«Уряд Лули зміг покращити становище знедолених, але ціною інтеграції їх до ринкових відносин». Інтерв’ю з дослідником Бразилії Маріо Шенком

Інтерв'ю з Маріо Шенком

Маріо Шенк пише докторську дисертацію у Вільному університеті Берліну в рамках дослідницької групи GLOCON на тему глобальних перетворень, ролі держави та земельних конфліктів на півночі Бразилії. Він регулярний автор матеріалів про Бразилію на новинному порталі amerika21, зокрема про внутрішню політику, екологічні проблеми та земельні конфлікти. Маріо жив кілька років у Латинській Америці і в рамках магістратури з латиноамериканських досліджень провів півтора року в університеті Сан-Паулу.

Тарас Саламанюк: З 1964 року до 1980-х років політичний режим в Бразилії був військовою диктатурою. Що призвело до падіння режиму і які наслідки це мало (чи має до тепер) для бразильського суспільства?

Маріо Шенк: Цю диктатуру все частіше вважають цивільно-військовою, оскільки режим складався з правих, правоконсервативних кіл. Путч, якщо розглядати його глобально, був реакцією на Кубинську революцію та страх перед «новою Кубою» в Південній Америці через такого активного бразильського президента, як Жуан Гуларт. Він хотів провадити аграрну реформу, а саме експропріацію великих земельних ділянок у великих землевласників, та націоналізацію нафти. Незадовго до реалізації цих планів його було усунено від влади.

Путч підтримали та фінансували правокатолицькі кола та індустрія Сан-Паулу, де знаходились великі підприємства. Йому також сприяли правоконсервативні, але також і міщанські кола. Тут відбувається перетин. Військові також належали до цієї частини суспільства. Тому й сьогодні часто цю диктатуру називають громадянсько- або міщансько-військовою, аби підкреслити, що це були не лише якісь путчисти в армії. Ні, за ними стояли правоконсервативні кола, які боялися втратити свої позиції.

Отже, Жуан Гуларт планував перерозподіл. Це вдалось зупинити, бо ця диктатура мала за ціль насамперед захист інтересів вищеназваних кіл.

Жуан Гуларт — президент Бразилії у 1961—1964 роках 

Як же відбулося її падіння? Спочатку економічна ситуація в умовах військової диктатури покращувалась. В кінці 1960-х — на початку 1970-х відбулося так зване «Бразильське диво» (Milagre brasileiro) – невеликий економічний бум. Бразилія стала восьмою найбільшою економікою світу, бо в країну прийшло багато капіталу.

Потім у 1973—1974 роках з’явились перші прояви кризи. Почалася стагнація. Світова економіка, звичайно, відіграла в цьому свою роль (нафтова криза 1973 року). Власники капіталу забирали капітал із країни. Це призвело до знецінення валюти: інфляція зростала, а інвестиції не надходили. Не було більше причин підтримувати владу. Одночасно зріс тиск із боку вулиць, особливо профспілок. Робітниці та робітники, сільське населення — ці соціальні класи дуже збідніли. Середні класи також втратили через інфляцію велику частину заощаджень.

Все це змусило владу піти на соціальні та політичні поступки населенню. Функція диктатури полягала загалом в тому, щоб придушити політичні та соціальні вимоги. Але на це вона вже не була спроможна. Через економічну кризу натиск став особливо сильним, тому режим послабив репресії. У 1980-х роках сформувалась ліва, близька до профспілок Партія трудящих (Partido dos Trabalhadores, РТ). У 1980-х роках також почався «transição» (перехід). 1985 року були дозволені перші прямі вибори. До цього часу військові повністю відсторонились від влади.

"В Бразилії розповсюджена культура боротьби."

Це був поступовий процес, що й показує слово «перехід». У Бразилії не було судових переслідувань, на відміну від інших латиноамериканських країн, наприклад Аргентини чи Уругваю, де одразу після диктатури були розпочаті розслідування проти голів та членів органів безпеки. В Бразилії перші звинувачувальні вироки пролунали лише 2000 року, тобто на 20 років пізніше. Причина полягала в тому, що путчисти вписали в перехідну конституцію право на власну амністію та недоторканність, незважаючи на всі скоєні ними репресії. Те, що це стало можливим, показує, наскільки сильно панівна верхівка підтримувала диктатуру. Багато випадків катувань та вбивств не розслідувані до сьогодні. До цього відноситься й велика кількість desaparecidos (зниклих). За офіційними даними 500 опозиційних активістів та активісток були вбиті чи зникли безвісти. Лише протягом першого строку президентства Ділми Русефф після 2011 року почалося державне опрацювання цієї проблеми. Тому до сьогодні немає інформації про велику кількість випадків, про те, де сховані трупи чи ким вони були замордовані. Але окрім асоціацій жертв репресій це, схоже, мало кого турбує.

