Українська специфіка: без неолібералізму

  • 13 May 2013
  • 2683
Українська специфіка: без неолібералізму

Денис Горбач

Свою статтю «Неолібералізм з українською специфікою?» Володимир Іщенко починає з переліку аргументів, які заперечують кліше про неоліберальний характер економічного розвитку України, начебто силоміць нав’язаний МВФ та Світовим банком разом з місцевими «ринковими фундаменталістами». Навівши докази хибності цього штампу, він, утім, ставить собі завдання довести, що всупереч сказаному неолібералізм в Україні таки є, просто має «українську специфіку». Для цього він запозичує вельми широке визначення неолібералізму в Девіда Гарві — «відновлення класової влади капіталістів у відповідь на кризу накопичення капіталу в 1970-х роках» — і розширяє його ще більше.

Посилаючись на Валлерстайна, Іщенко проводить аналогію між різноманіттям форм, які набуває капіталізм, залишаючись по суті одним і тим же явищем, і начебто таким самим різноманіттям неолібералізмів: «Так само як ми можемо говорити про різноманіття капіталізмів (при чому це фундаментальна особливість капіталістичної світ-системи: капіталізм від початку та з необхідністю різний), ми можемо говорити і про різноманіття неолібералізмів». Якщо приймати таку фрактальну логіку, далі можна вичленувати якийсь складовий елемент неолібералізму — наприклад, фінансіалізацію економіки — і заявити, що фінансіалізацій теж є величезна кількість. А всередині них є єдина в своїй багатоманітності глобальна політика низьких кредитних ставок і т.д.; таким чином, під виглядом широких теоретичних поглядів на ділі можна звести всю багатоманітність економічних систем до одного базового шаблону, подібно до «Монадології» Ляйбніца.

Звичайно, таке вільне тлумачення термінів розмиває їхній зміст ледь не до повної його втрати. Володимир розуміє цей ризик і виправдовується: ні, неолібералізм усе одно залишається конкретно-історичним явищем, а не універсальним ярликом. І дає правильний опис ситуації:

Неолібералізм постає як відповідь на кризу кейнсіанського регулювання капіталістичної економіки… Неолібералізація полягала у відновленні класової влади капіталістів у відповідь на кризу накопичення капіталу в 1970-х роках, під час якої одночасно відбувалася приватизація державної та суспільної власності, знижувалося відношення зарплати найманих працівників до прибутку власників (у тому числі через скорочення соціальної держави та комерціалізацію соціальної сфери), дерегулювалися ринки та проходила фінансіалізація — розширювалися інструменти фінансових спекуляцій, щоб розв’язати кризу інвестицій в умовах падіння норми прибутку в реальному секторі економіки, та можливості кредитування для підтримки попиту за скорочення чи стримування реальних зарплат.

Добре, що ж тут спільного з українськими реаліями? Зокрема, які саме капіталісти відновили свою класову владу в українському суспільстві (якщо вже саме це є головною ознакою неолібералізму)? Автор дає відповідь: радянська номенклатура!

Неолібералізація в українському (та, ширше, пострадянському) контексті стала відповіддю на кризу централізованої планової економіки державного соціалізму… Замість поглиблювати соціалістичні перетворення було обрано впроваджувати ринкові елементи та інтегруватися до глобального капіталістичного ринку в якості постачальника товарів із низькою доданою вартістю. У глобальному контексті неолібералізації частині радянської номенклатури вдається інтегруватися у світовий панівний клас.

Виходить, товариш Іщенко перейшов на держкапівські позиції? Адже лише ця школа визнає наявність панівного класу капіталістів в СРСР. Та навіть із держкапівської точки зору (яку Володимир раніше пристрасно критикував) виходить дивна ситуація: в рамках «державного соціалізму» існував правлячий клас, який вирішив згорнути соціалістичні перетворення і стати класом капіталістів, для чого затіяв неолібералізацію економіки. Чи, можливо, йдеться про клас поміщиків і фабрикантів, вигнаний з українських земель у 1917 році? Чи не надто затягнулося відновлення його класової влади?

Якщо ж моє тлумачення хибне, то перетворення останніх двадцяти років в Україні не можна ототожнювати з перетвореннями 1980-1990-х років у США. Аналогія не тримається купи, і за її допомогою виправдати застосування терміну «неолібералізм» чи «неолібералізація» до України, знов-таки, неможливо. Не можна в теоретичному плані сидіти на двох стільцях: констатувати самобутній «соціалізм» в СРСР і просувати валлерстайнівську ідею про повсюдність капіталістичної світ-системи, яка інтегрує в себе, попри всі поверхові відмінності, рабство, кріпацтво, «державний соціалізм», кейнсіанство, неолібералізм, вікторіанський класичний капіталізм тощо.

