Сьогодні для багатьох євроінтеграція здається чи не єдиним можливим вектором розвитку України. Переломний 2022 рік дав новий поштовх цьому процесу та сподіванням більшості українців, оскільки 23 червня Єврокомісія, Європарламент і Європейська рада підтримали заявку України на вступ до ЄС.
Попри декларовані українськими чиновниками досягнення на шляху євроінтеграції, активісти привертали увагу до того, що деякі законопроєкти та дії влади не лише не сприяють вступу в ЄС, але йдуть у розріз із ним. Особливо це помітно у дерегуляційних ініціативах в галузі трудового законодавства, впроваджених після початку повномасштабного вторгнення. Вони погіршили становище найманих працівників і послабили роль профспілок.
Так у жовтні 2024 року Європейська комісія оприлюднила звіт про стан виконання Україною своїх зобов’язань у рамках європейської інтеграції. Документ засвідчив критичну ситуацію у сфері зайнятості та соціальної політики. За результатами порівняльного аналізу серед країн-членів пакету розширення — кандидатів та потенційних кандидатів на вступ — Україна посіла найнижчу позицію в цій сфері. Це єдина країна серед десяти, яка отримала 1 бал, межуючи із Косово з 1,5 балами.
Основними перешкодами на шляху до європейської інтеграції визначено слабку охорону праці, невідповідність трудового законодавства правовій системі ЄС (acquis) через недостатню участь соціальних партнерів, а також обмежені повноваження трудових інспекцій. Ці проблеми були спричинені не стільки російською агресією проти України, скільки обраною задовго до 2022 року стратегією дерегуляції, усунення держави від корекції дисбалансів і витіснення профспілок з публічної сфери.
Тож яка реальна ситуація у сферах, які Європейська Комісія визнала проблемними, — у трудовому законодавстві, політиці зайнятості, соціальному діалозі, соціальному захисті, охороні праці та безпеці на робочих місцях? І як відновлення зайнятості може стати передумовою для відновлення України?
Реакція держави на виклики у сфері зайнятості
Європейська комісія визнає нестачу точних даних щодо зайнятості, але наводить кілька показників за 2023 рік: 56,7% участі в робочій силі та рівень безробіття, що оцінюється у 19,2%. За останніми даними Пенсійного фонду України, кількість найманих працівників становила 8,76 млн осіб і поступово зменшується. Скорочення формальної зайнятості викликає занепокоєння, адже це означає, що дедалі менше людей мають доступ до стабільних і передбачуваних умов праці. Розвиток сектору зайнятості залишається спонтанним, незважаючи на те, що роль держави в інших сферах під час війни зростає.
Ключовим гравцем у сфері зайнятості є Державна служба зайнятості (ДСЗ), функції якої зазнають динамічних змін. Уряд має на меті трансформувати цю структуру в орган, що сприяє працевлаштуванню через набуття навичок, пошук роботи та започаткування бізнесу, а не просто виплачує соціальну допомогу. Серед досягнень, на які чиновники посилаються з 2022 року, згадують, що у межах проєкту «Армія відновлення» було видано понад 200 тис. направлень на роботи з відновлення України; що близько 30 тис. людей — переважно жінок — пройдуть перекваліфікацію в рамках освітнього проєкту «Reskilling Ukraine»; і що понад 22 тис. осіб стали переможцями грантової програми «Власна справа».
Жінки навчаються типово чоловічим професіям. Фото: Reskilling Ukraine Beredskapslyftet
Однак, за словами заступника Міністра економіки, такі цифри — це «крапля в морі», тоді як потреба України в працівниках вимірюється мільйонами. Ключовою проблемою економіки залишається велика частка економічно неактивного населення: близько 8 млн українців не працюють і не шукають роботу. Показники свідчать про те, що дедалі менше людей готові покладатися на державу у випадку втрати роботи: у 2023 році послугами ДСЗ скористалися 660 тис. людей, тоді як у 2022 році їх було понад мільйон. Це також відображає тенденцію до різкого зменшення кількості офіційно зареєстрованих безробітних через погіршення умов їхньої підтримки.
Зміни у бюджеті Фонду соціального страхування на випадок безробіття між 2023 і 2024 роками також є показовими. Видатки на матеріальну підтримку безробітних збільшилися лише на 1%, тоді як витрати на розвиток мікропідприємництва зросли на 44%.
Незважаючи на безпрецедентний дефіцит робочої сили, спричинений міграцією та мобілізацією, середня заробітна плата в Україні становить близько 400 євро — це найнижчий показник у регіоні. Водночас легальна зайнятість стримується новими реформами, обмежуються права працівників і профспілок[1]. Наприклад, працівникам стало важче домовлятися про підвищення заробітної плати та додаткові пільги у колективних договорах, оскільки роботодавці можуть призупиняти їхню дію.
