ТРИКУТНИК. ЛИСТИ З ФРОНТУ. Лист №2

  • 03 February 2014
  • 2619
ТРИКУТНИК. ЛИСТИ З ФРОНТУ. Лист №2

Война бывает детская, до первого убитого,
Потом не склеишь целого из вдребезги разбитого.
Душа, брат, не оправится, исключена гармония.
Не мало видел я ребят на этой церемонии.

Война бывает голая, веселая, ужасная,
Война бывает точная, в разгуле рукопашная.
Хожу-брожу проспектами, фонарики качаются.
Война бывает первая, a больше не кончается.

Привіт Сонечко! Пишу тобі ранковою порою 23 січня. Ти вже знаєш про вчорашні та позавчорашні події, і я спішу тебе запевнити, що зі мною все гаразд. Мене, як завжди, береже твоя любов. За ці дні я побував у справжньому пеклі і зумів із нього вийти — на відміну від багатьох наших…

Все починалося як завжди. Вдень — тиша. Тільки гуркіт імпровізованих барабанів тиснув на слух. Люди гатили чим попало і в що попало, постійно скандуючи одні і ті самі гасла. Кому як — не знаю, та мені вони вже добряче осточортіли. Всі веселощі почалися, як завжди, вночі. Полетіло каміння, коктейлі Молотова (тепер їх іще називають коктейлями Грушевського чи попросту «грушами»). У відповідь — гранати, кулі, а також вода з водометів. Для мене це означало одне: там поранені, і туди направляються мобільні бригади.

Нічого особливого не відбувається. Все як завжди. Постріли, кров, постраждалі, вода, вогонь та вибухи. Наша ж робота в таких умовах проста: знайшов постраждалого, оглядаєш. Якщо ходячий, оглушений — до медичного пункту. Якщо в газі — вимиваєш його. Якщо ж важкопоранений — наспіх перебинтувати, кров зупинити. Одним словом, не дати померти, навіть якщо той сильно старається. І вперед — до медичного пункту, а потім знову на передову. Нічого особливого.

Я заступив, як завжди, на ніч. Це приблизно з 9-10 вечора і до 9-10 ранку. Найтяжча зміна. Особливо на передовій. Та я швидко звик. От тільки одного не знав — скільки ця зміна протриває. Виявилося — на півтори доби. Півтори доби в режимі майже безперервної пахоти! Найважче стало, коли пішли убиті. Перший з’явився під ранок. Він отримав 3 кулі. Одна — в голову, друга — в шию. Третя була смертельною — в груди. Вона, на відміну від попередніх, була не гумова, калібру 7.62. Це було страшно. Бачити першого вбитого — і розуміти, що наступна куля може бути твоєю. Попри те, що по законах ведення війни та низці міжнародних конвенцій червоний хрест чіпати не можна, в нашому випадку все навпаки. Ми, медики, — для них перша ціль. І з цим нічого не поробиш. Після першого загиблого майже всі мобільні бригади розбіглися. І їх можна зрозуміти.

Світає. І починається штурм. До люду дійшли слухи про вбитого. Це розуміла й беркутня. Мабуть, тому вони й пішли у наступ. Пам’ятаєш, як ми колись прогулювалися по мирному Хрещатику? По Європейській площі? Я тоді уявити не міг, що ці місця стануть полем бою. Що там, де ми з тобою ще так недавно бачили малих дітей, яких вихователі вели у театр ляльок, зараз проходять кровопролитні бої, гинуть люди… А пам’ятаєш, як ми кілька місяців тому лишили невеличкий замочок на містку у Маріїнському парку? Там зараз барикада, а місток частково знищений. По один бік народ, а по той бік блищать каски «Беркуту» та бійців внутрішніх військ.

Ніч 21-го січня та ранок 23-го — єдиний бій, що зв’язав дві доби в один день. Кулі летіли над головами, рвалися гранати, горів «Беркут», падали люди… Змішалося все в одне місиво з морозу, вогню, плоті та крові. Ми виходимо в поле. Вискочивши, бачимо, що майже біля входу, метрах у 15-20 від нас — щити. Медпункт починає евакуюватися. Пішов заміс. Під наступом «Беркуту» почався відступ, і на Майдані починається масова мобілізація. Оголошено бойову тревогу. Ось щити вже видно з майданівських барикад, а на щойно організованому медичному пункті під будинком профспілок повний завал! Постраждалим числа немає. Водночас правоохоронці вимушені відступити. Наша мобільна бригада переходить туди. І знову наступ! І знову та сама картина. Серед поранених з’являються медики. В них цілять у першу чергу, стріляють виключно в голову! Один за одним ми втрачаємо людей. У всіх вибиті гумовими кулями очі. І ось знову контратака… І знову відтіснили. І знову наступ! Ми несемо пораненого, котрого щойно з-під куль витягнули. У нього важкі поранення осколками. Ці скоти перев’язують шумові гранати колючим дротом, осколки якого важко ранять оточуючих. Виносимо, а за нами мало чи не випереджаючи йдуть беркутівці, стріляючи з рушниць. Ось один із них майже впритул розстрілює в спину медика! Вони зовсім глузд втратили!

Це найстрашніший день. Кількість загиблих зростає, а ми все на ногах. Рятуємо життя, виносимо їх на власних руках з самого пекла. Страх? Пройшов у той момент, коли я вирішив лишитися. Ти, мабуть, спитаєш: навіщо? Я відповім просто. Якщо не я, то тоді хто? Знаю, що усвідомлювати, що там дорога людина, важко. І тобі хочеться, щоб я повернувся. Та якщо всі так зроблять, хто залишиться? Тим більше, в такий вирішальний момент. Якби не медики, то, я більш ніж впевнений, загиблих було би вже за сотню. А в них теж є кохані,  дружини, діти… Якщо не ми будемо допомогати їм повертатися звідти, то хто?

Збився з рахунку по штурмах. Наш передовий медичний пункт знищено. Його закидали світло-шумовими гранатами. Дехто з наших медиків потрапив за межу, до беркутні. Та є чутки, що медпункт уже відновлюють. Я зараз на стратегічному медичному пункті. Прийняв командування на себе, поки частина нашої бригади відпочиває. Потім буде моя черга пару годинок відпочити, вони працюватимуть. А потім вирушимо на передову…

На передовій без особливих змін. Проходять бої місцевого значення. Свистять кулі, горять шини, ллється вода. Каміння, коктейлі Грушевського… Все як завжди. І, як завжди, є постраждалі.

Заїнько, бачила би ти те, що бачу зараз я. Спалені автобуси, споруджені барикади… Все це в інеї, і сонячні промені всіма кольорами веселки грають у барвистій картині барикадного ранку! Через сліпуче-білий, м’який сірий та золотистий кольори проступають непроглядно-чорні смуги обгорілого металу автобусів. На схилі стоять обсніжені дерева, вони ніжною блакиттю кидають чудернацькі тіні на асфальт. Небо! Яке ж воно красиве! Темно-сині кольори позаду і рожево-жовті, помаранчеві відтінки попереду… Аж жити хочеться. Жити! Ми будемо жити, це наказ!

Я тебе кохаю.

Бережи себе,

Твій Ігор

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ТРИКУТНИК. ЛИСТИ З ФРОНТУ. Лист №1 (Ігор Волк)

ЧОТИРИ ГОДИНИ (Ігор Волк)

ПРО ПЕРЕТВОРЕННЯ ПРОТЕСТУ (Олексій Вєдров)

ЧОМУ НЕ ВАРТО ШУКАТИ (І КАРАТИ) «ВИННИХ» (Іван Шматко)