1969 року 27-річний полковник Муамар аль-Каддафі вразив старого короля Ідріса, що тоді перебував у Туреччині на лікуванні. Натхненні єгипетськими Вільними офіцерами, Каддафі та союзні йому полковники повели крихку лівійську державу і ще більш крихке лівійське суспільство в соціалізм. Головним продуктом Лівії була нафта, і на той час, як було скинуто Ідріса, країна експортувала три мільйони барелів на день. На свій сором, вона продавала її за найменшу ціну в світі. Користь із цих грошей мав Ідріс, в той час коли решта людей страждала. У цьому полягає причина того, що тоді заледве були хоч якісь противники перевороту Каддафі.
Режим Каддафі провів низку радикальних заходів, аби змінити лівійське суспільство. Лівія мала нещастя бути віддаленим придатком Оттоманської імперії та аванпостом італійських колоніальних авантюр. Вона хотіла розвитку базових соціальних структур. У перше десятиріччя режиму Каддафі держава взяла під контроль родовища нафти та підняла ціни. Гроші було спрямовано на соціальний добробут, насамперед на покращення житлових умов та охорону здоров’я. Протягом другої декади (1978-1988) режим обмежив приватне підприємництво та спонукав робітників до захоплення контролю приблизно над двомастами фірмами. Щодо сільського господарства, то на рівнині Джефара на захід від Тріполі було перерозподілено землю. Держава регулювала всі макроекономічні функції, а Центральний банк задля перерозподілу коштів встановив верхню межу для банківських рахунків.
Націоналіст у стилі Насера, Каддафі, тим не менш, не був у захваті від секуляризму. У своїй Зеленій Книзі він відкидав капіталізм і комунізм на користь «третьої універсальної теорії», щоби повернути арабський світ до основ ісламу як у політиці, так і в економіці. Висилка італійців, що жили в Лівії, була наслідком як цих ісламських приписів, так і націоналізму. Те саме стосується й симпатій Каддафі до ісламської революції від Чаду до Філіппін (як інструмент його амбіцій, 1972 року було створено Ісламський легіон, «аль-файлака аль-ісламія»). Воїн ісламу в Каддафі помер лише після замаху на нього самого в 1993 р. та радикалізації в сусідньому Алжирі. Політичний ісламізм Каддафі швидко поступився місцем параної з приводу аль-Каїди в Магрибі.
Після 11 вересня Каддафі поспішно запропонував США свою підтримку. У жовтні 2002 р. міністр закордонних справ Абдуррахман Чалґам (Abderrahman Chalgam) визнав, що його уряд проводив тісні консультації з питань протидії тероризму разом із США, а за кілька місяців престолонаступник Саїф аль-Іслам аль-Каддафі (Saif al-Islam al-Qaddafi) тепло говорив про лівійську підтримку війни Буша з тероризмом. Якби ви тоді зайшли на інтернет-сайт Каддафі, ви прочитали би примітне твердження старого полковника: «Феномен тероризму – це не тільки справа США. Це справа всього світу. США не можуть вести боротьбу самотужки». Штати потребували Каддафі, який смертельно боявся Лівійської групи боротьби за іслам (Libyan Islamic Fighting Group). Каддафі мусило гнітити, що на поховання Ібн Шейха аль-Лібі (Ibn Sheikh al-Libi) в його місті Адждабія прийшли тисячі людей (аль-Лібі був заарештований у Пакистані в 2001 р. і помер в американській в’язниці. Лівія таємно співпрацювала з США у цьому та інших випадках, коли лівійських бойовиків заарештовували протягом війн в Іраку та Афганістані).
Східне питання
Адждабія, рідне місто аль-Лібі, знаходиться в східній частині Лівії, колишньому вілаяті Кіренаїка (саме тут знаходиться і місто Бенґазі, центр повстання 2011 року). Східна Лівія пишається довгою традицією спротиву зовнішнім силам. Тутешні племена очолювали протистояння Оттоманській імперії, а пізніше – італійській окупації. Героєм боротьби проти італійців був Омар аль-Мухтар, чиє зображення прикрашає лівійську купюру в десять динарів і чию боротьбу увіковічнив для всього світу Ентоні Квін у фінансованому урядом Каддафі фільмі «Лев пустелі» (1981). Зі східних провінцій походить також ісламський орден Сенусія (Sanussi), до якого належав король Ідріс. До ордену понині належить добра третина населення Лівії. Дехто досі вважає Каддафі відповідальним за усунення їхнього короля.
Вважають, що новий режим Каддафі спробував усунути верховенство племен. Насправді ж він лише посилив свій власний клан, Кадхадфа (Qadhadhfa), та особистих друзів Каддафі. Східну конфедерацію Сааді (Sa’adi) не було допущено до нового керівництва. Прибутки від нафти та соціальні виплати, обіцяні новим революційним режимом, лише незначною мірою допомагали зубожілому сходу.
Революція в революції
Нехтування Сходом поволі нагноювалось, однак вже у 1980-их режим Каддафі налаштував проти себе і решту країни. Необдумане використання нафтових прибутків призвело до економічної стагнації. Цього разу Каддафі отримав відстрочку: рейганівські Сполучені Штати розбомбили його укріплений табір, внаслідок чого загинула його 15-річна дочка Ганна. Лівійці тоді згуртувались навколо Каддафі та його режиму. Антиамериканізм, недивний у часи правління Рейгана, став прикриттям для «революції в революції», як це назвав сам Каддафі. Це виявилось лівійською метафорою на позначення початку неолібералізму, чи «народного капіталізму», словами Каддафі. У 1987 році на зміну політиці млявого заміщення імпорту ринули «реформи» в сільському господарстві та промисловості відповідно до посібників МВФ. До вересня 1988 р. уряд скасував усі квоти на імпорт та експорт та дозволив розквітнути роздрібній торгівлі на міських базарах.