Також була обмежена максимальна тривалість виплат під час воєнного стану до 90 календарних днів, а максимальний розмір допомоги по безробіттю відтепер не може перевищувати мінімальну заробітну плату. І хоча ці нововведення регулюються тимчасовими положеннями[2], деякі з них, ймовірно, збережуться і в мирний час.
Варто згадати і те, що виплати у випадку травмування чи смерті працівників критичної інфраструктури практично не здійснюються через надмірно бюрократизований механізм, а належний і ефективний контроль у трудовій сфері просто відсутній. Трудові інспекції в Україні слабкі, оскільки вони не можуть виявляти незадекларовану роботу, масштаби якої в країні вимірюються мільйонами осіб.
Розглядаючи бар’єри до працевлаштування, не можна ігнорувати певні гендерні аспекти. Якщо виключеність чоловіків із офіційного ринку праці пояснюється тим, що вони підлягають мобілізації, то низька залученість жінок на рівні 48,7% має низку інших причин.
По-перше, істотно послабив правові гарантії для працівниць прийнятий Закон №2136. Дерегуляційні заходи, які він впровадив, знизили рівень захисту жінок, а особливо працюючих матерів, зумовивши зниження їхньої залученості до ринку праці. А оскільки близько 80% усіх людей зі статусом безробітних є жінками, то саме на них найвідчутніше впливає погіршення соціальної підтримки.
Були усунуті попередні обмеження стосовно понаднормової та нічної роботи; роботодавці отримали право відмовляти своїм працівницям і працівникам у наданні відпусток, що особливо вдарило по матерям, які мали право на щорічну відпустку. Закон також дозволив встановлювати випробувальний термін для будь-якої категорії осіб нібито для «оперативного залучення до виконання роботи нових працівників». Вимога проходити цей термін перед працевлаштуванням відбилася на внутрішньо переміщених особах, більшість із яких є жінками. Також внаслідок обмеження повноважень трудових інспекцій у період воєнного стану посилилася проблеми захисту працівниць від дискримінації, про що зазначають експерти UN Women.
Анастасія Мазуркова — перша жінка-машиністка у метро Харкова. Фото: Суспільне Харків / Євген Гертнер
По-друге, значний вплив спричинило зростання тягаря доглядової праці. Говорячи про високі показники економічної неактивності населення, заступниця Міністра економіки Тетяна Бережна зазначила, що це, серед іншого, зумовлено неможливістю багатьох жінок поєднувати роботу та сімейні обов’язки. Доступність закладів догляду та освіти зменшилася. Через регулярні повітряні тривоги нормальне функціонування дитячих садків та шкіл є нестабільним, а кількість таких закладів, розташованих в укриттях, залишається незначною. Багато жінок змушені залишати дітей вдома, але дистанційна освіта вимагає присутності дорослих поруч. Не всі жінки можуть працювати дистанційно відповідно до Кодексу законів про працю України, що призводить до їхнього виключення з офіційного ринку праці.
Крім того, жінки змушені доглядати за близькими, які постраждали від війни — як за ветеранами бойових дій, так і за тими, хто постраждав у цивільному житті внаслідок обстрілів. У період повномасштабного вторгнення кількість осіб з інвалідністю зросла на 300 тис. З огляду на те, що чоловіків з інвалідністю на 20% більше, ніж жінок, можна припустити, що саме жінки виконують роль опікунів для своїх чоловіків, синів і батьків.
Не вирішуючи описаних вище бар’єрів для входу жінок у робоче середовище, уряд просуває жіночу самозайнятість як нібито ідеальну альтернативу. Наявні програми впроваджуються під гаслами досягнення гендерної рівності, балансування сімейних обов’язків і подолання гендерного розриву в оплаті праці. Більшість новостворених малих бізнесів очолюють жінки, однак таке мікропідприємництво має довгострокові ризики. Умови праці самозайнятих ніяк не регулюються, а захист з боку профспілок та трудових інспекцій просто відсутній. Ба більше, сума сплачених податків такими мікропідприємцями є нижчою, аніж роботодавцем у звичайних трудових відносинах.
По суті, ця модель зайнятості — це перекладання тягаря держави на населення. Замість розвитку мережі дитячих садків та центрів догляду держава пропонує жінкам гнучкість у власному бізнесі. Однак така діяльність не може гарантувати стабільного доходу, регулярного відпочинку та добробуту.
Трудові інспекції: чи цікавить владу, що відбувається на підприємствах?
Розповсюдження самозайнятості тісно пов’язане з неформальною працею. Європейська Комісія наголошує, що Україна не досягла прогресу у боротьбі з цим явищем.
