Спочатку я скептично поставилася до всесвітньої ініціативи «Один мільярд повстає» 14 лютого. Але вирішила не робити висновків доти, доки сама не проживу цей досвід, адже енергетичні вихори і емансипуючі відкриття через теоретичні засновки не побачиш. Лівацький скепсис бурмотів: що можуть змінити колективні танці у жорстокому патріархатному капіталізмі? Сумнівно, щоб вони вплинули на куплених політиків чи сексистів, певних у своєму праві об’єктивувати жінку.
Але танці – тілесний досвід – звільнює і уповноважує. Мистецтво лишається нам як один з останніх просторів добровільної колективності, об’єднаності не пасивним споживанням алкоголю і видовища (футбольного матчу, концерту), а спів-творенням, винайденням і транслюванням нових смислів. І не обов’язково це мистецтво у галереї. Перформанс, поезія, спів, танець, рукоділля, ап-сайклінг тощо на протестній акції чи й навіть товариській вечірці буде діяти так само. Танцюючи на центральному варшавському вокзалі, було чудово спостерігати за різними віком, одягом, тілом жінками, які рухаються в одному з тобою ритмі, і думати, що ці ж рухи повторені сотнями тисяч найрізноманітніших товаришок у різних куточках світу. Так твориться відчуття спільноти – я тепер одразу побачу подругу у випадково зустрітій чужеземці, після паролю: «Я теж танцювала».
Друга подія – вечірній хоровод проти насилля над жінками вулицями Варшави, який зібрав близько двох сотень активісток(ів), теж був таким простором веселої колективності, творенням нової суб’єктки. Марш-танець пройшов самісіньким центром міста, зупиняючись біля символічних місць, де найчастіше відбувається сексуальне насилля та його приховування – у школі, відділку поліції, вдома, на роботі, у церкві, у барі, у публічному просторі, на вокзалі. Вокзал був останнім пунктом, як символ насилля, котре переживають найбезправніші жінки – мігрантки. Стартував марш від воріт анархістського сквоту, і я раділа, що лівиця (принаймні якась її частина), часто глухувата до політик тіла, спромоглася на розуміння і солідарність.
Важко виміряти ефекти цієї акції. Для тих, хто зібрались – окрім висловлення політичної позиції і підтримки, це їхні персональні відкриття та звільнення, розкріпачення в танці, інакше відчуття своєї тілесності. Це посилення, очищення від підсвідомих страхів і непевностей. Для мене, у той момент втомленої патріархатним диктатом краси і онтологічним позиціонуванням жінки як іншої, поверхні, що відображає чоловічу самість (по деталі до Батлер й Іригаре) цей натовп надзвичайно різних, коротко стрижених і довговолосих, вузьких і широких, з ірокезами і вінками, без макіяжу, з макіяжем у стилі Ніни Хаген та ще всяких жінок явив того референта, якого шукала для побудови самості поза патріархатним символічним порядком. Дивлячись на таких вільних, різних, усвідомлених жінок думала, що хочу бачити себе через них, через цей розмаїтий натовп будувати свою суб’єктність – не через екранні картинки, не через дзеркала, не через очі чоловіків. І свої уявлення про красу – як нескінченну розмаїтість усього живого. Мені забринів особистим посиленням пункт 7 листівки: «Посмішка, поцілунок, пестощі, запрошення додому не є згодою на секс». Бо є речі, у яких внутрішнім знанням певна – але чуючи сотні разів протилежне, стаючи жертвою цих дисперсних, важко відслідковуваних емоційних, психологічних, соціальних і культурних тисків, слабнеш. «А про що ти думала, коли запрошувала його додому?» – «Я думала, що ми полежимо в обіймах, подивимося кіно, поцілуємося, і він піде». Цей тонкий момент, коли ти починаєш почувати себе зобов’язаною – адже твоя патріархатна культура вчить, що а) чоловіче бажання тебе уже цінність сама по собі, маєш дякувати богу, що тебе взагалі захотіли; б) ти відповідальна за чуже бажання, і якщо воно виникло, зобов’язана його задовільнити. «А як ні, то що?» – «Ну, може бути агресія, злість. Образи, звинувачення. Явне або приховане невдоволення. Твоє відчуття незручності, наче відмова у такій ситуації – це нетактовно». Дискомфорт, небажання засмучувати, підсвідомий страх може бути настільки сильним, що оглушує, не дає тобі простору побачити і здійснити власне бажання. Багатоголосий крик «ні значить ні» повертає тобі силу. Пункт 8: «Кожна особа може змінити думку. Під час сексу теж, серйозно». Цікаво, скільки моїх знайомих чоловіків продовжували би кохатись, якби у них чомусь зникла ерекція? Адже у них є пальці, язик… А скільки знайомих жінок продовжують кохатись, коли зникає їх – не така очевидна – кліторальна ерекція… На цю тему я би ще і покричала, і потанцювала, і пописала колективні книжки.