Санкції ООН у 1992 р. перетворили «реформи» на справжній безлад, і це дало змогу старому Каддафі вилізти із саркофагу, в який він перетворився. Розколи в панівній еліті подеколи сповільнювались, у той самий час прискорюючи проведення «реформ». Головною особою в здійсненні неоліберальних планів був Шукрі Ганем (Shokri Ghanem), якого зняли з посади прем’єр-міністра в 2006 р. задля більш важливої посади на чолі Національної нафтової корпорації. Ганем агресивно залучав іноземні інвестиції в нафтовий сектор і квапливо впроваджував «Угоди про розвідування та розподіл продукції» з такими компаніями, як Occidental Petroleum чи China National Petroleum. Тоні Блер і Ніколя Саркозі приїздили поцілувати перстень Ганема та пообіцяти фінанси в обмін на нафтові поступки. Саме тому британський уряд відпустив гаданого локербійського терориста, а Берлусконі схилився перед сином Омара аль-Мухтара в 2008 р. та виплатив понад 5 мільярдів доларів як вибачення за італійський колоніалізм. Із властивою йому прямотою Берлусконі потім визнав, що вибачився задля того, щоб отримати «менше нелегальних мігрантів і більше нафти».
Поруч із Ганемом знаходиться син Каддафі, Саїф, який 2007 року захистив у Лондонській школі економіки дисертацію на тему «Роль громадянського суспільства в демократизації глобального прийняття рішень: від “м’якої” влади до колективного прийняття рішень» (науковим керівником був Девід Гелд). Саїф виступав за надання громадським організаціям права голосу в міжнародному прийнятті рішень, яке поки що контролюють Сполучені Штати та їхні атлантичні союзники. «Сутнісна природа» громадських організацій, переконував він, – бути «незалежними критиками» та «адвокатами для слабких і вразливих». Дозволити громадським організаціям пом’якшити амбіції Півночі – це значно більш «реалістично», стверджував Саїф, ніж сподіватись на трансформацію міжнародних відносин. Саме такий реалізм, певно, є причиною його віри в «реформи» та нещодавніх закликів до якнайжорсткішого озброєного насильства проти протестувальників у Тріполі та Бенгазі. «Громадянське суспільство», мовою неолібералізму, зводиться до роботи громадянських організацій істеблішменту, які не схильні переглядати усталений баланс влади. Голодранці на вулицях не належать до «громадянського суспільства»; вони – безумство на марші.
У 2000 р. Загальний народний конгрес розкритикував «реформи». Людям не подобалась політика приватизації державних підприємств та створення анклавів вільної торгівлі. Періодичне видання конгресу, «Аль-Заф Аль-Ахдар» («al-Zahf al-Akhdar»), гнівно виступило проти іноземних фірм та туристичного сектору. Дехто також обурювався політичними поступками Каддафі, на які він ішов задля скорочення санкцій ООН та здобуття підтримки в європейських столицях (згортання лівійської ядерної програми було частиною цих поступок). Конгрес намагався стримати темп «реформ». Його дії роздратували МВФ: звіт за 2006 р. дійшов висновку, що «прогрес у розвитку ринкової економіки повільний та переривчатий».
Племінні лояльності старого республіканця Каддафі почались у нього ж удома. Його син Муатассім брав активну участь у створенні Експортної зони вільної торгівлі неподалік Зувари. Муатассім, якого сербський посол у Тріполі назвав «кривавою людиною» та «не надто блискучим», вже довгий час гнівається на свого брата Саїфа, якого вважають наступником Каддафі. Саїф тим часом намагався поквапити темп реформ через свій надкомітет у Раді з економіки та розвитку. Брати довго боролись один з одним, але що стосується неолібералізму, то вони перебувають по один бік. Просто кожен хоче більше, ніж суперник, вислужитися за «реформи».
Заворушення на Сході в поєднанні з неоліберальними заходами Тріполі повернули значну частину населення проти режиму Каддафі. Мало що від лоску 1969 року лишилось у цьому старому чоловікові. Він радше карикатура на літнього революціонера. Йому далеко до «революційного зачинщика», чиїм гаслом було «маси беруть владу над своєю долею та своїм добробутом». Гра скінчиться, коли припиниться підтримка військових (з одного боку, на імовірний напрямок подій вказує пошук двома полковниками притулку в Мальті, але, з іншого боку, є пілоти, які відкрили вогонь по натовпу). Питання іще не вирішено.
Маси вийшли на вулиці. Старі суперництва та нові невдоволення поєднались докупи. Дехто з протестувальників відстоює реакційні племінні цілі, інші ж шукають визволення від «реформ». Дехто жаліється на те, що країна з 6 мільйонами людей та таким нафтовим багатством не виглядає як Емірати, а інші просто хочуть мати більше контролю за власним життям. Але так чи інакше, більшість хоче знайти вихід із прихованих коридорів цього лівійського лабіринту.
фотографія – Asmaa Waguih /Reuters
Переклад виконано у мережі liva_dumka
Читайте також:
Чому в Єгипті перемагають прогресивні сили? (Пол Амар)
Africa Unite. Колонізація 2.0 (rabbies_rabbit)
Пробуждение Африки? (Саид Гафуров и Дарья Митина)
Нигерия: как живут элиты, хипстеры и «средний класс»
Боротьба – це школа: постання руху мешканців нетрів у Дурбані, Південна Африка (Річард Пітгауз)
Кровь в мобильном (Дмитрий Колесник)
Самоорганізація громадян проти влади: Південна Африка