З 2021 року в Україні відсутній законодавчий акт, який регулює діяльність трудових інспекцій. Через це роботодавці майже завжди ставлять під сумнів законність перевірок, що здійснюються Державною службою України з питань праці (ДСЗП). Тому загальна сума штрафів за порушення у сфері праці становить приблизно 50–60 млн гривень на рік, а фактично роботодавці сплачують ще менше. У той самий час штрафи за порушення податкового законодавства традиційно вимірюються мільярдами.
Під час воєнного стану ситуація стала критичною через запровадження тимчасового мораторію на планові та позапланові перевірки. Наразі всі планові перевірки заборонені, а позапланові можуть проводитися лише у вкрай обмежених випадках. Як свідчить практика, трудові інспектори не здійснюють позапланових перевірок з таких важливих питань, як атестація робочих місць за рівнем шкідливості умов праці, переслідування на робочому місці (мобінг) або виконання квот з працевлаштування осіб з інвалідністю.
Жінка у кріслі колісному працює на касі супермаркету. Фото: Український інтерес / Ірина Савчук
Наразі Міністерство економіки розробляє проєкт підзаконного акту, який регулюватиме перевірки, що здійснюються ДСЗП. У пояснювальній записці зазначено, що прийняття цього акту забезпечить захист прав працівників, сприятиме боротьбі з тіньовою економікою, підвищить рівень соціальних гарантій та створить умови для справедливої й здорової конкуренції серед роботодавців.
Раніше уряд уникав питання розробки надійної правової бази для діяльності трудових інспекцій. Ба більше, деякі представники влади навіть вважали посилення повноважень ДСЗП «тиском на бізнес».
Однак запропоноване законодавство дозволяє інспекційні візити лише щодо виявлення незадекларованих трудових відносин, достовірного обліку виконаної працівником роботи та обліку витрат на оплату праці. Ініціювання перевірок без попередження поза цими рамками буде проблематичним.
Цей підзаконний акт може мати обмежений вплив, оскільки суперечитиме акту вищої юридичної сили — Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» №877. За словами представників Міжнародної організації праці, цей закон сам по собі є несумісним зі спеціальною природою, вимогами та особливостями системи трудових інспекцій. Обмеження повноважень трудових інспекторів стосуються можливості проводити перевірки з власної ініціативи без попереднього повідомлення, частоти візитів та максимальної тривалості перевірок.
Україна потребує Закону про трудові інспекції як ніколи раніше. Слід зазначити, що більшість інших країн-кандидатів вже передбачили права трудових інспекторів у своїх законах, зокрема Албанія (2006), Боснія і Герцеговина (2005), Грузія (2020), Молдова (2021), Північна Македонія (1997), Сербія (2015).
Чи можлива охорона праці під російськими обстрілами?
Як зазначає Європейська комісія, система охорони праці значно відстає від сучасних потреб і не відповідає стандартам ЄС. Закон України «Про охорону праці» (1992) регулює доволі обмежене коло питань і спрямований переважно на захист фізичного здоров’я працівників від виробничих факторів. Чинна система управління охороною праці на всіх рівнях побудована за принципом «коригувальних дій», тобто реагування на небезпечні інциденти та ситуації, а не за принципом «попереджувальних дій».
З часу російського вторгнення ризики для працівників суттєво зросли, хоча цей факт не був врахований у законодавстві з охорони здоров’я та безпеки на робочих місцях. У 2023 році майже 200 працівників загинули через виробничі травми, і близько половини цих інцидентів були спричинені війною. На практиці відсутня чіткість щодо ступеня відповідальності роботодавців і процедур, яких вони мають дотримуватися в надзвичайних ситуаціях.
Європейська комісія коротко заявила, що чинні норми потребують оновлення. Однак у цьому контексті варто зазначити, що оголошені урядом плани реформ викликають занепокоєння. Наразі в Україні розробляється законопроєкт «Про безпеку та здоров’я працівників на робочих місцях» (№10147), який було прийнято в першому читанні 21 серпня 2024 року. Хоча цей документ копіює певні положення з директив ЄС, він викликав значну критику з боку профспілок через свій неоліберальний дух. Існує ризик, що цей законопроєкт зруйнує чинну систему захисту працівників, не створивши водночас гарантій, які відповідають європейській моделі.
Ця критика не є безпідставною, оскільки, порівняно з чинним законодавством, законопроєкт погіршує становище працівників. Він надає широкі повноваження роботодавцям: понижується поріг фінансування заходів з охорони праці, а частота проведення інструктажів більше не визначатиметься на рівні законодавства, що може спричинити їх фактичне ігнорування. Також усувається частина відповідальності роботодавця за охорону праці, оскільки норма про постійний контроль за нею не прописана у законопроєкті. Насамкінець працівники втратять гарантовані законом пільги за шкідливі умови праці, оскільки відтепер вони будуть встановлюватися в колективних договорах.