* * *

Далі товариш Іщенко переходить до конкретних фактів. Він наводить як свідчення неоліберальної політики приватизацію, гіперінфляцію, появу феномену безробіття, зростання бідності та соціальної нерівності, зниження тривалості життя. По-перше, наслідками неоліберальної політики, на відміну від кейнсіанської, зазвичай є якраз зниження інфляції та рівня безробіття. По-друге, володіючи контекстом, логічно вбачати тут не якийсь потаємний і змінений до невпізнаваності національно самобутній неолібералізм, а перехід від специфічного економічного укладу пізнього СРСР (я не став би його називати ані соціалізмом, ані капіталізмом) до нормального капіталістичного ладу на тлі катастрофічної економічної кризи, що прийшлася саме на 1990-ті роки. В певному сенсі повернення до нормального капіталізму таки можна вважати відновленням влади глобального класу капіталістів; але, здається, навіть Володимир не мав наміру аж так розтягувати сенс слова «неолібералізм».

Власне, саме на час кризи 1990-х і припадає гіперінфляція, стрімке падіння рівня доходів населення та соціальне розшарування. Іщенко розважливо вказує коефіцієнт Джині для середини 1990-х, коли він був одним з найвищих у Європі, і оминає увагою той факт, що це було піком, після якого коефіцієнт почав знижуватися, сягнувши в кризовому 2009 році рівня 0,26 — одного з найнижчих у Європі! Чим можна пояснити той факт, що нам це здається неймовірним? Перше, що спадає на думку — тіньова економіка: що заможніші громадяни, то більше в них можливостей приховати свої доходи, в т.ч. й від статистики. Але тіньові доходи – це прерогатива не тільки багатих: величезні маси населення отримують зарплати «в конвертах», займаються дрібною «підприємницькою діяльністю» без реєстрації, отримують грошові перекази від родичів-заробітчан, які ніким не враховуються. Більше того, така сама тіньова економіка, очевидно, є і в Росії — але там статистики офіційно фіксують дуже велике соціальне розшарування (0,42), а в нас ні. Якість роботи статистичних органів також навряд чи сильно різниться в цих двох країнах. Низький індекс порівняно з Європою можна було би списати на іншу ситуацію з житлом (у нас переважна більшість населення має власні приватизовані квартири, що рідкість на Заході), але ж у Росії вона така сама. Часткове пояснення — відносно нещодавній і різкий процес соціального розшарування в нашій країні. Коли все відбулося так швидко і болісно, суб’єктивні враження про нерівність можуть бути більшими за реальну об’єктивну картину. Тоді як про Західну Європу більшість із нас знає по «вітринах», які репрезентують знаменитий «середній клас», а надбагаті і дуже бідні залишаються в тіні. І ця тінь значно темніша в тих суспільствах, де соціальні контрасти є більш давньою і звичною справою, ніж в Україні. Незалежно від того, наскільки переконливе таке пояснення, в усякому разі, просто відмахуватися від незручного факту точно не варто.

Більше того, всупереч загальноприйнятій точці зору, в Україні трудящим дістається дуже істотна частка національного доходу. За даними Держстату, частка ВВП, яка приходиться на заробітну платню, зросла за останні десять років з 35% до 42%. Це приблизно такий самий рівень, як у Росії, Білорусі, Чехії, Італії. Для порівняння, в Китаї зарплатня складає 11-13% ВВП, а в США, Японії та багатих «соціальних» державах Європи — понад 50% ВВП. В таких периферійних країнах Євросоюзу як Греція, Болгарія, Румунія, Польща, Словаччина на зарплатню йде близько 35% ВВП, а середній показник по ЄС – 49,5%. Картина суттєво міняється, якщо взяти до уваги соціальну допомогу та інші трансферти населенню. В тих країнах, де зарплатня складає близько 50% ВВП, на соцвиплати йде приблизно 30% ВВП, і сукупно трудящим дістається трохи більше 80% ВВП (окрім США — там соцвиплати вдвічі скромніші). Там, де валовий обсяг зарплат наближений до українського, європейські трудящі отримують у вигляді соціальних трансфертів додатково близько 20% ВВП, всього їм дістається приблизно 60% ВВП. В Росії та Білорусі при подібних витратах на зарплатню соцвиплати становлять всього 11-13% ВВП, тобто трудящі мають в результаті близько половини валового продукту. В Китаї навіть з урахуванням соціальних трансфертів трудящі отримують не більше 20% ВВП. В Україні ж населення отримує 37% ВВП у вигляді соціальної допомоги та інших трансфертів! Таким чином, сукупно українським трудящим перепадає близько 4/5 валового внутрішнього продукту — стільки ж, скільки в Бельгії, Данії, Німеччині, Франції, Нідерландах, Австрії, Фінляндії, Швеції, Британії.