Акція множила смисли і творила безпечний простір, у якому можна було на повен голос – навіть на повні легені – говорити про свої відчуття дискомфорту, небезпеки, приниженості, болю, про свою злість і вимогу карати насильників, підтримувати жертв. Про те, що ганебним є саме насилля. «Жінко, не мусиш приховувати свого гніву!». Не мусиш бути доброю, турботливою, ніжною. Як виміряти ефект такої підтримки для жертв зґвалтувань – одна з них навпроти відділку поліції ділилась своєю історією і тим, як зле була потрактована службовцями. Молоді дівчата, з вигляду школярки, читали реп. Поетки – вірші. Усе про наболіле. Співали пісеньку про дівчину, яка гуляє лісом, а зустрітого агресивного «мисливчика» убиває, щоб більше не зводив дівчаток. Про простір вулиці і ночі, у якому жінкам відмовлено (бо самі винні що ходять «не там де слід») – і який ми хочемо собі назад.
Хоровод супроводжували інтервенції у міський простір графіті та інсталяціями – «Мій одяг це не запрошення», «Я не твоя ціль», «Ієрархія сприяє кривдникам», які ще будуть і будуть працювати. Як й інформаційні кола та добре укладені довідкові матеріали, які розійдуться по медіа. А учасницям і учасникам залишаться особисті посилення і радість колективного прагнення змін, яка, як і поезія, є новою формою молитви.
Листівка:
Кожна восьма жінка у Польщі пережила зґвалтування. Досить! НЕ ҐВАЛТУЙ!
1. Якщо жінка каже НІ/якщо НЕ КАЖЕ ТАК – це значить НІ. Секс, на який жінка не погодилася – зґвалтування.
2. Не маєш права до тіла жодної особи, крам власного. Дружина, партнерка, дівчина на побаченні не зобов’язана мати з тобою секс. Примус до сексу – це зґвалтування.
3. Не використовуй економічну перевагу та посадове становище щоб мати секс із підлеглою, студенткою, підопічною.
4. Те, що допоміг комусь з машиною, не дає тобі права на секс взамін.
5. Як бачиш жінку, яка йде сама, залиш її у спокої. Не зачіпай, не свисти, не окликуй.
6. З особою, котра спить, є непритомна або п’яна, не можна мати секс. Це не секс – це зґвалтування!
7. Посмішка, поцілунок, пестощі, запрошення додому не є згодою на секс. Дивись пункт перший.
8. Кожна особа може змінити думку. Під час сексу теж, серйозно.
9. Кожна твоя сексуальна дія, про яку не домовлялись (в тому числі щодо використання контрацепції), є зґвалтуванням.
10. Не пояснюй своєї агресії стосовно інших тим, що вони тебе провокують.
11. Не ґвалтуй. Не будь тим, хто це робить.
Доки більше чоловіків не заангажуються у боротьбу проти насилля над жінками, немає шансів на її радикальну зміну.