Робітник деревообробного цеху працює на виробництві. Фото: Pexels
Соціальний діалог: втрачені ідеали
Накопичені проблеми потребують комплексного вирішення за участі всіх соціальних партнерів, але простір для їхньої взаємодії залишається обмеженим. Соціальний діалог — основоположна цінність європейської демократії — ніколи не відігравав в Україні тієї ролі, яку він має в країнах ЄС. Натомість зараз держава демонструє крайню байдужість до гарантування свободи колективних переговорів і захисту права профспілок на участь у прийнятті рішень.
Для вирішення питань, які виникають у соціальній та трудовій сферах України, у 2021 році було створено Національну тристоронню соціально-економічну раду (НТСЕР). До її складу входить 60 осіб, кожна зі сторін соціального діалогу — профспілки, роботодавці та Кабмін — делегує по 20 осіб на добровільній основі. Однак цей орган існує лише номінально й з 2021 року не працює, про що зазначила Європейська комісія. Саме НТСЕР мала б стати відправною точкою для розробки законодавчих ініціатив соціальних партнерів, зокрема таких важливих, як новий Трудовий кодекс України. Тому представницькі профспілки можуть лише критикувати ті ініціативи, які розробляють урядовці, але не ініціювати ухвалення власних рішень.
Найбільш помітний соціальний діалог в Україні існував на місцевому рівні, що виражалося у прийнятті колективних договорів і контролі за їхнім виконанням. Однак під час війни цей процес зазнав значного відкату. На період воєнного стану дію колективного договору може бути призупинено з ініціативи роботодавця. Це право використовували такі провідні компанії, як «Укрзалізниця», «АрселорМіттал Кривий Ріг», «Нова Пошта» тощо.
Стаття 5 Європейської соціальної хартії (переглянутої) закріплює право на колективні переговори, включаючи створення «механізмів для добровільних переговорів між роботодавцями або організаціями роботодавців і працівників, з метою регулювання умов праці шляхом укладення колективних угод». Вільне укладення таких угод також розглядається як гарантія права на справедливу винагороду відповідно до статті 4 Хартії. Однак ці положення не дотримуються, оскільки органи влади не протидіють тим роботодавцям, які вирішили в односторонньому порядку призупинити дію колективних договорів.
За даними Федерації профспілок України (ФПУ), членство у профспілках скоротилося на 0,7 млн осіб із 2022 по 2024 рік. Профспілки зазнали прямих наслідків війни у вигляді знищення підприємств і окупації територій. Зменшення членства, однак, могло прискоритися також через розчарування у слабкості профспілок, в їхній неспроможності змусити роботодавців виконувати свої зобов’язання. Комітет МОП зі свободи асоціації неодноразово наголошував, що заходи, які дозволяють анулювати результати колективних переговорів, можуть дестабілізувати систему соціального партнерства та відбити у працівників бажання приєднуватися до профспілок.
Соціальний діалог нині витіснений на периферію політичного життя, однак він повинен повернутися до порядку денного.
Необхідність прогресивної політики зайнятості
Для задоволення потреби в робочій силі Україні необхідно створити велику кількість гідних робочих місць. Ефективність програм із навчання жінок «чоловічим» професіям має бути переосмислена, адже без вирішення проблеми недоступності закладів догляду перехід жінок на такі посади не стане масовим. Відтік населення, насамперед жінок, із сегмента найманої праці у сферу самозайнятості, де відсутні профспілки, стане шкідливим «простим рішенням». У довгостроковій перспективі це означатиме неможливість підвищення зарплат, нерозв’язання питань зі створенням інфраструктури догляду, збереження структурної нерівності між чоловіками та жінками на робочому місці тощо.
Замість акценту на самозайнятості, що перекладає ризики на пересічних громадян і призводить до нестабільних стандартів зайнятості, модель продуктивної та захищеної зайнятості повинна стати основою політики. Для цього необхідні не стільки ефективне управління й спрощений доступ до послуг зайнятості, скільки готовність до взаємодії з представниками працівників. Парадигма має змінитися з надання пріоритету корпораціям та використання воєнного часу для впровадження суперечливих реформ і політики жорсткої економії на комплексні стимули для зайнятості, створення соціальної інфраструктури та рішень, узгоджених із соціальними партнерами.
Відновлення економіки має розпочатися з підвищення заробітної плати, впровадження масштабних проєктів з будівництва та розвитку інфраструктурних об’єктів, а також громадського контролю над соціальними стандартами. Основна увага має бути зосереджена на збереженні чинного персоналу та поступовому його збільшенні шляхом відкриття нових підприємств і залучення «трудового резерву» у поєднанні з поверненням тимчасових мігрантів.