Чому ми цього не відчуваємо? По-перше, офіційний ВВП і реальний потенціал економіки — це зовсім різні речі у випадку України. Наприклад, левова частка чудових прибутків українських капіталістів осідає за кордоном завдяки механізму трансфертного ціноутворення. Є й інші інструменти тінізації економіки, тому розподіляють не те, що виробили, а те, що оприлюднили. У Західній Європі цієї проблеми в таких масштабах немає. До того ж, ВВП все-таки враховує не лише продуктивний капітал і матеріальне виробництво, його рівень буде вищим там, де більш розвинені фінанси та сектор послуг, а отже, при однаковому рівні матеріального виробництва в Україні ВВП виявиться нижчим, ніж десь на Заході. По-друге, потрібно розуміти, що в Україні соціальні виплати — це головним чином пенсії та матеріальна допомога пенсіонерам, яких у нашій країні близько 13 мільйонів. Це величезна частка населення (більша, ніж в Росії або ЄС), і хоча більшість із них отримують пенсії на рівні 1500 грн., у валовому вимірі виходять солідні суми. Отже, можна уявити, яким був би рівень життя при справжньому, а не «національно-специфічному» неолібералізмі в питанні розподілу національного доходу.

Які ще ознаки, окрім падіння доходів населення і зростання нерівності, мусить мати неоліберальна політика? Лібералізація трудового законодавства, демонтаж елементів соціальної держави. Так само як і з попередніми критеріями, ми не сумніваємося, що панівний клас має велике бажання їх втілити в життя, але не має можливості спокійно це зробити. Україна залишається єдиною з країн СНД, де ще залишився «радянський» Кодекс законів про працю, прийнятий у 1971 році. Безперечно, він пережив масу поправок, які адаптували його до нової реальності, але сам документ і далі діє, попри те, що в інших країнах його давно замінили новими кодексами, які містять більше неоліберальних норм. Новий Трудовий кодекс розробляють з 2003 року (саме тоді трудове законодавство оновили в Росії), але його досі так і не прийняли. Відхилений і згаданий товаришем Іщенком Житловий кодекс, а Податковий було прийнято з суттєвими поправками.

Те саме і з численними пільгами, субсидіями, дотаціями та іншими атрибутами соціальної держави. Вони, всупереч стереотипу, розмножились як гриби саме в 1990-х як відповідь держави на катастрофічне падіння рівня життя: в СРСР такого розгалуженого механізму соціального захисту не було, бо не було в ньому потреби. Вийшовши на траєкторію економічного зростання, буржуазія почала спроби применшити щедрість держави, але наштовхнулася на нерозуміння: пролетаріат не мав ані найменшого бажання розлучатися з доплатами, які допомагали вижити, і ця тема досі є предметом нарікань ліберальних «експертів» і журналістів.

У тій-таки Росії охорона здоров’я вже давно переведена на страховий принцип: разом із пенсійним та іншими соціальними внесками з зарплатні кожного відраховується страховий медичний внесок. Так держава знайшла додаткове серйозне джерело фінансування галузі і водночас важіль, який стримуватиме користування медичними послугами: адже тепер вони надаються не безумовно, а лише тим, хто платив. В Україні поки що лише обговорюється ця тема; «медична реформа», яка полягає в закритті «зайвих» медичних закладів, ускладненні доступу до медичних послуг і відмові від «системи Семашка», почалася лише в 2011 році і проходить з величезними труднощами, натикаючись на потужний низовий протест. Замість повномасштабного переведення освіти на комерційні рейки здійснюються лише локальні спроби комерціалізації то тут, то там, які, знов-таки, наштовхуються на опір з боку студентів. В усякому разі, кількість студентів ВНЗ за 20 років зросла в півтора рази (попри суттєве зниження загальної кількості населення, зокрема молоді), але вища освіта й надалі залишається офіційно безкоштовною (які би дрібні способи вибити грошей зі студентів не вигадували на місцях), а студентські стипендії зі смішних «чайових» перетворилися на одне зі значимих джерел доходу, хоч поки й не дотягують до прожиткового мінімуму.

