Мені випало завдання виголосити заключну промову на підбиття підсумків міжнародного колоквіуму, який організувала кафедра філософії університету Париж-8, щоби розглянути ситуацію в Греції та уроки, які треба зробити для всієї прогресистської політики сьогодні в світі.
Завершувати – не мій вибір. Мене призначили на цю роль, але я не впевнений, чи справді послухався.
Під час цього колоквіуму ми обговорювали важливі аспекти ситуації в Європі й зокрема в Греції. Вочевидь, ми проаналізували великі історичні структури, які тут задіяні: неабияк агресивну світову політику сучасного капіталізму; але також закон суб’єктивних форм, що проливають світло на сучасну діалектику покори і повстання. Також ми звернули увагу на невідкладні завдання, які стоять перед активістами: вони випливають із випробувань, які доводиться зносити народам черездедалі гострішу нужду і соціальні руйнування. З цим завданням пов’язане інше невідкладне завдання: реагувати на дії фашистських банд, які стають дедалі нахабнішими, на їхню абсолютно пустопорожню націоналістичну риторику та абсолютно неприпустиму расистську реальність. Із цього приводу ми намагалися підсумувати дії спротиву тут і тепер.
Мені немає чого додати до всього цього, що стосується безпосередніх характеристик ситуації в Греції. Один з моїх великих учителів у комуністичній політиці казав: «Хто не зробив розслідування – не має права говорити». На відміну від інших доповідачів нашого колоквіуму, особливо наших грецьких друзів, я не зробив, врешті-решт, політичного, активістського розслідування ситуації, яка тут служить вихідною точкою. Я знаю з досвіду, що нову політичну ситуацію можна пізнати лише зсередини її процесу, що звичайної інформації та опінії недостатньо. Причина цього дуже проста: політична новизна, яка є суб’єктивною, не схоплюється зсередини, коли вона саме утворюється. Власне, це й має на увазі учитель, якого я цитував, коли додає: «Розслідувати проблему означає її розв’язати». Я аж ніяк не маю можливості, ані наміру розв’язати жодну з насущних проблем грецького народу.
Отже, я визнаю свою доволі зовнішню суб’єктивність і спираюся на відчуття, враження, можливо, особисте, можливо, невиправдане, але якого не можу позбутися, наскільки дозволяє моя обізнаність з поточним станом справ: це відчуття загальної політичної безсилості, концентратом якої є те, що відбувається в Греції.
Звісно, мене захоплює вишукана красномовність мого друга і товариша Костаса Дузинаса, мого сусіда за цим столом, коли він підкріплює свій проголошений оптимізм чіткими посиланнями на те, що він оцінює як політичну новизну народного спротиву в Греції, в якій він навіть розгледів появу нового політичного суб’єкта. Але мене це не переконує. Звичайно, мужність і тактична винахідливість прогресистських і антифашистських маніфестантів надзвичайно надихає. Власне, це дуже необхідні речі. Але чи нові? Ні, зовсім не нові. Це інваріанти будь-якого реального масового руху: егалітаризм, масова демократія, винахід гасел, хоробрість, швидкість реагування… Все це ми також пізнали з тим самим завзяттям – радісним і завжди трохи сумним – у травні 1968-го у Франції; ми бачили це на площі Тахрир у Єгипті і, правду кажучи, так само було за часів Спартака або Томаса Мюнцера. Майже сорок років тому я запропонував називати ці особливості «комуністичними інваріантами» і сьогодні я сказав би ще точніше: це – інваріантні характеристики комунізму руху. Однак політична новизна, політичний суб’єкт, це інше: його життєвість вимагає руху, але ніколи не може змішуватися з ним.
Тож на деякий час підійдемо з іншого боку.
Греція – країна з дуже довгою історією, що має універсальну вагу. Країна, чий опір послідовним пригніченням і окупаціям має надзвичайну історичну напруженість. Країна, де комуністичний рух (і в збройній формі також) був дуже сильний. Країна, де й сьогодні молодь подає приклад потужних і впертих бунтів. Країна, де класичні реакційні сили, безперечно, дуже організовані, але їм протистоїть сміливий і багатющий ресурс великих народних рухів. Країна, де, звісно, існують грізні фашистські організації, але де також існує частина лівиці з вочевидь твердою електоральною і активістською базою.