У Бразилії часто можна почути, що через такий тип переходу країна стала більш мирною та що вдалось запобігти нескінченим сваркам. Я не погоджуюсь з цим. Думаю, що в Бразилії розповсюджена культура боротьби. Багато людей належать до певних комітетів у міських районах, кварталах, в селах. Багато хто має досвід у дискусіях, груповій роботі, спрямованій на покращення свого становища.

ТС: Після 20 років правління неолібералів 2003 року до влади прийшов Луїз Інасіо Лула да Сілва та його Партія трудящих (РТ). Як їм це вдалося? Які фактори на це вплинули? Можливо, вплив мали не лише старання партії, але й певні макроекономічні фактори?

МШ: Я вважаю, що вирішальними були передусім макроекономічні чинники, бо партія не робила нічого нового. Втім, за президентства попередника Лули, Фернанду Енріке Кардозу, який теж був змушений тікати від диктатури, економіка зазнала остаточного краху. Кардозу був соціологом та у вигнанні працював над розвитком відомої teoria da dependência (теорії залежності). Це була марксистсько орієнтована теорія розвитку, яка критикувала теорію модернізації. Пізніше Кардозу відмовився від своїх лівих теорій. Прийшовши до влади 1995 року, він став одним із найбільших неоліберальних реформаторів.

Фернанду Енріке Кардозу

Економічне становище за правління Кардозу погіршилося. У 1999 році відбулося масивне знецінення валюти, у 2001 році — велика енергетична криза. Електросистеми були застарілими, дамб не вистачало, часто вимикали електроенергію. Під кінець правління стрімко зросла інфляція — майже до 13 відсотків. В останній місяць президентства Кардозу інфляція становила майже 30 відсотків. Багато людей втратили свої статки, знов зросло безробіття. Здається, люди побачили, що на цьому шляху немає нічого хорошого.

"Лула був проти того, щоб і надалі все приватизувати, аби лише стабілізувати валюту."

Лула, який висував свою кандидатуру вже в четвертий раз, пообіцяв, що стабілізує економіку та ринок праці, убезпечить роботу та заощадження. Він не хотів пристосовуватись до структурних умов. Лула був проти того, щоб і надалі все приватизувати, аби лише стабілізувати валюту. Його обрали президентом.

Лула став величезною проблемою під час передвиборчої боротьби. Про нього казали: «А ось і комуніст!». Страх перед комунізмом у Латинській Америці та, зокрема, в Бразилії — це вбивчий аргумент. Якщо кандидата назвати комуністом, то велика кількість людей його більше не буде розглядати як варіант. Тому під час кампанії Лула уникав радикальних вимог. Його кампанія обмежилась висловлюванням «Ми не плануємо переворот». Лула створив Carta ao Povo Brasileiro — лист до бразильського народу. В ньому він дуже конкретно описав свої наміри: соціальну політику, перерозподіл — не приватних статків та доходів, а інвестицій держави. До цього — жодної радикальної аграрної реформи, яку вимагали раніше, натомість така реформа, яка б не підірвала базові відносини в суспільстві. Замість перерозподілу приватної власності великих землевласників, безземельним мали роздавати державну землю. Так Лула заспокоїв біржу, великих землевласників та підприємства, а також близьку до еліт пресу. Зараз видається, що саме Carta ao Povo Brasileiro уможливив президентство Лули. Так, Лула був вимушений пообіцяти під час зустрічей з представниками торговельних та промислових кіл: «Я не створюватиму Кубу, я також не робитиму те, що відбувається в Болівії. Я не робитиму те, що відбувається у Венесуелі».

ТС: Ви зауважили роль еліт в успіху Лули. Але наскільки Лула та РТ були насправді від них залежні? Інакше вони б не отримали грошей на кампанію та були б дуже послаблені?

МШ: Медіа були ключовим фактором. Можливо, це звучить трохи поверхово. Однак в Бразилії медіа досі знаходяться в руках еліт. Найбільші медійні концерни, газети та телевізійні канали належать невеликій кількості великих підприємств, які є активними й в інших секторах. Саме ці медіаконцерни трохи змінили свій дискурс про Лулу. Страхітливим привидом Лули припинили залякувати людей. Мова не йшла про пожертви на кампанію, але через зміну медійного дискурсу Лулі вдалося отримати голоси середнього класу й частково вищого середнього класу. Лише так він зміг отримати більшість.