Визнаючи факт зростання державних «соціальних» витрат, Володимир заявляє, що воно було частково профінансоване «за рахунок плати споживачів відповідних послуг». Не зовсім зрозуміло, як це можливо: адже йдеться саме про державні витрати. Тим не менше, можна припустити, що йдеться про специфічне явище «умовно-безкоштовних» суспільних послуг — зокрема, тієї-таки освіти й охорони здоров’я. Офіційно вони залишаються безкоштовними, але з батьків школярів та з пацієнтів лікарень вимагають різноманітні «благодійні внески» на розвиток відповідної установи, тож у реальності вони таки виявляються платними. Але різниця між таким станом речей і неоліберальною приватизацією соціальної сфери величезна: якби, скажімо, медицина таки була приватизована чи офіційно переведена на платну основу, суми, які довелося б викладати за лікування, зросли би в рази. Тобто і тут ми бачимо скоріше локальну версію соціал-демократії: освіта і охорона здоров’я не цілком безкоштовні, але вони й не платні «по повній програмі».

* * *

Досі ми розглядали розподіл національного доходу, бо саме цей вимір був заявлений Іщенком як головний. Але й виробництво цього доходу теж протягом усіх двадцяти років незалежності визначалося скоріше кейнсіанською та протекціоністською, ніж неоліберальною стратегією. Марко Бойцун у своєму блискучому дослідженні описує, як керівництво держави дбайливо вирощувало національну буржуазію, створюючи для неї тепличні умови шляхом огородження від імпортерів та іноземних інвесторів (Леонід Кучма цілком міг би претендувати на звання східноєвропейського Пак Чжон Хі, якби був ще трохи більш послідовним), і водночас прагнуло будь-якою ціною не допустити «соціальних вибухів», відмовившись через це від шокової терапії за російським сценарієм. Це не значить, що в нас було добре в 1990-х; це значить, що в Росії було ще гірше.

Іноземців, які «прижилися» в українському великому бізнесі, можна перерахувати на пальцях. Найбільш відомий з них — це власник ArcelorMittal Лакшмі Міттал, продаж якому «Криворіжсталі» був «показовим процесом» і який є в усіх сенсах винятком із загальних правил. Окрім нього, в промисловості присутні кілька великих російських інвесторів, які, втім, вимушені постійно воювати як із державою, так і з українським капіталом. Машинобудівництво значною мірою належить державі — це стосується, в усякому разі, найбільш високотехнологічних підприємств авіаційної та аерокосмічної галузі, військово-промислового комплексу, миколаївської «Зорі-машпроекту», харківського «Турбоатому», Одеського припортового заводу тощо. Аграрний сектор повністю приватизований, але позиції лідерів там займає саме український капітал. Єдина галузь, де вдалося закріпитися саме іноземному капіталу — це харчова і тютюнова. Лише тут можна говорити про «засилля ТНК», при цьому в кондитерській та пивобезалкогольній галузях місцевий капітал все одно становить для них серйозну конкуренцію. Далі, вся транспортна інфраструктура — від «Укрзалізниці» до автодоріг і портів — також належить державі. Те саме стосується атомної та гідроенергетики, НАК «Нафтогаз України», теплокомуненерго та взагалі комунального господарства. Безумовно, низці перелічених об’єктів загрожує-таки приватизація раніше чи пізніше; але чи не є цікавим той факт, що протягом двадцяти років «неолібералізму» вони залишалися в державній власності? Власне, і ті ключові активи, які перебувають у руках приватного капіталу, були роздержавлені лише в 2000-х роках (наприклад, «Укррудпром» було приватизовано лише наприкінці другого терміну Леоніда Кучми). Очевидно, паралелі з латиноамериканськими неоліберальними режимами проводити вкрай складно. Наступ на інтереси трудящих класів також, безумовно, відбувається, але в Україні він набуває зовсім інших форм.

У всякому разі, точно можна констатувати: того, що зазвичай розуміють під неолібералізмом — лібералізації ринків товарів і праці, відкриття кордонів, придушення профспілок, урізання соціальних виплат, мінімізації ролі держави в економіці, фінансіалізації економіки — в Україні немає як послідовної політики. Той, хто, знаючи це все, наполягає-таки на інтерпретації навколишньої дійсності в термінах «неолібералізації», нагадує лібералів, які з політичних міркувань чіпляються за порожній термін «тоталітаризм» — інший ідеологічний ярлик, який зручно чіпляти на ті чи інші режими, але надзвичайно важко чітко визначити й описати.