Однак усе в цій країні відбувається так, ніби ніщо не могло зупинити непомірні апетити розбурханого власною кризою капіталізму. Так ніби під керівництвом продиктованих випадком комітетів і сервільних урядів країна не мала жодного іншого можливого шляху, крім як виконувати дикунські антинародні накази європейської бюрократії. Насправді на тлі поставлених питань і європейських «рішень», рух спротиву виглядає як процес гальмування, а не як носій дієвої політичної альтернативи.
Великий урок цього руху спонукає нас не тільки щосили підтримувати сміливість грецького народу, а й міркувати разом із ним про те, що ж треба мислити і робити, аби ця сміливість не була – безнадійно – сміливістю даремною.
Оскільки вражає (показово у Греції, але також повсюдно деінде і зокрема у Франції) визнане безсилля прогресистських сил дати відчутну відсіч економіко-державним силам, які хочуть без обмежень підпорядкувати народи новому закону (хоча й доволі давньому та глибокому) всеохопного лібералізму.
Ці прогресистські сили не тільки пробуксовують, поки що не здатні похвалитися успіхом (навіть обмеженим); радше опозицію диктатові європейських адміністрацій хочуть очолити зростаючі фашизоїдні сили – в облудних декораціях ксенофобного і расистського націоналізму.
Моє враження таке: осердя цього безсилля зовсім не зумовлене інертністю народу, відсутністю сміливості або ж масовою підтримкою ідеї, нібито найгіршого не оминути. Численні свідчення, навіть на цьому колоквіумі, показали, що в Греції є ресурс живої і потужної народної дії. Навіть тут, у Франції, під час акцій проти пенсійної реформи Саркозі (реформи, яка плоть від плоті є частиною демонтажу державно-комунальних послуг і механізмів соціальної допомоги, демонтажу, якого повсюдно в Європі вимагають прислужницькі бюрократії, одностайно підхоплені насадженими урядами) ми бачили, що важливі народні об’єднання демонстрували настирливість і практикували інваріанти комуністичного руху, зокрема використовували неконвенційні форми страйку і зборів, звільнених від гегемонії профспілкових бонз. Однак із цих спроб, у цілому, не виникала жодна нова політична думка, жоден новий лексикон не застосував вимогливу риторику, і профспілкові керівники, врешті-решт, змогли переконати всіх, що потрібно чекати… виборів.
Гадаю, ми на досвіді переконалися, що більшість політичних категорій, якими активісти різних рухів намагаються послуговуватися, щоб осмислити і змінити наявні ситуації, в їхньому нинішньому стані переважно неефективні.
Насправді після широких рухів 60–70-х років нам у спадок дістався дуже довгий період економічної, політичної та ідеологічної контрреволюції, яка сильно поруйнувала довіру і силу, що могла б ізнову зв’язати народну свідомість із найелементарнішими словами політики емансипації, як от – я цитую навмання – «класова боротьба», «загальний страйк», «націоналізація без відшкодування і викупу», «революція», «нелегальна діяльність», «союз студентів і робітників», «національне визволення», «народна диктатура», «масова демократія», «пролетарська партія» та багато інших… На ключовому слові «комунізм», що грало першу скрипку, починаючи з середини ХІХ століття, лежить якесь історичне знеславлення, про яке треба сказати, що прогресистська думка сама дозволила піддатися історичній оцінці, повністю продиктованій противником. Те, що рівняння комунізм = тоталітаризм було нав’язане як природне і одностайно прийняте, було серйозною поразкою революціонерів протягом злощасних 80-х років минулого століття. Звісно, ми не могли уникнути різкої політичної критики – неабияк важливої – того, чим були соціалістичні держави і комуністичні партії при владі, зокрема в Радянському Союзі. Але ця критика мала бути нашою, вона мала пожвавити поступ наших теорій і наших практик, а не долучатися до понурої відмови, вихлюпуючи політичну дитину з водою історичної балії. Витворився такий показовий факт: коли йшлося про історичний епізод надзвичайної ваги для нас, ми практично без обмежень прийняли точку зору ворога. А ті, хто цього не зробив, просто вперто трималися за стару демонічну риторику, так ніби нічого не сталося.