"Через зміну медійного дискурсу Лулі вдалося отримати голоси середнього класу й частково вищого середнього класу."

В останні роки РТ знов втратила ці голоси — голоси середнього та вищого середнього класів. Ці групи і так не належали до її виборчої бази. Це були ті люди, які за Кардозу внаслідок знецінення валюти та інфляції втратили свої заощадження та прибутки. І тоді: «А чому б знову не спробувати того, хто обіцяє стабільність та особливо стабільність соціальну?» Так Лула отримав на декілька  мільйонів важливих голосів більше, не тільки від членів та членкинь профспілок, бідних селян та інших простих людей. До того ж РТ — це також партія інтелігенції. Не лише лівих інтелігентів, але й дрібних підприємців, державних службовців. Їхні голоси Лула також отримав. «Проголосуйте за мене ті, хто втратив свої заощадження» і «я забезпечу більше стабільності» — ці обіцянки Лули з його Carta Brasileiro передали медіа, і люди йому повірили. Це було вирішальним.

ТС: Ви вже трохи розказали про внутрішню політику Лули в Carta. Наскільки ця політика уряду РТ була емансипативною? Чи виграли від неї селяни та робітники? Чи відігравали роль у правлінні Лули соціальні рухи?

МШ: Соціальні рухи також відіграли роль в успіху передвиборчої кампанії Лули та РТ, передовсім профспілки, бразильський Рух безземельних селян, MST (Movimento dos Sem Terra) та сили на зразок католицької «Земельної пасторалі» (Comission Pastorale de la Terre). РТ дуже пов‘язана з певними католицькими колами, з колами теології визволення. Рух безземельних селян — це також продукт католицької церкви, незалежний від правих секторів. Профспілки були також дуже важливими. Вони створили базу РТ і вбачають у партії виразника своїх інтересів.

Що ж сталося після вдалих виборів? Часто забувають, що за Лули не існувало уряду РТ, був лише коаліційний уряд, очолюваний РТ. У Бразилії президентська система. Таким чином, президент чи президентка прямо обирається населенням та має сформувати уряд. Коли у партії президента немає більшості в парламенті, необхідно створювати коаліцію. Зазвичай у бразильському парламенті близько 30 партій. Хоча Лула й отримав більше ніж 50% голосів, РТ ніколи не отримувала понад 22 відсотки. Як і його попередники чи наступниця Русефф, Лула мав створити коаліцію з іншими парламентськими силами. До цих сил належить Partido do Movimento Democrático Brasileiro (PMDB, Партія бразильського демократичного руху) — головний супротивник РТ. Ця правоконсервативна партія завжди була найсильнішою в парламенті. Вона представляє інтереси великих землевласників, аграрної промисловості та має зв‘язки зі старими елітами диктатури. Ця партія ніколи не висуває власних кандидатів в президенти, а пропонує себе завжди як партнера по коаліції. Це ті кола, які мають гроші, аби фінансувати передвиборчі кампанії та висувати кандидатів, але водночас не мають достатньо окресленої програми, що дозволяє висувати себе як партнерів по коаліції. Саме з такими колами мав домовлятись Лула.

Луїз Інасіо Лула да Сілва

Зрозуміло, що для Лули як президента соціальні рухи не були пріоритетом. Інакше кажучи, Лула тепер робив політику не лише для старої клієнтури, не тільки для безземельних селян чи профспілок. Пізніше РТ звинувачували в тому, що вона зрадила свою базу. Я вважаю такий закид виправданим лише частково. Всі очікують від лівих урядів, що вони не лише мають панівні позиції, але й владу в державі. Але РТ ніколи не спромоглася отримати реальну владу в країні. Її продовжували утримувати старі кола в державному апараті, як-от генерали, керівники відділів в управліннях, міністерствах, юстиції, голова Центрального банку, навіть цілі інституції, закони тощо. Після двох президентських строків (чи трьох, якщо враховувати президентство Ділми Русефф) систему змінити так і не вдалося. Уряд необхідно було ділити з політичними супротивниками.