Якщо ж хочеться навісити якийсь яскравий ідеологічний ярлик, ми би запропонували термін «бонапартизм» — диктатура великої буржуазії, що лавірує між класами, намагаючись знайти баланс, який дозволить їй утриматися при владі. При цьому вона з необхідністю укладає пакт із чиновництвом і при потребі йде на поступки трудящим класам, прагнучи їх заспокоїти, аби втриматися при владі. Натяжка полягає в тому, що бонапартизм — це контрреволюційна диктатура, тоді як у нас не було ніякої революції (якщо не вважати, що в 1991 році нарешті остаточно завершилася революція, розпочата в 1917 або й у 1905 році), і в цілому режим цілком вписується в рамки буржуазної демократії, не будучи відверто диктаторським. Але класова динаміка і розстановка сил, властива бонапартизму, куди ближча для України, ніж неолібералізм — відкритий класовий наступ великого капіталу проти сильного організованого робітничого руху.

Український панівний клас із задоволенням би здійснив усі фантазії лівих про неолібералізм, але йому бракує сил і впевненості в собі: його влада є надто хиткою, а вся соціальна конструкція — надто непевною, щоб реалізувати те, до чого щоденно закликають різноманітні економісти й журналісти (в ідеологічній галузі, слід визнати, неолібералізм справді переміг: усі «експерти» є типовими «чиказькими хлопцями»). Неоліберального наступу очікували після перемоги «ринкових фундаменталістів» у 2005 році, але натомість відбулося різке зростання соціальних видатків і рівня доходів населення. Неоліберальний наступ розпочався після приходу до влади монолітної партії великого капіталу в 2010 році, але він, фактично, захлинувся чи принаймні просувається дуже і дуже повільно. В усякому разі, західні європейці, мабуть, висміяли би такий нерішучий неолібералізм.

* * *

Які політичні висновки слід зробити з цієї теоретичної констатації? Необхідність боротьби проти капіталізму як такого, а не мавпування західних ліволібералів, які зайняті війною проти «неолібералізму», «корпоратизму» тощо. Дивно, як товариш Іщенко, який рішуче і цілком справедливо критикує рух «окупаїв» за непослідовність і поміркованість, силою власних теоретичних напрацювань виявляється вимушений стати в один ряд із ними, коли йдеться про вироблення безпосередньо політичної платформи та практичної позиції з приводу низки актуальних питань. У тому ж ряді стоять і європейські масові «рожеві» партії та рухи, які вимагають покінчити з неолібералізмом і повернутись до «правильного» капіталізму. Антикапіталістичні гасла проголошуються як ритуальна мантра, яка не має продовження в конкретних заявах і вимогах.

Наведені вище викладки демонструють, що в українських умовах потенціал соціал-демократії й кейнсіанського капіталізму вже використовується ледь не на повну силу, і марно чогось очікувати від цього шляху надалі. Тоді як запевнення в неоліберальному характері вітчизняного капіталізму наполегливо намагаються викликати привид соціал-демократії, яка тут насправді ніколи й не жила, на відміну від Європи. Подальше реформування чинної системи в інтересах трудящих класів складно собі уявити. І саме тому єдиною не-утопічною відповіддю на перманентну українську економічну кризу є не реформи, а революція.

Одвічне питання: що ж у такому разі робити лівим? Те, що їм «заповідала природа»: всіляко пропагувати «соціальну ворожнечу», «розхитувати човен» і «дестабілізувати ситуацію». Роздмухувати низові конфлікти на підприємствах і не тільки, підштовхувати трудящих до дедалі більш амбітних і радикальних вимог, в цілому розпалювати по можливості «бойові» настрої, ставлячи тим самим правлячий клас у ситуацію, коли він не може піти на поступки, залишившись собою, але не може й ігнорувати вимоги. Якщо українська буржуазія та чиновництво настільки бояться всього лиш привида «соціального вибуху», то цілком у наших силах зробити його трохи реальнішим!

Отже, існує прямий зв’язок між політекономічним аналізом і актуальною політичною позицією. Автор «Капіталу» писав: «Бути радикальним — означає схопити річ в її корені». І якщо теорія є не поверховою й кон’юнктурною, то й практика зобов’язана в такому разі вийти радикальнішою.