Серед перемог нашого противника, яким неабияк прислужилися нові ланцюгові пси сучасного ідеологічного ладу (майже завжди ренегати руху 60-х), одна з найважливіших – перемога символічна. Ми не тільки дозволили наш власний лексикон дискредитувати і висміяти, якщо не помістити в рубрику «злочин», а самі послуговувалися улюбленими словами ворога, ніби вони стали нашими. Це абсолютно особливий випадок (для ситуації, яка нас цікавить) слів «демократія», «економіка», «Європа» і деяких інших.
Від часів старих комуністів багато насміхалися над тим, що називають «пташиною мовою», порожніми фразами, тріскучими прикметниками. Звісно, звісно. Але існування спільної мови – це також існування спільно розділеної Ідеї. Ефективність математики в науках – і неможливо заперечувати, що математика є перфектною пташиною мовою – пояснюється якраз тим, що вона формалізує наукову ідею. В політиці також потрібне вміння швидко формалізувати аналіз ситуації і тактичні наслідки цього аналізу. Це знак стратегічної життєвості.
Сьогодні одна з переваг офіційної демократичної ідеології якраз у тому, що вона користується своєю пташиною мовою в усіх ЗМІ, і її вживають усі уряди без винятку. Хто може повірити, що «демократія», «свободи», «ринкова економіка», «права людини», «бюджетна рівновага», «національне старання», «французький народ», «конкуренція», «реформи» і так далі є не що інше, як всюдисуща пташина мова? Це ми, активісти без стратегії емансипації, насправді вже незлецьки давно втратили здатність мовлення! «Геть…!», «всі разом – до перемоги», «скажемо ні», «ми не хочемо!», «маємо причини бунтувати»… Все це в якийсь момент може об’єднати колективні пристрасті, все це дуже корисне на тактичному рівні, але зовсім не розв’язує питання якоїсь зрозумілої стратегії. Це занадто бідна мова, щоб говорити в ситуації про майбутнє емансипативних акцій.
Запорука політичного успіху лежить в силі бунту, його масштабі, тривалості і сміливості. А також у його дисципліні і в деклараціях, на які він здатний. Декларації, що стосуються позитивного стратегічного майбутнього, що виявляють нову можливість, невидиму з погляду пропаганди суперника. Обов’язок організованих активістів руху або активістів певної ситуації в тому, щоб видобути це зі зробленого і сказаного, формалізувати і передати для ширшої дискусії усім тим, хто складає народну основу цього руху або цієї ситуації. Адже існування широких політичних рухів, якщо воно є історичним явищем, не породжує саме по собі політичного бачення. Бо те, що цементує рух на основі індивідуальних афектів, завжди має заперечувальний характер: скажімо, від абстрактних заперечень на кшталт «геть капіталізм» або «ні звільненням», «ні строгій економії» або «геть європейську трійку», що не мають, власне кажучи, ніякого наслідку, крім як тимчасово злютовувати рух у заперечувальній слабкості його пристрастей; аж до більш специфічних заперечень, тому що їхня ціль точна і збирає різні верстви населення, як от «Мубараче, йди геть!» під час арабської весни, які справді можуть мати результат, але жодним чином не побудувати політику цього результату, як ми це бачимо сьогодні в Єгипті, як і в Тунісі, де всі плоди від протестів пожинають реакційні релігійні партії, що не мають справжнього зв’язку з рухами. Адже будь-яка політика робиться в режимі того, що вона стверджує і пропонує, а не в режимі того, що вона заперечує і відкидає. Політика є активним і організованим переконанням, думкою в дії, що вказує на нові можливості. Гасла типу «скажемо ні!», звісно, здатні збирати індивідів, але й призводять до того, що це зібрання ризикує бути не більше, ніж, по-перше, радісним і захопленим змішанням історичного існування і політичної слабкості, а по-друге, коли ворог (набагато краще оснащений політично, дискурсивно і державно) перемагає, гірким відступом і безплідним пережовуванням поразки.