Однак Лула намагався зробити щось для соціальних рухів. Він сказав: «Мені потрібні люди, з якими я можу урядувати; які знають, чого я хочу; які знають, що таке аграрна реформа. Таких я призначатиму на посади». Він влаштував представників соціальних рухів на тисячу новостворених робочих місць в урядовій структурі. За це йому дорікають зараз як зліва, так і справа. Ліві опоненти закидають йому, що так він заткнув рота соціальним рухам, переманивши на свій бік найздібніших та убезпечивши себе від опозиції зліва. Праві ж опоненти називають це лівим непотизмом. Обидва докори я не вважаю коректними. Кожен уряд робить так і має це робити, щоб виконати політичні обіцянки.

" За Лули та уряду, очолюваного РТ, злидні та голод були зведені до нуля."

Соціальні рухи не були пріоритетом для очолюваного РТ уряду. Їхнє залучення до державного апарату не було особливо вдалим. Але деякі вимоги соціальних рухів Лула таки виконав. Одразу після того, як Лула став президентом, він увів програму проти голоду Fome Zero (Голод Нуль). З цією програмою РТ робила свою передвиборчу кампанію 2003 року. Мова йшла про те, щоб розпочати реєстрацію людей, що потерпали від голоду (близько 44 мільйонів за результатами програми), а потім забезпечувати цих людей продовольчими товарами та купонами на їжу. РТ відразу реалізувала цю програму, й вона мала великий успіх. За Лули та уряду, очолюваного РТ, злидні та голод були зведені до нуля. Це величезна заслуга.

Є ще програма Bolsa Familia (тип соціальної допомоги). За цією програмою матері — не чоловік чи батько — отримували гроші на дітей за умови, що ті відвідують школу. Це означає покращення ситуації з освітою та матеріальною ситуацією (одяг, відвідування дантиста, купівля чайника, краще харчування тощо). Для цільових родин це величезна зміна. Програма сама собою коштувала відносно мало — приблизно мільярд реалів, максимум два відсотки від державного бюджету.

До того ж уряд, очолюваний РТ, розвивав інфраструктуру видобутку копалин у сільських регіонах, а також забезпечив постачання води до посушливого північного сходу. За програмою було збудовано 40 000 нових водяних цистерн. За ініціативою Лули надавали малі кредити дрібним селянам. Нічого схожого раніше не робили. Були лише великі кредити для вже забезпечених. Уряд, очолюваний РТ, дав дрібним селянам можливість завдяки невеликим кредитам покращити свій матеріальний стан. Звичайно, це не мало нічого спільного з комунізмом чи соціалізмом. Ці механізми дозволяють інтегрувати ще більше населення до ринкової економіки. Таким чином, уряд Лули зміг забезпечити прибуток великій частині раніше виключених, які жили на самозабезпеченні чи з неформальної економіки, але тим самим він інтегрував їх до ринкових відносин. Створений таким чином попит значно стимулював внутрішню економіку. Це також була ідея Лули.

Дещо складніша ситуація з програмою Terra Legal Amazônia, котра була запроваджена для безземельних дрібних селян в регіоні Амазонки та мала через надання права на землю забезпечити правові гарантії. Це не була нова ідея. Користувачі землі мали отримати землю, яку вже давно обробляли, у власність. Завдяки правовим гарантіям повинні були припинитись виселення та стимулюватись інвестиції. Натомість це призвело до того, що зріс тиск на дрібних селян із земельними наділами з боку інвесторів, оскільки тепер їхня земля була товаром на продаж та не належала більше державі. Таким чином, державна земля раптово опинилась в руках великих землевласників та аграрного бізнесу. До цього ж уряд, очолюваний РТ, провадив активну аграрну реформу лише в перші два — три роки, потім все менше, тож процесу повторної приватизації неможливо було уникнути.

Існували також й інші програми для сільської місцевості. Лула увів щось на зразок соціальної допомоги та допомоги літнім селянам та селянкам, які завдяки цьому можуть отримувати з часом нормальні пенсії. Цього раніше не було. Були ухвалені нові закони, що звільнили велику кількість людей, що перебували у певного роду насильному утриманні та мали «легітимно» працювати за їжу та притулок.

Був запроваджений також прив’язаний до інфляції та зростання економіки мінімальний дохід. Спочатку відбулося дійсно велике зростання. За декілька років мінімальний дохід зріс на 400%. Після того, як він досяг близько 200 євро, його було співвіднесено з інфляцією. Введення мінімального доходу — велике досягнення для мільйонів людей. Це не призвело до зростання безробіття. Навпаки, було створено більше робочих місць, оскільки значно зросло внутрішнє споживання. Багато людей раптом отримало більше грошей для споживання.

