підвищення цін на свою продукцію або незаконні оборудки з-під поли й т. ін.» [12, с. 271]). І далі: «Підприємства надавали одне одному нелегальні кредити, а у випадках, коли готівкових коштів бракувало, використовували грошові сурогати [різні векселі, розписки тощо]» [12, c.271-272].

Здавалося б, навіщо так турбуватися, якщо все постачання заздалегідь заплановано і його оплата є суто формальною, рух коштів суворо регламентований, а облік – вельми клопіткий. У кожного підприємства були два окремі рахунки в Держбанку: один для роботи з безготівковими карбованцями, які могли використовуватися тільки в розрахунках між підприємствами, а другий – тільки для виплати заробітку працівникам, гроші нього можна було офіційно знімати готівкою. Теоретично зарплату можна було виплачувати тільки в суворо визначених єдиними тарифними сітками розмірах, а безготівкові карбованці ніяк не можна було конвертувати в готівку.

Проте, як показують архіви, насправді протягом усього радянського періоду виробники знаходили способи переводити безготівкові карбованці в готівку. Переведення в готівку було дуже поширене, і воно стало надзвичайно потужним джерелом інфляції [18]. Цікаво, що в 30-х роках торгівля промисловими фондами між підприємствами здійснювалася аж ніяк не у фіксованих, заздалегідь визначених планом цінах. Підприємства систематично завищували ціни своєї продукції, виставляючи одержувачам продукції ціну, що на 50% чи й більше перевищувала зазначену в договорі. Якщо підприємство-споживач відмовлялося платити, постачальник обіцяв врахувати це у наступному постачанні. Центральні планові органи тоді фізично не мали можливості встановлювати точні фіксовані ціни на всі види продукції через занадто велику її номенклатуру і брак сил та засобів для організації такого докладного обліку. У цьому сенсі сталінська економіка 30-х була навіть більш ринковою, ніж, скажімо, брежнєвська, коли Держплан запровадив строгий облік цін на практично всі види промислових фондів. Саме для участі в цьому ринку підприємства прагнули отримати додаткові кошти найрізноманітнішими способами. Але основним каналом їх отримання все ж залишалися державні субсидії, кредит Держбанку, а також взаємне нелегальне комерційне кредитування між підприємствами. За додаткові кошти постійно точилася боротьба.

Радянська бюрократія заради збереження своїх керівних позицій і самого свого існування змушена була терпіти існування ринку промислових фондів] ⁶. Ринок цей був досить розвинений і посідав важливе місце в структурі радянського господарства, включно з такими його інструментами, як прямий і багатоходовий бартер, комерційні кредити, довільне завищення цін, купівля-продаж позапланових фондів безпосередньо та через комісійні магазини і т. д. Держава дивилася крізь пальці на його існування, задовольняючи прохання підприємств щодо зайвих виробничих фондів, субсидій та «огульно кредитуючи» підприємства «під план». Крім того, держава забезпечувала підприємства гостродефіцитними фондами, призначеними не для виробничої діяльності, а насамперед для обміну.

Таким чином, огляд опублікованих досліджень і архівних документів приводить до незаперечного висновку: економічна система, що склалася в СРСР, сильно відрізнялася від того ідеального планового механізму, про який писали радянські політекономи, вона являла собою синтез ринкових і планово-адміністративних механізмів господарювання. Це не могло не вплинути на соціальну природу та класову структуру радянського суспільства, на протестні рухи, що мали місце в СРСР. Про це йтиметься у наступній публікації.

Статтю передруковано з сайту Центру соціальних і трудових досліджень 

Посилання

1. Samary Catherine. Le Marche contre l’autogestion / Catherine Samary. – Paris : PubliSud/La Breche, 1988.
2. Desai Padma. The Soviet Economy: Problems and Prospects / Padma Desai. – Basil Blackwell, Cambridge, Massachussetts, 1987.
3. Holland Stuart. Beyond Capitalist Planning / Stuart Holland. – Oxford, 1978.
4. Samary Catherine. Plan, Market and Democracy / Catherine Samary. – IIRE Notebooks for Study & Research, Amsterdam, 1988.
5. Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки» [Електронний ресурс].
6. Истер Дж. М. Советское государственное строительство. Система личных связей и самоиндентификация элиты в Советской России / Дж. М. Истер ; [пер. с англ. Т. Н. Саранцевой]. – М. : Российская политическая энциклопедия (РОСПЭН) ; Фонд «Президентский центр Б. Н. Ельцина», 2010. – 255 с. – (История сталинизма).
7. Ларин Ю. Частный капитал в СССР / Ю. Ларин. – 1927.
8. Преображенский Е. А., Новая экономика (теория и практика): 1922–1928 гг. / Е. А. Преображенский. – М. : Издательство Главархива Москвы, 2008. – 640 с.
9. Рапопорт И. Полтора года в советском главке //Архив русской революции. Т. 2 / Сост. И. В. Гессен. – М. : Современник, 1991. – 288с. – С. 112–125. (Репринт книги «Архивъ русской революции, изданный Г. В. Гессеномъ», Берлин, 1922)
10. Антология экономической классики: Т. Мальтус, Д. Кейнс, Ю. Ларин / Сост., авт. предисл. И. А. Столяров. – Москва : Эконов, Ключ, 1993 . – 475 с.
11. Ларин Ю. Выступление на Первой Всероссийской конференции фабрично-заводских комитетов 17–22 октября 1917 года. Опубликовано в газете «Новый путь». Орган ЦС ФЗК Петрограда и окрестностей, № 3–4, 1 декабря 1917 г., с. 21.
12. Грегори Пол. Политическая экономия сталинизма / Пер. с англ. И. Кузнецова, А. Макаревича. – [2-е изд.]. – М. : Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН); Фонд первого Президента России Е. Н. Ельцина, 2008. – 400 с. – (История сталинизма).
13. Осокина Е. А. За фасадом «сталинского изобилия»: Распределение и рынок в снабжении населения в годы индустриализации. 1927–1941 / Е. А. Осокина. – М. :РОССПЭН, 1999. – 271 с.
14. Маркс К. Капитал. Критика политической экономии (пер. И.И. Скворцова-Степанова) Т.1, Кн. 1: Процесс производства капитала. – М. Политиздат. VIII, 907 c.
15. Ильенков Э. Об идолах и идеалах. (Тайна черного ящика: научно-фантастическая прелюдия) / Э. Ильенков. – [2 -е изд.]. – К. : «Час-Крок», 2006. –312 c.
16. Сигельбаум Л. Машины для товарищей: биография советского автомобиля / Л. Сигельбаум. – М. : РОССПЭН, 2009. – 430 с.
17. СССР. Незавершенный проект / Под. общ. ред. А. В. Бузгалина, Л. Линке. – М. : ЛЕНАНД, 2012. – 528 с.
18. Harrison M., Plan Kim B. Y. Siphoning and Corruption in the Soviet Command Economy / M.Harrison, Kim B. Y. Plan // Warwick Economic Research Papers, 2001. – 606. P. 4