Учитель в політиці, якого я цитував вище, також казав: «Якщо хочете пізнати питання – заглибтеся в історію». Нинішня ситуація в світі багато в чому нагадує ситуацію 1840–1850-х років. Тоді також після Французької революції 1792–1794 рр., як після повстань, революцій і переможних народних війн шістдесятих і сімдесятих, ми маємо дуже довгу послідовність контрреволюції, коли домінує ліберальний капіталізм на шляху до глобалізації. Тоді також у роки між 1847 і 1849 відбувалася «весна народів» у всій Європі, як вона відбувалася тепер у всьому арабському світі, але також і в кількох «західних» ситуаціях. Тоді також, із боку бунтів, ми натрапляємо на мову захоплену, демократичну і революційну, але бідну і нецілісну. І тоді також повсюдно тріумфує реакція, і до влади приходять аферисти і корупціонери нової масті. Лише після десятиліть організованої праці, от як творення Першого інтернаціоналу або об’єднання соціал-демократичних партій, і героїчних, але безнадійних спроб, от як Паризька комуна або російська революція 1905 року, з’явиться робітнича політична здатність, готова перемагати і втілена, як належить, в організаціях із міжнародним призначенням. Також треба було, щоби мова марксизму стала практично гегемонічною в цілому масштабі робітничого руху, а також, врешті-решт, в широких сільських масах, коли йдеться про Китай або країни, піддані колоніальному терору.
Здається таки, що серйозну відсіч реакційним силам, які сьогодні мають на меті розбити всіляку думку і дію, які не однорідні з ними, ми знайдемо не в зараженні заперечною пристрастю спротиву. А в дисциплінованому розділенні спільної ідеї і мало-помалу розповсюджуваному використанні спільної мови.
Реконструкція такої мови – надважливе завдання. Суто з цією метою я запропонував знову ввести, перевизначити, переорганізувати все, що залежить від слова «комунізм».
Зазначимо побіжно, що слово «комунізм» означає, по суті, три речі.
По-перше, аналітичну констатацію, згідно з якою в нинішніх панівних суспільствах свобода, з якою носяться як із демократичним фетишем, повністю залежить від власності. «Свобода» – це лише свобода набувати без наперед заданих меж усі можливі блага; а можливість «робити що хочеш» безпосередньо співвідносна з розмахом такого набування. Той, хто втратив будь-яку можливість набувати що-небудь, фактично не має ніякої свободи, і дуже скоро це йому переконливо буде доведено на власній шкурі, от як «волоцюгам», яких англійський лібералізм доби зародкового капіталізму карав на шибениці без особливих сентиментів. Ось чому Маркс у «Маніфесті» проголосив, що всі вимоги комунізму можна в певному сенсі звести до однієї вимоги: скасування приватної власності.
По-друге, «комунізм» означає історичну гіпотезу, згідно з якою зовсім не обов’язково, щоб нормою свободи виступала власність, а людськими суспільствами верховодило вузьке коло олігархів і всесильних ділків, сукупно з їхньою політичною, поліцейською, військовою або медійною обслугою. Можливе таке суспільство, де переважає те, що Маркс називає «вільною асоціацією», в якій виробнича праця колективізована, де великі нерівнісні суперечності (між розумовою і фізичною працею, між містом і селом, між чоловіками і жінками, між керівництвом і виконанням тощо) перебувають на шляху зникнення і де рішення, що стосуються всіх і кожного, справді розв’язуються спільно. Цю рівнісну можливість належить розглядати як принцип думки і дії, а не відмовлятися від неї.
По-третє, «комунізм» позначає необхідність міжнародної політичної організації. Ця організація відштовхується від поєднання між принципами і ефективною дією народних мас. На цьому ґрунті вона прагне привести в дію винахідливу думку людей, розвити, не змішуючи з наявним ладом, силу зсередини кожної ситуації. Ціль у тому, щоби ця сила була здатна повернути реальне в приписаному напрямку, поєднуючи принципи з діяльною суб’єктивністю всіх тих, хто бажає змінити дану ситуацію.