В цьому полягає основа моделі РТ: заохотити попит у країні через збільшення статків приватних домогосподарств: пральні машини, холодильники, лампи, полички для посуду, навіть автомобілі. Це, зі свого боку, викликало стимулювання виробництва та видобутку нафти в країні, від чого отримали зиск деякі суміжні сектори, такі як кораблебудування, хімічний сектор, виробництво сталі. Втім, попит на надлишок бензину навіть перевищив пропозицію, оскільки нафтові гіганти Бразилії дешево експортували нафту, а рафіноване паливо мусили знов імпортувати. Вони не могли впоратись із рафінуванням для розрослого внутрішнього ринку та мусили купувати більше, ніж передбачали раніше.

ТС: Ви якраз згадали про сировинну структуру бразильської економіки. Уряд РТ, очевидно, намагався провести трансформацію бразильської економіки — з такої, що прив‘язана до сировини (commodity-based), на наукомістку (knowledge-based). Наскільки зрештою ця трансформація була вдалою та що на неї впливало?

МШ: У сфері моєї роботи, сільськогосподарському секторі, ця трансформація не мала жодного успіху. РТ, власне, цього й не добивалась. Вона мало змінила стару модель експорту сировини —  сої, цукру, апельсинів, нафти чи руди. Тому й сьогодні 50 відсотків експорту припадають на аграрний сектор.

Становище в гірничовидобувній галузі трохи змінилося. Завдяки великим концернам досягли збільшення доданої вартості. Це зробило Бразилію важливим експортером доволі дорогих продуктів. Прикладами є кораблебудування та літакобудування, шельфове видобування нафти на узбережжі.

Особливо важливими в цьому процесі переходу були високі ціни на сировину з початку ери Лули. Прибуток від експорту забезпечив більше податків у бюджет. З цього потім фінансувались соціальні програми. Це схоже на Венесуелу. Багато було інвестицій у розбудову підприємств: у рафінування в нафтовій промисловості, у величезні нафтохімічні підприємства, порти, великі корабельні верфі. Багато всього було збудовано, але зрозуміло, що в умовах сприятливої для Бразилії світової кон‘юнктури.

Ключова ідея державних інвестицій полягала в тому, аби за допомогою державних чи заснованих у державі підприємств стимулювати попит та прибуток. Прикладом є Petrobras — бразильський нафтовий концерн, приватне підприємство, найбільшим власником якого є держава. Petrobras створює майже 10% ВВП і дуже впливає на квоти видобування: скільки буде видобуватись, де буде видобуватись — так держава впливає на ринок. Дуже багато інвестується у прикладні дослідження. Наприклад, саме люди з Petrobras перекривали свердловину British Petroleum у Мексиканській затоці. Вони були кваліфіковані та навчені саме для роботи з такими глибокими свердловинами. Ці люди були єдиними, хто знав, як їх перекрити.

Такі інвестиції дуже постраждали від кризи 2008—2009 років та ще більше від кризи 2012 року. Неоліберальна політика сьогоднішнього правого уряду в цьому плані дуже відрізняється. Після 13 років розвитку національної економіки урядом PT, отримані результати зараз знаходиться в небезпеці.

ТС: Поговорімо ще про зовнішню політику уряду, очолюваного РТ. Він намагався вести зовнішньополітичну лінію, незалежну від США (Mercosur^[1], BRICS ^[2] тощо). Чи були ці спроби вдалими? Чи вони послужили зростанню бразильської субімперіалістичної регіональної влади?

МШ: Я думаю, що були обидва варіанти. Я почну, мабуть, з прикладу кооперації Південь—Південь^[3], в якій Бразилія сфокусувалась на роботі з країнами, що знаходяться південніше від Сахари, та з Африкою загалом. Бразилія друга у світі країна за кількістю чорношкірого населення після Нігерії. Майже 100 мільйонів жителів Бразилії походять з Африки, є чорношкірими чи визначають себе чорношкірими. Аби проявити трохи поваги та прийняти це, Лула та очолюваний РТ уряд показали, на мою думку, справжню солідарність у цій програмі кооперації. Так би мовити: «У нас є багато спільних справ з Африкою, частина нашої культури походить з Африки та ми маємо спільні інтереси. Ми пов’язані з глобальним ринком, навіть дуже залежні від нього. Чому ми повинні мати тісні (економічні) зв’язки з центрами світової торгівлі, з північною півкулею та метрополіями Півночі, а не одне з одним?»