Отже, слово «комунізм» називає собою сукупний процес, через який ми звільняємо свободу від нерівнісного підкорення власності. Те, що проти цього слова наші вороги озлоблюються найчастіше, свідчить, що вони не можуть терпіти цей процес, який справді руйнує їхню свободу – ту свободу, норму якої встановлює власність. Утім, саме це озлоблення, шалене бажання криміналізувати слово «комунізм», бажання, що виникло ще в ХІХ столітті, задовго до соціалістичних держав, вказує на те, що китайці називають «учителями на негативному прикладі»: якщо саме це наші вороги ненавидять найбільше, значить, нам слід почати з його нового винаходження.
Безперечно (і я завершу на цьому пункті), тут треба ясно розуміти, зокрема перед фашистськими бандами, як вживати слово «народ». Інакше кажучи, пов’язати слово «народ» із відновленням слова «комунізм».
Шлях цього зв’язку проходить через чотири можливих значення «народу»: фашистське значення, етично-юридичне значення, значення, яке він набуває в боротьбі за національне визволення, і значення, яке він має в політичних діях, що мають на меті егалітарну емансипацію.
У цій класифікації ми маємо два негативних значення слова «народ». Перше значення – найбільш очевидне; воно закупорює замкнену (і завжди фіктивну) ідентичність расового або національного типу. Історичне існування такого різновиду «народу» вимагає побудову деспотичної держави, що жорстко підтримує фікцію, яка її засновує. Друге – більш скромніше, але в широкому масштабі ще шкідливіше (через свою гнучкість і консенсус, якого воно тримається) підпорядковує визнання «народу» державі, яку вважають легітимною і благотворною самим тим фактом, що вона забезпечує зростання, коли може, і в будь-якому разі – стале існування середнього класу, вільного споживати непотрібні товари, яким його натоптує капітал, а також вільного говорити, що він хоче, – якщо тільки це ніяк не впливає на загальний механізм. Легко помітити, що перше значення має практично обов’язковий вжиток у фашизоїдній політиці. Друге значення домінує в наших парламентських демократіях. Скажемо, що в першому випадку ми маємо справу з народом-расою, а в другому – з тим, що можна назвати народом-середнім-класом.
Так само ми маємо два позитивних значення слова «народ». Перше – утвердження народу з метою його історичного існування, наскільки ця мета заперечується колоніальним та імперським пануванням або пануванням завойовника. Тоді «народ» існує згідно зі «складним майбутнім часом» (le futur antérieur) неіснуючої держави. Треба звільнити народ від його пригнічення і заперечення, відштовхуючись від ідеї нової народної держави. Друге – існування народу, що проголошує себе як такий, відштовхуючись від свого осередку, який є те, що офіційна держава виключає зі «свого» нібито легітимного народу. Наприклад, робітники ХІХ століття, селяни в усіх країнах, кинуті в жорна колонізації, сьогодні – пролетарі іноземного походження. Такий народ стверджує політично своє існування через організовану солідарність зі своїм осередком. Отже, він може існувати лише в стратегічній меті ліквідувати наявну державу, власне тому, що держава стверджує, ніби визнання існування такого народу – абсолютно неможливе.
Отож «народ» – це політична категорія комунізму: або поверх держави бажаної, сила якої забороняє її існування, або знизу держави встановленої, новий народ якої (водночас зсередини і ззовні офіційного народу) вимагає її зникнення.
Слово «народ», зрештою, має позитивне значення лише стосовно можливого неіснування держави. Або заборонена держава, якій бажають створення. Або офіційна держава, якій бажають зникнення. «Народ» є утворення, що набуває всю свою вагу або в формі (перехідній) війни за національне визволення, або в формі (остаточній) комуністичних політик, які завжди мають за стратегічну норму те, що вони називають «відмиранням держави».
Чи далекі ці словесні вправи від Греції та конкретних невідкладних завдань ситуації? Можливо. Але політика – це завжди зустріч дисципліни ідей та несподіванка обставин. Вона – безпосередня сила, але також і становлення тривалості.
Моє побажання, щоб Греція – для всіх нас – була універсальним місцем такої зустрічі.