Спочатку саме в Африці відкрили багато посольств. Раніше їх зовсім не було, жодного дипломатичного контакту з найбільшими африканськими країнами. Раптом відкриваються 20 посольств. З розвитком дипломатичних стосунків відбулося й покращення економічних зв’язків, які сильніший партнер, тобто Бразилія, могла використати для покращення свого економічного становища. Наприклад, бразильським концернам Vale та Petrobras вдалося підвищити вартість своїх акцій за допомогою масивних інвестицій в африканських країнах, де вони стали важливими гравцями у видобутку руди та нафти. Такі концерни були зовсім не проти кооперації Південь—Південь, бо вона принесла їм багато прибутку. Ця кооперація, втім, приводила і до конфліктів з місцевим населенням. Можна навести приклад з концерном Vale в Мозамбіку. Завдяки інвестиціям мали відкриватись нові шахти, що змушувало до переселень та зумовило демонстрації місцевого населення… Це не особливість Vale чи Бразилії. Схоже відбувається дуже часто, коли великі іноземні підприємства приходять у бідну країну, щоб видобувати корисні копалини.

"Уругвай та Парагвай залежні не від Бразилії, а від великих концернів. Такий є капіталізм. Капітал не має батьківщини."

Перейду до Mercosur. Ідея Mercosur полягала не лише в тому, аби посилити ринки його учасників на противагу іншим регіональним блокам (буде це НАФТА чи ЄС), але також у відкритті внутрішніх ринків країн учасниць та зростанню вже і так найбільшого бразильського внутрішнього ринку. Водночас такі невеликі країни, як Уругвай чи Парагвай, стали задвірками Бразилії. В Уругвай, наприклад, прийшли великі бразильські аграрні концерни, які почали вирощувати зернові для пивної індустрії, також сою й евкаліпт. Схоже відбувається у Парагваї. Це відкриття зумовило те, що великими землевласниками в Парагваї стали переважно бразильці або частково бразильські підприємства. З Аргентиною завжди були суперечки в межах Mercosur через автобудівельну промисловість. Але при експорті сільськогосподарських продуктів країни загалом одностайні. Світовий попит дуже високий, до суперечок не доходить.

Однак я б не використовував термін «залежні». Уругвай та Парагвай залежні не від Бразилії, а від великих концернів. Такий є капіталізм. Капітал не має батьківщини. Великі підприємства були раніше із США, тепер із Бразилії. Зрозуміло, що Бразилія отримала від цього більше податків, а також відбулося витіснення місцевої сільської індустрії в Уругваї та Парагваї. Але це радше проблема в моделі аграрної промисловості, а не в «новому власникові з Бразилії, який мене виганяє». В цьому сенсі вирощування генномодифікованої сої на великій площі має значно більше значення у витісненні та земельних конфліктах, аніж громадянство власників плантацій.

BRICS для Лули не був антиамериканським проектом. Він вважав, що ніхто не зацікавлений у відкритій конфронтації із США. BRICS був для нього радше спробою об’єднатись в один блок з «природними» партнерами, які мають перед собою схожі виклики, аби на основі структурних умов між ними існувало найменше нерівності. Це можна розглядати як продовження Меркосуру поза межами Південної Америки.

Другий саміт BRICS (2010)

Це не був по-справжньому лівий проект. Одна з головних ідей BRICS полягала у створенні Південного банку розвитку, або New Development Bank BRICS, з огляду на досвід останньої фінансової кризи. Цей Банк мав бути альтернативою до вже наявних інституцій світового банку та Міжнародного валютного фонду та сприяти фінансуванню проектів з розвитку та інфраструктури всередині п’яти країн-членів BRICS. До цього насправді ніколи не дійшло. Країни BRICS не надали достатньо стартового капіталу, а тому кредити від МВФ та інших усталених світових банків залишились дешевшими та легшими в отриманні, аніж кредити власного банку.

Наразі проект BRICS у Бразилії ввійшов у неактивну фазу. Відбулося це не в останню чергу через економічні проблеми, які стали помітними за останнього строку правління уряду, очолюваного РТ, та наступниці Лули, Ділми. Окрім того, новий уряд, схоже, ще менш зацікавлений в цьому. Тепер країна орієнтується на США та ЄС. Але навіть за Лули та Ділми Бразилія не була найактивнішою учасницею BRICS.

Розмовляв Тарас Саламанюк

Переклала Катерина Данілова